#дати #свята
Всесвітній день боротьби з ненормативною лексикою: Естетика проти хаосу.
​3 лютого світ (і особливо наше суспільство) відзначає день, який закликає хоча б на 24 години вимкнути режим «шевченківського гніву» в його нецензурній формі. Мета свята — не просто заборонити міцне слівце, а нагадати, що мова є дзеркалом культури, і чим більше в ній бур’янів, тим важче розгледіти суть. 🙊🚫

​Коріння цього дня вбачають у зусиллях мовознавців та етиків, які вважають, що лихослів’я — це ознака не лише браку словникового запасу, а й психологічної неврівноваженості. Психологи стверджують, що надмірне вживання матюків призводить до емоційного вигорання: коли кожна побутова дрібниця супроводжується «триповерховою» конструкцією, мозок перестає розрізняти справжню небезпеку від розлитої кави. 🧠📉

​Звісно, ми живемо в часи, коли деякі специфічні напрямки для «руского воєнного корабля» стали частиною національного фольклору та навіть дипломатії. Проте суть свята саме в тому, щоб відділяти «бойовий сурмик» від повсякденного сміття. Лихослів’я в побуті часто є лише шумом, який заважає чути інтелект співрозмовника. 🗣️❌

​Цікавий факт: багато дослідників вважають, що мовна чистота безпосередньо впливає на рівень агресії в суспільстві. Чим витонченіші образи ми використовуємо, тим вища якість дискусії. Можливо, варто згадати досвід того ж Володимира Самійленка, який вмів «знищити» опонента тонкою іронією, не вдаючись до лексикону портових вантажників. 🎭🖋️

​Отже, 3 лютого — чудовий привід згадати, що українська мова має неймовірний арсенал колоритних лайок, які звучать набагато дотепніше та болючіше за стандартний набір запозичень від «східного сусіда». Спробуйте замінити звичне слово на щось на кшталт «най би тебе качка копнула» — і настрій покращиться, і культура не постраждає. 🦆🇺🇦

"Ой гай мати" – пісня з Рівненського Полісся, із записів ансамблю "Кралиця" у виконанні Миколи Тотовицького та Івана Сінельникова.
Оригінальний звук - Андрій Мінченко
Один з коментарів: - Ціни тобі, юначе немає! Бережіть фольклор України, бо зникне(((( ,адже молодь не усвідомлює її цінності!

#історія #постаті
Його знає кожен українець, хоча часто навіть не здогадується про це. Коли ми кладемо руку на серце під звуки національного славню, ми вшановуємо працю людини, чиє життя було суцільним служінням ідеї, за яку москва карала засланнями та заборонами. 27 січня ми відзначаємо день народження Павла Чубинського. 🇺🇦✍️

Більше, ніж автор Гімну: Життя під прицілом імперії

Павло Чубинський був справжнім "універсальним солдатом" українського відродження XIX століття. Він не просто написав вірш «Ще не вмерла Україна» за лічені хвилини на одній із київських вечірок 1862 року — він заклав фундамент нашої ідентичності як етнограф, фольклорист та географ.
Його праця була настільки фундаментальною, що імперська влада вбачала в ньому смертельну загрозу. Чубинського називали «небезпечним агітатором», який «негативно впливає на уми простолюду». За свою діяльність він поплатився роками заслання в Архангельську губернію. Але навіть там, на півночі, він не склав руки, а зайнявся дослідженням краю, за що згодом отримав золоту медаль Російського географічного товариства. Іронія долі: імперія нагороджувала того, кого водночас намагалася зламати. 🥇❄️

Повернувшись в Україну, він очолив грандіозну експедицію Південно-Західним краєм. Сім томів зібраних ним народних пісень, казок та обрядів стали доказом того, що українці — це окрема нація зі своєю древньою культурою, а не «малоросійське відгалуження». 📚

Павло Чубинський помер у 1884 році, так і не побачивши, як його вірш став державним символом. Але його слова виявилися пророчими: «душу й тіло ми положим за нашу свободу» — це формула, яку українці продовжують доводити щодня. Сьогодні ми згадуємо не просто поета, а людину, яка навчила нас співати про власну волю. 🕯️🇺🇦

#історія #культура
Трембіта: голос гір, що пережив імперії.
Мало що так промовляє про душу народу, як його музичні інструменти. І коли мова заходить про українські Карпати, то першим на згадку спадає не бандура, не сопілка, а її величність – трембіта. Цей найдовший духовий інструмент у світі, що сягає до чотирьох метрів завдовжки, є не просто артефактом минулого. Це живий свідок історії, що зберігає у своєму глибокому тембрі відлуння століть, не підвладних жодним імперським амбіціям.

Історія трембіти – це історія гір. Вона народилася з потреби. Коли мобільні телефони були лише фантазією Жюля Верна, а пошта долала перевали тижнями, трембіта була головним комунікатором горян. Це не був інструмент для салонних концертів чи придворних забав. Її могутній голос розносився на десятки кілометрів, сповіщаючи про народження та смерть, про весілля та небезпеку, про вихід овець на полонину та повернення худоби додому. Вона була голосом пастухів, що збирали свої стада, і голосом ватагів, що попереджали про набіг чужинців.

Уявіть собі: густий туман повзе по схилах, а звідкись, прорізаючи цю молочну завісу, долинає низький, протяжний звук. Він несе інформацію, він кличе, він заспокоює. Це не просто музика – це код, що передається від серця до серця через кілометри дикої природи. Кожна мелодія, кожен вібрато мав своє значення, зрозуміле лише тим, хто жив у цій суворій, але мальовничій реальності.

Трембіта – це також майстерність. Виготовлення такого інструмента – це ціла наука, що передається з покоління в покоління. Стовбур смерічки, розщеплений навпіл, ретельно вичищений, висушений, а потім знову скріплений березовою корою. Це не просто дерево, це живий організм, що дихає разом із музикантом, відгукується на найменший подих. І кожен, хто хоч раз чув трембіту наживо, знає: її звук – це не просто вібрація повітря, це вібрація самої землі, самого серця Карпат.

У часи, коли кордони перекроювалися як забагнеться королівським дворам та кремлівським диктаторам, трембіта залишалася незмінною. Вона пережила Австро-Угорщину, Польську Республіку, радянський союз і досі є символом незламності духу. Вона нагадує, що є речі, які неможливо знищити указами чи танками: глибоке коріння культури, зв'язок людини з природою та потужний, непереможний голос свободи.
Сьогодні трембіта не лише лунає на фестивалях та у фольклорних ансамблях. Вона стала джерелом натхнення для сучасних музикантів, які намагаються інтегрувати її архаїчний, але такий потужний звук у нові жанри. Це доказ того, що справжнє мистецтво не має терміну придатності. Воно лише змінює форми, але його сутність залишається незмінною – бути мостом між минулим і майбутнім, між людиною та вічністю.

МАЛАНКА та ВАСИЛЬ
або хто ЩО СВЯТКУЄ, хто на "СТАРИЙ НОВИЙ РІК", за старою звичкою, хто вже на "НОВИЙ"!

13 січня за Юліанським календарем(31 грудня за сучасним Григоріанським) - день смерті преподобної Маланії(Маланки, Меланки, Меланії) або Маланії-Римлянки, римської святої, яка народилася у Римі та жила в епоху імператора Флавія Гонорія Августа, але практично все своє свідоме життя провела в Африці займаючись разом зі своїми подругами релігійним просвітництвом серед туземців. У театралізованих постановах роль Маланки обов'язково має виконувати переодягнений юнак, через те, що в житті Маланія була лecбiянкoю. Якимось чином образ Маланки перекочував на територію СРСР і раптово став фольклорним елементом в Україні на пару з її "коханим" Василем, грецьким святим, який помер за Юліанським календарем 14 січня(за Григоріанським - 1 січня). Насправді Маланка із Василем ніколи не могли зустрічатися. Вони не тільки жили на різних територіях, а й у різні часи. Маланка народилася у 383 році, а Василь помер у 379-му. Радянська пропаганда втюхала в українські звичаї дурість, не подбавши про сумісність вигаданих персонажів, вкравши при цьому дохристиянську атрибутику наших пращурів, яка не тільки жодного відношення до християнства не має, але нещадно винищувалася за часів хрещення України у 988-му та подальших роках. Та красти без розбору і сенсу, що під руки потрапить, святкувати кончину людей і танцювати на їхніх кістках це найголовніше у деяких ідеологіях.

Про яке палке кохання, про які обнімашки-цілувашки між Василем та Маланкою взагалі може йти мова, якщо вони ані в часі, ані географічно ніколи не перетиналися і Маланка народилася через ШІСТЬ років по смерті Василя?

В жодній старій українській класичній літературі образи Маланки та Василя не згадуються, тільки в новій, радянських часів.

«Християнське Різдво» та «СТАРИЙ НОВИЙ РІК», почали відмічати в СРСР та у деяких країнах сателітах та холопах СРСР після Другої світової війни 7-го та 14-го січня, до цього Хр. Різдво відмічалося 25 грудня, а Старий Новий рік взагалі не існував навіть у лексиконі. Якщо згадували старі дати, то додавали - "за старим стилем". Але прийшли нові свята, бо така була вказівка з Кремля, щоб жодного церковного свята не відмічали разом з Заходом, починався новий виток напруженості. Але, з догляду на те, що радянські православні священики суттєво допомогли у мобілізації гарматного м’яса під час бойових дій (мобілізація старими більшовицькими засобами йшла дуже тяжко, кількість ухилянтів та дезертирів росла і досягла мільйонів), проведення служб було тимчасово дозволено.
Потім, при Хрущові, гайки знову почали загвинчувати, а при Брежнєві боротьба з релігією досягла апогею. Вже не катували, не відправляли на Соловки та Колиму, але нагляд за церквою був ретельний, молодь за участь у церковних діях нещадно карали, за діяльністю церкви ретельно наглядали співробітники КДБ, що мали своїх довірених осіб серед «батюшків», «дияконів» та служниць.
Під час значних святкових служб біля церкви обов’язково чергував оперативний комсомольський загін, стояли міліцейські авто, швендяли ментовські патрулі, серед натовпу вдавала з себе байдужість купа працівників КДБ та МВС у цивільному одягу та їхні секретних агенти.
А опівночі, на якесь видатне церковне свято, обов’язково по Центральному Телебаченню показували «Мелодії та ритми зарубіжної естради», щоб відволікти молодь від згубного випадкового відвідування церкви. Дивитися особливо у тій програмі було нічого, крім остогидлій цвілі артистів соцтабору, але пару виступів справжніх вчорашніх західних зірок вихопити було можливо, на кшталт «ABBA» чи «Boney-M», що вже тоді для радянської молоді було за щастя. Сьогодні вже цю передачу ніхто б і не дивився, навіть з ностальгії.
Життя продовжувалося, нічого не змінювалося, змінювалася тільки форма, але не форма життя людей, а форма діяльності церкви та наглядаючих за ними органів влади та правопорядку.

© IK

http://www.ik-music.net/

#історія #постаті
Маестро світла та тіні: Філософська камера Данила Демуцького 🎥
30 грудня 1906 року народився Данило Демуцький — людина, чиї очі бачили світ крізь об'єктив так, як ніхто інший. Син відомого фольклориста Порфирія Демуцького, він привніс у світове кіно не просто технічну майстерність, а глибоку українську душу та естетику «мальовничого» кінематографа ✍️

Демуцький став правою рукою геніального Олександра Довженка. Їхня співпраця подарувала світові шедеври «Арсенал» та «Земля», які сьогодні вивчають у всіх кіношколах світу від Парижа до Нью-Йорка. Саме Демуцький створив ті самі легендарні кадри з яблуками під дощем та неосяжними українськими степами, де кожен промінь сонця здається живим персонажем 🌾

Його стиль називали «фотографічним імпресіонізмом». Данило Демуцький першим в українському кіно почав використовувати м'яке фокусування та складні світлові схеми, щоб передати психологічний стан героїв. Він не просто фіксував подію — він малював світлом, перетворюючи звичайний кадр на справжнє полотно, сповнене драматизму та поезії 🎨

Доля видатного митця була непростою: репресії 1930-х років, арешт, заслання до Узбекистану та заборона працювати в Україні. Проте навіть в евакуації він продовжував творити, знявши знаменитий фільм «Насреддін у Бухарі», де майстерно передав колорит Середньої Азії. Повернувшись на батьківщину, він до останніх днів залишався вірним своїм художнім принципам на Київській кіностудії 🎬

Сьогодні Данило Демуцький визнаний одним із найбільших операторів-гуманістів у світовій історії. Його кадри — це не просто архів минулого, а вічне джерело натхнення для сучасних митців. Він довів, що камера в руках майстра — це інструмент, здатний зафіксувати не лише реальність, а й саму душу народу 🏛️

🌟 У центрі Києва пройшла святкова Різдвяна хода.

Урочиста колона йшла у супроводі фольклорних гуртів «ЩукаРиба» та «Стодивниця і Різдвяний дзвін» . Маршрут пролягав від Михайлівської до Софійської площі, далі — до Золотих воріт і вулицею Володимирською повз Оперний театр

Фото: Яна Сірак/ hromadske
#Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news #Київ_війна

#історія #постаті
Маестро української душі: Григорій Верьовка та його невмирущий хор 🎶
25 грудня 1895 року народився чоловік, чиє прізвище сьогодні асоціюється з величчю українського народного співу. Григорій Гурійович Верьовка — композитор, диригент і педагог, який зумів підняти фольклорну традицію на рівень світового академічного мистецтва 🇺🇦.

Чому його постать є знаковою для нашої культури?

🎤 Творець легендарного колективу

У 1943 році, у самий розпал Другої світової війни, Верьовці доручили створити Державний український народний хор. Він особисто їздив селами, шукав самородків із унікальними голосами та збирав народні пісні. Завдяки його праці українська пісня зазвучала професійно, потужно та багатогранно 🎼.

🎹 Гармонія традиції та класики
Верьовка не просто копіював народне виконання. Він майстерно поєднував автентичний гуртовий спів із високою диригентською технікою. Його обробки пісень, таких як «Ой, як же було ізпрежди віка», стали еталонними та зберегли дух минулих поколінь для сучасників 🎻.

🌟 Виховання талантів
Григорій Гурійович був не лише диригентом, а й видатним викладачем Київської консерваторії. Він виховав плеяду митців, які продовжили його справу, а його дружина, Елеонора Скрипчинська, була його вірним соратником та помічницею в розбудові хору 🤝.

🌍 Посол української культури
Під його керівництвом хор став візитівкою України за кордоном. Світ захоплювався не лише вокалом, а й унікальним поєднанням хору, оркестру народних інструментів та хореографії. Сьогодні Національний хор, що носить його ім’я, продовжує традицію, закладену майстром понад 80 років тому 💃🕺.

Григорій Верьовка довів, що народна пісня — це не минуле, а жива, пульсуюча енергія, яка здатна об’єднувати мільйони сердець 💙💛.

Декілька днів тому в нас ювілей був!

Виповнився рочок, як сама, чотирма ногами, прям до нашої хати, пішки, прийшла з моєю кумасею чорна кішка!:)
Яку спочатку ми назвали Гадєю (ГадЗею), від слова гадюка!:)
Бо шшшшшипіла на всіх оточуючих не гірше за гадюку!:)

А потім якось плавно та повільно, завдяки ідеям друзів, вона стала Онукою Нашою Снігуронькою!:)
Коли Ірина Олександрова розчулювалася:
- Ми з тобою радіємо цій кішці, начебто в нас перша онука народилася?:)
На що у фіцбуці Lelena Yer продовжила тему!:)
- Саме так!:) Онука ваша, Снігуронька!:)))

А ще ж про собаку Лєдю розповідатиму!:)
Вже не памʼятаю, в якому році мені її з Києвщини привезла Валентина Журавлева, світла їй памʼять…

Собаку десь на трасі в заметіль підібрали її діти…
Й я повелася на пропозицію її взяти!:)
Бо такий спанієль - одна з моїх найулюбленіших пород!:)
Була!:)

Коли зі мною хтось радився з приводу, яку собаку середнього розміру я б могла порекомендувати, я всім радила саме руського спанієля!
Соловейком тьохкала, розписуючі всі позитивні риси цієї породи!:)

Боженька вирішив цюкнути мене дзьобом в землю!:) Щоб не вважала себе занадто розумною, не брала на себе занадто багато, аби не надірвалася!:)
Й послав мені собаку Лєдю!:)

За декілька десятків років, що я якимось боком стикаюся з кінологією й дресируванням взагалі, та з десятками собак різних пород особисто, такої нападошної та пришелепкуватої, як Лєдя, не було ні в мене на ПМП, ні в кого з моїх знайомих!:)))

Про її нескінченні бійки з собакою Цуцилією можна написати окрему книжку!
Кожна бійка погрожувала закінчитися смертельним результатом…
Аж поки я не вирішила її деяким чином секвестувати, нічого в ситуації не змінювалося…
Щиро вдячна Наталія Лебединська за організацію цього втручання та доставку Лєді в клініку та назад!

Не можу сказати, що війна між ними остаточно завершилася?
Та якщо бійки траплялися разів пʼять на день, тепер якщо й вчччччепили одна одну, то раз на півроку?:)

А ще ж в нас є в господарстві зграя котів?:)
Не всіх, далеко не всіх, а тих, хто зʼявився після Лєді, ця дуринда намагається ганяти!:)

Не жерти безжалісно!
А так!:)
Пробігтися по всій хаті, всі килимки жужмом!:)
Щоб міждупіє як у котів, так і в самої Лєді павутинням не заплело!:)

Мерехтить біля моєї канапи, скиглить й трясеться так, що нєрвінно трясемося й сама канапа, й я на канапі й штук пʼять кішок, що лежать на канапі на мені!:)))
Які Лєдю страшенно дратують!:)
Ооооотаке нестерпне бажання влаштувати гвалт, гонки та шшшшкандаль!:)

Ааааааа остання кішка в нас хто?:)
Прааааавильно!:)
Онука Снігуронька!!!:)

Сунуся з кухні через прохідну кімнату в напрямку своєї!:)
Біля мого комоду, спиною до мене, сидить Онука Наша Снігуронька!:)
Ссссстатуууууяяя!:)
Формою груші!:)
Вгггггодована така!:)
У позі мислителя!:)
Й не ворушиться!:)))

Повз мене проскакує собака Лєдя!:)
Гальмує впритул до Онуки!!!
Знов же ж, трясеться й пхає-пхає-пхає дзьобом Снігурку в дупу!:)
З пропозицією пробігтися по хаті!:)

Зазвичай Снігурку довго вмовляти не тре?:)
Цього ж разу настрій в неї був не той!:)

Розвернулася Снігуронька вже в польоті!:)
В стрибку ййййййак навішала пазурамі лллляпасів по Ллллєдіному писку!!!:)
Й вгодована дупа не завадила!:)

Снігурка згадала, що вона таки була Гадєю!:)
Шипить, плюється!:)
Ллллєдя скавчить та тікає, драпає, аж пʼяти в срррраку вліпають!!!:)
Та сама ж напросилася?:)
Снігурка біжить за Лєдєю двома ногами!:) А пазурами на двох руках продовжує деррррти вже Лєдіну сраку!:)

Я?
А що я?:)
Я й іржу, як коняка!:)
Й волаю нелюдським голосом про те, кому та що я прям зараз випишу та роздам?:)
Природно, на неперекладному прапорщицькому фольклорові!:)

Й що?:)
Отой пропи…дон, отриманий від кішки, хіба Лєді допоміг?:)
Та авжеж!:)
Зараз же ж!:)

Лєдя бігає по хаті!:)
Килимки жамкає!
Дурною башкою то в якийсь стіл припаркується, то в мою канапу?:)
Яяяяяяк мочканеться лобом, аж мебеля гудуть?:)
Був би мозок, струс би отримала, точно!:)
Та де ж той мозок узяти, коли особливостями конструкції його наявність не передбачена!:)))

Назва породи сама за себе все каже!:)

Й така нісенітниця цілий день!:) Кожен день!:)
Божевільня якась!:)
Але точно можу сказати, нам жодного разу не нудно!:)))

#історія #особистості
🌟 17 ГРУДНЯ 1975: МІЛЛА ЙОВОВИЧ — З КИЄВА ДО ГОЛЛІВУДСЬКОГО ОЛІМПУ.
Сьогодні свій 50-річний ювілей святкує Мілла Йовович — жінка, яка довела, що поєднання українського коріння, таланту та неймовірної працездатності є рецептом світового успіху. Вона стала не лише обличчям епохи у світі моди, а й головною «амазонкою» Голлівуду.

Київське дитинство та шлях до зірок

Мілла народилася в Києві. Її мати, Галина Логінова, була відомою радянською акторкою, а батько, Богдан Йовович — лікарем-педіатром із Чорногорії. Перші п'ять років життя Мілли пройшли в Україні (вона також відвідувала дитячий садок у Дніпрі), після чого родина емігрувала — спочатку до Лондона, а згодом до США.
Шлях до успіху не був усипаний трояндами: у Каліфорнії її матері доводилося працювати покоївкою, щоб забезпечити навчання доньки. Мілла почала працювати моделлю вже у 11 років, з'явившись на обкладинці італійського журналу Lei, що викликало неабиякий резонанс у суспільстві через її юний вік.
Культові ролі: Від «П'ятого елемента» до «Жанни д'Арк»
Справжній прорив стався у 1997 році, коли Люк Бессон обрав її на роль Лілу у фантастичному блокбастері «П'ятий елемент». Її неземна зовнішність та вигадана «божественна мова» миттєво зробили її зіркою першої величини.
Пізніше були:
«Жанна д'Арк»: де вона втілила образ легендарної Орлеанської діви.
«Оселя зла» (Resident Evil): шестисерійна франшиза, яка зробила Міллу іконою жанру екшн. Вона самостійно виконувала більшість складних трюків, продемонструвавши чудову фізичну підготовку.

Музика та зв'язок з Україною

Мілла — не лише акторка, а й талановитий музикант. У 1994 році вона випустила альбом The Divine Comedy, де відчуваються фольклорні мотиви. Вона неодноразово записувала кавери на українські пісні (зокрема «Ой у вишневому саду»).
Попри те, що більшу частину життя акторка провела в США, вона ніколи не забувала про своє походження:
Вона вільно розмовляє українською мовою.
Під час подій Революції Гідності та повномасштабного вторгнення Росії Мілла активно підтримувала українців, збирала кошти на допомогу постраждалим та присвячувала Україні зворушливі дописи у своїх соцмережах.

Сьогодні Мілла Йовович — це приклад успішної жінки, багатодітної матері та митця, яка зберігає свою автентичність у глобалізованому світі Голлівуду.