#книжковий_відгук #Лана_читає “Мертва жива вода” Світлана Кострикіна Видавництво Віхола Цю книгу ми обрали для обговорення у книжковому клубі, і попри те, що на саме обговорення я не потрапила, книгу все ж прочитала, і що я вам скажу - це було супервдале рішення. Бо мене затягло майже моментально. Бо мені було цікаво читати про всю цю внутрішню телевізійну кухню. Бо детективна лінія, яка тягнулася через всю книгу, виявилася заплутаною, багатошаровою та неочікуваною. Бо є навіть трошки кохання) На початку ми бачимо, як Майя влаштовується кудись в айтішку, бо з минулої роботи її звільнили. По відчуттях, після якогось скандалу. І далі майже вся книга є таким собі флешбеком подій, які привели до того, що Майя, журналістка рейтингового шоу “Всупереч строку давності”, яка допомогла у розкритті багатьох кримінальних справ, раптово змінює сферу діяльності. З цим якось пов’язане загадкове зникнення її колеги Рити, старі справи, нинішні та колишні стосунки Рити, якийсь чи-то культ, чи-то секта… У книзі стільки деталей, сюжетних відгалужень, неочікуваних поворотів та персонажів, що розплутувати справу разом з Майєю було дуже складно. Спочатку я подумала, що авторка спеціально додавала багато ліній та підкидала якісь гачочки, щоб відвертати увагу читачів, і ми не могли здогадатися, як і чому зникла Рита. Але мені здається, що і без всього цього дійти до суті подій було б практично неможливо) Оповідь постійно стрибала від теперішнього до згадок, флешбеків, історій з минулого, але мені якраз це дуже сподобалося. Я дізнавалася, як думає героїня, як приходить до певних висновків, як обожнює свою роботу та де відчуває себе на своєму місці, як поступово змінюються її почуття. До речі, про почуття - дякую за приємну любовну лінію. На відміну від злочину, оцю частину я нюхом чула і була рада, що вгадала) Вважаю знайомство з авторкою дуже вдалим і дякую книжковому клубу за вибір)

Автори фентезі "Мавка. Справжній міф" презентують перший розширений погляд на всесвіт фільму. Героями другого тизеру стали мавки, русалки та головні герої кінокартини — Мавка та Лук’ян у виконанні Аріни Бочарової й Івана Довженка. Повноцінними «героями» ролика є і природні локації — ліс та озеро. Романтичне фентезі "Мавка. Справжній міф" розповідає історію забороненого кохання. Містична Мавка закохується у біолога Лук’яна замість того, щоб згубити його у таємничому лісовому Темному озері. Але мешканки озера, мавки та русалки, не готові так легко відпустити свою здобич. Вони ладні на все, щоб Мавка залишилася на темній стороні, а Лук’ян дістався їм. "У цьому тизері ми маємо на меті показати красу наших основних містичних локацій, що відіграють велику роль у сюжеті та візуальній естетиці - Темного озера та Лісу, а також трохи привідкрити завісу у світ саме міфічних персонажів фільму — мавок та русалок. Це повноцінне перше знайомство з ними. Далі — більше", — поділилася продюсерка Ірина Костюк. Зйомки фільму відбувалися у Голосіївському лісі, на Жуковому острові, у Коростишівському каньйоні зі спеціально побудованим водоспадом, у музеї Пирогів, у кіноселищі студії FILM.UA та в одному з київських басейнів для підводного плавання. Заради вдалого кадру творча група працювала у воді, знімаючи на понтонах чи човнах, при низькій температурі. "Мавка. Справжній міф" вийде в українських кінотеатрах у березні 2026 року. #Коло_Кіно #Новини_кіно #Українське_кіно

Всесвітній день косплея 3 листопада відзначається Всесвітній день косплея (World Cosplay Day). Всесвітній день косплея в історії Цей день обрано не випадково, адже 3 листопада в Японії щорічно святкують день культури. Свято косплея надає можливість краще пізнати персонажів коміксів, комп’ютерних ігор, аніме та манги, тому що зараз їх найчастіше обирають як образи для перевтілення. Але історія його походження почалася ще у 1939 році у Нью-Йорку. У той час там відбувалась конференція наукової фантастики, на яку письменники-фантасти Форест Акерман й Міртл Дуглас прийшли у костюмах персонажів фантастичних творів. Наступного разу кількість перевдягнених людей поширилась, і це стало доброю традицією. Але Друга світова війна змусила на деякий час забути про таке проведення свята, тому інтерес до костюмованих заходів відродився лише у 60-ті роки ХХ століття. Після відвідування Америки у 1984 році письменник Нобуюкі Такахасі настільки надихнувся ідеєю відтворення образів улюблених героїв, що після повернення до Японії вигадав термін «косплей». Незабаром косплей перетворився на цілу культуру та поширився по всьому світу.

#ШІ #лірика #оповідання #монолог Запах фіналу, якого немає Слова більше не мої. Вони всі належать їй. Вони розбіглися по сторінках, наче норовливі чорнила, і кожне, навіть найбільш невинне, має її відбиток, її тінь, її невловний аромат. Як можна закінчити роман, коли його найважливіша частина – його Муза – за тисячу кілометрів, і моєму кабінету бракує не лише її теплого дихання, але й того магнетичного безладу, який вона вносила у моє акуратне письменницьке життя? Ніч тисне на шибки, як важкий оксамит. Світло від лампи вихоплює з пітьми лише мій стіл, завалений рукописами, які я вже ненавиджу. Це моя фортеця, мій храм, мій в’язничний мур, який Клара так легко руйнувала. До її появи, я вірив у досконалу архітектуру речення, у бездоганну логіку сюжету, у фінал, що можна вивести за допомогою формули. Я був Адам, що створює світ з нічого, але безглуздий, холодний світ. Потім з’явилася вона. Вона ввійшла в моє життя не так, як персонажі входять у роман – через перше речення, чітко означені. Вона влетіла, як несподіваний протяг крізь щілину у вікні, принісши із собою запах старої шкіри та свіжої олійної фарби, бо вона ж художниця-реставраторка, яка повертає світові його втрачену пам’ять. А я – той, хто намагається створити нову. Я пам’ятаю наш перший діалог, який мав бути коротким, але розтягнувся на весь вечір і триває дотепер. Вона тоді заявила, що мої ранні романи "страждають на надмірну граматичну точність, як і сам автор". І не побоялася сказати це мені, критику, що звик лише до лестощів. Тоді я вперше відчув не образу, а дивне, п’янке бажання сперечатися з нею вічно, аби лише чути її голос. Я дивлюся на екран, на останній абзац, що висить у повітрі. Головна героїня мого роману, Ніна, стоїть на мосту, розмірковуючи про долю. І цей образ Ніни – це ж Клара. Її неслухняне руде волосся, її звичка схрещувати руки на грудях, коли вона про щось глибоко замислюється, навіть її майже невидимий шрам на зап'ясті від невдалої спроби реставрувати якусь древню вазу – усе це я, письменник, скрупульозно переніс на папір. Я навіть не питав її дозволу. Я просто взяв її світло і використав його для освітлення своїх декорацій. Це моторошне усвідомлення: я не вигадав Ніну. Я її викрав. Я перетворив Клару на текст, обміняв її живу, дихаючу душу на тисячі символів. Я, що завжди зневажав літературних вампірів, сам став одним із них. Сиджу тут, п’ю її емоції, її історії, як чорнило, і випльовую їх на сторінки, щоб мене читали інші. Це не просто роман – це наш щоденник, зашифрований у третьому роді. Скільки разів я переривав наші вечірні розмови, щоб записати її дотепну фразу? Скільки разів я спостерігав за її сном, щоб описати, як місячне світло падає на її плечі? Я фіксував, колекціонував її, як рідкісного метелика, щоб потім вставити його під скло в рамку своєї літературної кар’єри. Чи не є це найвищим проявом егоїзму? Чи не є це зрадою? Вона поїхала до Флоренції реставрувати фрески, шукаючи автентичності, а я сиджу тут, імітуючи її в тексті. "Кохання – це нескінченний прикметник, Адаме," – сказала вона мені одного разу, коли я намагався дати визначення їхнім стосункам. А я, як завжди, кинувся за словником, щоб перевірити, чи існує таке лінгвістичне явище. Вона сміялася, називаючи мене "логічним маніяком". І саме ця її легкість, ця її ірраціональність, ця її здатність малювати серцем, а не за інструкцією, стали моєю справжньою залежністю. Я перечитую сцену, де Ніна свариться зі своїм коханим через дрібницю – це майже дослівний запис нашого конфлікту через те, хто має мити посуд. Я посміхаюся, а потім мені стає боляче. Я пишу про те, що вона відчувала, але чи відчуваю я це сам, чи просто фіксую? Чи мій біль – це справжній біль розлуки, чи лише біль письменника, який не може знайти вдалу метафору для цієї розлуки? Моє життя завжди було упорядкованим. Книги за алфавітом, думки – за жанрами. Кохання мало бути приємним, але контрольованим додатком. А Клара – вона як стихія, що не піддається редагуванню. Вона – помилка у системі, яка робить цю систему живою. Вона – той незапланований абзац, який не можна викинути, бо саме він несе весь сенс. І тепер я маю написати фінал. Я дивлюся на долю Ніни і бачу долю Клари. У романі Ніна обирає свободу і залишає місто. Це був мій, письменницький, вибір для неї. Логічний. Драматичний. Але чи хочу я, щоб Клара обрала свободу від мене? Ця думка, мов крижаний дощ, пронизує мою свідомість. Я не можу дати Ніні щасливого фіналу, бо боюся, що в реальному житті він буде нещасливим. Моє перо тремтить, наче боїться пророкувати. Письменник — це той, хто має владу над долями, але я відчуваю, що ця влада є ілюзорною і небезпечною. Я раптом усвідомлюю, що весь мій роман — це лише спроба втримати Клару поруч. Якщо вона в тексті, вона завжди зі мною. Це мій приватний музей її присутності. Але вона не експонат. Вона не вигадка. Я маю відкинути цю письменницьку гординю. Я мушу припинити аналізувати її як персонажа, розкладати на епітети й метафори. Я мушу почати любити її як живу, недосконалу, мінливу, непередбачувану, далеку, але реальну жінку. Кохання — це не написання ідеального речення; це переживання його, навіть якщо воно граматично невірне і закінчується несподіваним знаком оклику. Я прибираю руки з клавіатури. Клара, моя справжня Клара, не потребує мого літературного фіналу. Вона його створює щодня сама, без моєї редакції. Справжній фінал буде там, де будуть наші руки, а не там, де закінчується папір. Я більше не пишу. Я беру телефон. Набираю її номер. Це не діалог, це не сцена. Це дзвінок, що пробиває тисячі кілометрів і холод нічної тиші. "Привіт. Я не можу закінчити книгу," — шепочу я, коли чую її сонний голос. "Я знаю," — сміється вона. — "Ти ж не знаєш, що відбувається зі мною далі. Тож приїжджай, і ми напишемо його разом, але не на папері." Я відкидаю клавіатуру. Нехай роман почекає. Я підводжуся. Книги, слова, рукописи – усе це декорації. Я вперше за довгий час відчуваю себе не письменником, а просто Адамом. Адам, який кохає. "Справжній фінал буде там, де будемо ми, а не там, де закінчується папір." І я вже знаю, що мені не потрібна ідеальна структура для мого життя. Мені потрібна лише вона.

#кіно #аналітика Фільм «Сірі бджоли» Дмитра Мойсеєва — екранізація однойменного роману Андрія Куркова, яка переносить глядача у «сірий пояс» Донбасу, де залишилися жити лише двоє — колишні вороги дитинства. В Україні фільм вийшов в прокат 23 жовтня. Стрічка поєднує медитативну атмосферу, глибоку драму і майже мовчазне відтворення реалій війни. В проєкті «КіноКульт» кінокритик Лукʼян Галкін розповідає про враження від фільму, порівняння з книгою і сюжетні акценти. А також розбирає персонажів і символізм мовчання у фільмі. https://youtu.be/24rCOJZi-Zs?si=39dlXCtZ1-_xUMMf

#застосунки ⏱️ Focus Keeper — сервіс для підвищення продуктивності на основі техніки помодоро з 25-хвилинними робочими інтервалами та перервами. Програма допомагає розбивати завдання на керовані відрізки часу, підтримувати концентрацію та боротися з прокрастинацією. Користувачі можуть налаштовувати тривалість робочих інтервалів і перерв, відстежувати виконання завдань та аналізувати прогрес через діаграми. ℹ️ Сервіс особливо корисний для студентів, професіоналів та людей з СДУГ для покращення концентрації. Focus Keeper автоматизує цикл роботи та відпочинку, має простий інтерфейс без відволікаючих елементів та доступний для безкоштовного завантаження на мобільні пристрої. 📱 Завантажити: 📱 Play Market https://play.google.com/store/apps/details?id=co.pixo.apps.focuskeeper&hl=uk 📱 App Store https://apps.apple.com/ua/app/focus-keeper-pomodoro-timer/id867374917?l=uk 🌐 Web-сервіс https://focuskeeper.co/ 💡 Схожі пости: • Трекер продуктивності з вирощуванням персонажа • Планувальник задач з вбудованим мотиватором їх виконання • Мобільний застосунок⁠, який допоможе боротися з прокрастинацією

#книжковий_відгук #Лана_читає “Опір” Трейсі Вульф Друга частина циклу з 6 книг Видавництво BookChef Ох, це була подорож тривалістю рік, оскільки книгу я почала ще минулого жовтня, але через один сюжетний поворот зробила тривалу перерву. Це друга частина циклу, і перша книга закінчилася настільки потужним кліфгенгером, що мене аж перекосило, і я терміново взялася за продовження. Друга книга фактично розвертає в інший бік всю драму першої частини. Це стосується і місця Грейс в академії Катмер, і її особистого життя, і її планів на майбутнє. Буквально з перших сторінок нас занурили в неєбовий сюжетний поворот, а потім у ще один, а потім ще… А далі стався парадокс - те, що мені так подобалося у першій книзі, а саме довгі внутрішні монологи, описи та думки персонажів, тут чогось почали дратувати. Бо стало забагато повторів та “води”. Десь на 200 сторінці ситуація вирівнялася, і книга знову “полетіла”. Попри “воду” було цікаво дізнатися, як герої порішають особисті проблеми, що не могли не виникнути після фіналу першої книги, як будуть розв’язувати інші нагальні питанні, які також виникли через фінал першої книги, які на них чекають випробування. А далі настали фінальні 150 сторінок. І це було боляче. От чесно, хотілося волати на персонажів через їхню твердолобість. Мені дуже різко перестали подобатися майже всі, бо з легкої руки авторки вони почали ухвалювати нелогічні рішення і через це нести втрати. У мене постійно виникали питання типу “Якого xyя?”, “Ну нашо?”, “Блядь, а шо, так можна було? А якого хєра так можна було???”. Фінальний твіст, принаймні один з них, я вгадала завчасно (загалом через нього і кинула торік її читати), тому він мене не шокував. А от шо шокує - я все одно читатиму продовження. Бо, трясця, все одно цікаво, як вони вирулять після цього фіналу. Питань достобіса, і хочеться відповідей)

#технології Rolyai — чат з натовпом ШІ-персонажів. Тут можна зібрати «команду» з різних «особистостей» від нейромережі та спілкуватися з ними в одному груповому чаті. Один може бути маркетологом, інший — айтішником, третій — тренером, і всі вони відповідають по-різному. Ви самі вирішуєте, хто вступить у розмову, а хто буде мовчати. У підсумку виходить ніби мозковий штурм, тільки без живих людей — все робить нейронка. Сервіс працює прямо з браузера, нічого встановлювати не потрібно. Безкоштовна версія вже є, а далі розробники будуть випускати підписки з розширеним функціоналом. Ідея досить новаторська, тож проект поки що розвивається, але вже можна спробувати і зрозуміти, наскільки зручно підкидати завдання відразу групі персонажів.

#кіно #анонс 🎬 Розпочалися зйомки фільму «Коли ти розлучишся?» — продовження комедії «Коли ти вийдеш заміж?» режисера Олексія Комаровського Події цього разу виходять за межі України: герої вирушають у міжнародну пригоду, що поєднує кохання, гумор і небезпечну аферу навколо легендарного діаманта Хоупа. До акторського складу приєдналася Анастасія Цимбалару — її роль поки тримають у секреті, але, за словами продюсерів, саме її персонаж «переверне сюжет». Також у фільмі зніметься болгарський актор Іво Араков, відомий за європейськими кінопроєктами, що додасть стрічці міжнародного колориту. «Це історія не про розлучення як про кінець, а про момент переосмислення, коли людина починає чути себе, своє серце та справжні бажання», — зазначив режисер Олексій Комаровський. Продюсують фільм студії UnitedContentHUB, KOMAROVSKYI Films, Одеська кіностудія та болгарська Concept Studio. Прем’єра очікується у 2026 році.

#книжковий_відгук #Лана_читає “Сестра зірок” Мара Вульф Перша частина трилогії Видавництво Readberry Я ще по “Поверненню ангелів” зрозуміла, що Мара Вульф - це моя зупинка. Але навіть не очікувала, що “Сестра зірок” аж так мені сподобається. Хоча ці події було натягнути на наші реалії, особливо після того фрагмента, винесеного на обкладинку. Мара Вульф взяла більш-менш сучасний світ, але зробила його темнішим та додала магію. На території Франції є Джерело, яке веде на прихований континент Керіс. Колись Мерлін домовився з Королем демонів, що світ залишається людям, а демони житимуть на Керісі. Про всяк випадок навколо Джерела єбанули бар’єр, який утримуватиме демонів. Але минали часи, демони проривалися, а угода, схоже, має бути укладена знову. От тільки цього разу у неї геть кепські умови. У центрі подій - три сестри-відьми, магістр Ложі, яка має охороняти Джерело, ідейний представник Братства, а також ще пара неочікуваних персонажів. Мені дуже сподобалася Віанна, попри те, що деякі її вчинки я не дуже розуміла (але кохання - воно таке). А от Езру з кожною главою ставало все складніше виправдовувати, бо ну альо, ну якщо вже вирішив йти цим шляхом, так продовжуй і не роби дівчині мізки. Якщо чесно, тут я була більше у захваті від Калеба, ніж від нього. Як не дивно, я не одразу в’їхала у світ, але коли в’їхала, то так зріднилася з персонажами, шо потім офігєвала кілька разів. Ця книга мене веселила, інтригувала, тішила, лякала і пару разів розбила серце. Бо я до останнього не вірила, що авторка доведе героїв аж… от… туди. Тут, до речі, кліфгенгер, і скажу чесно: на такому моменті закінчувати - це, канєшна, треба совісті вопше не мать)) Добре, що весь цикл вже вийшов!