#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

Луцький замок Луцький замок або замок Любарта - це символ Луцька, заснований у XIV столітті князем Любартом, сином великого литовського князя Гедиміна. На місці замку раніше знаходилося невелике поселення, яке з'явилося ще за часів Володимира Великого. У той час замок не був настільки могутнім і обороноздатним, як за часів литовських князів, але вже в 1069 році він витримав облогу польських військ на чолі з королем Болеславом II Хоробрим, які йшли на Київ. Замок стоїть на високому пагорбі біля злиття двох річок, Стір і Лучиця. З цього місця відкривається хороший огляд на околиці і з якого легко було обороняти північно-західні кордони Волині. Замок багаторазово відбивав набіги татар і витримував облоги польських військ. У XVII столітті стіни фортеці використовувалися як в'язниця для місцевих дворян і полонених солдатів. Протягом своєї історії вона неодноразово виконувала різні функції: була резиденцією князів, адміністративним центром і місцем ув'язнення. Джерело https://psahno.com/uk/places/zamok-liubarta #волинь #україна #західнаукраїна #замок #історіякарпкат #цікавімісця #цікавімісцяукраїни #щоподивитисявлуцьку #луцьк #ліс #гори #відпочинок #туризм #подорож #природа #замкиукраїни

#світ Майамі — велике місто у Флориді, США, знамените пляжами, теплим кліматом та яскравим нічним життям. Центр культури, туризму та бізнесу з мультикультурним населенням та унікальною архітектурою.

Водоспад Валта Біля села Гаргаліани знаходиться ліс Валта, який перетинає річка з красивими водоспадами і озерами, утворена в кінці ущелини під назвою Кокіна патера. Місцевість приваблює багато туристів насолодитися природою і зануритися в воду цих прекрасних озер. Уздовж річки є стара стежка, якою користувалися місцеві жителі, щоб дістатися до села Філіатра. На протилежному пагорбі під назвою Кастракі були виявлені сліди доісторичного поселення і пагорб з гробницями у формі коробок, які ще не розкопані. Недалеко лежать руїни палацу, в якому проживала Хелена Де Брюйерес, як її називали леді з Морейни. Джерело https://psahno.com/uk/places/vodopad-valta #пелопонесс #водоспад #греція #каламата #історичнімісця #цікавімісця #острів #море #пляж #відпочинок #туризм #подорож #водоспадигреції

Купольна гробниця Тиринфа У 1913 році на західному схилі пагорба Пророка Іллі, приблизно в кілометрі від акрополя Тиринфи, була розкопана купольна гробниця. До неї веде дорога довжиною 13 м і шириною майже 3 м, облицьована вапняковими плитами. Вхід був прикрашений фресками з завитками, а над ним знаходилася монолітна плита розміром 3×2×0,4 м. Купол діаметром близько 8,5 м складений з великих каменів і вапнякових плит. На північній стороні виявлено могильну яму без прикрас і мікенської кераміки, ймовірно гробниця була розграбована в римську епоху або не використовувалася взагалі. За часом будівництва вона збігається з третім етапом будівництва акрополя. Знайдені черепки протокоринфської кераміки вказують, що в цей період тут існував культ героя. У римську епоху внутрішній простір гробниці використовувався як олійня. На південний захід від неї в 1980-х роках була частково розкопана друга купольна гробниця. На східному схилі гори Пророка Іллі в 1915 році знайшли стародавнє кладовище з камерними гробницями. Джерело https://psahno.com/uk/places/kupolnaia-grobnica-tirinfa #пелопонесс #арголіда #греція #нафпліо #історіянафпліо #гробниці #історичнімісця #цікавімісця #кудипоїхатинафпліо #щоподивитисявнафпліо #море #пляж #відпочинок #туризм #подорож #історіядавньоїгреції #давнягреція

Екологічний скандал: концесія порту Чорноморськ може знищити море Всеукраїнська екологічна ліга б'є на сполох: проект концесії порту Чорноморськ, який уряд подає як "інвестиційний прорив", - це екологічна катастрофа, замаскована під успіх. У ВЕЛ пояснюють чому: ▪️Ні оцінки впливу на довкілля (ОВНС), ні стратегічної екологічної оцінки (СЕО). Замість відкритості — мовчання та зачинені двері. Замість прозорості – ігнорування закону та міжнародних зобов'язань України. ▪Тільки за минулий рік у Сухому лимані зафіксовано перевищення вмісту нафтопродуктів у воді до 70 разів. А до цього — танкер, що затонув, з мазутом біля берегів Чорноморська. І саме сюди уряд хоче пустити іноземного інвестора без будь-яких екологічних гарантій. Раніше проект концесії критикували за недопущення українського бізнесу. ▪️Якщо цей проект запустять у такому вигляді - постраждає все узбережжя: – море «зацвіте» і задихнеться, – пляжі зникнуть через ерозію, – рибалки втратять заробіток, – туризм зникне, – а міста отруїться власними відходами. У лізі вважають, що це не інвестиції — це продаж довкілля заради швидкого піару. Міністр економіки, екології та сільського господарства України Олексій Соболєв поки що жодного разу не прокоментував ситуацію.

Асклепіон на острові Кос Одна з найвідоміших історичних пам'яток острова знаходиться в густому кипарисовому гаї і близько 4 км від столиці острова Кос. Це лікувальний комплекс Асклепіон, в який в давнину приходили люди для зцілення від різних хвороб. Руїни Асклепіону знайдені в 1901 році групою археологів під керівництвом німецького вченого. У цей час острів Кос був окупований турками і тому деякі цінні знахідки були відправлені до Константинополя. Комплекс Асклепіон складається з трьох частин, які добре збереглися і з'єднані між собою мармуровими сходами. У нижній частині були розміщені палати для хворих. У другій частині розташовувалися храми і будівлі, де проживали жерці (лікарі). У верхній частині комплексу знаходився великий храм Асклепіон і палати для представників знатної еліти. Лікування хворих в Асклепіоні було незвичайним, хворим потрібно було прийняти всередину або нанести на своє тіло кров тварини. Призначалося кровопускання або рекомендували інші методи лікування, такі як відвідування театрів, прослуховування священних пісень і катання на конях. Джерело https://psahno.com/uk/places/asklepion-ostrova-kos #греція #кос #історія #історіяостровакос #історичнімісця #цікавімісця #кудипітинаостровікос #щоподивитисянаостровікос #острів #море #пляж #відпочинок #туризм #подорож #островигреції #історіядавньогреції #давньогреці

Занедбана станція і поїзд #пелопонесс #арголіда #греція #нафпліо #історіянафпліо з #історичнімісця #цікавімісця #кудипоїхатинафпліо #щоподивитисявнафпліо #море # пляж #відпочинок #туризм #подорож #островигреції #давнягреція #поїзд #покинутийпоїзд #вузькоколійка

300 спартанців у битві при Фермопілах Фермопіли — невелике грецьке село, відоме своїми термальними джерелами та історичною битвою, що відбулася тут у 480 році до н. е. У цьому місці відбулася легендарна битва, де об'єднані війська грецьких полісів під командуванням спартанського царя Леоніда стримували величезну армію перського царя Ксеркса I. Близько 5200-7700 греків, включаючи 300 спартанців, обороняли прохід протягом трьох днів, успішно відбиваючи натиск персів, чисельність яких сучасні історики оцінюють в 200-250 тисяч чоловік. Греки утримували свої позиції доти, доки зрадник на ім'я Ефіальт не показав персам стежку в обхід Фермопільської ущелини. Джерело https://psahno.com/uk/places/fermopily #фермопіли #греція #300спартанців #історіянафпліо #спарта #історичнімісця #цікавімісця #острів #море #пляж #відпочинок #туризм #подорож #термальніджерела #битваприфермопілах #битвабіляфермопіл #давнягреція

День художника України Щорічно у другу неділю жовтня митці України святкують День художника. Історія започаткування Дня художника України Свято було затверджено Указом Президента в 1998 році. Ініціатором святкування стала Спілка художників України. Метою є підтримка представників мистецтва та нагадування про його роль у культурному розвитку людини. Хто такий художник? Художник – творчий фахівець, що працює у різних галузях образотворчого мистецтва. Це може бути не лише малювання картин, але й фотозйомка, скульптура, графіка, стріт-арт, кіно, декоративно-ужиткове мистецтво тощо. Фахівці впевнені, що без споглядання художньої творчості неможливо виховати повноцінно розвиту особистість. Тому прямим обов’язком художника є донесення свого бачення краси, правдиве відтворення історичних подій, розвиток почуття прекрасного в людях і спонукання до думок над суттю буття. Найвідоміші українські художники Класика ХІХ — поч. ХХ ст. Тарас Шевченко (1814–1861) — живописець і графік, майстер психологічного портрета й історичних сцен. «Катерина», офорти з «Живописної України». Іван Айвазовський (1817–1900) — народжений у Криму мариніст світової слави. «Дев’ятий вал», «Чорне море». Архип Куїнджі (1842–1910) — новатор світла й повітряної перспективи. «Місячна ніч на Дніпрі», «Березовий гай». Сергій Васильківський (1854–1917) — поет степового пейзажу. «Козацький двір», «Український пейзаж». Микола Пимоненко (1862–1912) — реаліст побутового жанру. «Святочне ворожіння», «Проводи рекрутів». Олександр Мурашко (1875–1919) — яскравий колорист, з’єднав реалізм та модерн. «Дівчина в червоному капелюсі», «Карусель». Олекса Новаківський (1872–1935) — львівський експресивний колорист. «Святий Юр», портрети. Микола Самокиш (1860–1944) — баталіст і майстер анімалістики. Кінно-батальні сцени, ілюстрації до класики. Український авангард Казимир Малевич (1879–1935) — засновник супрематизму. «Чорний квадрат», «Біле на білому». Олександра Екстер (1882–1949) — авангард, сценографія, кубофутуризм. Ескізи костюмів і декорацій. Олександр Богомазов (1880–1930) — «київський сезаніст», теоретик і практик авангарду. «Пилярі», «Лісопилка». Соня Делоне (Гончар) (1885–1979) — орфізм, дизайн і мода. Серії «Симультанності». Давид Бурлюк (1882–1967) — «батько російського футуризму» з українським корінням. Футуристичні полотна, маніфести. Георгій Нарбут (1886–1920) — графік і шрифтовик, творець стилю УНР. «Українська абетка», банкноти та герби УНР. Федір та Василь Кричевські — живопис і дизайн. Василь — автор проєкту державного герба УНР, Федір — портрет і історичний жанр. Народне мистецтво та неонаїв Катерина Білокур (1900–1961) — квіткові композиції з ювелірною деталізацією. «Квіти за тином», «Півонії». Марія Примаченко (1909–1997) — наїв, фантастичні «звірі» та казкові сюжети. «Звіриний світ» (численні варіації). Ганна Собачко-Шостак (1883–1965) — декоративні розписи, витинанки, «квіткові» композиції. ХХ століття (модернізм, соцреалізм і поза ним) Тетяна Яблонська (1917–2005) — гуманістичний реалізм, пізній ліричний модерн. «Хліб», «Вечір. Стара Флоренція». Віктор Зарецький (1925–1990) — декоративно-орнаментальні образи, вплив сецесії. «Світлана», жіночі портрети. Микола Глущенко (1901–1977) — експресивний пейзажист, колорист. Карпати, міські краєвиди. Ала Горська (1929–1970) — монументалістка й шістдесятниця, громадянська сміливість. Мозаїки, вітражі. Сучасне українське мистецтво Іван Марчук (нар. 1936) — автор техніки «пльонтанізм», один із найвідоміших сучасників. Серії «Голос моєї душі», пейзажі. Анатолій Криволап (нар. 1946) — неоекспресіоніст, великі кольорові поля. Серія «Кінь. Вечір». Олександр Ройтбурд (1961–2021) — постмодерн, іронія й міфології сучасності. «П’єта», інтерпретації класики. Владислав Шерешевський (нар. 1964) — гротеск і соціальні алюзії. Влада Ралко (нар. 1969) — гостра графіка і живопис про тіло, війну, повсякдення. Нікіта Кадан (нар. 1982) — концептуаліст, робота з пам’яттю й простором. Роман Минов (нар. 1983) — живопис і медіа, дослідження ідентичності. Микита Шалений (нар. 1982) — мультимедіа, відеоарт і архівні наративи.