#кіно
Вийшов новий трейлер біографічної драми «Малевич».
Творці фільму «Малевич» представили новий офіційний трейлер стрічки про видатного художника Казимира Малевича, який попри тиск імперської системи відкрито називав себе українцем і боровся за право на вільне мистецтво.

У центрі історії — постать Малевича як митця та людини, чия творчість викликала суперечки, страх і захоплення: «Чорний квадрат» для одних — афера, для інших — код революції, любовний лист або ж пророчий символ нації. У головній ролі — Віталій Ажнов.

📆 Повнометражна драма режисерки Дар’ї Онищенко вийде в український прокат 11 вересня 2025 року.
https://youtu.be/W3_9wKVNJjs

У Каліфорнії завелася агресивна морська видра — вона відбирає дошки серферів і сама на них плаває🦦
Мила тварина лякає людей так, що ті в паніці кидають свої дошки та пливуть на берег😱
Місцева влада навіть повісила спеціальну табличку із попередженням, що на вас може напасти агресивна видра. "Купайтеся на свій страх і ризик"🌚

Якщо ви шукаєте спосіб додаткового заробітку або хочете монетизувати свою онлайн-активність, реферальна програма від polis.ua — ідеальне рішення. Це простий і вигідний спосіб заробляти на рекомендаціях страхових послуг, допомагаючи своїм друзям і знайомим зекономити на страхуванні. Розглянемо, як працює програма і чому вона може стати для вас джерелом пасивного доходу.

Як працює реферальна програма?

1. Зареєструйтеся в програмі та отримайте інструмент для залучення
2. Встановіть розмір вашої винагороди та відсоток знижки тим, кому ви будете рекомендувати оформлення
3. Поділіться промокодом або посиланням з друзями та знайомими
4. Той, хто оформить страховку, отримає миттєву знижку, а ви отримаєте винагороду в день старту поліса
5. Для активних учасників передбачені програми лояльності та розіграші цінних призів

👉 Реєструйся тут: https://polis.ua/osago?promoCode=3GN664U
Заробляй разом з polisua 💖

#заробіток #робота #роботамрії #заробітоквінтернете #заробітоконлайн #реклама #вакансія #партнерськапрограма #реферальнасистема #гроші #ЗапросиДруга #ПасивнийДохід #ЗаробітокОнлайн
#ОнлайнРобота #ПасивнийДохід #Фріланс
#ДистанційнаРобота #ІнтернетЗаробіток

Нашестя сарани в Запоріжжі вже дісталося центру міста.

Цієї неділі рої комах затьмарили небо над обласним центром. Вже знищено городину й листя з дерев. Причина — колишнє дно Каховського водосховища, яке перетворилось на "ідеальний інкубатор" після підриву ГЕС.

Теплі вологі чагарники — рай для сарани. Зелена фаза змінилась на стадну: з'явились крила, зник страх. Комахи летять і їдять усе. У Кушугумі — голі дерева. В Запоріжжі — паніка.

Втрати врожаю — до 100%. І це ще не межа: загрозу розповсюдження сарани мають Херсонська, Миколаївська, Дніпропетровська області та навіть центр України.

Завжди залишайся людиною

Сергій був звичайним хлопцем із Черкащини. До війни він працював на заводі, мріяв про дім із садом, двох дітей і вівчарку на подвір’ї. Але коли почалась велика війна, не роздумував — пішов добровольцем. Не тому, що хотів стріляти, а тому що не міг інакше. Його земля — це його родина.

Він служив у піхоті. Проходив крізь вогонь і дим, бачив речі, про які краще не знати. І щоразу, коли обличчя затуманювала лють, а в голові розгоралася думка: "вони ж тварини", — Сергій стискав зуби і тихо шепотів собі:
"Завжди залишайся людиною."
---

Перша історія трапилась під Ізюмом. Після бою серед руїн знайшли пораненого ворожого солдата. Молодий, ледь живий, руки тремтять, в очах — страх. Хтось із хлопців хотів "поставити крапку". Але Сергій зупинив: — Він не стріляє. Він уже не ворог. Це просто хлопець, який хоче жити.

Він перев'язав йому рану. І доправив до медиків.
Потім довго мовчав біля вогню, лише сказав: — Якщо ми перестанемо бачити в них людей — ми вже програли.
---

Друга історія — зими під Бахмутом. Мороз і голод — гірше кулі. Їжі — крихти, а в підвалі знайшли бабусю з трьома котами. Вона не мала нічого, окрім куска черствого хліба. Віддала його Сергію: — Ви мої янголи. Їжте.

Він поділив той хліб на всіх — бабусю, хлопців, навіть котів. Один з них потім постійно ходив за ним хвостиком. Назвали Мурчиком.
І знову прозвучало: — Завжди залишайся людиною.
---

«Один із них»

На одній із зачисток, у прифронтовому селі, хлопці натрапили на чоловіка у цивільному, який тремтів, ховався в погребі і казав, що він місцевий.

Документи в нього були підозрілі, акцент — не той. Хтось одразу закричав:
— Це диверсант! Стріляти!

Сергій підійшов ближче.
— Звідки ти?

— З Донецька... Я не воював. Я просто тікав. У мене мама стара. Не встиг вивезти...
Очі в нього були, як у загнаного звіра.

Сергій довго мовчав. Потім сказав: — Ти не наш. Але й не їхній.
Повернувся до побратимів:
— Посадимо в підвал. Нагодуємо. Перевіримо. Але не будемо суддями на місці. Не наш це рівень.

Той чоловік потім справді виявився цивільним. Просто втікачем.

Коли його вивозили, він тихо сказав Сергію: — Дякую, що був людиною. Бо я вже думав, що всі люди зникли.
----

Ця історія стала найтяжчою. Сергій втратив побратима — Василя. Разом пішли на фронт, разом копали окопи, разом мріяли повернутись. Один уламок... і більше немає "разом".

Хтось кричав:
— Помстимося! Виріжемо всіх!

А Сергій мовчки поклав руку на фото Василя і прошепотів: — Ти б не хотів, щоб я став як вони. Я залишусь людиною. За тебе.
---

«Собака»

У зруйнованому селі залишився пес. Старий, кістлявий, з розумними очима. Назвали його Професор. Він сам приходив до позицій — не їсти, не скиглити, а просто бути поруч. Під час обстрілів він лягав у кут і не гавкав. А коли ставало тихо — клав голову на коліна Сергієві.

Одного разу був авіаудар. Професора засипало землею. Всі думали — кінець. Але Сергій вирив його власноруч, руками й ножем, поки дихав. Витер пса, притиснув до себе і прошепотів: — Навіть собака заслуговує на порятунок. Бо ми або всі разом — або ніхто.

Професор потім ще довго жив у Сергієвому дворі.
Коли питали, звідки цей пес, він відповідав: — Це мій побратим. Ми з ним вижили не тому, що були сильні. А тому, що не стали байдужими.
---

«Янгол на дорозі»

Після одного з боїв Сергій побачив на узбіччі згорілої автівки дитячу іграшку — плюшевого янгола з крилами. Чистого, хоч навколо все було в попелі. Сергій підняв її і притис до грудей, мов річ святу.

— Чиясь дитина залишила… може, ховалась у тій машині…

Хлопці мовчали. Усі дивилися на іграшку, як на молитву.

Тоді Сергій прикріпив янгола до свого рюкзака. Він мандрував з ним по всіх окопах, став талісманом. Його навіть не знімали під час боїв.

— Він нагадує, — казав Сергій, — заради чого ми тут. Не заради помсти. А заради тих, хто більше не може себе захистити.
---

«Ікона в попелі»

Це було під Авдіївкою. Після важкого бою позиції Сергія опинилися в оточенні. Зв’язку не було, підкріплення не проходило. Боєкомплект майже вичерпався, а ворог тиснув усе сильніше. У бліндажі стояла мертва тиша. Очі в хлопців були, як у людей, які вже не сподіваються.

Сергій вийшов надвір — у повітрі пахло згарищем. Серед руїн розбомбленої хатини він побачив щось блискуче. Підійшов ближче — у чорному попелі лежала стара, обгоріла, але вціліла ікона Богородиці. Окута в кіптяву, тріснута по краю, але обличчя — спокійне, чисте, ніби світліше за все навколо.

Сергій став на коліно. Не молився вголос. Просто стояв, поклав руку на серце і прошепотів: — Якщо ти ще десь тут… допоможи нам лишитися людьми. Навіть зараз.

Він забрав ікону і закріпив на стіні бліндажа. Того ж вечора сталося диво — раптово вийшов зв’язок. Через годину прибуло підкріплення. Всі залишилися живі.

Хтось із хлопців потім жартував:
— У тебе зв’язок з Богом краще, ніж із штабом.

А Сергій лише посміхнувся й тихо сказав: — Це не я. Це нагадування. Щоб ми не стали тими, проти кого самі воюємо.
Бо навіть у попелі завжди можна знайти ікону. А значить — і себе.

Він пройшов війну до кінця. Не став героєм з екранів, не писав мемуарів. Але кожен, хто служив поруч, пам’ятає його очі. Спокійні, тверді, людяні. Людина серед пекла.

Після війни Сергій повернувся додому. Посадив сад. У
І почав розмови зі школярами в місцевій школі.

Він завжди завершував свої виступи однаково: — Світ — це не тільки кулі й бетон. Це вибір. Щодня.
Завжди залишайся людиною. Навіть тоді, коли все говорить навпаки.

Ти розквітаєш, коли поряд правильні люди.
Ти навіть не уявляєш, скільки в тобі сили. Просто іноді поруч ті, хто цю силу приглушує — сумнівами, знеціненням, критикою. І ти починаєш думати, що проблема в тобі. Але ні. Просто твоя душа не може літати в клітці чужих страхів.
А потім приходять інші. Ті, хто бачать твоє світло навіть тоді, коли ти сама його не бачиш. Вони не змагаються, не заздрять, не гальмують. Вони надихають. Вони вірять. Вони поруч — і ти ростеш. Стаєш сміливішою, впевненішою, живішою.
Запам’ятай: ти не “важка”, не “занадто емоційна”, не “дурна”. Тобі просто потрібне оточення, яке поливатиме, а не сушитиме твоє серце.
І тоді ти побачиш — яка ж ти насправді прекрасна.

Мирослава Псарюк

#думки
Найкраща порада, яку мені одного разу дала знайома - умій почекати.
Адже відповіді, фільтровані часом, завжди точніші.
Коли серце перестає гриміти, а розум просвітлюється.
Коли біль вщухає, а образа перестає керувати твоїм голосом.
Коли замість “зараз і відразу” приходить “спокійно і правильно”.
Час має дивну силу. Він не тільки лікує — він відкриває. Те, що було закрите емоціями, гнівом чи страхом, згодом стає ясним, простим і справжнім.
Згодом ти вже не хочеш рвати стосунки, не пишеш різких слів, не приймаєш рішень, про які шкодують.
Бо приходить справжня відповідь — тиха, але точна.
Умій почекати.
Те, що варте тебе, — не зникне.
А те, що не твоє, — відійде саме.
Час завжди розставляє все по місцях.

Пишуть, у Києві почали працювати колл-центрами для турків
Повідомляється, що на відео момент обшуку Міграційною службою та Нацпідлогою підпільного офісу в центрі столиці, де іноземні колл-центри за "схемами" працювали проти громадян Туреччини та країн ЄС; частина "операторів" від страху стрибала з балконів.
За наявними даними, власники ідентифіковані, причетних планують депортувати та передати до країн походження, а організаторів притягнути до кримінальної відповідальності у цих країнах за шкоду, заподіяну дружнім країнам.

#поезія
Я мрію, щоб закінчилась війна
І ми жили спокійно, як раніше.
Щоб сонце заглядало до вікна,
А навкруги така блаженна тиша.
Щоб літо пахло медом у садах,
А вишні червоніли нам на втіху.
Назавжди загубилось слово «страх»,
Десь там далеко… в кучугурі снігу.
Щоб не було обмежень, заборон,
Душа літала в мирі вільним птахом.
Щоб серця рідних бились в унісон,
Щомиті, під одним щасливим дахом.
Я мрію, щоб закінчилась війна,
Хоча забути жах її не вдасться.
Бо стільки болю принесла вона,
Забравши блискавично наше щастя.

Наталія Кішовар (Черній)

#поезія
Розбиті коліна. Укотре подряпані лікті.
Бабуся зітхає: "У мене онука – піратка".
Згораючи, гасне останній із променів літніх,
Вже завтра до школи, вже зараз канікул забракло.

Волосся в бабусі – нитки не звичайні, а срібні,
Горнуся до неї й кажу це, вона ж лиш сміється:
"Наївне дівчисько... Печалям численним спасибі
За срібло в косі та за хворе й утомлене серце.

Ти схожа на мене, мала непокірна бунтарко:
Стрімка, наче блискавка, вільна, мов чайка над морем.
У мене в дитинстві характер нестерпний був тáкож:
Не з лялькою гралась, а кривдників била надворі.

Дорожче за будь-який крам те, що в пам'яті-трюмі.
Не раз від утрат розбивалась, як шхуна на скелях.
Кусючих тривог був у мене в житті повний улій,
А щастя замало, і встигла далеко не все я.

Та все ж і хороше було – усміхаюсь одразу,
Як тільки згадаю нестерпно палкі поцілунки
Твого дідуся – розбишаки, чий погляд уразив
Погордливе серце і спокій із нього поцупив.

Він був, наче якір надійним, нестримним, як вітер.
З таким я змогла б і в безодню без остраху впасти.
Безсила, мов риба, що раптом спіймалася в сіті,
У сильних руках я забула про норов піратський.

Ми вірили в щастя, та смерть – ненажерлива щука,
А люди для неї – плотва... Він постійно сміявся.
Коли ж раптом згаснув, скорбота, що досі не вщухла,
Умить мої пасма посипала снігом сріблястим.

Надломленим голосом баба вже стиха говорить:
"Непросто самотній на полі життєвої битви...
Рішуче, онучко, приборкуй характер свій гордий,
Як випаде щастя безмежно когось полюбити".

Я мовчки зітхаю. Біжить у саду по морелях
Приглушене місячне світло молочним потоком.
Ще кілька хвилин – і бабуся в обіймах Морфея.
Від чар його гине журба, ніби зметений мотлох.

Малює пітьма дивовижні фігури на стінах.
Міркую про осінь, що віти всі шквалом оголить,
Та близиться північ – і я засинаю спокійно.
Мій шторм ще за обрієм. Завтра ж рушати до школи...


Марія Чекарьова
3–11 жовтня 2023 року