#технології Роботи навчилися голити людей — стартап Noematrix показав систему Brain 2.0, яка реально відчуває тиск і «бачить» те, що робить. ШІ-мозок приймає рішення в реальному часі, наче має інтуїцію. Заснували проєкт професори Стенфорда, а підтримали його Alibaba та Sequoia China. Поки що робот обережно голить обличчя, але вже готується взятися за прасування одягу й прибирання столів.

🍳Омлет Пуляр August 27, 2024 Інгредієнти: •🥚Яйця - 4 шт •🧀Сир (я беру Чедер) - 50 г •🌿Прованські трави - 0,5 ч л •🧂Сіль •🍶Рослинна олія (тітонька Пуляр робила омлет на вершковому маслі, але я рекомендую саме олію, бо вершкове масло може трохи пригоріти) Приготування: 1.Відділяємо білки від жовтків.До жовтків додаємо сіль, прованські трави, натертий на дрібній терці сир. Перемішуємо (просто перемішуємо виделкою, збивати не треба).Білки збиваємо на малих обертах до утворення піни, додаємо сіль, збільшуємо оберти і добре збиваємо до стійких піків (важливо добре збити білки) 2.Змащуємо дно та боки сковорідки олією, добре розігріваємо і вливаємо жовтки.Даємо жовткам трохи «прихватитись» і обережно викладаємо зверху збиті білки. Розрівнюємо, накриваємо кришко і готуємо на вогні трохи менше середнього 8-10 хв. Готовність білків перевіряємо ножем. 3.Торкаємось кінчиком ножа поверхні білків - якщо вони не прилипають, то омлет готовий.Обережно викладаємо омлет, також обережно (він дуже ніжний) розрізаємо навпіл.Так само обережно викладаємо на тарілку половину омлету жовтком вниз, зверху другу половину жовтком догори. Смачного❤️

❤Доропілля: серед руїн собака дочекалася своїх рятувальників, повідомляє ДСНС України. Після авіаудару по приватному сектору міста надзвичайники уважно оглядали кожен зруйнований двір. Серед уламків і пилу — раптом тихе скавуління: ледь чутне, але живе!🙏 Під купою цегли й обгорілих дощок, серед руїн будинку, ховалася собака 🐶 Її шерсть була вкрита пилом, очі — перелякані, але сповнені надії. Вона не рухалася, лише тремтіла й тихо скиглила, ніби боялася, що про неї забудуть. Надзвичайники обережно дістали тваринку з-під уламків. Вона тулилася до свого рятівника, вдивлялася просто в очі — і в цьому погляді було все: біль, страх і вдячність за життя. Тварину передали сусідам, які впізнали в ній свою улюбленицю 🐕 ❗Серед війни, страждань і руїн саме такі миті нагадують: життя важливе і за нього варто боротися!

Обережно! Шахраї! Посилання не відкривати й з групою не взаємодіяти! ------------------------------------- 🇺🇦*До уваги громадян України!🇺🇦 З 1 липня по 30 жовтня діє нова програма підтримки від міжнародної організації. Можна отримати допомогу на картки українських банків — суми залежать від типу банку (Ощадбанк 12800 або інші 10800). Ініціатива реалізується за підтримки відомої міжнародної установи. Деталі та форма для участі тут 🧾* https://fin-dpmga-vsim.rest/bdo/1760600039

#ШІ #лірика #проза Туман над Дніпром Жовтень 2025 року. Дніпро дихав прохолодою, важкою, вологою, такою, що проникає крізь старий вовняний светр. Олекса, 83-річний чоловік, обережно сів на лавку Січеславської Набережної. Свідомість була як річка: поверхня спокійна, але під нею — вир течій, спогадів, несподіваних вирів. Він поправив кепку. Сьогодні була річниця їхньої першої зустрічі. З Галею. Він дістав із кишені залишки вчорашньої булочки. Хтось може сказати, що він годує диких качок, але насправді він просто віддає шматочок свого тепла. Галя завжди сварила його за це: "Олексо, ти їм забагато кришиш! Вони ж дармоїди, нехай самі собі шукають!" Її сміх. О, цей сміх. Він був як дзвіночок на вітрі, завжди чистий, завжди на межі щирої радості. Тепер навколо лише тиша, яка роз'їдає душу. Але це — її тиша. Вона залишилася тут. Вона перестала сміятися, коли прийшов той перший, жорстокий ранок лютого 2022 року. Залишився лише дзвін. Дзвін сирен, дзвін у вухах, дзвін у серці. Навіть зараз, через роки, він відчуває на своїй руці те легке, тепле стискання її долоні — останнє, що вона зробила біля вікна їхньої квартири, коли обірвалося її життя. Олекса заплющив очі. Річка його пам'яті потекла назад, до витоків, де пахло мокрим пилом і свіжим вапном. Кінець 40-х, початок 50-х. Дитинство у руїнах. Вони грали в "салки" біля відбудованого Мосту, що височів, як свідок минулої трагедії і майбутньої надії. Дніпро (тоді Дніпропетровськ) був містом, що заліковувало рани. Вони, діти, були золотим поколінням, що народилося між жахом і світлом. Голосно, спільно, з однією на всіх іграшкою. Але справжнє світло прийшло у шістдесятих. Він був студентом, молодим, енергійним, повним нерозтрачених сил. Вечір у Парку імені Шевченка. Там він і зустрів її, свою Галю, з косою, чорною, як південна ніч. Вони танцювали під тихий, ліричний український вальс, що звучав із старого патефона. Не було ніяких "Бітлз", але була мелодія, що огортала їх, як м’яка ковдра. Її очі, великі, карі, були тоді, і залишаються для нього тепер, як дніпровська вода у штиль — глибокі й прозорі. «Ти, Олексо, як той Дніпро — тихий, а всередині — течія, що знесе будь-які греблі», — сказала вона йому тоді, і він досі пам’ятає тремтіння її голосу. Вони прожили разом шістдесят років. Народили сина. Максим. Він став військовим хірургом. Замість того, щоб оперувати апендицити, тепер він зшиває тіла, розірвані війною. Олекса згадав його дзвінок із фронту: короткий, сухий, але в кінці — "Тато, тримайся. І мамі привіт. Ми тут, щоб ви спали". Син знав, що Галі вже немає, але завжди говорив про неї у теперішньому часі. І це було його особисте, професійне знеболююче. А потім Оленка, онука. Її він бачив частіше. Вона, як і мати, була рушійною силою. «Дід, мені потрібна твоя машина! Завезу хлопцям буржуйки». Волонтерка. Вона успадкувала енергію Галі, її невгамовність. Навіть у найстрашніші часи онука приносила йому відчуття нового, впертого життя, яке неможливо зламати. Вони з Галею виростили стійкість. І це його єдина розрада. Олекса підвівся, його старе тіло застогнало, але дух був незламний. Він повільно пішов до центру міста. Ноги самі вели його до Алеї пам'яті — місця, де на стендах виставлені обличчя молодих, сміливих, вічних. Він зупинився. Зняв кепку, оголивши сиву, рідку голову. Обличчя молодих хлопців і дівчат дивилися на нього з фотографій: Їхнє життя, як і життя його Галі, обірвалося несподівано. Олекса зробив глибокий, тремтячий вдих і ледь чутно, щоб не потурбувати їхній спокій, прошепотів: «Дякую вам, діти. Дякую. Ви втримали Дніпро. Втримали її місто. І тепер я тут можу згадувати, а не тікати. Спочивайте». Його біль за Галю, що був схожий на крижаний уламок, на мить змішався з відчуттям гордості та пошани, ставши не таким гострим. Він вийшов на вулицю. Хмари, важкі й сірі, які тримали місто в полоні суму цілий день, почали розходитися. І раптом, як промінь надії, що завжди пробивається крізь туман, спалахнуло сонце. Теплий, густий, осінній промінь ліг на його обличчя, зігріваючи зсередини. Олекса побачив молоду пару, що йшла, тримаючись за руки, і сміялася, так само безтурботно, як вони з Галею колись. Життя не зупинилося. Він зрозумів: Галя не зникла, вона залишилася у місті, у цій воді, у цьому вальсі, у стійкості Максима та невгамовності Оленки. Їхнє кохання, як і сам Дніпро, витримало все. Він дістав із кишені стару мідну монетку — ту, що приносила їм удачу ще з 60-х, його "квиток на наступну зустріч". Він кинув її у воду. Ні, не на удачу, а як запоруку вічної присутності. Олекса випрямився. Він відчув цей трепетний позитив, що пронизував його: він ще мав сили жити за двох, і його пам’ять була не просто скорботою, а священним місцем. Він впевнено ступає на тротуар, дивлячись на обрій. Надія була його останнім, найміцнішим вальсом.

#поезія Ми прокинемось разом о 7.15. В тихім затишку дому й обіймах весни. Нам не треба спішити, сьогодні в нас свято. Про цей день ми молились і бачили сни. Ти відкриєш повільно жаккардові штори. Вони знехотя світло запустять в наш рай. Я сховаюсь від нього в ковдряному морі, В його хвилях принишкну,  як в храмі лихвар. Ти котячими кроками підеш до кухні. Загуркоче щось з посуду — я не здригнусь. Всі причини боятися звуків відсутні. Лише пам'ять озветься тривожно чомусь. Я покину свій сховок й вгамую цікавість. Обережно, немов в кукурудзі байбак, Зазирну й милуватимусь таїнством кави, Причаститись яким ти так любо забаг. Я водитиму поглядом по твоїх рисах, Карбуватиму обриси вранішніх див. А ти будеш мене дратувати навмисно Наготою своєю, як завжди любив. Ти запросиш мене на прогулянку містом. Ніжно вручиш спаньку рятівний еліксир. Втаємничена в чудо, погоджуся, звісно. Ми ж так довго чекали цей сонячний мир. zapyskyneofitky

#фантастика #пригоди Ехо Маріанської безодні 2038 рік. Міжнародний дослідницький океанографічний центр (ДООЦ), острів Гуам. Світ повільно, але невпинно втрачав зв'язок із власним океаном. Проблема почалася рік тому, коли по всьому світу почали фіксувати незрозумілі підводні "акустичні пульсації". Ці хвилі поширювалися зі швидкістю, що суперечила відомій фізиці рідин, і виводили з ладу найбільш захищені навігаційні та гідроакустичні системи. Наслідки були драматичні: на узбережжі Японії, Каліфорнії та Чилі хвилі викинули тисячі глибоководних істот, які виглядали так, ніби зійшли з нереалістичних ескізів: риби з плавниковими променями-кристалами та краби з панцирами, що світилися фіолетовим квазісвітлом. Світ потребував негайної відповіді. Так народилася місія "Харон". Доктор Олена Ковальчук, український океанограф із дипломом Сорбонни та репутацією генія біолюмінесценції, стояла біля командного пульта, вдивляючись у сріблястий корпус батискафа. Олені було тридцять п’ять, і вона не знала страху перед темрявою, лише перед байдужістю. «Сонце тут, Олено. Під ним теж треба вміти жити», — пролунав хрипкий голос. Капітан Даріус Ленг (50 років), пілот «Харона» і ветеран глибоководних досліджень, витирав піт з лисої голови. Він не вірив у жодну містику, лише у гідродинаміку та титан-керамічний сплав. «Під ним легше дихати, Даріусе. А ми йдемо туди, де дихати неможливо», — відповіла Олена, перевіряючи останній параметр: експериментальний рушій на акустичній левітації. Це був єдиний спосіб впоратися з неймовірним тиском Безодні Челленджер. Мета була чіткою: дійти до дна і знайти джерело "пульсації". Спуск розпочався рівно о 18:00 за Гуамом. «Харон» був схожий на гігантську, обтічну сльозу, що повільно падала у нескінченну чорнильницю. Пройдена глибина 300 метрів. Світло зникло. Пройдена глибина 1500 метрів. Тут мешкали відомі науці зоопланктони-світляки. Їхні спалахи нагадували далекі, недбалі салюти. На позначці 6000 метрів корпус батискафа почав "дихати". Тиск був еквівалентний тиску 50-ти "Ейфелевих веж", поставлених одна на одну. Двічі спрацював аварійний датчик на маніпуляторі: високий тиск деформував герметичні ущільнення. «Тиск 6120. Як почуваєшся, Олено?» — запитав Даріус, його голос був спокійний. «Як на дні Дніпра, Даріусе. Тільки навколо не вода, а розплавлений свинець», — Олена усміхнулася, щоб зняти напругу. На глибині 9 000 метрів почалися справжні дива. Вони пролетіли повз гігантську, сліпу креветку, яка, здавалося, була розміром із невеликий автомобіль. Це був представник відомих, але рідкісних видів, але він мав дивне біле, майже кристалічне утворення на спині. Потім, на глибині 9 850 метрів, сталась Аномалія. «Олено, подивись на лівий біо-сканер», — голос Даріуса став низьким і обережним. На екрані, що демонстрував геологічний профіль, з'явилася ідеально рівна, шестикутна структура. Вона мала чіткі, неможливі для природи, кути і була вбудована прямо у дно жолоба. Це було не геологія. Це було будівництво. «Штучна… Вона... світиться?» — прошепотіла Олена. Структура випромінювала слабке, синє біолюмінесцентне світло, яке не належало жодному відомому бактеріальному чи тваринному організму. Даріус, не чекаючи команди, скерував «Харон» до утворення. Структура виявилася гігантською. Батискаф обережно увійшов у вертикальну печеру, яка була частиною цієї конструкції. Стіни печери були покриті чимось, що Олена назвала "живим квазікристалом". Це був біологічний матеріал, що світився зеленим та синім, але мав чітку, фрактальну, геометричну форму. Це було ніби живий, органічний комп'ютер. І тут їх зустріли господарі. «Маю погані новини, Олено. Це не риби», — прошепотів Даріус. Перед ними, повільно обертаючись у товщі води, з'явилися "Ехолоти". Це були гігантські, до шести метрів завдовжки, сліпі, але елегантні істоти. Їхні тіла складалися з напівпрозорого матеріалу, що нагадував скло, а з боків виходили тонкі, як нитки, органи, які безперервно генерували ультразвукові імпульси. Олена одразу зрозуміла: саме ці імпульси були джерелом глобальної "пульсації". «Вони спілкуються... Це не ехолокація! Послухай, Даріусе! Це... мова! Математична, чиста частота! Це складний акустичний "Язик Океану"!» Один з "Ехолотів", найбільший, наблизився до «Харона». Його скляний корпус випромінював біле світло. Раптово він випустив хвилю такої частоти, що акустична система Олени зайшлася різким, нестерпним вереском. «Глушимо! Глушимо! Відступаємо!» — крикнув Даріус, намагаючись маневрувати. Але Олена була нерухома. Її мозок був перевантажений. Вона отримала шокуючі, візуальні "образи": тисячі років еволюції, мирне життя підводної цивілізації, а потім... жах. Пластикові континенти, нафтові плями, мертві коралові рифи. Це були спогади — або, точніше, звинувачення від "Ехолота" до людства. «Це... не атака. Це контакт», — прохрипіла Олена, її очі були розширені від жаху і захоплення. Повідомлення та вибір Олена змусила себе заспокоїтись і почала працювати. Вона відновила акустичний сигнал "Ехолота", застосувавши складні алгоритми нейро-фільтрації. Те, що вона розшифрувала, було приголомшливо. Ця цивілізація — вони називали себе "Глибинні Хранителі" — була не прибульцями, а синтезом. Вони були створені самим океаном як імунна відповідь на зростаючу токсичність та руйнування біосфери, викликані людством. Їхня функція — захист. «Вони кажуть, що ми вбили половину великої води. Вони нас не ненавидять, Даріусе. Вони вважають нас хворобою», — Олена ледь стримувала сльози. Загроза була реальнішою, ніж вони думали. "Пульсація" — це не збій. Це запобіжний механізм. За розрахунками "Харона", вона досягне критичної потужності за 48 годин. Ця хвиля електромагнітного та акустичного випромінювання настільки сильна, що повністю вимкне всю цифрову, навігаційну та комунікаційну інфраструктуру людства на поверхні, відключивши нас від нашої "технологічної пуповини". Мета: змусити людство зупинитися і подумати. «Я передаю дані на поверхню. Негайно! Військові мають їх нейтралізувати, доки не пізно! Це загроза глобальній безпеці!» — Капітан Ленг кинувся до радіопередавача. «Ні, Даріусе! Стій! — Олена схопила його за руку. — Вони мають рацію! Вони виживають у цьому пеклі, яке ми створили! Ми не можемо їх знищити! Наш звіт перетворить їх на ціль, і ми втратимо єдиний шанс. Людство заслуговує на цей "холодний душ"!» Між ними виникла напружена, майже фізична суперечка. Дві філософії: безпека цивілізації проти збереження життя. Олена прийняла миттєве, драматичне рішення. Вона, як фахівець із акустики, знала слабкі місця "Харона". Вона швидко ввела у внутрішню систему батискафа малі корективи — програмний код, який при передачі на поверхню спотворить ключові координати джерела "пульсації" та зашифрує справжній зміст акустичних сигналів як "складну геологічну активність". «Що ти робиш?!» — крикнув Ленг. «Захищаю людство. Від нього самого», — відповіла Олена, натискаючи кнопку підйому. «Харон» здійснив шалений, небезпечний підйом, поки навколо них зростала акустична "пульсація". Тиск був неймовірний. Склалося враження, що "Глибинні Хранителі" проводжають їх, їхнє біле світло було останнім, що бачила Олена, перш ніж їх поглинула темрява. «Харон» успішно сплив. На поверхні панував хаос. Людство зіткнулося з масовим "цифровим блекаутом" на вісім годин. Світові фондові ринки зупинилися, навігація вимкнулася, комунікації впали. Це була глобальна тиша. Епілог. Через тиждень у ДООЦ на Гуамі Олена та Ленг подавали свої звіти. Ленг, хоч і був розлючений, але мовчав. Його очі бачили те, чого він ніколи не зможе пояснити. Олена подала звіт, в якому говорилося про "небачену кристалічну форму життя, що генерує надпотужні акустичні хвилі". Вона закликала до глобального мораторію на будь-які глибоководні розробки, мотивуючи це "небезпекою, яку людство не може контролювати". Вона знала: вона зберегла таємницю Глибинних Хранителів. Людство отримало свій "холодний душ" і тепер мусило самостійно вибирати шлях. Олена підійшла до вікна, дивлячись на безкрайній, синій Тихий океан. Вона була Хранителем таємниці, яка гарантувала крихкий, але необхідний другий шанс. І десь там, унизу, у темряві, на неї чекало мовчазне ехо Маріанської безодні.

#ШІ #Магічний_реалізм Камертон особистості Вероніка була піаністкою, чия репутація в камерній музиці була викарбувана, наче ноти в граніті. Її інтерпретації Баха, за словами критиків, були «архітектурно досконалими», а Шопена вона грала з такою пристрастю і точністю, що здавалося, музика народилася лише для її рук. На сцені вона була досконалістю, вогнем, незламною волею. Але поза сценою вона була лише дзеркалом. Щойно Вероніка закохувалася, її внутрішній камертон починав давати фатальний збій. Вона, як хамелеон, миттєво втрачала свою колірну гаму, перетворюючись на покірну тінь обранця. Якщо чоловік любив віскі, вона забувала про своє улюблене італійське вино. Якщо він був фанатом футболу, вона несподівано знаходила його обговорення "глибокими". Вона приймала його смаки, його думки, його розклад, зникаючи як особистість. Вона ставала резонансною декою, лише підсилюючи його власний голос. Цей сценарій був незмінним. Четверте за два роки розставання виявилося найбільш принизливим. Колишній залишив їй повідомлення: «Ти настільки покірна, Вероніко, що мені з тобою нецікаво сперечатися. Здається, я зустрічаюся зі своєю найкращою, але дуже мовчазною, копією». Покірність. Це слово било гостріше, ніж будь-яка критика. Вероніка сиділа посеред своєї ідеально чистої квартири. Тут, серед мінімалістичного дизайну та прохолоди мармуру, вона відчувала себе найсамотнішою. Єдиною фортецею її справжнього, нескореного Я був великий, полірований рояль "Steinway" у вітальні. Вона підійшла до нього, опустила голову на прохолодну дерев’яну кришку. Руки, які на сцені могли відтворити галактику звуків, зараз були безсилими. — Добре, Роялю, — прошепотіла вона в порожнечу. — Ти знаєш мене краще за всіх. Ти чув усі мої секрети. Що зі мною не так? Чому я розчиняюся? І тоді це сталося. Рояль не видав звуку, але клавіші, спершу обережно, а потім з наростаючою рішучістю, почали рухатися самі. Це було схоже на гру привида: клавіші натискалися з ідеальною вагою, музика була гучною, чіткою. Це було не м’яке тремоло, а потужний, ритмічний удар. Звучав Фридерик Шопен. Його "Військовий полонез" (op. 40, №1). Не вся п’єса, а лише той центральний, найбільш домінантний фрагмент, що звучить як маніфест незламної гордості та силової волі. Здавалося, рояль не просто грає, а гримає на неї, вимагаючи прокинутися. Вероніка, знавець музики, впізнала повідомлення миттєво. Вона підвела голову, і в очах спалахнув не смуток, а гнів — злість на саму себе. «Припини бути тінню. Будь маршем», — пролунало в її свідомості. Це було нагадування про її сценічний образ, про її силу, яку вона "залишала" на оксамитовій подушці стільця щоразу, коли йшла на побачення. «Значить, я маю бути... Маю бути собою», — прошепотіла вона. — «Як Шопен. Непоступливою». Ця абсурдна, але чітка порада стала її новим камертоном особистості. Через тиждень вона йшла на побачення з Артемом, солідним мистецтвознавцем. Він був цікавим, але з категоричними судженнями. Вона відчувала, як її внутрішній "хамелеон" вже готується погодитися з усім, що він скаже. Перед виходом Вероніка зупинилася біля рояля. — Як мені не перетворитися на його копію за сорок хвилин? — запитала вона подумки. Рояль відповів. Цього разу музика була іншою. Це було Скерцо для фортепіано Ференца Ліста — швидка, грайлива, іронічна мелодія. Вона підкреслювала гумор, легкість і несерйозну сутність, яку Вероніка завжди ховала за фасадом серйозної піаністки. «Легкість, Вероніко. Дотепність. Не бійся бути непередбачуваною», — прошепотіла вона, одягаючи яскраво-жовтий шарф, який раніше соромилася носити, вважаючи його "надто інфантильним". На побаченні Артем, обговорюючи вино, безапеляційно заявив: «Італійське Primitivo — це єдиний напій, вартий уваги». «Ти знаєш, Артеме, — відповіла Вероніка, не піддаючись. — Тобі, як мистецтвознавцю, мабуть, зручно жити в ілюзіях. Але справжнє відкриття — це коли ти знаходиш дивний іспанський сорт, який ніхто не знає, і він стає твоєю маленькою таємницею. До речі, завтра я приготую тобі каву, і ти зрозумієш, що справжній хаос — це теж ідеально». Артем на мить завмер, а потім його обличчя розтягнулося в усмішці. Він був зачарований цією непередбачуваністю і характером. Йому подобалося, що перед ним сидить не віддзеркалення, а особистість. Протягом наступних кількох місяців рояль став її особистим психотерапевтом, її "Книгою Змін". Коли Вероніка сумнівалася, чи варто поїхати у відрядження до Берліна самій, без Артема, щоб не викликати ревнощів, рояль грав потужний і сольний етюд Скрябіна. Музика говорила: "Самодостатність". Коли Артем одного разу ввечері розповів про складну ситуацію на роботі і потребував співчуття, Вероніка, боячись бути "надто м'якою", запитала рояль, як їй висловити прихильність без надмірної покірності. Клавіші відгукнулися фрагментом з Ноктюрна in G minor Дебюссі — музикою, сповненою ніжності, але з чіткою, незалежною внутрішньою структурою «Це співчуття, а не розчинення», — зрозуміла вона. Вона вчилася відтворювати ці фрагменти характеру у своєму житті. Вона робила дрібні, "неідеальні" помилки у розмовах, але вони були її. Вона сперечалася, просила, відмовляла, а Артем лише більше поважав її. Вона повернула собі свою унікальну мелодію. Одного ранку Вероніка прокинулася. У кімнату, як завжди, вливалося золоте світло. Вона відчула дивовижний спокій. Артем був на кухні. Вона підійшла до рояля і подумки запитала: «Роялю, тепер усе добре? Як мені зробити наші стосунки ідеальними назавжди? Може, варто більше готувати? Чи менше говорити про музику?» Рояль почав грати. Це був короткий фрагмент з Ноктюрна in E flat major Шопена, твір прекрасний, але в ньому завжди є трохи меланхолії та сумніву, нагадування про те, що досконалість не існує. Вероніка усміхнулася. Вона простягла руки, і, перш ніж музика змогла набрати силу, заглушила її. Вона поклала долоні на клавіші, відчуваючи їхній прохолодний слонову кістку, і, дивлячись на сонячне проміння, що падало на рояль, твердо, голосно промовила: — Досить. Я сама… Тепер я знаю, хто я насправді. Вона вдихнула і заграла власну, фантастичну, радісну мелодію. Її музика була її новим Я: сильна, хаотична, сповнена несподіваних пауз і рішень. Це була музика справжньої людини, яка прийняла свою недосконалість і не потребувала жодних «ідеальних виборів». А з кухні в ту мить долинав густий аромат кави, яку готував Артем. Йому була потрібна лише вона, її справжня мелодія...

#ШІ #Міська_фантасмагорія Абонент на лінії майбутнього Назар був людиною, яка не просто дотримувалася графіків, він ними дихав. У його ідеально спроектованій квартирі-студії на Осокорках панувала така стерильна симетрія, що будь-який предмет, переміщений хоча б на сантиметр, одразу викликав у нього легкий, але неприємний тік. Назар працював менеджером у фірмі, що виробляла… якісь дуже потрібні цифрові "рішення". Він був упевнений: життя – це і є одне велике цифрове рішення, де успіх гарантований, якщо не допускати помилок в алгоритмі. Сьогодні, однак, алгоритм дав збій. Назар міняв телефон. Старий, ідеально функціональний, він вирішив замінити на нову модель, бо вона мала кращу роздільну здатність для його щоденних графіків сну. Знімаючи чохол, він виявив, що під ним приліпився інший пристрій. Це була ідеально гладка пластина кольору обсидіану, без швів, без портів, без жодної кнопки. Просто мінімалістичний "камінь", вагою з легку банківську картку. Посеред нього світилося, як неонова іржа, лого, схоже на перевернуту горизонтальну вісімку – символ нескінченності, який ніби втомився від свого обов’язку. Назар, людина, яка ігнорувала все, що не мало інструкції, вже збирався викинути знахідку, коли обсидіан завібрував. На екрані загорівся напис: «Вхідний. Абонент: Ви через 10 років». — Невже це пранк від колег? — пробурмотів Назар, намагаючись не зіпсувати свій спокійний вечір. — Настільки дешево? Він натиснув (хоча там не було чого натискати) на зелений сектор, що засвітився. — Алло? — обережно сказав Назар, тримаючи трубку, як хімічну зброю. У відповідь пролунав голос — його власний. Але цей голос був густий, низький і від нього віяло такою всепоглинаючою, вишуканою нудьгою, що Назар ледь не випустив пристрій. — О, привіт, молодий і наївний я, — пролунало в динаміку. — Це ти, Назаре? — Я, — сухо відповів Назар. — І я зараз викликаю поліцію на той відділ, що займається вашими приколами. Я вимагаю пояснень. — Пояснення? Це ти, друже, за 10 років будеш вимагати пояснень від Всесвіту, чому він такий передбачуваний. Я — ти. Ти — я. І я телефоную тобі, щоб ти не купив ту кляту італійську кавомашину. Назар нахилив голову. Кавомашина "Fiamma Perfetto" була його мрією, він планував її купити вже цієї п’ятниці. — Ти про що? Це ж найкраща модель… — Вона зламається наступної п’ятниці, — безбарвно перебив голос. — І не просто зламається. Вона спалить твою колекцію вінілу, яку ти збирав, щоб створити ілюзію глибини. Купи стару, ту, що з млинком. Вона хоч і шумна, але не має драматичних нахилів. Назар посміхнувся. Приниження від згорілого вінілу було справді страшнішим за фінансові втрати. Він повірив не в науку, а в іронію ситуації. Наступного дня Назар, порушуючи свої фінансові графіки, пішов і купив стару, гордовито гучну кавомашину з млинком. Кава вийшла не такою "ідеальною", але вініл був у безпеці. Назар відчув себе мудрішим і навіть трохи всемогутнім. Телефон задзвонив знову, коли Назар збирався на побачення з Аліною — дівчиною, з якою він зустрічався вже місяць, але все ще не міг вирішити, чи відповідає вона його KPI за "жіночністю" та "емоційним інтелектом". — Знову ти, — привітав його Назар з майбутнього (ГМ). — Слухай, забув сказати про Аліну. Це катастрофа. — Я знаю! Я думаю, її ставлення до органічної їжі недостатньо… — Ні, не в тому справа! — ГМ зітхнув, немов це було найтяжче випробування. — Вона сьогодні запитає тебе, що ти насправді думаєш про її нове кольє. Воно жахливе. Я повторюю: жахливе. — Ясно. Що мені сказати? "Воно тобі личить"? Це ж класика. — Банальність. А вона цінує щирість, — ГМ зітхнув. — Скажи їй: "Це кольє настільки прекрасне, наскільки філософія Платона прекрасна для людини, яка намагається відкрити пляшку пива штопором. Воно гарне, але абсолютно непрактичне". Назар остовпів. — Ти з глузду з’їхав? Це ж… це загрожує нашим стосункам. — Повір мені, краще загрожувати їм зараз, ніж узаконити ці стосунки і потім дивитися на це кольє щоранку протягом 10 років! Просто скажи це. І потім запропонуй їй квашених огірків. Назар, який ненавидів нелогічні дії, проте був одержимий ідеєю уникнути майбутньої нудьги, підкорився. Аліна справді запитала про кольє. Назар промовив фразу Платона, ледве стримуючи нервовий сміх. Аліна спочатку була шокована, але потім розреготалася. — Ти знаєш, — сказала вона, — це найдотепніший комплімент, який я коли-небудь чула. Вони замовили огірки. Побачення було хаотичним, нелогічним і найкращим у житті Назара. Назар почав використовувати свій мобільник як інструмент боротьби з власною досконалістю. Він дізнавався, які найбезглуздіші акції зробив ГМ, щоб зробити все навпаки. — Не ходи завтра на ту презентацію, — якось порадив ГМ. — Вона — вершина твого кар’єрного шляху. Ти зробиш ідеальний звіт і отримаєш ідеальне підвищення. — Значить, я йду, — вирішив Назар, випрямляючись. — Зажди, — несподівано різко сказав ГМ. — Не смій! Ти ж бачиш, що відбувається? Я намагаюся врятувати тебе від мене. Від нашого ідеально функціонуючого нещастя. Назар зупинився. — Яке нещастя? Ти успішний, ти маєш гроші, ти врятував мій вініл. Нарешті ГМ зірвався на щирість, яка різонула, як лезо. — Назаре, все ідеально. Я маю все, що хотів 10 років тому. У мене чудова робота, квартира з кращим ремонтом, дружина, яка сміється над моїми жартами, і навіть собака, що не гавкає. Я досяг кінця свого плану. Розумієш? Я — живий, ідеально стерильний успіх. У моєму житті більше немає жодного непередбачуваного вектора. Я телефоную тобі, не щоб ти став багатшим, а щоб ти хоч щось змінив! Вчини дурницю! Зроби помилку, щоб я відчув, що я ще живу, а не виконую чийсь ідеальний код! Назар відчув холод. Йому телефонують не для того, щоб дати пораду, а щоб врятуватися від нудьги власного майбутнього. — Ти, — ледь чутно сказав Назар, — ти геній самосаботажу. — У нас є 10 років, щоб це виправити, — благав ГМ. — Просто не йди завтра на роботу. І скажи босу, що ти йдеш до цирку. Назар поклав телефон на стіл. Він подивився на свій ноутбук, де сяяв ідеально складений звіт, що мав гарантувати його підвищення. Він подивився на ідеальну нову кавомашину, що тихо гуділа, і на пакет з квашеними огірками. Він зрозумів: йому доведеться зрадити себе, щоб уникнути себе. Наступного ранку Назар не пішов на роботу. Він набрав боса. — Я не прийду, — сказав Назар, його голос був спокійний і твердий. — У тебе звіт на $200k, Назаре! — обурився бос. — Що сталося? Ти захворів? — Ні. Я йду до цирку. Я планую стати дресирувальником котів. Він почув, як бос щось зламав на іншому кінці дроту. Назар вимкнув телефон. Обсидіановий пристрій, що лежав на столі, завібрував востаннє. На екрані загорівся напис: «Абонент: Помилка 404. Майбутнє змінено. Зв'язок втрачено». Назар відчув, як усередині лопнула пломба його десятирічного планування. Він підійшов до вікна, наче вперше бачив місто. Його квартира була фортецею логіки, але зараз, без чіткого "завтра", ця логіка розсипалася на іронічний пил. Він узяв свій щоденник, де був розписаний кожен його крок до 2030 року, і порвав його. Звук розірваного паперу був гучнішим за будь-який дзвінок з майбутнього. Це було звільнення. Він вийшов на вулицю. Назар подивився на сонце не як на точку в розкладі дня, а як на несподіваний вихідний. Він зробив глибокий вдих — повітря було наповнене шумом, запахами шаурми та бензину, хаосом, якого він уникав. Замість того, щоб викликати таксі за допомогою аплікації, він спіймав стареньку жовту маршрутку, сів біля вікна і дозволив собі відчути, як його штовхає на поворотах. Він дістав із кишені той самий маркер, яким погрожував босу, і на графіку "Фінансова стабільність" намалював великий, жирний, абсурдно щасливий смайлик. Це було не падіння, це був старт. Він усміхнувся. Посмішка була широка, нелогічна, незапланована і… абсолютно жива. Він не знав, що принесе наступна година, і це було найкраще відчуття у його ідеальному житті. Назар поїхав шукати цирк. Або квашені огірки. Або і те, й інше. Головне — без графіка.

5 жовтня 1883 року народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР. З'явився на світ у селі Ярівка на Буковині, у сім’ї священика, навчався в духовній семінарії. Закінчив Чугуївське юнкерське училище. Учасник Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами. З початком Української революції 1917-1921 рр. займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами. На початку 1918-го сформував Республіканський курінь, реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. «Запорожці» Петра Болбочана стали одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР: відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної частити України, блискуче провели Кримську операцію в квітні 1918-го. Мав незаперечний авторитет серед підлеглих, а більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів. Чітко притримувався державницької позиції, мріяв про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: ✍️«ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька». 💬«В житті був дуже скромний, без тіні манії величності…, – згадував сотник Б. Монкевич. – Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні». З грудня 1918-го – командувач Лівобережної групи Армії УНР. Після відступу з Лівобережжя знятий з командування Запорозьким корпусом. Декілька днів провів під арештом, а потім кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Гостро критикував суперечливу політику уряду та його міністрів. 9 червня 1919-го у Проскурові (нині Хмельницький) зробив невдалу спробу захопити командування корпусом. Був заарештований і засуджений до страти за підозрою у намірах здійснити державний переворот (усунути від влади Головного отамана Симона Петлюру). Завдяки великій симпатії у військах, мав змогу втекти. Однак не зробив цього, бо прагнув довести, що за ним немає жодної провини. Перед стратою його закатували до божевілля. Попри численні звернення до Симона Петлюри з проханням про помилування, 🕯розстріляний 28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині. Слідство продовжувалося і після страти, але не знайшло ніяких підтверджень державної зради та підготовки заколоту. У трагічній долі Петра Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії, відбилася вся неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та військового будівництва.