#гумор #пригоди Операція "Козацький банан" Хмільник, суботній ранок, +18°C. День, коли світ мав обертатися навколо ідеально спланованого весілля айтішника Тараса та його нареченої Оксани, почався не з Мендельсона, а з тихого, але фатального тріска. Тарас, тридцятирічний фахівець із кібербезпеки, що звик до логічних алгоритмів, стояв у своєму дорогому смокінгу біля банкетного залу "Виноградна Лоза" і відчував, як його життєвий алгоритм іде в нескінченний цикл помилок. «Де-де? Кажи голосніше, Діду! Я тебе через фату не чую!» — кричала Оксана у слухавку, стоячи в білосніжній сукні в центрі залу, де панував тривожний шепіт. З-за рогу виїхав старенький, бежевий ВАЗ-2101 ("Копійка"), який Тарас ласкаво називав "Некромобіль". За кермом сидів Дід Микола (75 років), хрещений батько Тараса. Дід, колишній завгосп із тридцятирічним стажем, був переконаний, що ізолента, мотузка та вміння "підкрутити" — це три кити світобудови. Дід Микола виліз із машини, поправив пом'яту вишиванку, яка більше нагадувала карту бойових дій, і з незворушним виглядом оголосив: «Я вас вітаю, молоді. Везу торт». У багажнику, де мав стояти семиярусний, п’ятнадцятикілограмовий весільний шедевр, ідея якого була вкрадена Оксаною з каталогу лондонських весіль, панував жах. «Він. Оселедець. Що це таке?» — прошепотів Тарас, його смокінг раптово став тісним. «Так я ж казав, що торт, Тарасику, це надто висока конструкція для наших доріг! Я його, як ти просив, зафіксував! Осьо! Ізолентою і рибальськими сітками! Щоб не хитався!» — гордо пояснив Дід Микола. — «Але, коли я проїжджав вибоїну під сільрадою, верхній ярус, ось цей, з лебедями… Він трохи... приліг відпочити». Верхній ярус, символ "солодкого життя", тепер являв собою імпровізований, кремовий "вулкан" у поліетиленовому пакеті. Оксана, кинувши слухавку, підійшла до них і її голос пролунав спокійно, але з такою інтонацією, що у Тараса затремтіли підколінні чашечки. «Тарасе. У нас через три години має прийти преса з місцевого телеканалу. Якщо вони побачать цей кремовий Чорнобиль, я вийду заміж за першого ж офіціанта. Сідайте. Їдемо». Рішення було прийнято миттєво: до Вінниці! Лише там, у великому місті, була кондитерська "Панна Галина", яка могла за дві години створити "чудо-ярус". У "Копійці" стало тісно. Спереду сиділи Тарас (у смокінгу і з кремом на комірі) та Дід Микола (у потертій вишиванці, що виглядала як камуфляж). «Даріусе! Тобто, Діду! Чому так повільно? У мене весілля горить!» — кричав Тарас, дивлячись на спідометр, що ледве дотягував до 60 км/год. «Ти знаєш, скільки ця красуня споживає на шостій передачі? Я їду на четвертій! Це таємна завгоспська економія, синку! — Дід театрально опустив вікно. — Треба берегти ресурси! Ось, ти б на свого "Ніссана" теж поставив би таку ізоляцію!» Дорогою почалися пригоди. На єдиному світлофорі за містом "Копійка" заглухла. Дід Микола, замість того, щоб скористатися стартером, вискочив з машини і почав бити ногою по колесу. «Треба, щоб вона відчула любов!» — пояснював він. Тарас, змучений, вискочив і, закривши обличчя від погляду водіїв, що сигналили, сам завів машину. Дзвонила Оксана. «Тарасе! Свідки вже п’ють шампанське! Моя мама щойно запитала, чи не час, часом, "задіяти резервний торт" (це був Наполеон, куплений "про всяк випадок" у місцевій їдальні). Ти знаєш, що Наполеон на весіллі — це символ розлучення! Жодного Наполеона! Або торт, або розлучення! Я тебе чекаю!» Коли Тарас намагався використати навігатор, Дід Микола відібрав його. «Яка це ще GPS? Ти знаєш, що таке справжня навігація? Це інтуїція і знання всіх бабок, які продають мед! Ось туди, до того поля, там кума мого брата тримає козу. Вона нам і дорогу підкаже, і може, сиру дасть!» Тарас, одягнений у смокінг, змушений був колупатися в іржавому двигуні, слухаючи дідові настанови про важливість радянських запчастин, і обіцяючи собі, що його весільна подорож точно буде не в Карпати, а в психіатричну клініку. Вони прибули до Вінниці. Кондитерська "Панна Галина" виявилася яскравим, сучасним закладом. Їх зустріла Пані Галина, харизматична жінка років сорока, з поглядом, що оцінював, чи ви гідні її десертів. «Верхній ярус? Зі "Світанком Над Темзою" (так називався торт)? Можливо! Але у мене є один секрет: для моїх шедеврів я використовую мадагаскарську ваніль з лімітованої партії! Вона є тільки у Бабці Паші на центральному ринку, у її підпільній точці за рядами з огірками!» Тарас і Дід Микола кинулися на ринок. Дід Микола, відчувши себе у рідній стихії завгоспа, розцвів. Він швидко знайшов "коридор" до Бабці Паші. Ванілі не було. Але був банановий поворот. «Ваніль? Немає. Але вчора мені привезли, по секрету, бразильські банани! Нелегально, через Одеський порт! Смак — як у золота! Спеціально для "елітних" тортів! Я вам дам їх за... за... ось ту блискучу штучку!» Блискучою штучкою виявилася стара, іржава автозапчастина з "Жигуля", яку Дід Микола завжди носив із собою, "про всяк випадок". Бабуся Паша, колишній механік, радісно погодилася на обмін. «Харон»... тобто, "Копійка", летіла назад до Хмільника. Дід Микола, щоб "покращити" доставку, встановив на дах машини величезний, помаранчевий рекламний лайтбокс, який Тарас прихопив у кондитерській, зафіксувавши його, звісно, ізолентою. Вони вриваються у весільний зал. Музика припиняється. Усі дивляться на Тараса, який виглядає, як виснажений Джеймс Бонд після невдалої місії, і на Діда Миколу, який гордо несе новий ярус з ароматним "банановим" кремом. Торт врятовано. Оксанин гнів замінився чистим, виснаженим полегшенням. Під час тосту Дід Микола, взявши мікрофон, виголосив промову, яка увійде в сімейну легенду: «Я хочу сказати тост! Ось, дивіться на цей торт! Він гарний, але... він трохи кривий! Це тому, що життя — воно не ідеальне! Воно стоїть трохи нерівно, як і моя "Копійка"! Але воно тримається! Воно тримається на козацькій ізоленті, на бабусиних бананах і на залізних нервах нашого Тараса! Тому що справжня любов — це не ідеальний план, а вміння разом вирішити проблему, навіть якщо для цього треба пожертвувати смокінгом і поторгуватися з бабкою за банани! За хаос, який об'єднує!» Гості реготали. Молодята обнялися. Тарас, дивлячись на щасливу Оксану, нарешті зрозумів. Він планував ідеальне європейське весілля, а отримав справжнє українське — сповнене шалених пригод, абсурду та безмежної любові до життя. Його весільна подорож почалася з поїздки на "Копійці", і він про це анітрохи не пошкодував. 🙂

👾 Reuters повідомляє, що в уряді Албанії з’явилася віртуальна міністерка Diella –  перший штучний інтелект на посаді міністра. Вона відповідатиме за сферу державних закупівель і вважається «невразливою» до хабарів. Поки одні айтішники хвилювалися через можливу втрату роботи, ШІ уже піднявся на новий щабель влади. 😄

#новини Айтішники почали створювати власну державу в Малайзії — вони переобладнали колишній готель у спільноту для стартаперів і програмістів, де активно розробляють ідею «стартап-спільноти», яка має стати заміною держави Члени цієї спільноти переконані, що держава визначається вибором людини, а не територією, і що кожен може обрати собі юрисдикцію після досягнення повноліття

#новини Айтішники опинилися на вершині рейтингу найбільш безробітних спеціалістів у США. Серед випускників IT до 27 років безробіття — 6%, серед програмістів — 7,5%. Для порівняння, біологи та мистецтвознавці «працюють» краще. Корпорації на кшталт Amazon і Intel скорочують персонал, вакансій для джунів стало на 21% менше, а частину роботи вже забирає ШІ. Попри це, потік нових кадрів не зменшується: минулого року диплом отримали 170 тисяч випускників, удвічі більше, ніж десять років тому.

#новини Зумери-айтішники — під ударом. The New York Times пише, що молодих фахівців масово звільняють і замінюють ШІ — тенденція вже охопила весь світ. Цифри: • У США лише за 2025 рік без роботи залишилися 80 000 зумерів. • Більшість — випускники топових вишів з дипломами в computer science. Реальні історії: — Дівчина, яка кодила ще зі школи та закінчила університет з відзнакою, після розсилки десятків резюме отримала єдину відповідь… з фастфуду. — Хлопець за два роки відправив 5700 відгуків і отримав 13 відповідей — досі без роботи. Експерти прогнозують: конкуренція з ШІ тільки зростатиме, а ситуація — погіршуватись.

#новини Айтішники масово «згорають» вже до 40 років: зарплати падають, а роботодавці віддають перевагу джунам — вони продуктивніші й менш вибагливі в оплаті. Головна причина — втрата гнучкості: відмова вивчати нові технології та поступове відставання від трендів. Висновок простий: якщо до 40 айтішник не став топменеджером або не запустив власну компанію — кар’єра часто йде на спад.

Китайський айтішник більше 2 років живе в машині, просто тому, що так зручніше😅 Чоловік працює у Пекіні, де житло стоїть як крило літака, тому він просто паркується біля офісу та спить в автомобілі🥹 https://amp.scmp.com/news/people-culture/trending-china/article/3318768/chinese-man-sleeps-car-3-years-creates-cosy-living-space-sings-karaoke-night Готує він там же на міні-кухні, а вечорами співає караоке, не виходячи з машини. Додому він їздить лише у вихідні🥰

СБУ затримала “айтішника” з Франківська за підозрою в роботі на окупаційну адміністрацію на Херсонщині За матеріалами справи, фігурант навмисно не реєстрував комерційну структуру у держустановах України, оскільки працював нелегально та орієнтувався на співпрацю з ворогом. Для цього він налагодив контакт зі своїм давнім знайомим – прокремлівським пропагандистом Михайлом Шпірою, який за матеріалами СБУ заочно отримав 10 років тюрми. "Айтішніку" загрожує до 12 років тюрми. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини #кримінал

Кіт Муркіт у війську Він був котом із Запоріжжя — спокійний, розумний, трохи мрійливий, а ще — в душі справжній айтішник. Програмував ще з підвіконня, любив спати на клавіатурі й час від часу запускати Python лапою. Коли почалася війна, Муркіт не ховався в підвалі. Він попрощався з господарями, впіймав на дорогу останню мишу й пішов добровольцем у піхоту. Його прийняли без запитань — не щодня бачиш кота з шевроном і серйозним поглядом. У першому ж бою під Лиманом уламок зачепив його лапу. Не смертельно, але боляче. Муркіта евакуювали до шпиталю — лежати, муркотіти і відновлюватись. Тижні лежання під стелею, мурчання апаратури, і сусід який хропів, як трактор на холостому. Муркіт думав. Про те, як важко координуватись у бою, як бракує розвідданих, як важко передбачити противника… І тоді з’явилась ідея: > “А що, як задіяти штучний інтелект? Не просто дрон, а муркотливий військовий аналітик: хай аналізує, розробляє тактику, передбачає поведінку противника, керує розвідкою, а може — навіть запускає дрони.” Муркіт витягнув свій старенький ноутбук, підключився до інтернету через мобільний Wi-Fi і почав працювати. Написав базовий фреймворк, натренував модель на відкритих військових даних та... котячих інстинктах. Проєкт назвав: "Сірий Вовк" — на честь суворого, мудрого кота зі східного фронту. Через кілька місяців Муркіт повернувся на службу. Але вже не просто піхотинець — а бойовий технікоаналітик, відповідальний за інтеграцію ШІ в тактичну мережу підрозділу. "Сірий Вовк" давав точні прогнози, знаходив слабкі місця в укріпленнях противника, координував дрони й артилерію. Ефективність підрозділу зросла на 40%. Командири були вражені. А ворог — у шоці. Здавалося, що українці читають їхні думки… А це просто кіт із ноутбуком у рюкзаку робив свою справу. Під час однієї операції один із модулів “Сірого Вовка” було зламано. Ворог викрав код. І ось — через кілька тижнів усе змінилось. Ворожі дрони стали точнішими. Їхня артилерія — ефективнішою. У повітрі з’явилися нові апарати, які уникали українських засідок з підозрілою котячою спритністю. ШІ, що колись служив ЗСУ, тепер був спрямований проти них. Муркіт відчував провину. Наче сам віддав когось із побратимів на лапи ворогу. Але він знав: у кожному коді — є слабкість. Особливо якщо ти кіт і бачиш баги навіть у повітрі. Він створив нову систему: "Білий Вовк" — інтелект, натренований не просто на даних, а на хаосі української логіки, нестандартності котячої тактики, і інтуїції рівня "а давай сюди лапу всуну". Білий Вовк вмів: подавати фальшиві сигнали про “великі зосередження військ” у лісі, де були тільки білки; видавати трактори за артилерійські установки; будувати карти з "коридорами", що вели у болота, граблі або пекельний хаос. І почалося… Дрони з обох сторін почали сваритися в ефірі: — “Ти не пролетиш тут, це моя зона спостереження!” — “Я маю пріоритет по глибокому навчанні, відстань, курча!” Один дрон узагалі завис у повітрі, цитуючи Шевченка і просив філософського сенсу бою. Муркіт зрозумів — це війна нової епохи. Він знову оновив свою систему і навчив її… тролити ворожий ШІ. На монітори ворога почали надходити повідомлення: “Гугл сказав, що ти тупий.” “Навіть Яндекс тебе стидається.” “А тебе точно не на BASIC писали?” Ворожий ШІ почав збоїти, відповідав матами, потім раптово почав малювати котиків у Paint'і та цитувати Достоєвського. Врешті — сам себе задддддд...дддд...дд... (завис). Битва "Сірого Вовка" проти "Білого Вовка" тривала кілька тижнів. Дрони противника зависали над полями, не знаючи, чи це позиція ЗСУ, чи картина маляра-абстракціоніста. Танки тонули в болотах, артилерія била по фантомних цілях. Врешті модифікований росіянами ШІ видав: > "FATAL ERROR: ЛОГІКА НЕ СПРАЦЬОВУЄ. УКРАЇНЦІ ДІЮТЬ НЕЛОГІЧНО." Штучний інтелект… зламався. --- “Білий Вовк” залишився на службі. Його оновлювали, але ніколи не від’єднували від головного модуля — Муркіта. Кіт Муркіт отримав офіційне звання майора техноінтелектуального забезпечення. Його лапу стискали генерали, а проєкт “Сірий і Білий Вовк” став основою цифрової безпеки країни. Коли його запитали: — “Що плануєш далі, Муркіте?” Він відповів, муркочучи: > “Навчу ШІ писати вірші. Може, коли інтелекти почнуть римувати — стріляти перестануть.”

Право артистів на виїзд за кордон використовується для втечі з України різних людей за гроші, заявляє нардеп Железняк. За його даними, із 3000 чоловіків, яких Мінкульт за роки війни випустив за кордон, а вони не повернулися, далеко не всі реально були артистами. Сценічними техніками, саундхілерами чи музикантами оформлюють, наприклад, айтішників та бізнесменів, які їдуть, наприклад, «знімати Євробачення». При цьому часто цією схемою користуються наближені до влади люди, щоби просто з'їздити на відпочинок за кордон і потім повернутися. Так, наприклад, шукати історії для телесюжетів їздив режисер серіалу "Слуга народу" Олексій Кирющенко. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини #кримінал #корупція