🔥 Я МАЮ ЛІЦЕНЗІЮ! 🔥
Хочу поділитися важливим досягненням, яке підтверджує мій професіоналізм та відповідальність перед вами!

Я успішно пройшла навчання та тестування згідно з вимогами статей 83 та 84 Закону України «Про страхування», і тепер маю повне право та необхідну кваліфікацію для здійснення діяльності у сфері страхування життя! Мої сертифікати (№ 113288-1 та № 113288-2) підтверджують, що моя діяльність повністю відповідає високим вимогам українського законодавства, зокрема стандартам, що регулюються Національним банком України.

Це не просто «папірець», це – гарантія, що ви отримаєте консультацію від фахівця, який досконало знає:
‼️Законодавство у сфері страхування та пенсійного забезпечення.
‼️Порядок укладання договорів страхування та виплати.
‼️Особливості продуктів страхування життя ПрАТ «МетЛайф».

Де і як я можу вам допомогти?
✅ ОФЛАЙН (м. Броди, Львівська область): Запрошую на особисту безкоштовну консультацію, щоб детально розібрати ваші фінансові цілі та ризики.
✅ ОНЛАЙН (Вся Україна та за її межами): Надаю безкоштовні індивідуальні консультації в зручному для вас форматі (відеозв’язок, телефон) – де б ви не знаходилися.

Не відкладайте фінансову безпеку на потім! Звертайтеся, і ми разом створимо надійний захист для вашого майбутнього та майбутнього ваших близьких, керуючись виключно законними та перевіреними механізмами.
Пишіть у приватні повідомлення, щоб домовитись про час консультації!
#СтрахуванняЖиття #ФінансоваГрамотність #МетЛайф #Броди #ЛьвівськаОбласть #КонсультаціяОнлайн #НаціональнийБанкУкраїни #Ліцензія #ФінансоваБезпека

#поезія
Біля мого дому бродить тихо осінь.
Гонорова панна.
Вже не молода...
Човгає ногами. Чи, мені здалося?
Може ,то так треба?
То така хода...
Шарудить листками.ГІлками тріпоче.
Зранена дощами.
Зраджена не раз...
Брязкає ключами.
Втримать ще щось хоче.
А кругом тумани дивляться крізь час.
Сіються крупинки на волосся й скроні...
Чи дощі, чи мряка?
Скоро буде сніг.
А вона все тулить яблука в долоні,
І ховає очі, гарні, як горіх.


Людмила Галінська

#поезія
Ми виходим із тіл, як виходить із року літо, коли ще не дощить, але часу уже катма. Чи піти на той світ, а чи просто ходити світом – все залежить від того, як довго тебе трима ця пекуча печаль, за яку продаси і душу. Доїдай свої сни, зачиняється це кафе. Пастир наш підзабив на роботу свою пастушу, і вже агнці його допаслися до автодафе.

Перебродить усе, або ми усе перебродим, переходим ногами, ночами або убрід. Автостоп усього - як одвічна ціна свободи і єдина нагода лишити надійний слід на нічному шосе, де не важить ні зміст, ні голос. Голосуй, галасуй – не спиняються ці авто. Бо коли ти ідеш самотою на східний полюс – не дивуйся тому, що з тобою не йде ніхто. Не лякайся того, що дорога тобі нарає, полюби цю печаль і такою, як є, прийми.

…Тільки часу катма. Тільки літо дійшло до краю.

Не сумуй і не плач, бо у тебе лишились ми.

Олекса Бик

#кіно
#рекомендація
«Мажорка»
(2021) реж. Маргарита Лукіч
Жанр: драма
Хронометраж: 22 хв.

💭 Про що фільм:
Саші 13 років. Вона ненавидить школу, шикарний будинок своїх батьків, бутерброди з лососем і коли мама вказує, що їй носити. Єдина хто їй подобається - це новенька в школі - дівчина з загадковим ім'ям Вілена. Саша запрошує Вілену в гості на вихідні, де кожен з них пройде своє випробування. Але чи витримає їх дружба?

Дивитися - тут: https://takflix.com/uk/films/mazhorka

#поезія
Осінь жагуча.
Вечірній сон закоханого літа
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.
Дозріла пристрасть до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.
Ще літо спить, а вранці осінь встане —
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях — вгинаються лани.
Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.
Рве синій вітер білі посторонці.
А в серце літа — щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.
Загусне промінь в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні —
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!


Ліна Костенко

🌙🌿 Полинові обереги
«Де полин росте, там лихо не ходить».

Ще старі люди кажуть: кожна трава на землі росте не просто так. Одні лікують тіло, інші — душу, а є такі, що й від самого лиха бережуть.
Полин—то дар Божий!
Ще від прадавніх часів наші люди в це вірили.
І я вам те скажу. Бо що таке полин? Не кожен те знає. Бачили, певно, сірий кущ під тином чи край стежки, гіркий на смак, терпкий на дух. А от яка в ньому сила—про те не кожен здогадається.
Полин—то не трава. То оберіг!
Де він росте—туди лихе не підступить.
Й сам Чорт, полину боїться, як вогню. Не лізе до хати, де за іконою полиновий пучок сохне. Не ступає на поріг, з полиновим оберегом. І не тому, що трава, а тому, що сила в ній.
І то не байка.
Так, і до сих пір, кладуть його за образи, під поріг, аби лиха сила мимо хати йшла, й у хлів до худоби. Обкурюють хату полиновим димом, коли немовля народжується, щоб жодне лихе око не зачепило.
А в Купальську ніч дівчата вплітають його в вінки. Не для краси—для захисту. Бо ніч тоді така, що всяке лихо бродить—русалки, мавки, ще й лісовики. А полин—оберіг, не дасть завести в болотяні хащі.
А ще… на Проводи, полин на могили кладуть. Щоб душі предків дорогу додому не загубили. Бо полин—то не просто трава, то місток між світом живих, і тих, хто за порогом.
Ще полином лікують душу—прикладають до серця, мовляв, щоб думки не збилися з дороги.
«Полин-гіркий, та серцю милий»,— завше казала стара Маруся, що знала кожну траву у лузі за селом. Але ця історія не про неї, а про її подругу— бабу Степаниху, котра жила на самом перехресті у селі, де поле вже переходило в ліс.

Та тільки памʼятай:
Полину без віри не рви. Бо стане просто зіллям, а не оберегом.
Рвати його треба вранці, ще до сходу сонця, коли роса холодом лоскоче ноги. Тоді він силу набирає. І не просто рвати, а з молитвою. Не так, аби абищо, а з пошаною:

«Полине, полине, стань мені щитом від лиха, будь оберегом моїм»

#поезія
Спинюся я і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй…
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
Ще пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
Червоні ружі зблідли на виду,
Бо вже погналось перекотиполе
За літом – по гарячому сліду…

Ліна Костенко

#поезія
... В прохолоднім затінку верби...
Липень ліг спочити на дорогу...
Речі позбирав свої в торби...
Вже підніс до самого порогу.

У легкій дрімОті міркував...
Чи сумлінно у свій час трудився ?
За прожитим днем не жалкував...
Совісно земелечці служився.

Згадував свої прожИті дні...
Зорями убрАні теплі ночі...
Громовиці спалах в далині...
І засмаглі ніженьки дівочі.

Згадував прогрітий сонцем став...
Очерету пісню стоголосся...
Як пестливо верби лоскотав...
Коли з вітром їм чесав волосся.

Згадував, як цілував грушкИ...
Щоб рум'янець їм лишить на щічці...
Як бродив босоніж навпрошки...
І як ноги мив у теплій річці.

Як п'янів від запаху квіток...
Як в'язав їх бережно в пучечки...
У чулан, в затемнений куток...
Вішав їх сушитись на гачечки.

Як меди незрілі куштував...
Як учив малих пташат літати...
Як красиві рими диктував...
Щоб було про нього що писати.

Згадував прожите... Посміхавсь...
До кінця зіграв усю сонату...
У свою обитель повертавсь...
Місцем поступався серпню брату.

Галина Момот.

Кажуть, якщо влаштуватися нічним сторожем у старий психіатричний шпиталь, що стоїть край кладовища, — треба мати або міцні нерви, або зовсім їх не мати.

Микола був новеньким. Колишній водій маршрутки, який втратив роботу і шукав хоч якийсь заробіток. Робота нічного охоронця здавалася простою: обходи кожні дві години, камери спостереження, чай, бутерброди, рація. Ну й трохи моторошно, бо установа стара, закинута, пацієнтів немає вже років п’ятнадцять. Але за нею треба слідкувати. Бо то охороняється як історичний об’єкт.

Першу ніч усе йшло гладко. Хіба що постійне виття вітру з боку кладовища діставало, але Микола заглушив його радіо.

На другу ніч почались дива.

О третій годині ночі, коли він пив чай у будці, камера №4 — стара операційна — спрацювала. Хтось пройшов повз. Темна тінь, але чітко видно — постать людини.

— Та ну, показалось… — пробурмотів Микола, але вийшов з ліхтариком. Зайшов до операційної — порожньо. Пил, холод, старі інструменти під склом. І… сліди. На пилюці — чіткі босі сліди, що з’являлися з нічого і зникали біля зачиненої шафи.

Він відчинив — порожньо.

На третю ніч усе повторилось. Тінь — рівно о третій. Ті самі сліди. Але цього разу ліхтарик мигнув і згас, а в кімнаті почувся голос — дитячий, тонкий:

— Дядю, ти бачиш мої очі?

Микола побіг.

На четверту ніч він не хотів повертатися, але охоронна фірма сказала, що втратить зарплату. Прийшов, як завжди, з термосом. О третій годині — знову камера №4.

Цього разу він вирішив не йти туди. Але в рації — тріск, а потім той самий голос:

— Дядю, чому ти не йдеш? Я не сам…

Камери почали вмикатись одна за одною. В коридорі №3 двері самі собою відкривались і закривались. У камері №7 — ліжко саме хиталось. В операційній… камера показала, як на склі хтось дряпає зсередини слово: "ЗАЛИШСЯ".

Коли о 4:00 прийшла зміна, будку знайшли відчиненою. Термос з чаєм стояв на столі. Куртка Миколи — на спинці крісла. А камери показали, як рівно о 3:15 він увійшов у коридор №3... і більше не вийшов.

Його не знайшли. Лише босі сліди, що з’являлись на пилюці й зникали біля дверей в операційну.
---

#музеї
📜 🐾 Зоологічний музей КНУ — один із найдавніших «живих» скарбів країни!
Заснований ще у 1834 році, цей музей — не просто вітрина з експонатами, а справжній портал у світ природи: понад 5 000 унікальних об’єктів, від яскравих метеликів до кістяків китів і зубрів, що колись бродили українськими землями кожного виду 🐋🦋

🔍 Що всередині:
✔️Нові вітрини з оновленою експозицією
✔️ Морські раковини, корали й зразки морської флори
✔️Скелети сталевих гігантів — китів і зубрів
✔️ Давні ссавці, рептилії та комахи — тисячолітня історія живої природи

Це місце, де наука стає пригодою: можна торкнутись минулого, вчитись через дослідження й просто захопитися красою життя.

📍 Де? вул. Володимирська, 60 — серце Києва, але з душею природи.