Шлях із Києва до Хайфи: Марк Голенков — вихованець київського дитячого футболу, герой перемоги «Маккабі» Хайфа U19 над «Барселоною» в Юнацькій лізі УЄФА Майже чотири роки тому, з початком путінської повномасштабної агресії проти України, до Ізраїлю з Києва приїхав 13-річний підліток Марк Голенков. Репатріант. Воротар. Хлопець, який до того жив звичайним життям дитини в українському футбольному середовищі, де тренування — головна подія дня. Потім у Київ прийшла війна. Російські ракети, вибухи, сирени, ночі без сну, відчуття, що звичний світ руйнується просто на очах. Дитячий футбол, плани, мрії — усе це в один момент опинилося поруч з іншими словами: укриття, тривога, евакуація, від’їзд. А потім — переїзд. Ізраїль. Хайфа. А потім минуло чотири роки — і прізвище Голенков раптом зазвучало так, як зазвичай звучать імена людей, які в один момент роблять «неможливе». Не в кіно. Не в переказі. У реальному матчі плей-оф, де в тебе є одна спроба — і все. І цього справді не чекав ніхто. «Маккабі» Хайфа U19, яка сенсаційно вийшла до 1/16 фіналу Юнацької ліги УЄФА, в драматичному матчі вибила з турніру «Барселону». Поєдинок відбувся 4 лютого 2026 року на стадіоні «Дьїрмот» у місті Дьйор (Угорщина), де «Маккабі» був номінальним господарем поля. Основний час завершився з рахунком 2:2, а в серії післяматчевих пенальті ізраїльська команда перемогла 3:1. Ключовий факт цього вечора звучить просто: воротар Марк Голенков відбив три післяматчеві 11-метрові удари поспіль. Три поспіль. Проти «Барселони». У плей-оф європейського турніру. Ще вчора можна було сказати: «так, він із Києва, так, переїхав». Сьогодні українська частина його біографії виглядає вже не фоном, а фундаментом. Марк Голенков почав займатися футболом у Києві, в дитячо-юнацькій школі клубу «Зірка». З раннього віку він обрав позицію воротаря й швидко почав вирізнятися серед однолітків. У жовтні 2015 року, у віці семи років, Голенков узяв участь у II Міжнародному турнірі з мініфутболу «Дитячі мрії» на Закарпатті у складі «Зірки» (Київ). За підсумками змагань Марка визнали найкращим воротарем турніру, а його команда здобула бронзові медалі. У 2017 році «Зірка» (Київ) перемогла на міжнародному турнірі Brașov Indoor Cup з футзалу, і Голенков знову отримав індивідуальну нагороду найкращого воротаря — цього разу у віці дев’яти років. Згодом він перейшов до системи підготовки «Динамо» (Київ). До осені 2021 року Марк виступав за команду «Динамо» U14 в Еліт-лізі ДЮФЛУ, регулярно виходив у стартовому складі, грав «на нуль» у важливих матчах і став основним воротарем своєї вікової групи, зокрема й у принципових поєдинках проти академії «Шахтаря». Для ізраїльської аудиторії ця перемога чіпляє ще й тому, що це дуже впізнавана біографія для сотень тисяч людей. Євреї з України за останні роки пройшли шлях, який важко описати однією фразою: тривожні збори, переїзд, нова школа, нова мова, нове коло друзів, нове відчуття дому. І майже завжди — спроба не загубити себе дорогою. У таких історіях спорт часто стає не «хобі», а рятівним колом. Він дає структуру, розклад, зрозумілі правила: ось тренер, ось команда, ось твоя роль. Ти можеш бути розгубленим у побуті, але на полі знову розумієш, хто ти є. Тому історія Голенкова — це не просто «талановитий воротар». Це приклад того, як підліток з України, вихований у київській футбольній культурі, знайшов в Ізраїлі новий шлях і не розчинився в переїзді. Навпаки — вийшов на рівень, де його прізвище почули далеко за межами країни. Є ще одна деталь, дуже ізраїльська: Хайфа — місто, де репатріація завжди була частиною повітря. Тут звикли, що людина може приїхати з іншого світу й за кілька років стати «своєю». Не за паспортом — за вчинками. В Ізраїлі його молодіжна траєкторія виглядає так: Hapoel Beer Sheva (2022–2023) Maccabi Haifa (з 2023 року) З 15 років Марк живе сам у спортивному інтернаті «Маккабі» Хайфа. Це означає дисципліну й режим не «за бажанням», а як єдиний спосіб витримати конкуренцію. Ще один важливий факт: він підписав продовження контракту на три роки й фігурує як гравець молодіжної команди «Маккабі» Хайфа та юнацької збірної Ізраїлю. Для 17-річного воротаря це не формальність, а чіткий сигнал — клуб бачить у ньому проєкт, у який готовий інвестувати. А тепер — один вечір, про який заговорила вся Європа. Юнацька ліга УЄФА. «Маккабі» Хайфа — «Барселона». Серія пенальті — і воротар, який не зламався. Це історія не лише про футбол. Це історія про українське дитинство, війну, репатріацію, Хайфу і момент, коли ти витримав тиск — і став ім’ям. Ця історія ще пишеться. Бо коли в Хайфі з’являється воротар, який бере три пенальті поспіль проти «Барселони», — це вже не лише про футбол. Це про шлях. І про витримку. Повна версія — тут: https://nikk.agency/uk/shlyah-z-kiieva-do-hajfi/ НАновости‼️ – новини Ізраїлю Важно❓ Поділіться ❗️ і підписуйтесь, щоб не пропустити подібні матеріали https://www.facebook.com/profile.php?id=61581708179881 #НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #МаркГоленков #МаккабіХайфа #футбол #Хайфа

Олійникова відмовиться від спільного фото і рукостискання з угоркою Бондар на турнірі WTA 250 🎤 Українська тенісистка Олександра Олійникова (92) відмовиться від спільного фото та рукостискання з угоркою Анною Бондар (74), з якою зустрінеться у другому колі на турнірі WTA 250 у Клуж-Напоці 🎾 Анна Бондар брала участь у виставковому турнірі "Трофеї Північної Пальміри" в грудні 2022 року – турнірі, організованому в Росії як демонстративне ігнорування міжнародних санкцій і обмежень, накладених на країну-агресора. Цей турнір було профінансовано коштами компанії Газпром, одного з ключових фінансових стовпів російської військової машини. Це ті самі гроші, за які Росія вбиває і калічить українських жінок і дітей. Це ті самі гроші, якими знищують наших батьків, братів і чоловіків, які на своїй землі захищають свої сім'ї, міста і села. Вона нагадала, що рішення Бондар про участь у турнірі в РФ було ухвалене після того, як світ дізнався про масові злочини російської армії в Бучі, Ірпені та Ізюмі, а також після визволення Херсона, де було виявлено масові поховання, катівні та задокументовано численні випадки тортур і сексуального насильства з боку російських військових 🤬 Поїхати в грудні 2022 року на турнір у Росію і прийняти оплату з коштів Газпрому – з моральної точки зору це те саме, що поїхати грати турнір у нацистську Німеччину в 1941 році й отримати винагороду ювелірними прикрасами євреїв, знищених у таборах смерті Освенцим і Треблінка. Те саме зло – тільки 80 років потому. #tennis #спорт @sports #Український_спорт #Ukrainian_sport #спорт_sports #brovarysport @brovarysport ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

Щороку 27 січня світ вшановує пам’ять жертв Голокосту. Цю дату встановила Генеральна Асамблея ООН у 2005 році. Голокост був організований нацистською Німеччиною на чолі з Адольфом Гітлером і мав на меті знищення євреїв Європи. У межах так званого «остаточного розв’язання єврейського питання» нацисти створили понад 40 тисяч гетто і концтаборів, зокрема Аушвіц, Треблінку та Дахау, де людей утримували в нелюдських умовах і масово вбивали. Жертвами нацистської політики стали близько 6 мільйонів євреїв, з них 1,5 мільйона - з території сучасної України. В Україні одним із наймасовіших місць розстрілів став Бабин Яр у Києві, де у вересні 1941 року загинули понад 33 тисячі євреїв. Під час наступу союзників у 1944–1945 роках було звільнено нацистські табори смерті, що відкрило світові масштаби злочинів. Після війни частину нацистських злочинців засудили, а геноцид було визнано злочином за міжнародним правом. #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

#дати ​Пам’ять, що рятує майбутнє: Чому 27 січня — це день "Ніколи знову". ​Дата була обрана не випадково: саме 27 січня 1945 року війська 1-го Українського фронту увійшли до брами найбільшого нацистського табору смерті — Аушвіц-Біркенау, що став символом промислового вбивства людей. Коли солдати відчинили ворота, світ здригнувся від масштабу злочину, який неможливо було осягнути людським розумом. 🚫⛓️ ​Голокост (або Шоа) забрав життя близько 6 мільйонів євреїв, серед яких 1,5 мільйона були дітьми. Для України ця трагедія має глибокий і болючий слід, адже саме на наших землях відбувався "Голокост від куль" — масові розстріли в Бабиному Яру та тисячах інших ярів по всій країні. Ми згадуємо не лише жертв, а й Праведників народів світу — тих відважних українців та представників інших націй, які, ризикуючи власним життям, переховували євреїв від нацистського терору. 🇺🇦✡️ ​Цей день — суворе нагадування про те, до чого призводить ненависть, ксенофобія та мовчання суспільства. Сьогодні, коли агресія та ідеології переваги знову піднімають голову, пам’ять про жертв Аушвіца стає нашим моральним щитом. Ми кажемо "Ніколи знову" не як гасло, а як обіцянку боротися за людську гідність кожного дня. 🕊️🌍

«Уряд РФ використовує єврейську громаду для виправдання війни проти України» — рабин Гольдшмідт, колишній головний рабин Москви; на жаль, лідери єврейської громади в Росії змушені підтримувати цей наратив Рабин Пінхас Гольдшмідт, колишній головний рабин Москви, відмовився підтримати війну проти України, був змушений покинути Росію і згодом оголошений там «іноземним агентом». У інтерв’ю ізраїльському виданню Israel Hayom він формулює це прямо, без пом’якшень: «Уряд використовує єврейську громаду в політичних цілях. Останніми роками в Росії просувається теорія про повернення неонацизму в Україну та до країн Балтії, так що війну в російському наративі подають як продовження війни проти нацистської Німеччини. На жаль, лідери єврейської громади в Росії підтримують цю історію — вони використовують громаду в пропагандистських цілях». За словами рабина, така конструкція дозволяє представити війну не як сучасний політичний конфлікт, а як нібито морально виправдане продовження «історичної боротьби». Пам’ять про Другу світову війну та Голокост стає частиною риторичного інструментарію, а не предметом чесної історичної розмови. Гольдшмідт підкреслює: із приходом Путіна до влади в 2000 році втручання держави в життя єврейської громади стало нормою. Влада вирішувала, хто може бути головним рабином, а хто ні, і вигнала з країни десятки рабинів. Він пов’язує це з поверненням логіки силових структур і ідеології закритої держави: «З приходом Путіна влада повертається до спадкоємців КДБ, і ненависть до чужинців і Заходу стає невід’ємною частиною особистості людей, що виросли в цьому суспільстві». Особливе місце в інтерв’ю займає тема антисемітизму як інструменту самозахисту російської влади в кризові моменти. Гольдшмідт підкреслює, що це не теоретичне побоювання, а історично підтверджений механізм. «Страх полягає в тому, що коли уряд у Росії почувається під загрозою, він використовує антисемітизм для самозахисту. Ми бачили це раніше — у кінці царської епохи уряд говорив: «Не сердьтеся на царя, сердьтеся на євреїв», і це призвело до погромів. Це також відбувалося в кінці сталінської епохи». За його словами, нинішня риторика та міжнародна ізоляція держави створюють умови, у яких подібний сценарій знову стає можливим. Гольдшмідт безпосередньо пов’язує загострення напруги з ізоляцією Росії після початку війни проти України: «Сьогодні Росія перебуває в ізоляції. Путін думав, що переможе в Україні за три дні, а наступного місяця ми будемо відзначати чотири роки війни — довше, ніж війна між Росією і нацистською Німеччиною. Він ізолював себе від Заходу». Ця ізоляція, підкреслює рабин, прямо впливає на становище євреїв у країні. Під сумнів ставиться їхня лояльність державі, зростає антисемітизм, офіційно бути євреєм стає складніше. За його оцінкою, з початку війни країну вже залишили близько 100 тисяч євреїв, і абсолютна більшість із них не розглядає можливості повернення. Майбутнє єврейського життя в Росії, на його думку, виглядає без ілюзій: скорочення громад, втрата ресурсів і самотність. Люди все рідше пожертвують на синагоги та громадські центри, тому що розуміють — там немає довгострокового майбутнього. Галахічне питання Чи має право єврейська громада зберігати лояльність до держави, якщо ця лояльність вимагає публічної мовчанки або підтримки дій, пов’язаних з насильством, брехнею та спотворенням історичної пам’яті? Де проходить межа між דינא דמלכותא דינא — обов’язком дотримуватися законів держави — і забороною לא תעמוד על דם רעך — не бути байдужим до пролитої крові та несправедливості? Чи є примусова мовчанка допустимою формою самозбереження у ситуації, коли держава використовує єврейську громаду для виправдання війни та пропаганди — або ж це вже סיוע לדבר עבירה, сприяння гріху? Це питання особливо гостро звучить у контексті трьох клятв галута (שלוש השבועות): не повставати проти народів силою, не пришвидшувати кінець вигнання і водночас визнання того, що народи світу не повинні надмірно пригнічувати Ізраїль. Якщо ця межа порушується, постає ключове питання: чи зберігає принцип лояльності свою обов’язкову силу, коли остання межа перейдена? Підсумок Інтерв’ю Пінхаса Гольдшмідта в Israel Hayom — це не політичний маніфест і не публіцистика. Це спроба зафіксувати момент, коли єврейська громада в Росії опинилася між історичною пам’яттю та сучасною пропагандою, між страхом і лояльністю, між минулим і невизначеним майбутнім. Повний матеріал — тут: https://news.nikk.co.il/uk/uryad-rf-vikoristovuie-ievrejsku-gromadu/ ❓ Як ви вважаєте: чи існує в галахі момент, після якого мовчання перестає бути нейтральним і стає співучастю? НАновини‼️ — новини Ізраїлю Важливо❓ Поділіться ❗️ і підписуйтеся, щоб не пропустити подібні матеріали https://www.facebook.com/profile.php?id=61581708179881

У 1942 році офіцер Вермахту Альберт Баттель побачив вантажівки СС, що прямували до єврейського гетто, аби депортувати звідти сотні людей. Він перегородив міст озброєними солдатами й просто сказав: «Сьогодні — ні». Те, що сталося далі, змінило все. Літня спека тиснула на Перемишль, наче її неможливо було витримати. Німецькі прапори безсило висіли на кожній будівлі. Єврейський квартал уже багато місяців був оточений колючим дротом. І всі чудово знали, що насправді означає «переселення». Альберт Баттель стояв того ранку на мосту через Сян, спостерігаючи, як наближається колона СС. Вантажівка за вантажівкою, двигуни ревіли, наближаючись прямо до гетто. Йому було сорок дев’ять. Юрист до війни. Офіцер Вермахту, що зазвичай виконував накази і не висовувався. Але цього дня в ньому щось зламалося. Коли перша вантажівка під’їхала до мосту, Баттель підняв руку. Його солдати опустили шлагбаум. «Міст закритий», — сказав він офіцеру СС. Обличчя того почервоніло. «На якій підставі?» «На моїй». У Баттеля не було жодних підстав так діяти. Абсолютно жодних. Він зупиняв виконання офіційного наказу власного уряду. Але він залишився на місці. І його солдати — теж. Офіцер СС кричав, погрожував, вимагав пропустити. Баттель не зрушив. «Будь-хто, хто спробує перейти, буде заарештований», — спокійно сказав він. Уявити цей момент майже неможливо. Тиша, що мала опуститися на міст. Колона СС із працюючими двигунами, заблокована німецькими ж солдатами, які направили зброю на інших німецьких солдатів. Командиру СС нічого не залишалося. Він наказав вантажівкам розвертатися. Але Баттель на цьому не зупинився. Він сам сів у військову вантажівку й поїхав у гетто. У самісіньке серце того, що всі називали «єврейським кварталом». Сім’ї сиділи по домах, чекаючи. Знаючи. Матері притискали дітей. Старі дивилися у вікна. Баттель почав стукати у двері. «Сідайте у вантажівку, — казав він. — Зараз». Він завантажував десятки людей у машини Вермахту. Дідусів і бабусь, які ледве ходили. Матерів із немовлятами. Дітей, що трималися за іграшки, яких більше ніколи не побачать. Він привіз їх до казарм Вермахту. Нагодував. Поставив охорону, щоб їх захистити. Годинами він вивозив єврейські сім’ї з гетто під приводом «військової необхідності». Щохвилини він ризикував бути розстріляним за зраду. Кожне рішення могло стати останнім. Але до ночі десятки людей, які мали б бути у вагонах смерті, спали в ліжках німецьких солдатів. Новина вдарила по Берліну, як грім. Генріх Гіммлер особисто заніс ім’я Баттеля до своїх картотек. Він назвав його дії «недопустимим братанням з євреями». Його занесли в чорний список нацистської партії. Розпочали процедуру військового трибуналу. Зруйнували його кар’єру. Баттель ніколи не вибачився. Жодного разу. Коли хвороба змусила його залишити службу, він повернувся додому — до зруйнованого життя — але без тіні жалю. Після війни вижилі почали його шукати. «Офіцер, який нас врятував», — казали вони. «Німець, який сказав „ні“». У 1963 році Ізраїль вшанував Альберта Баттеля званням Праведника народів світу — найвищою нагородою для неєвреїв, які ризикували всім, аби рятувати євреїв. Він не дожив, щоб дізнатися про це. Баттель помер у 1952 році, забутий у Німеччині, що відбудовувалася. Він не написав жодної книги про той день. Не давав інтерв’ю. Не шукав слави. Але те, що він зробив на тому мосту, доводить дуже важливу істину. Сміливість — це не відсутність страху. Це вміння дивитися в обличчя неможливому й казати: «Мені байдуже». Це коли одна людина вирішує, що накази не варті більше, ніж людські життя. Це вміння підняти голову, коли всі інші її опускають. У світі, що здавався безнадійно зламаним, Альберт Баттель показав, що людяність може перемогти. Навіть якщо на тобі неправильна форма. Навіть якщо ти стоїш абсолютно сам. І іноді цього достатньо, щоб змінити все. Один міст. Один офіцер. Одне слово: «ні».

#історія #події ⚖️ Правосуддя за Голокост: Смертний Вирок Адольфу Ейхману. 15 грудня 1961 року в Єрусалимі ізраїльський окружний суд виніс свій вердикт у справі, яка привернула увагу всього світу: нацистський злочинець Адольф Ейхман був визнаний винним за всіма пунктами обвинувачення та засуджений до смертної кари через повішення. «Архітектор» Голокосту Адольф Ейхман, оберштурмбанфюрер СС, обіймав посаду голови відділу IV-B-4 (у справах євреїв) у Головному управлінні імперської безпеки. Його головна роль полягала в організації та логістиці «остаточного вирішення єврейського питання» — масового знищення європейських євреїв під час Другої світової війни (Голокосту). Ейхман керував створенням гетто, розробляв графіки транспортування мільйонів людей до таборів смерті та був безпосереднім учасником Ванзейської конференції 1942 року, де було фіналізовано план геноциду. Захоплення та Суд Після війни Ейхману вдалося втекти від правосуддя. За допомогою мережі колишніх нацистів він дістався Аргентини, де жив під ім'ям Рікардо Клемент. У травні 1960 року агенти ізраїльської розвідки «Моссад» провели зухвалу операцію, викрали його та таємно доставили до Ізраїлю. Судовий процес над Ейхманом розпочався у квітні 1961 року в Єрусалимі. Унікальність: Це був перший випадок, коли Ізраїль, як держава, створена після Голокосту, судив одного з його головних архітекторів. Свідчення: Процес став поворотним моментом, оскільки вперше на ньому виступили численні свідки, які пережили Голокост, і які публічно розповіли про жахи, що сталися, надаючи трагедії людського обличчя. Вирок 15 Грудня Суд визнав Ейхмана винним у злочинах проти єврейського народу, злочинах проти людяності та воєнних злочинах. Його захист базувався на аргументі «просто виконував накази», стверджуючи, що він був лише чиновником у бюрократичній машині. Однак суд відкинув цей аргумент, підкреслюючи його ключову, активну та ініціативну роль у масових вбивствах. 15 грудня 1961 року суд оголосив смертний вирок. Згодом усі апеляції були відхилені, і 31 травня 1962 року Ейхмана було повішено — це єдиний випадок виконання смертного вироку в історії Ізраїлю за вироком цивільного суду. Суд над Ейхманом став не лише актом правосуддя, але й важливим уроком історії, що підкреслив індивідуальну відповідальність за злочини, навіть якщо вони скоєні в рамках державної системи. 💔🕊️

#дати 🕯️ Пам'ять Не Згасне: День пам'яті кримчаків та євреїв Криму — жертв нацизму. ​11 грудня (разом із 12 грудня) в Україні вшановують День пам'яті кримчаків та євреїв Криму — жертв нацизму. Ця пам'ятна дата присвячена одній із найтрагічніших сторінок окупації Кримського півострова під час Другої світової війни. ​Трагедія Грудня 1941 року ​Кримський півострів був окупований нацистськими військами у другій половині 1941 року. Одразу після встановлення окупаційного режиму нацисти розпочали реалізацію своєї політики масового знищення єврейського населення (Голокост). ​Місце Злочину: Масові розстріли відбувалися переважно в районі протитанкового рову на 10-му кілометрі Сімферопольського шосе, а також у Багеровському рові поблизу Керчі. ​Дата: З 11 по 13 грудня 1941 року в Сімферополі окупанти провели найбільшу одномоментну акцію знищення, коли було вбито понад 14 тисяч людей. ​Жертви: Серед убитих були не лише євреї, але й представники унікального корінного народу Криму — кримчаки, яких нацисти, згідно з расовою теорією, також визнали євреями і прирекли на знищення. За кілька днів було вбито практично всю кримчацьку громаду Криму. ​Кримчаки: Унікальний Народ, Спільна Доля ​Кримчаки — це невелика етнографічна група, яка історично проживала у Криму, сповідувала ортодоксальний юдаїзм і говорила кримчацькою мовою тюркської групи. На початок війни їхня чисельність була незначною. ​Нацисти, не розбираючись у тонкощах етнографії, включили кримчаків до списків на знищення. Знищення кримчаків у 1941 році стало катастрофою для цього народу, поставивши його на межу повного зникнення. ​Вшанування Пам'яті ​Цей день є нагадуванням про те, що нацистський геноцид на території України був спрямований проти різних груп населення, і ми повинні зберігати пам’ять про всіх безневинних жертв. ​В Україні, зокрема в АР Крим та в Києві, проводяться пам'ятні заходи, покладання квітів до меморіалів та наукові конференції, присвячені цій трагічній події.

🏛️ Одеса виникла до Катерини: правда, яку не любить москва. Скільки разів нам повторювали російську казку про “Катєріну, которая основала Адєссу”? Це — пропагандистський міф, створений імперією заднім числом. Правда зовсім інша — і значно цікавіша. 🇺🇦 1. На місці Одеси вже існувало місто. До приходу російської імперії тут були: • Кочубіїв / Коцюбіїв — згадується з XV століття; • Українська фортеця та порт, що переходили між Литвою, Кримським ханством, Османами й знову Україною; • Поселення козаків і місцеве слов’янське населення. Тобто Катерина прийшла в уже заселене та стратегічно важливе місце, а не “на пусте поле”, як любить стверджувати російська пропаганда. ⚓ 2. Місто будували не росіяни. Реальними творцями Одеси були: • Італійські інженери; • Французькі архітектори; • Українські та грецькі купці; • Молдовани та євреї, які заселяли околиці; • Дерібас, Рішельє, де Волан — іноземці. Катерина тільки підписала указ, а реальні будівничі — європейці та місцеві народи. 📜 3. Брехня про “заснування”. Катерина II навіть ніколи не була в Одесі. Вона просто дала наказ розвивати порт — і все. Російська імперія потім переписала історію, створивши культ “Катерини-засновниці”, щоб подати Одесу як “споконвічно русскій город”. Це класична імперська схема: 👉 знищити чи присвоїти, а потім оголосити “всєгда біло нашім”. 🌊 4. Одеса — місто Чорного моря, а не імперії. Її створила суміш народів, культур і торгівлі, а не воля однієї імператриці. Одеса народилася з моря, торгівлі й свободи — а не з московських указів. ⚠️ 5. Чому це важливо зараз. Бо російська пропаганда досі використовує міф про “русскую Одессу” як зброю. Правда проста: Одеса не російська. І ніколи не була. Її будували українці, європейці та чорноморські народи. Катерина — лише підпис під папером, а не творець.

Міжнародний день пам’яті жертв злочинів геноциду Що це за день? Щороку 9 грудня відзначається Міжнародний день пам’яті жертв злочинів геноциду. Кожна людина, не зважаючи на національність, колір шкіри, релігію чи політичні погляди, має право на безпечне життя. Масове кровопролиття має на меті знищення людей або відповідних груп населення того чи іншого походження, віри або навіть, соціального прошарку. Про геноцид люди мали уявлення ще в давній Греції. Міжнародна спільнота визнає будь-які дії геноцидного характеру тяжким злочином. Саме тому, що геноцид – це не просто вбивство, а завчасно продумана кампанія. Цей злочин несе в собі знищення величезної кількості людей, спотворення їх мови або традицій, насильницькі акти та інші страшні наслідки. Для того щоб вшанувати жертв, що постраждали від геноциду та попередити скоєння нових злочинів проти всіх верств суспільства затвердили Міжнародний день пам’яті жертв злочинів геноциду. Як виникла ідея відзначати Міжнародний день пам’яті жертв злочинів геноциду? На Всесвітній зустрічі в 2005 році держави-члени ООН зобов’язались захистити своє населення від геноциду, військових злочинів, етнічних чисток та злочинів проти людяності, а також від їх підбурювання. Вони домовились, що коли державам потрібна допомога для виконання цієї відповідальності, міжнародна спільнота повинна бути готова надати їм допомогу, а коли держави явно не в змозі захистити своє населення від цих злочинів, міжнародне співтовариство повинно бути готовим до спільних дій відповідно до норм ООН. Втручання відбувається лише тоді, коли профілактика не дає результатів. Тому профілактика є основою принципу відповідальності за захист. День пам’яті У вересні 2015 року Генеральна Асамблея ООН затвердила 9 грудня Міжнародним днем пам’яті жертв злочинів геноциду. Датою було взято день прийняття Конвенції запобігання та покарання за злочин геноциду від 9 грудня 1948 року. За останні 150 років десятки мільйонів чоловіків, жінок та дітей втратили життя в результаті геноциду чи жорстоких масових чисток. Мільйони людей катували, ґвалтували чи змушували насильно покидати свої домівки. Міжнародний день пам’яті жертв злочинів геноциду – подія, що набула ще більшої актуальності в контексті війни в Україні. Ми повинні навчитися, пам’ятати та вживати заходів, щоб раз і назавжди припинити будь-які прояви геноциду. Запобігання геноциду та інших злочинів – це постійний процес, який вимагає невтомних зусиль щодо побудови суспільство на засадах верховенства права та прав людини для всіх громадян. Їхніми стовпами є рівність та недискримінація, законні та підзвітні національні інституції, а також розвиток сильного громадянського суспільства. Статистика До найбільших геноцидів в ХХ-XXI столітті відносять: Масове вбивство вірмен турками-османами між 1915-1920 роками. 1920 рік для придушення Тамбовського повстання, за наказом В.І. Леніна в Тамбовську губернію був відправлений М. Тухачевский, який застосував хімічну зброю проти власних громадян. Вбито приблизно 90 000 осіб. 1932-1933 – Створення штучного голоду в Україні. Близько 25 000 – 33 000 осіб гинуть щодня. Більше ніж 4,5 млн людей померло під час Голодомору в нашій країні. Осінь 1941 – травень 1945 – Голокост. Після наказу Адольфа Гітлера загалом було вбито понад 6 мільйонів європейських євреїв. У 1990-х роках в новоствореній Боснії, генерал Ратко Младич і його війська вбивали мусульман. Кількість жертв сягнула до 20 000, більшість з них ґвалтували, розстрілювали або обезголовлювали. Квітень-травень 1994 року в Руанді з жахливою жорстокістю та швидкістю вбили близько від 500 000 до 800 000 людей, переважно з меншини тутсі. В серпні 2014 року – 500 людей померло, з них 70 дітей загинули від спраги під час окупації іракського міста організацією ІДІЛ. Чому важливий цей день? Подія створена для того, щоб збільшити обізнаність суспільства щодо геноцидів та зменшити саму кількість таких злочинів. Також в цей день вшановують пам’ять жертв геноцидів. Важливо зазначити, що жертви геноциду обираються свідомо (а не випадково) – через їх реальне або передбачуване членство в одній з чотирьох груп, захищених Конвенцією (що виключає політичні групи, наприклад). Це означає, що метою знищення може бути група як така, а не її члени як особи. Геноцид також може бути вчинений лише проти частини групи, доки ця частина може бути ідентифікованою (у тому числі в межах географічно обмеженого району) та “істотною”. Для того, щоб довести злочин геноциду, можуть знадобитися роки. Геноцид досі є своєрідним викликом для міжнародних організацій, адже в сучасному суспільстві й досі існують люди, що готові йти на масові жорстокі вбивства. Саме тому ця подія важлива для якомога більшої кількості обізнаних громадян. Всі мають право знати, що вони повинні бути захищенні. Згідно міжнародних конвенцій та декларацій кожна країна має максимально забезпечувати збереження життя всіх громадян своєї держави.