терапія через слово... 🕊️ "Є ті, хто не вчать тебе світити — вони просто торкаються душі, і вона загоряється 🔥 Вони— не вчителі, не рятівники. Вони — ключ до твого джерела" Нам не добре з тими, хто нас вражає. І навіть не з тими, хто викликає захоплення чи пристрасть. А з тими, поруч з ким нам добре бути собою, де ми відкриті, щирі, вільні. ⠀ Бо є такі люди, поруч із якими не потрібно бути кращою версією себе. Достатньо просто бути. Це ті, з ким – опускаються плечі, – дихання стає глибшим, а у серці на мить стихає вічна тривога. ⠀ З точки зору нейропсихології, саме в такому стані активуються дзеркальні нейрони, система емпатії, і мозок починає реагувати на світло, яке запалює в нас інший. ⠀ Це не просто емоції — це настрій тіла. Не просто слова — а невимовну тишу, в якій ми починаємо неспішно себе впізнавати. Це внутрішній стан щастя коли хочеться обіймати весь світ. ⠀ 📍І тоді щось змінюється. Ти вже не граєш роль. Ти не вибираєш маску. ⠀ Ти просто живеш у власному світлі, бо тобі допомогли його побачити і відчути. ⠀ Це більше, ніж любов. Це — трансформація. ⠀ Бо найважливіший поворот стається тоді, коли ми поруч із кимось раптом усвідомлюємо: "Я собі подобаюсь". ⠀ І ця людина стає дзеркалом, в якому ти бачиш не лише очі. А своє світло, своє право бути, свою живу істинність. ⠀ Саме так зцілюються старі програми: 🔹 ті, що змушували заслуговувати, 🔹 ті, що вчили терпіти, 🔹 ті, що наказували мовчати, коли боляче. ⠀ Бо в цьому світлі, у цьому просторі безпеки, з нас ніби спадає стара шкіра. ⠀ І тіло починає жити. Пам’ять — очищатись. А Душа — повертатись додому. 📍Так працює інтеграція: через присутність, яка не вимагає, а приймає, через погляд, що не судить, а бачить. ⠀ І тоді народжується нова якість любові: та, де ти вже не шукаєш, хто полюбить… а сама(м) стаєш простором, де починаєш себе любити, і віддавати любов. 💫 Істинна близькість — це коли торкаються тебе не руками, а присутністю. І ти розквітаєш без слів. …Бо насправді ми шукаємо не кохання до себе в іншому, а ту присутність, яка пробуджує наше власне тепло і з ким стає затишно бути собою. Ту глибоку зустріч, після якої ми самі собі стаємо рідними. 📍Ці зустрічі — не випадкові. Ті, хто запалює в тобі світло, відкриває твоє справжнє дихання, розблоковує ніжність і повертає тебе — собі ж — це не просто люди. ⠀ Це " СВІТЛОНОСЦІ "у твоєму житті.✨ ⠀ Не вчителі. Не герої. Не ідеали. ⠀ Вони — як портали. Через них ти входиш у себе. ⠀ Така зустріч — це завжди переломний момент у житті. ⠀ Вона не обіцяє «назавжди». Але вона залишається з тобою назавжди, бо після неї — ти вже не та (той), що була(в) до того. ⠀ Бережи таких. І дякуй їм. Мовчки, поглядом, дотиком, серцем. ⠀ Бо в цьому — справжнє диво. ⠀ Тебе пробудили — щоб ти міг жити і відчувати . Цінуй і бережи таких людей поряд і подякуй, що вони є в твоєму житті .✨ Не кожному випадає такий шанс зустрічі 🩷🌹 Залиш і мені зворотній зв'язок ,якщо зустрів таку людину, чи мрієш зустріти,постав лайк,смайлик, залиш коментар🩷 це надихає мене творити більше цікавого контенту 🙌 Вірші і музика автор: Olga Felis © (Felis_Auriel) #глибокітексти #нейропсихологія #selflovejourney #усвідомленість #бутисобою #вразливість_це_сила #світловсерединінас #transformwithlove #психотерапіясловом #любов_що_зцілює #тілоякхрам #дозвольсобібутирядом #психологіядуші #чутливість_сила #любовдовсередини #душевналірика #житиусвідомлено #жінка_світло #силавніжності #свідомийшлях #всерединімир #моватіла #життяякмедитація #дотикдуші #серцедлясвітла #глибокісенси #емоційнезцілення

ВМЧ. І ЦІЛИТЕЛЯ ПАНТЕЛЕЙМОНА З давніх часів святий Пантелеймон вважається покровителем лікарів. Молитви хворих, із вірою звернені до нього, приносять полегшення, зцілюють від фізичних і духовних недуг. Пантелеймон (280-305) народився у Римській імперії, в м. Нікомидія (нині Ізміт, Туреччина). Батько його був язичником, а мати - християнкою. Хлопчика назвали Пантолеоном, і лише пізніше - Пантелеймоном. Земне життя угодника було коротким, він прийняв мученицьку смерть. Лікарського мистецтва навчався у знаменитого Єфросина, послугами якого користувався сам імп. Максиміан, гонитель християн. Особливою подією стала зустріч зі старим пресвітером Єрмолаєм. Старець довго розмовляв, наставляючи молодика, полюбив його як рідного. Разом зі спасенними бесідами Пантлеймон одержав, мабуть, і якісь поради щодо цілительства, яке може відбуватися тільки по істинній вірі в Христа. Відтак юнак воскресив дівчинку, вкушену змією. Друге чудо - зцілення сліпого та навернення батька, який незабаром помирає. Роздавши статки бідним, Пантелеймон присвячує себе хворим. Після дива зцілення іменем Ісуса Христа свого вчителя Єфросина та його навернення до християнства лікарі-заздрісники донесли імператорові. Вмч. Пантелеймона привели на суд і він привселюдно визнав Ісуса. Тоді імператор віддав його на страшні муки. Тіло піддали тортурам і потім обезголовили. Свою смерть він зустрів радісно, співаючи псалми. З відривного календаря "З вірою в душі" за 27 липня. -----------

Ранок", 1954.🌞 Художниця Тетяна Яблонська (1917-2005)🎨 Величезну популярність мала картина Яблонської «Ранок», написана в 1954 році. Тиражована у журналах, календарях, листівках, вона навіть увійшла до шкільної програми і учні 6-х класів писали твори за цією картиною. Художниця зобразила свою 13-річну доньку Олену, яка робить ранкову зарядку у новій квартирі Яблонської на розі вулиць Великої Васильківської і Саксаганського. Художниця, яка на той час вже була депутатом Верховної Ради, якраз отримала дві кімнати у комунальній квартирі. Батьком дівчинки був художник Сергій Отрощенко, з яким Яблонська уклала шлюб 1940 року, але з часом сім’я розпалася. Існує зворушлива історія, як простий хлопець Арсен з Казахстану, який мріяв малювати, одного разу побачив репродукцію «Ранку» в журналі «Крестьянка». Вона вразила хлопчика, який закохався у струнку дівчинку з картини. Арсен виріс, пішов у художню школу, а потім вступив до Московського художнього інституту. Олена Отрощенко теж стала студенткою факультету прикладних мистецтв того ж вузу. Випадково зустрівшись на лекціях, молоді люди познайомилися, полюбили одне одного. Вже 1962 року у них народився син Зангар. Олена Сергіївна Бейсембінова вже дуже давно живе і працює в Алмати, виховує внуків і правнуків Тетяни Яблонської.

Берлінське видавництво DOM publishers випустило путівник Харковом історикині Євгенії Губкіної. БЖ поговорило з нею про те, як архітектор монументального Держпрому зробив повітря частиною будівельного матеріалу, як війна змусила людей полюбити "панельки" і чим прогулянка Харковом нагадує спіритичний сеанс. Євгенія Губкіна — архітекторка й історикиня архітектури XX століття. Її перша книга "Славутич" присвячена останньому побудованому за радянських часів українському місту. Друга — "Радянський Модернізм. Бруталізм. Постмодернізм" — основним течіям, втіленим в архітектурі УРСР. Свій третій рукопис Губкіна планувала присвятити Харкову і завершила його за два місяці до повномасштабного вторгнення. Аби написати чесний, незабарвлений довоєнними спогадами вступ, вона приїхала в рідне місто — щоб побачити вулиці і будівлі інакшими. Ельміра Еттінгер поговорила з нею: "...У книзі я охоплюю весь новітній період історії архітектури, а не лише 1920–30-ті роки, з яких починала. Сучасні книги здебільшого зосереджені на одному шарі: тільки модернізм, тільки конструктивізм. Але міста не формуються шарами." https://bzh.life/ua/gorod/1753350164-arhitektorka-13-rokiv-gotuvala-putivnik-harkovom/

#поезія Бережи мої весни Подихом, словом, доторком.. Обійми мою душу, Знайди її світло в мороку.. Не поруш обіцянок - Вони не пробачать холоду.. Полюби ті вітри, У яких сивиною золото.. Руйнуй заперечення Зим, що вже стали константою.. Теореми без доказів - В щирості зливи невчасної.. Розливай у бокали Дні, що зі смаком взаємності.. Відчувай моє небо В собі.. на просторах безмежності.. Тетяна Заводяк

#поезія Не треба слів ... Хай просто будуть квіти ! Ромашки білі у твоїх руках ! Дощами вмиті . Сонечком зігріті . Красуні - чарівниці в ніжних пелюстках ! Ти чуєш як ромашка тихо розмовляє : ,, Мене ти як полюбиш , полюблять і тебе " . Її вітри колишуть. Бог її плекає. Над нею гомін Літа і небо голубе . Цвітуть , квітують , мов радіють діти Духмяні , жовтоокі , в білих сорочках. Не треба слів ... Хай просто будуть квіти ! Ромашки білі у твоїх руках ! Сергій Шарманов.

Світ, де речі сміються У світі, де речі сміються — люди забувають сваритися. Бо життя надто смішне, щоб бути серйозним. У цьому світі все було майже як у нашому — небо було синє, люди ходили на роботу, коти спали на теплих батареях. Але була одна дрібна різниця: усі предмети мали почуття гумору. Не просто мали — а ще й кепкували, жартували, сміялись одне з одного і, найчастіше, з людей. --- Одного ранку Микита прокинувся, потягнувся й сказав: — Добрий ранок. — Такий собі, — буркнула подушка. — Ти мені всю ніч вухо м’яв! Простяг руку до зубної щітки. Та відсахнулась: — О, знову він! Містер "Я їв часник учора, а чистити буду сьогодні!" — Ей, не перебільшуй… — Не перебільшую, — втрутилася паста. — Тут ціла катастрофа. Запах рівня «втікали всі бактерії». На кухні холодильник заіржавіло хихикнув: — Ну що, знову відкриєш мене п’ять разів, нічого не візьмеш і закриєш? Може, я теж хочу вибір! — Я просто перевіряю… — Що? Чи магічним чином не з’явився торт? — промовила поличка. — Сюрприз: ні. Чайник ображено булькотів: — А ти питав, чи я готовий працювати в такий ранній час? Я взагалі-то вчора кипів тричі. Маю право на страйк! На роботі комп’ютер на весь офіс сказав: — Ха! Він знову ввів пароль з першої спроби! Запишіть це в історію! — Та відчепися, — зітхнув Микита. — А ще ти знову назвав мене "тупою машиною", — додав монітор. — Хоча я принаймні не забуваю, куди кладу ключі. — Він їх у мікрохвильовку поклав учора, — підказав принтер. — І чхнув на екран, — додав пилосос. — Я бачив! У світі, де речі мали почуття гумору, було важко ображатися. Бо як ображатися на шафу, яка каже: — Ну й що, що я скриплю? Ти теж щоранку крекчиш, коли вставати! Або на двері, які кожного разу, коли хтось забував ключі, співали: — "Ти знову без мене, ла-ла-лааа…" Але була в цьому й чарівність. Люди стали смішнішими. Посуд — більш терплячим. Дзеркала — менш жорстокими. Бо вони жартували: — Ну, сьогодні ти не Джеймс Бонд. Але принаймні — не варена картопля! Навіть будильники стали співати комічними голосами: — Підйоооом! Світ ще не готовий, але треба! Микита спершу дратувався. Потім сміявся. Потім полюбив. Бо сміх — він як вірус. Заражає всіх — навіть чайники. І врешті він сказав: — Дякую вам, речі. Ви — як друзі. Просто з розетками. І з того дня навіть лампа світити почала трохи тепліше.

#поезія Вона любила дощ, а дощ любив її… Приходив уночі, сідав на підвіконні, Він знав про неї все, читав її вірші І цілував її простягнуті долоні. Смішний романтик дощ у душу заглядав, Він плакав про своє, у шибку бив щосили. Він знав, що він пропав, і мріяв про одне, Щоби вона його так само полюбила. Вона ділила з ним і радість, і печаль, І сльози під дощем здавалися водою, Котились по лиці, немов гірський кришталь. Їх бережно збирав і забирав з собою. Вона любила дощ, а дощ любив її, Тихенько обіймав її тендітні плечі, Він спокій дарував і мир її душі, Він рятував її від болю й порожнечі. Руслана Василів

#поезія Розбиті коліна. Укотре подряпані лікті. Бабуся зітхає: "У мене онука – піратка". Згораючи, гасне останній із променів літніх, Вже завтра до школи, вже зараз канікул забракло. Волосся в бабусі – нитки не звичайні, а срібні, Горнуся до неї й кажу це, вона ж лиш сміється: "Наївне дівчисько... Печалям численним спасибі За срібло в косі та за хворе й утомлене серце. Ти схожа на мене, мала непокірна бунтарко: Стрімка, наче блискавка, вільна, мов чайка над морем. У мене в дитинстві характер нестерпний був тáкож: Не з лялькою гралась, а кривдників била надворі. Дорожче за будь-який крам те, що в пам'яті-трюмі. Не раз від утрат розбивалась, як шхуна на скелях. Кусючих тривог був у мене в житті повний улій, А щастя замало, і встигла далеко не все я. Та все ж і хороше було – усміхаюсь одразу, Як тільки згадаю нестерпно палкі поцілунки Твого дідуся – розбишаки, чий погляд уразив Погордливе серце і спокій із нього поцупив. Він був, наче якір надійним, нестримним, як вітер. З таким я змогла б і в безодню без остраху впасти. Безсила, мов риба, що раптом спіймалася в сіті, У сильних руках я забула про норов піратський. Ми вірили в щастя, та смерть – ненажерлива щука, А люди для неї – плотва... Він постійно сміявся. Коли ж раптом згаснув, скорбота, що досі не вщухла, Умить мої пасма посипала снігом сріблястим. Надломленим голосом баба вже стиха говорить: "Непросто самотній на полі життєвої битви... Рішуче, онучко, приборкуй характер свій гордий, Як випаде щастя безмежно когось полюбити". Я мовчки зітхаю. Біжить у саду по морелях Приглушене місячне світло молочним потоком. Ще кілька хвилин – і бабуся в обіймах Морфея. Від чар його гине журба, ніби зметений мотлох. Малює пітьма дивовижні фігури на стінах. Міркую про осінь, що віти всі шквалом оголить, Та близиться північ – і я засинаю спокійно. Мій шторм ще за обрієм. Завтра ж рушати до школи... Марія Чекарьова 3–11 жовтня 2023 року

ВМЧ. І ЦІЛИТЕЛЯ ПАНТЕЛЕЙМОНА З давніх часів святий Пантелеймон вважається покровителем лікарів. Молитви хворих, із вірою звернені до нього, приносять полегшення, зцілюють від фізичних і духовних недуг. Пантелеймон (280-305) народився у Римській імперії, в м. Нікомидія (нині Ізміт, Туреччина). Батько його був язичником, а мати - християнкою. Хлопчика назвали Пантолеоном, і лише пізніше - Пантелеймоном. Земне життя угодника було коротким, він прийняв мученицьку смерть. Лікарського мистецтва навчався у знаменитого Єфросина, послугами якого користувався сам імп. Максиміан, гонитель християн. Особливою подією стала зустріч зі старим пресвітером Єрмолаєм. Старець довго розмовляв, наставляючи молодика, полюбив його як рідного. Разом зі спасенними бесідами Пантлеймон одержав, мабуть, і якісь поради щодо цілительства, яке може відбуватися тільки по істинній вірі в Христа. Відтак юнак воскресив дівчинку, вкушену змією. Друге чудо - зцілення сліпого та навернення батька, який незабаром помирає. Роздавши статки бідним, Пантелеймон присвячує себе хворим. Після дива зцілення іменем Ісуса Христа свого вчителя Єфросина та його навернення до християнства лікарі-заздрісники донесли імператорові. Вмч. Пантелеймона привели на суд і він привселюдно визнав Ісуса. Тоді імператор віддав його на страшні муки. Тіло піддали тортурам і потім обезголовили. Свою смерть він зустрів радісно, співаючи псалми. З відривного календаря "З вірою в душі" за 27 липня. -----------