#особистості 26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.

#архів У 1918 році шахтарі з Пенсильванії натрапили на скам’янілі пні на глибині понад 90 метрів. У старих шахтних архівах 17-го та 18-го рівнів збереглися свідчення про дерева, поховані у вугільних шарах . Мільйони років тому на цих місцях росли болотні ліси. Коли вони загинули, їх накрили осади. Під тиском і теплом дерева спершу перетворювались на вугілля , а деякі — скам’яніли повністю, зберігши структуру кори й коренів. Подібні знахідки фіксували не лише в Пенсильванії, а й у Кентуккі, Західній Вірджинії та Великій Британії. Планета буквально консервує свої доісторичні пейзажі під нашими ногами .

#музеї Музей українського рушника в Переяславі: скарбниця народної культури. У мальовничому місті Переяслав, що за 90 км від Києва, розташований унікальний Музей українського рушника — справжня перлина Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». Відкритий у травні 1995 року, музей розмістився в історичній Трьохсвятительській церкві 1651 року, перевезеній із села Пищики Сквирського району. Ця пам’ятка архітектури національного значення стала ідеальним простором для збереження і демонстрації багатства української культури. Колекція музею: відображення душі народу Музей вражає своєю колекцією, що налічує близько 4000 рушників, з яких 367 представлені в експозиції. Ці рушники — не просто тканини, а символи гостинності, захисту та духовності, що супроводжували українців від народження до останніх днів. Орнаменти рушників містять прадавні магічні знаки: образи дерева життя, богині-берегині, символи землі, води та небесних світил. Особливу гордість музею становлять переяславські домоткані рушники XIX століття. Вони вирізняються складними композиціями, насиченими червоними візерунками з вкрапленнями синього чи чорного. Поліські рушники привертають увагу геометричними орнаментами, вишитими сірими та білими нитками, а полтавські чарують зображеннями дерева життя з казковими квітами — соняшником, калиною, виноградом. Унікальними є монастирські рушники, вишиті черницями у XIX столітті, яких у колекції збереглося 24. Техніки та регіональні особливості Експозиція демонструє розмаїття технік: ткані, вибійчані, вишиті хрестиком, гладдю (київською та полтавською), гаптуванням, мережкою. Кожен регіон Середньої Наддніпрянщини — Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Черкащина, Полісся — представлений унікальними зразками. Наприклад, слобожанські рушники вражають розгалуженим орнаментом, вишитим тамбурним швом, а чернігівські — стилізованими зображеннями рослин, птахів та навіть трибанних церков. Практична інформація для відвідувачів Музей розташований за адресою: вул. Літописна, 2, Переяслав. Він працює щодня з 9:00 до 17:00, крім понеділка та вівторка. Вартість квитків доступна: 10 грн для дорослих, 5 грн для дітей. Дістатися можна громадським транспортом або автомобілем, доїхавши до площі Леніна, а далі — вулицею Літописною до Музею народної архітектури та побуту. Чому варто відвідати? Музей українського рушника — це не лише місце, де зберігаються унікальні витвори мистецтва, а й простір, що розповідає історію українського народу через його символи та традиції. Відвідування музею дозволяє доторкнутися до душі України, відчути зв’язок із предками та відкрити для себе красу народної творчості.

«Басаврюк XX» Дмитра Білого — роман, що розкриває Українську Душу крізь містичну темряву. _«Басаврюк XX» — це не просто книга. Це спроба прорватися крізь завісу забуття, яку століттями натягували над Українською Історією. Дмитро Білий, історик і письменник, створює твір, що балансує між документальною правдою та гоголівською містикою, між реальністю визвольних змагань і символічним Злом, яке переслідує Україну від покоління до покоління._ 📖 Сюжет Роман починається з таємничої знахідки рукопису, що належить українському емігранту доби УНР. Цей текст стає ключем до розуміння прихованих механізмів історії — змов, окультних організацій, Храму Жаху, і боротьби тих, хто знав більше, ніж дозволено знати. Події охоплюють період між двома світовими війнами, визвольні змагання, Голодомор, повстання на Кубані — все це вплетено в канву містичного трилера. 🩸 Містика як алегорія Вовкулаки, упирі, прокляті місця — це не просто елементи жанру. Це метафори для імперського зла, яке переслідує Україну. Автор не боїться показати, як це зло пожирає героїв, як надія згасає — але водночас залишає читачеві вибір: мовчати чи боротися. 📜 Історична правда Роман заснований на реальних архівних матеріалах, які Білий осучаснив і вплів у художню форму. Це робить «Басаврюк XX» унікальним — він не просто розважає, а відкриває очі на те, що приховували. Особливо сьогодні, коли Україна знову бореться за свою свободу, цей твір звучить як попередження і як заклик. 📚🎙️🎧📽️ Читай. Слухай.Дивись.Поширюй. Пам’ятай. Цей роман — як голос із минулого, що кричить: «Не дозвольте знову стерти себе з історії!» 📌 А щоб не бути самотнім у цій боротьбі за пам’ять — підписуйся на авторський Телеграм-канал «УКРАЇНА. ДОРОГАМИ ЧАСУ…» Там — аудіобібліотека Українця, історичні подкасти, літературні рецензії, і головне — спільнота, яка не забуває. 👉 [t.me/RuslanSpeaks](https://t.me/RuslanSpeaks)

#архів Історія старовинної вулиці в центрі Києва. Вулиця Прорізна з’єднує Хрещатик із Володимирською. Її історія налічує понад півтора століття — і за цей час вона стала однією з найатмосферніших та найкультурніших вулиць у центрі Києва. Ще за часів Київської Русі на місці сучасної Прорізної простягався земляний вал Старокиївських укріплень, що сполучав Золоті ворота з районом нинішнього Хрещатика. Після міських реформ 1833 року вал частково знесли, а в 1850-х тут «прорізали» дорогу — звідси й походить назва вулиці. Її кілька разів перейменовували, але зрештою повернули історичну назву. До кінця XIX століття Прорізна перетворилася на жваву міську артерію з прибутковими будинками, кав’ярнями, ательє та офісами. У 1910 році тут запустили трамвайний рух, який проіснував до аварії наприкінці 1950-х. Сьогодні Прорізна — це компактна вулиця завдовжки близько 530 метрів. Хоча деякі будівлі зберегли історичні риси, загальну архітектурну красу старої Прорізної можна побачити хіба що на архівних світлинах.

Восени на екрани виходить документальний фільм «Океан Ельзи: Спостереження Шторму». Він показує насичену історію ОЕ. Від моментів, коли в гурт не вірив ніхто, до переповнених стадіонів — через особисті конфлікти, творчі розриви та історичні виклики, які переживала країна. Розповідь побудована на унікальних архівних матеріалах, інтервʼю з колишніми й нинішніми учасниками і тими, без кого «Океан Ельзи» був би іншим. Це відверта історія гурту, пісні якого об’єднують українців і стали символом свободи, любові та боротьби. Стрічка вийде в українському прокаті 6 листопада. #Коло_Кіно #Новини_кіно #Українське_кіно

Видавництво Safran відкрило передзамовлення на манґу «У цьому куточку світу. Том 1» Авторка: Фумійо Коно В Японії «У цьому куточку світу» вважають сучасною класикою. За нею створювали аніме, фільм, серіали, театральні постановки тощо. Події манґи переносять нас у Хірошіму 1940-х років, де ми зустрічаємо замріяну та художньо обдаровану дівчину Судзу Урано і проходимо разом із нею шлях дорослішання у тіні найбільшої катастрофи людства. В процесі створення цього шедевру авторка Фумійо Коно глибоко досліджувала цей складний період японської історії. Тут поєднані гарний малюнок, історичні деталі, справжня драма і почуття гумору. Це історія про мистецтво жити у складних обставинах, яка точно не лишить вас байдужими. Японія. 1940-ві роки. Молода дівчина Судзу з префектури Хірошіма після одруження переїжджає до свого чоловіка у портове місто Куре будувати нове життя у чужому домі. Поряд зі звичними викликами подружнього життя, вона зіштовхується з суворими реаліями війни, які поступово знищують усе, що колись здавалося звичним і спокійним. Та Судзу не звикати до важкої щоденної праці, а хист до малювання стає розрадою у найтяжчі часи і допомагає знайти творчий підхід до будь-якої справи. Але чи можна зберегти світло у серці, коли світ охоплений ядерним хаосом? У 2009 році манґа отримала Excellence Prize Japan Media Arts Festival, а її тираж давно перевищив мільйон копій. КОМАНДА: переклад з японської — Анна Богданова літературна редакторка — Анна Манченко коректорка — Олександра Зімко верстка — Ігор Дунець 232 сторінки ч/б, спосіб читання справа наліво ціна передпродажу до 15 вересня 220 грн https://safranbook.com/catalog/in-this-corner-of-the-world-vol-1/

Азербайджан потролив русню за використання вірменських назв у Карабаху Справа в тому, що пропагандони з ТАРС написали статтю, в якій повідомлялося про знесення пам'ятника художнику Айвазовському в Карабаху, суверенітет над яким відновив Азербайджан. При цьому використовувалася назва вірменського міста Степанакерт замість азербайджанського Ханкенді. На це МЗС Азербайджану зажадав від видання вибачень, а в Баку також запропонували використати історичні назви щодо російських (або не дуже російських) міст - Кенігсберг замість Калінінграда, Орінбор замість Оренбурга, а також назви Сарису (Волгоград), Солжа-Гала (Грозний), Тоєхаро (Піжно) і таке інше. Після цього руска замінила назву на "Нагірний Карабах".

В Україні стається бум видавництв, які спеціалізуються на sci-fi 🤩 Буквально нещодавно ми писали про видавничий дім КосмоЛіт і їх анонси книжок Андре Нортон. Як тут бачимо нового представника, а саме видавництво Lobster, яке буде спеціалізуватися на науковій фантастиці та історичній документалістиці. У них є свої: Сайт: https://www.lobster.net.ua/ Інстаграм: https://www.instagram.com/lobster.publishing?igsh=Y2c1dmwxc2VrdzVi Ми трошки продивились їх анонси і, якщо чесно, вражені масштабами анонсів, тож запасаємося терпінням і чекаємо осені та нових захопливих книжечок 🤞🏻 #sci_fi_не_нудно

26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.