• Ей было 100 лет: Праведница народов мира Лидия Савчук — украинка, которую и нацизм Гитлера, и рашизм путина хотели стереть с лица земли.

    Это история женщины, которая прожила век между двумя диктаторами, двумя войнами и двумя попытками уничтожить её страну.
    В 17 лет она укрывала еврейского солдата от нацистов.
    В 98 лет сама спасалась от российских ракет, падавших на жилые кварталы Киева.

    Лидия родилась в Виннице в 1925 году.
    Во время немецкой оккупации в их дом пришёл мужчина, назвавшийся «Иваном Петровым».
    Позже он признался: он — Исаак Тартаковский, еврей из Киева, сбежавший из лагеря для военнопленных.
    Прятать еврея в 1942 году означало смертельный риск.
    Но семья Савчуков — Степан, Надежда, Валентин и 17-летняя Лидия — взяли этот риск на себя.

    Она носила ему еду на чердак, предупреждала о проверках, закрывала двери, когда немцы шли по улице.
    Её саму однажды избили на рынке за помощь еврейскому знакомому брата — но она не отказалась от своего выбора.

    Когда немцы приказали семье покинуть дом, они могли оставить Исаака.
    Но они взяли его с собой — спрятали в новом доме в Старом городе Винницы, где он жил до освобождения в марте 1944 года.

    После войны Исаак стал художником, жил в Киеве.
    В 1951 году судьба свела их снова — случайная встреча на улице превратилась в семью.
    В 1953 году Лидия и Исаак поженились.
    У них родились дети — Анатолий и Елена.

    В 1995 году Яд Вашем присвоил Лидии, её матери и отцу звание Праведников народов мира.

    Но война пришла снова.
    В феврале 2022 года 98-летняя Лидия услышала те же звуки, которые помнила из 1940-х — сирены, удары, стекло по полу.
    Обстрел задел их дом, выбил окна.
    Семья пряталась в коридоре, держала документы у двери, пыталась найти лекарства.

    В апреле 2022 года её эвакуировали из Киева благодаря дипломатам, волонтёрам и еврейским организациям.
    На границе с Польшей её встречали как Праведницу.
    Позже — Швейцария: Люцерн, озеро, врачи, забота фонда Gamaraal Foundation.

    В 2024 году она отметила 99 лет.
    Осенью 2025 года силы начали уходить.
    В начале ноября её сердце остановилось — спокойно, рядом с дочерью.

    Это история не о прошлом — а о том, как зло возвращается в разных формах.
    И как мужество тоже возвращается — в людях.

    Как вы думаете: почему важно сохранять память о таких людях сегодня, когда снова идёт война и снова пытаются переписать историю?
    Пишите в комментариях — мы читаем всё.

    Читайте полный материал:
    👉 https://nikk.agency/lidiya-savchuk/

    НАновости — Новости Израиля. Мы рассказываем истории, которые нельзя терять.

    Поделитесь этим постом в Facebook:
    👉 https://www.facebook.com/nanews.nikk.agency/posts/pfbid03urJiacWJz8WQ...
    Ей было 100 лет: Праведница народов мира Лидия Савчук — украинка, которую и нацизм Гитлера, и рашизм путина хотели стереть с лица земли. Это история женщины, которая прожила век между двумя диктаторами, двумя войнами и двумя попытками уничтожить её страну. В 17 лет она укрывала еврейского солдата от нацистов. В 98 лет сама спасалась от российских ракет, падавших на жилые кварталы Киева. Лидия родилась в Виннице в 1925 году. Во время немецкой оккупации в их дом пришёл мужчина, назвавшийся «Иваном Петровым». Позже он признался: он — Исаак Тартаковский, еврей из Киева, сбежавший из лагеря для военнопленных. Прятать еврея в 1942 году означало смертельный риск. Но семья Савчуков — Степан, Надежда, Валентин и 17-летняя Лидия — взяли этот риск на себя. Она носила ему еду на чердак, предупреждала о проверках, закрывала двери, когда немцы шли по улице. Её саму однажды избили на рынке за помощь еврейскому знакомому брата — но она не отказалась от своего выбора. Когда немцы приказали семье покинуть дом, они могли оставить Исаака. Но они взяли его с собой — спрятали в новом доме в Старом городе Винницы, где он жил до освобождения в марте 1944 года. После войны Исаак стал художником, жил в Киеве. В 1951 году судьба свела их снова — случайная встреча на улице превратилась в семью. В 1953 году Лидия и Исаак поженились. У них родились дети — Анатолий и Елена. В 1995 году Яд Вашем присвоил Лидии, её матери и отцу звание Праведников народов мира. Но война пришла снова. В феврале 2022 года 98-летняя Лидия услышала те же звуки, которые помнила из 1940-х — сирены, удары, стекло по полу. Обстрел задел их дом, выбил окна. Семья пряталась в коридоре, держала документы у двери, пыталась найти лекарства. В апреле 2022 года её эвакуировали из Киева благодаря дипломатам, волонтёрам и еврейским организациям. На границе с Польшей её встречали как Праведницу. Позже — Швейцария: Люцерн, озеро, врачи, забота фонда Gamaraal Foundation. В 2024 году она отметила 99 лет. Осенью 2025 года силы начали уходить. В начале ноября её сердце остановилось — спокойно, рядом с дочерью. Это история не о прошлом — а о том, как зло возвращается в разных формах. И как мужество тоже возвращается — в людях. Как вы думаете: почему важно сохранять память о таких людях сегодня, когда снова идёт война и снова пытаются переписать историю? Пишите в комментариях — мы читаем всё. Читайте полный материал: 👉 https://nikk.agency/lidiya-savchuk/ НАновости — Новости Израиля. Мы рассказываем истории, которые нельзя терять. Поделитесь этим постом в Facebook: 👉 https://www.facebook.com/nanews.nikk.agency/posts/pfbid03urJiacWJz8WQEryJeHnaVxHyUsuQHUF8wNLWBDetLGeBM4ZaaynQH8Wi5pSCfUul
    NIKK.AGENCY
    Ей было 100 лет: Праведница народов мира Лидия Савчук - украинка, которую и нацизм Гитлера, и рашизм путина хотели стереть с лица земли - НАновости - новости Израиля
    В начале ноября 2025 года в швейцарском Люцерне тихо ушла из жизни Лидия Климовна Савчук - одна из последних живых украинских Праведниц народов мира. Ей - НАновости - новости Израиля - Понедельник, 17 ноября, 2025, 10:53
    124переглядів
  • «Не ризикуватимемо третьою світовою»: Зеленський у перший день повномасштабного вторгнення рф просив НАТО зупинити російські авіаудари, але йому відмовили, – екс-генсек НАТО Столтенберг.
    ▪️Зеленський телефонував йому з бункера 24 лютого і просив запровадити безпольотну зону, щоб зупинити атаки російських літаків, дронів і вертольотів. Але Столтенберг відмовив, оскільки це «означало б війну між НАТО і росією»;
    ▪️Зеленський зазначив, що НАТО вже робило це раніше – у Боснії та північному Іраку, – але Столтенберг відмовив, пояснивши, що це потребуватиме знищення російських систем ППО в росії та Білорусі, а також готовності збивати російські літаки;
    ▪️Столтенберг зізнався, що ця розмова була «болючою» і що тоді на Заході боялися навіть за життя Зеленського;
    ▪️Колишній генсек додав, що позицію НАТО визначав і страх Заходу перед «третьою світовою війною», про який прямо говорив тодішній президент США Байден.

    https://t.me/Ukraineaboveallelse
    «Не ризикуватимемо третьою світовою»: Зеленський у перший день повномасштабного вторгнення рф просив НАТО зупинити російські авіаудари, але йому відмовили, – екс-генсек НАТО Столтенберг. ▪️Зеленський телефонував йому з бункера 24 лютого і просив запровадити безпольотну зону, щоб зупинити атаки російських літаків, дронів і вертольотів. Але Столтенберг відмовив, оскільки це «означало б війну між НАТО і росією»; ▪️Зеленський зазначив, що НАТО вже робило це раніше – у Боснії та північному Іраку, – але Столтенберг відмовив, пояснивши, що це потребуватиме знищення російських систем ППО в росії та Білорусі, а також готовності збивати російські літаки; ▪️Столтенберг зізнався, що ця розмова була «болючою» і що тоді на Заході боялися навіть за життя Зеленського; ▪️Колишній генсек додав, що позицію НАТО визначав і страх Заходу перед «третьою світовою війною», про який прямо говорив тодішній президент США Байден. https://t.me/Ukraineaboveallelse
    88переглядів
  • #події
    ⭐ Прорив у Темряві: Заснування Української Гельсінської Групи (1976)
    9 листопада 1976 року в Києві була заснована Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), що стало безпрецедентним кроком у боротьбі за права людини та національні права в УРСР. Ця правозахисна організація, керована письменником та філософом Миколою Руденком, вперше в історії українського дисидентського руху відкрито апелювала до міжнародного права, чим кинула прямий виклик радянській системі.

    📜 Міжнародний Легальний Щит

    Створення УГГ стало прямим наслідком підписання у 1975 році Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінські угоди). Радянський Союз, підписавши цей документ, взяв на себе зобов'язання дотримуватися низки гуманітарних статей, включно з повагою до прав людини та основних свобод.
    Мета УГГ була простою, але революційною для тоталітарної держави: сприяти виконанню Гельсінських угод в Україні. Зокрема, це означало:
    * Інформування: Збір та оприлюднення фактів порушення прав людини та прав націй в УРСР, передача цієї інформації до урядів країн-підписантів та світової громадськості.
    * Легалізація: Формування ненасильницької, правової основи для захисту української ідентичності та національного самовизначення.
    УГГ використовувала легальне поле, створене міжнародним договором, для критики внутрішньої політики СРСР, що було новою тактикою для дисидентського руху.

    👤 Склад та Особистості Корифеїв Прав Людини

    До складу групи увійшли найвідоміші українські дисиденти, багато з яких вже пройшли через табори та заслання. Ці люди, яких згодом називали «дисидентами-камікадзе» за їхню рішучість і свідоме протистояння режиму, поєднали загальнодемократичні гасла з національними.
    Серед членів-засновників були:
    * Микола Руденко (керівник)
    * Левко Лук'яненко
    * Оксана Мешко
    * Олекса Тихий
    * Мирослав Маринович
    * Микола Матусевич
    * Олесь Бердник
    * Іван Кандиба
    * Ніна Строката-Караванська
    * Петро Григоренко (генерал радянської армії у відставці)

    Навіть перебуваючи у таборах, до УГГ приєднувалися інші видатні постаті, як-от Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл.

    ⛓️ Відповідь Режиму та Спадщина

    Реакція радянської влади була жорстокою та швидкою. Майже всі члени УГГ зазнали арештів, обшуків та тривалих термінів ув’язнення, загальний термін яких перевищив 550 років неволі. П'ятеро членів групи померли в таборах.
    Незважаючи на репресії, УГГ виконала свою історичну місію: вона привернула увагу Заходу до порушень прав людини в Україні та надала національному відродженню міжнародну легітимність. На базі УГГ у 1988 році була створена Українська Гельсінська Спілка (УГС), яка згодом стала політичною партією і відіграла ключову роль у процесі здобуття Україною Незалежності.
    Саме УГГ заклала правові та моральні основи для сучасної української демократії, показавши, що навіть у найтемніші часи можна та необхідно боротися за свободу, спираючись на ідею людської гідності та міжнародне право.

    #події ⭐ Прорив у Темряві: Заснування Української Гельсінської Групи (1976) 9 листопада 1976 року в Києві була заснована Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), що стало безпрецедентним кроком у боротьбі за права людини та національні права в УРСР. Ця правозахисна організація, керована письменником та філософом Миколою Руденком, вперше в історії українського дисидентського руху відкрито апелювала до міжнародного права, чим кинула прямий виклик радянській системі. 📜 Міжнародний Легальний Щит Створення УГГ стало прямим наслідком підписання у 1975 році Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінські угоди). Радянський Союз, підписавши цей документ, взяв на себе зобов'язання дотримуватися низки гуманітарних статей, включно з повагою до прав людини та основних свобод. Мета УГГ була простою, але революційною для тоталітарної держави: сприяти виконанню Гельсінських угод в Україні. Зокрема, це означало: * Інформування: Збір та оприлюднення фактів порушення прав людини та прав націй в УРСР, передача цієї інформації до урядів країн-підписантів та світової громадськості. * Легалізація: Формування ненасильницької, правової основи для захисту української ідентичності та національного самовизначення. УГГ використовувала легальне поле, створене міжнародним договором, для критики внутрішньої політики СРСР, що було новою тактикою для дисидентського руху. 👤 Склад та Особистості Корифеїв Прав Людини До складу групи увійшли найвідоміші українські дисиденти, багато з яких вже пройшли через табори та заслання. Ці люди, яких згодом називали «дисидентами-камікадзе» за їхню рішучість і свідоме протистояння режиму, поєднали загальнодемократичні гасла з національними. Серед членів-засновників були: * Микола Руденко (керівник) * Левко Лук'яненко * Оксана Мешко * Олекса Тихий * Мирослав Маринович * Микола Матусевич * Олесь Бердник * Іван Кандиба * Ніна Строката-Караванська * Петро Григоренко (генерал радянської армії у відставці) Навіть перебуваючи у таборах, до УГГ приєднувалися інші видатні постаті, як-от Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл. ⛓️ Відповідь Режиму та Спадщина Реакція радянської влади була жорстокою та швидкою. Майже всі члени УГГ зазнали арештів, обшуків та тривалих термінів ув’язнення, загальний термін яких перевищив 550 років неволі. П'ятеро членів групи померли в таборах. Незважаючи на репресії, УГГ виконала свою історичну місію: вона привернула увагу Заходу до порушень прав людини в Україні та надала національному відродженню міжнародну легітимність. На базі УГГ у 1988 році була створена Українська Гельсінська Спілка (УГС), яка згодом стала політичною партією і відіграла ключову роль у процесі здобуття Україною Незалежності. Саме УГГ заклала правові та моральні основи для сучасної української демократії, показавши, що навіть у найтемніші часи можна та необхідно боротися за свободу, спираючись на ідею людської гідності та міжнародне право.
    Like
    3
    369переглядів 1 Поширень
  • #події
    3 листопада 1918 року відбулася важлива подія у закінченні Першої світової війни — капітуляція Австро-Угорщини. Цей день символізував розпад Австро-Угорської імперії, яка була однією з головних сторін конфлікту.

    Напередодні, восени 1918 року, внутрішні соціально-економічні та міжетнічні протиріччя в імперії загострилися. На тлі загального воєнного виснаження, поразок на фронтах та зростаючого революційного руху, почалися національні збори і формування нових органів влади. Зокрема, 3 листопада у Чернівцях відбулися народні збори, які вимагали приєднання Північної Буковини до Західноукраїнської Народної Республіки.

    Врешті-решт, команда австро-угорської армії підписала перемир'я, що фактично означало капітуляцію. Угорський цісар Карл І втратив владу, а імперія розпалася на окремі національні держави. Процес розпаду відбувався стрімко, і до середини листопада держава вже перестала існувати як єдина монархія.

    Це стало частиною ширшого процесу закінчення війни, що також включало капітуляцію Німеччини 11 листопада 1918 року, яка офіційно принесла кінець бойовим діям у Першій світовій війні. Капітуляція Австро-Угорщини ознаменувала фактичну втрату бойової спроможності імперії та її розпад на низку нових держав, що докорінно змінили політичну карту Центральної Європи.

    Таким чином, 3 листопада 1918 року є ключовою датою у закінченні найкривавішого конфлікту початку ХХ століття, пов'язаною з крахом однієї з найбільших імперій Європи.

    #події 3 листопада 1918 року відбулася важлива подія у закінченні Першої світової війни — капітуляція Австро-Угорщини. Цей день символізував розпад Австро-Угорської імперії, яка була однією з головних сторін конфлікту. Напередодні, восени 1918 року, внутрішні соціально-економічні та міжетнічні протиріччя в імперії загострилися. На тлі загального воєнного виснаження, поразок на фронтах та зростаючого революційного руху, почалися національні збори і формування нових органів влади. Зокрема, 3 листопада у Чернівцях відбулися народні збори, які вимагали приєднання Північної Буковини до Західноукраїнської Народної Республіки. Врешті-решт, команда австро-угорської армії підписала перемир'я, що фактично означало капітуляцію. Угорський цісар Карл І втратив владу, а імперія розпалася на окремі національні держави. Процес розпаду відбувався стрімко, і до середини листопада держава вже перестала існувати як єдина монархія. Це стало частиною ширшого процесу закінчення війни, що також включало капітуляцію Німеччини 11 листопада 1918 року, яка офіційно принесла кінець бойовим діям у Першій світовій війні. Капітуляція Австро-Угорщини ознаменувала фактичну втрату бойової спроможності імперії та її розпад на низку нових держав, що докорінно змінили політичну карту Центральної Європи. Таким чином, 3 листопада 1918 року є ключовою датою у закінченні найкривавішого конфлікту початку ХХ століття, пов'язаною з крахом однієї з найбільших імперій Європи.
    Sad
    1
    223переглядів 1 Поширень
  • 🟥🇦🇿31 жовтня 1943 року у с. Точевики Острозького району на Рівненщині відбувся бій азербайджанського загону Української повстанської армії з нацистами.

    «…Уранці в село Точівк(а)… приїхала сотня німців, щоб своїм диким звичаєм погуляти, – йдеться про ці події в підпільній газеті «Вісті Української Інформаційної Служби» від 1 квітня 1944 р. – Заки повідомлено наші відділи, німці встигли вже гаразд погуляти, й пограбивши населення, від’їхали. Однак незабаром забаглося їм знов погуляти в тому ж селі. На цей час приїхав сам ляндвірт з сотнею добре одягнених та узброєних молодих летунів. Але тут їм не пощастило. Не вспіли ще як слід «розгосподарюватись» біля селянського добра, як наша чота і дві азербайджанців вдарили на них і змусили їх до втечі.

    Хоробрі азербайджанці, бачучи перед собою зненавидженого ворога, з великим завзяттям ішли до бою і своїм геройством додавали охоти деяким нашим молодим бійцям, які вперше були в бою.

    Дорого коштувала та прогулянка: 50 лягло трупом, кільканадцять було поранених, а двадцять німецьких «героїв» врятувалось втечею. Попав тут і ляндвірт. Населення радісно витало повстанські відділи, радіючи дружніми відносинами та спільною боротьбою азербайджанських та українських відділів проти німецького загарбника».

    Із УПА загинуло четверо азербайджанців і один українець. Загиблих поховали в Точевиках, кавказців ховали за мусульманським обрядом, без трун.

    Напередодні бою цей загін азербайджанців перейшов до УПА. Це були бійці 805-го батальйону Азербайджанського легіону, який воював у складі німецької армії на Північному Кавказі. Звідти батальйон передислокували спочатку у Польщу, а потім – на Західноукраїнські землі.

    На Волині з азербайджанськими легіонерами провели переговори повстанці з боївки УПА Здолбунівського району під командуванням Бойка – Чорноти. Бандерівці переконували перейти до них й боротися проти нацистів. Першим ініціатором втечі легіонерів від німців був офіцер 805-го батальйону на прізвисько Чавлі.

    Про долучення азербайджанських легіонерів до УПА повідомляла навіть американська розвідка. Про це йшлося у звіті про азербайджанські військові формування Департаменту військової розвідки США, складений вже після війни. У ньому зазначалося, що у 1943 році на бік українських національних партизан з Азербайджанського легіону перейшли: один командир роти з чотирма офіцерами і 70-ма добровольцями й один командир роти з двома пропагандистами і 95-ма добровольцями.

    🟥🇦🇿31 жовтня 1943 року у с. Точевики Острозького району на Рівненщині відбувся бій азербайджанського загону Української повстанської армії з нацистами. «…Уранці в село Точівк(а)… приїхала сотня німців, щоб своїм диким звичаєм погуляти, – йдеться про ці події в підпільній газеті «Вісті Української Інформаційної Служби» від 1 квітня 1944 р. – Заки повідомлено наші відділи, німці встигли вже гаразд погуляти, й пограбивши населення, від’їхали. Однак незабаром забаглося їм знов погуляти в тому ж селі. На цей час приїхав сам ляндвірт з сотнею добре одягнених та узброєних молодих летунів. Але тут їм не пощастило. Не вспіли ще як слід «розгосподарюватись» біля селянського добра, як наша чота і дві азербайджанців вдарили на них і змусили їх до втечі. Хоробрі азербайджанці, бачучи перед собою зненавидженого ворога, з великим завзяттям ішли до бою і своїм геройством додавали охоти деяким нашим молодим бійцям, які вперше були в бою. Дорого коштувала та прогулянка: 50 лягло трупом, кільканадцять було поранених, а двадцять німецьких «героїв» врятувалось втечею. Попав тут і ляндвірт. Населення радісно витало повстанські відділи, радіючи дружніми відносинами та спільною боротьбою азербайджанських та українських відділів проти німецького загарбника». Із УПА загинуло четверо азербайджанців і один українець. Загиблих поховали в Точевиках, кавказців ховали за мусульманським обрядом, без трун. Напередодні бою цей загін азербайджанців перейшов до УПА. Це були бійці 805-го батальйону Азербайджанського легіону, який воював у складі німецької армії на Північному Кавказі. Звідти батальйон передислокували спочатку у Польщу, а потім – на Західноукраїнські землі. На Волині з азербайджанськими легіонерами провели переговори повстанці з боївки УПА Здолбунівського району під командуванням Бойка – Чорноти. Бандерівці переконували перейти до них й боротися проти нацистів. Першим ініціатором втечі легіонерів від німців був офіцер 805-го батальйону на прізвисько Чавлі. Про долучення азербайджанських легіонерів до УПА повідомляла навіть американська розвідка. Про це йшлося у звіті про азербайджанські військові формування Департаменту військової розвідки США, складений вже після війни. У ньому зазначалося, що у 1943 році на бік українських національних партизан з Азербайджанського легіону перейшли: один командир роти з чотирма офіцерами і 70-ма добровольцями й один командир роти з двома пропагандистами і 95-ма добровольцями.
    Love
    1
    318переглядів
  • #свята
    🔱 Велесова Ніч: Містичний Корінь Українського «Хеловіну»
    Ніч з 31 жовтня на 1 листопада відома у західній культурі як Хеловін (переддень Дня всіх святих). Однак в українській традиції ця доба здавна має свій глибокий, містичний і цілком самобутній зміст, відомий як Велесова Ніч (або Вечір Володимира, що є менш поширеною назвою). Це свято, яке відзначалося в середовищі слов'янських неоязичників та популяризується сьогодні як автентичний український аналог іноземного Хеловіну.
    Сенс Свята: Межа Світів 🌒
    Велесова Ніч — це символічна межа, коли, за прадавніми віруваннями, Білобог (світле начало) передає свої повноваження Чорнобогу (темне начало), а Бог-покровитель знань, мудрості, багатства та потойбічного світу Велес (його іноді називають «Скотій Богом», що також має стосунок до багатства) відкриває ворота між світом живих (Яв) і світом мертвих (Нав).
    Ця ніч була перехідною:
    * Закінчувався час збору врожаю (кінець сільськогосподарського року).
    * Починався час суворої Зими та володарювання духів.
    * Вірили, що душі померлих предків спускаються на землю.
    Традиції та Обряди — Пошана до Предків 🕯️
    На відміну від сучасного Хеловіну, головна мета Велесової Ночі — не стільки налякати злих духів, скільки вшанувати добрих предків і очиститися від усього зайвого перед зимою.
    * Поминальна Вечеря: Головною традицією було збирання сім'ї на спільну вечерю, під час якої згадували лише хороше про померлих родичів. На столі обов'язково лишали додаткові прибори та частину страв (наприклад, ложку куті) для душ предків, що завітали в гості.
    * Свічка-Маяк: На підвіконнях запалювали свічки, щоб душі померлих родичів могли знайти шлях додому. Цей "маяк" мав притягнути духів-помічників, а не відлякати їх.
    * Очищення та Захист: У будинку наводили чистоту, а для захисту від злих сил під порогом могли розсипати сіль або прикрашати оселю гілками горобини.
    * Ворожіння та Мудрість: Ніч вважалася часом, коли сни були особливо пророчими, а бажання, загадані з чистим серцем, могли здійснитися завдяки благословенню Велеса та предків.

    #свята 🔱 Велесова Ніч: Містичний Корінь Українського «Хеловіну» Ніч з 31 жовтня на 1 листопада відома у західній культурі як Хеловін (переддень Дня всіх святих). Однак в українській традиції ця доба здавна має свій глибокий, містичний і цілком самобутній зміст, відомий як Велесова Ніч (або Вечір Володимира, що є менш поширеною назвою). Це свято, яке відзначалося в середовищі слов'янських неоязичників та популяризується сьогодні як автентичний український аналог іноземного Хеловіну. Сенс Свята: Межа Світів 🌒 Велесова Ніч — це символічна межа, коли, за прадавніми віруваннями, Білобог (світле начало) передає свої повноваження Чорнобогу (темне начало), а Бог-покровитель знань, мудрості, багатства та потойбічного світу Велес (його іноді називають «Скотій Богом», що також має стосунок до багатства) відкриває ворота між світом живих (Яв) і світом мертвих (Нав). Ця ніч була перехідною: * Закінчувався час збору врожаю (кінець сільськогосподарського року). * Починався час суворої Зими та володарювання духів. * Вірили, що душі померлих предків спускаються на землю. Традиції та Обряди — Пошана до Предків 🕯️ На відміну від сучасного Хеловіну, головна мета Велесової Ночі — не стільки налякати злих духів, скільки вшанувати добрих предків і очиститися від усього зайвого перед зимою. * Поминальна Вечеря: Головною традицією було збирання сім'ї на спільну вечерю, під час якої згадували лише хороше про померлих родичів. На столі обов'язково лишали додаткові прибори та частину страв (наприклад, ложку куті) для душ предків, що завітали в гості. * Свічка-Маяк: На підвіконнях запалювали свічки, щоб душі померлих родичів могли знайти шлях додому. Цей "маяк" мав притягнути духів-помічників, а не відлякати їх. * Очищення та Захист: У будинку наводили чистоту, а для захисту від злих сил під порогом могли розсипати сіль або прикрашати оселю гілками горобини. * Ворожіння та Мудрість: Ніч вважалася часом, коли сни були особливо пророчими, а бажання, загадані з чистим серцем, могли здійснитися завдяки благословенню Велеса та предків.
    Like
    2
    508переглядів 1 Поширень
  • #події
    📜 Соціальні та економічні катаклізми: Рік «великого перелому» і старт суцільної колективізації в СРСР 🚜
    ​У 1929 році Радянський Союз вступив у період «великого перелому», як його згодом назвав Йосип Сталін. Ключовою подією, що ознаменувала перехід від політики обмеження заможного селянства (НЕП) до форсованого соціалістичного будівництва на селі, стала кампанія за «загальну колективізацію». Цей курс був активно просунутий комуністичною партією, зокрема через її головний рупор — газету «Правда».
    ​📰 Роль «Правди» та проголошення курсу
    ​Стаття у газеті «Правда» стала важливим публічним закликом до негайного і масового створення колективних господарств — колгоспів. Цей заклик фактично поклав початок насильницькому об'єднанню індивідуальних селянських господарств по всьому СРСР.
    ​Публічний маніфест: Газета стала майданчиком для пропаганди ідей про переваги великотоварного колективного виробництва, яке мало забезпечити ресурсами прискорену індустріалізацію країни.
    ​Ідеологічне підґрунтя: Партійне керівництво вважало, що селяни-одноосібники, особливо заможні («куркулі»), гальмують соціалістичні перетворення і є джерелом «хлібозаготівельних криз».
    ​Заклик до дії: Публікація в головній газеті дала сигнал місцевим партійним і радянським органам розпочати адміністративний тиск та примусові заходи для залучення селян до колгоспів.
    ​💥 Наслідки «загальної колективізації»
    ​Рішення про суцільну колективізацію, проголошене, зокрема, через «Правду», мало катастрофічні наслідки для селянства і сільського господарства:
    ​«Розкуркулення» як клас: Одночасно з примусом до колгоспів розпочалася політика «ліквідації куркульства як класу». Це означало конфіскацію майна, землі та виселення сотень тисяч, а в Україні — близько 1,2–1,4 млн осіб, часто до віддалених регіонів СРСР.
    ​Опір та втрата худоби: Селяни масово чинили опір, який виливався у повстання, відмову від посіву та масовий забій худоби (щоб не віддавати її до колгоспу). Наприклад, в Україні у 1928–1929 роках було знищено до 50% поголів'я худоби.
    ​Створення системи держкріпацтва: Колгоспникам не видавали паспортів, фактично прикріплюючи їх до землі та позбавляючи права вільно пересуватися і працювати.
    ​Голодомор: Кульмінацією політики колективізації та надмірних хлібозаготівель стала трагедія Голодомору 1932–1933 років в Україні, який був результатом штучного вилучення продовольства у селян.
    ​⚖️ Резюме
    ​Заклик газети «Правда» у 1929 році став офіційним початком одного з найбільш суперечливих та трагічних періодів в історії СРСР. Замість обіцяного піднесення сільського господарства і добробуту, суцільна колективізація призвела до дезорганізації виробництва, масових репресій і мільйонних людських жертв.
    #події 📜 Соціальні та економічні катаклізми: Рік «великого перелому» і старт суцільної колективізації в СРСР 🚜 ​У 1929 році Радянський Союз вступив у період «великого перелому», як його згодом назвав Йосип Сталін. Ключовою подією, що ознаменувала перехід від політики обмеження заможного селянства (НЕП) до форсованого соціалістичного будівництва на селі, стала кампанія за «загальну колективізацію». Цей курс був активно просунутий комуністичною партією, зокрема через її головний рупор — газету «Правда». ​📰 Роль «Правди» та проголошення курсу ​Стаття у газеті «Правда» стала важливим публічним закликом до негайного і масового створення колективних господарств — колгоспів. Цей заклик фактично поклав початок насильницькому об'єднанню індивідуальних селянських господарств по всьому СРСР. ​Публічний маніфест: Газета стала майданчиком для пропаганди ідей про переваги великотоварного колективного виробництва, яке мало забезпечити ресурсами прискорену індустріалізацію країни. ​Ідеологічне підґрунтя: Партійне керівництво вважало, що селяни-одноосібники, особливо заможні («куркулі»), гальмують соціалістичні перетворення і є джерелом «хлібозаготівельних криз». ​Заклик до дії: Публікація в головній газеті дала сигнал місцевим партійним і радянським органам розпочати адміністративний тиск та примусові заходи для залучення селян до колгоспів. ​💥 Наслідки «загальної колективізації» ​Рішення про суцільну колективізацію, проголошене, зокрема, через «Правду», мало катастрофічні наслідки для селянства і сільського господарства: ​«Розкуркулення» як клас: Одночасно з примусом до колгоспів розпочалася політика «ліквідації куркульства як класу». Це означало конфіскацію майна, землі та виселення сотень тисяч, а в Україні — близько 1,2–1,4 млн осіб, часто до віддалених регіонів СРСР. ​Опір та втрата худоби: Селяни масово чинили опір, який виливався у повстання, відмову від посіву та масовий забій худоби (щоб не віддавати її до колгоспу). Наприклад, в Україні у 1928–1929 роках було знищено до 50% поголів'я худоби. ​Створення системи держкріпацтва: Колгоспникам не видавали паспортів, фактично прикріплюючи їх до землі та позбавляючи права вільно пересуватися і працювати. ​Голодомор: Кульмінацією політики колективізації та надмірних хлібозаготівель стала трагедія Голодомору 1932–1933 років в Україні, який був результатом штучного вилучення продовольства у селян. ​⚖️ Резюме ​Заклик газети «Правда» у 1929 році став офіційним початком одного з найбільш суперечливих та трагічних періодів в історії СРСР. Замість обіцяного піднесення сільського господарства і добробуту, суцільна колективізація призвела до дезорганізації виробництва, масових репресій і мільйонних людських жертв.
    Like
    2
    324переглядів
  • #події
    ⏳ 250 днів мужності: Початок оборони Севастополя 1941–1942 років
    Сьогодні ми згадуємо події, що розпочалися 30 жовтня 1941 року — початок блокади Севастополя із суші силами німецько-румунських військ під час Другої світової війни. Це стало прологом до однієї з найтриваліших і найзапекліших оборонних операцій на південному фланзі радянсько-німецького фронту, яка тривала 250 днів.
    Стратегічне значення і перші бої
    Крим, а особливо Севастополь як головна база Чорноморського флоту, мав критичне стратегічне значення для обох сторін. Для німецького командування оволодіння півостровом означало ліквідацію радянського плацдарму, контроль над Чорним морем і можливість ударів по Кавказу.
    Наприкінці жовтня 1941 року, після прориву ворога через Перекоп, місто було оголошено на облоговому положенні. Гарнізон, що складався з Приморської армії та сил Чорноморського флоту, опинився перед загрозою повного оточення. Оборона Севастополя спиралася на розгалужену систему берегових батарей та укріплень, але наземна оборона була не до кінця підготовлена.
    Три штурми: незламний опір
    Німецька 11-та армія під командуванням генерал-полковника Е. фон Манштейна робила три основні спроби штурму міста:
    * Листопад 1941 року (Перший штурм): Був відбитий завдяки вдалим контратакам та потужній підтримці берегової артилерії й кораблів флоту, включно з лінкором «Паризька комуна».
    * Грудень 1941 року (Другий штурм): Ворог підтягнув значні резерви й потужну облогову артилерію. Ситуацію полегшила Керченсько-Феодосійська десантна операція радянських військ, яка змусила німецьке командування відволікти частину сил.
    * Червень 1942 року (Третій, фінальний штурм): Після падіння Керченського півострова і катастрофи радянських військ на ньому, німецьке командування зосередило всі сили для вирішального удару. Було застосовано масовані авіаудари (до 600 вильотів на день) та надважку артилерію, зокрема славнозвісний 800-мм залізничний артилерійський комплекс "Дора".
    Трагічний фінал: липень 1942 року
    Оборона була надзвичайно виснажливою. Захисники міста зіткнулися з гострою нестачею боєприпасів, води, їжі та медикаментів, особливо після того, як німецька авіація встановила панування в повітрі.
    Здобуття німцями ключових укріплень, як-от Малахів курган, зробило подальший захист міста безперспективним. Вище командування (генерал Петров, віце-адмірал Октябрський) отримало наказ на евакуацію, вивізши літаками та підводними човнами лише вищий командний склад і партійний актив.
    4 липня 1942 року радянські війська офіційно залишили місто. Деякі групи бійців продовжували героїчний опір на мисі Херсонес аж до 12 липня, але це вже не могло змінити фіналу. Десятки тисяч рядових бійців та молодшого командного складу, покинуті напризволяще, потрапили в полон, що стало однією з найбільш трагічних сторінок оборони.
    💪 Оборона Севастополя, незважаючи на свій трагічний фінал, на 250 днів скувала значні сили ворога, порушивши його стратегічні плани на південному напрямку, і увійшла в історію як приклад виняткової стійкості та мужності.
    #події ⏳ 250 днів мужності: Початок оборони Севастополя 1941–1942 років Сьогодні ми згадуємо події, що розпочалися 30 жовтня 1941 року — початок блокади Севастополя із суші силами німецько-румунських військ під час Другої світової війни. Це стало прологом до однієї з найтриваліших і найзапекліших оборонних операцій на південному фланзі радянсько-німецького фронту, яка тривала 250 днів. Стратегічне значення і перші бої Крим, а особливо Севастополь як головна база Чорноморського флоту, мав критичне стратегічне значення для обох сторін. Для німецького командування оволодіння півостровом означало ліквідацію радянського плацдарму, контроль над Чорним морем і можливість ударів по Кавказу. Наприкінці жовтня 1941 року, після прориву ворога через Перекоп, місто було оголошено на облоговому положенні. Гарнізон, що складався з Приморської армії та сил Чорноморського флоту, опинився перед загрозою повного оточення. Оборона Севастополя спиралася на розгалужену систему берегових батарей та укріплень, але наземна оборона була не до кінця підготовлена. Три штурми: незламний опір Німецька 11-та армія під командуванням генерал-полковника Е. фон Манштейна робила три основні спроби штурму міста: * Листопад 1941 року (Перший штурм): Був відбитий завдяки вдалим контратакам та потужній підтримці берегової артилерії й кораблів флоту, включно з лінкором «Паризька комуна». * Грудень 1941 року (Другий штурм): Ворог підтягнув значні резерви й потужну облогову артилерію. Ситуацію полегшила Керченсько-Феодосійська десантна операція радянських військ, яка змусила німецьке командування відволікти частину сил. * Червень 1942 року (Третій, фінальний штурм): Після падіння Керченського півострова і катастрофи радянських військ на ньому, німецьке командування зосередило всі сили для вирішального удару. Було застосовано масовані авіаудари (до 600 вильотів на день) та надважку артилерію, зокрема славнозвісний 800-мм залізничний артилерійський комплекс "Дора". Трагічний фінал: липень 1942 року Оборона була надзвичайно виснажливою. Захисники міста зіткнулися з гострою нестачею боєприпасів, води, їжі та медикаментів, особливо після того, як німецька авіація встановила панування в повітрі. Здобуття німцями ключових укріплень, як-от Малахів курган, зробило подальший захист міста безперспективним. Вище командування (генерал Петров, віце-адмірал Октябрський) отримало наказ на евакуацію, вивізши літаками та підводними човнами лише вищий командний склад і партійний актив. 4 липня 1942 року радянські війська офіційно залишили місто. Деякі групи бійців продовжували героїчний опір на мисі Херсонес аж до 12 липня, але це вже не могло змінити фіналу. Десятки тисяч рядових бійців та молодшого командного складу, покинуті напризволяще, потрапили в полон, що стало однією з найбільш трагічних сторінок оборони. 💪 Оборона Севастополя, незважаючи на свій трагічний фінал, на 250 днів скувала значні сили ворога, порушивши його стратегічні плани на південному напрямку, і увійшла в історію як приклад виняткової стійкості та мужності.
    Like
    1
    259переглядів
  • Мрія стати військовою кореспонденткою з’явилася не випадково. Я виросла у військовій родині, де слово “служба” означало не посаду, а спосіб життя. Мій тато, майор Віктор Кімаківський, віддав армії 27 років. Його постійна відсутність — на навчаннях, виїздах, службі — залишала в нашому домі відчутну порожнечу. Я пам’ятаю, як дитиною приходила до військкомату, щоб хоч на хвилину побачити його обличчя. Тоді я вперше зрозуміла: служба — це не просто обов’язок, а глибока відданість, яку несеш через усе життя.
    Мій брат Сергій уже дев’ять років на службі. Його розповіді про побратимів, про дисципліну, про фронтові будні завжди захоплювали. У нашій родині всі так чи інакше пов’язані з армією: дядько служить, чоловік сестри — також військовий, і навіть мій хлопець зараз у Збройних Силах. Для нас це не просто робота — це буденність, у якій змішалися тривога, гордість і любов.
    Граючи у Барському міському художньому аматорському театрі, я зустріла багато військових. Вони приходили на вистави, ділилися історіями, які ніколи не з’являться у новинах. Там я вперше побачила справжнє — втомлені очі, які бачили війну, і тиху силу, яка тримає країну. Саме тоді я зрозуміла: хочу стати голосом цих людей. Розповідати не лише про події, а про долі.
    Журналістика для мене — не кар’єра, а поклик. Це спосіб показувати правду, яку не завжди видно за сухими цифрами зведень. Я хочу бути поруч із тими, хто ризикує життям, і передавати світові, що за кожною формою стоїть людина.
    Так, це шлях не з легких. Але я не шукаю легкого. Я хочу бути там, де слово має вагу, де кожен репортаж — це документ часу.
    Я готова пройти цей шлях до кінця, бо моя мета — не просто розповідати про війну, а допомогти іншим її зрозуміти.
    #журналістика #військовакореспонденція #журналістка
    Мрія стати військовою кореспонденткою з’явилася не випадково. Я виросла у військовій родині, де слово “служба” означало не посаду, а спосіб життя. Мій тато, майор Віктор Кімаківський, віддав армії 27 років. Його постійна відсутність — на навчаннях, виїздах, службі — залишала в нашому домі відчутну порожнечу. Я пам’ятаю, як дитиною приходила до військкомату, щоб хоч на хвилину побачити його обличчя. Тоді я вперше зрозуміла: служба — це не просто обов’язок, а глибока відданість, яку несеш через усе життя. Мій брат Сергій уже дев’ять років на службі. Його розповіді про побратимів, про дисципліну, про фронтові будні завжди захоплювали. У нашій родині всі так чи інакше пов’язані з армією: дядько служить, чоловік сестри — також військовий, і навіть мій хлопець зараз у Збройних Силах. Для нас це не просто робота — це буденність, у якій змішалися тривога, гордість і любов. Граючи у Барському міському художньому аматорському театрі, я зустріла багато військових. Вони приходили на вистави, ділилися історіями, які ніколи не з’являться у новинах. Там я вперше побачила справжнє — втомлені очі, які бачили війну, і тиху силу, яка тримає країну. Саме тоді я зрозуміла: хочу стати голосом цих людей. Розповідати не лише про події, а про долі. Журналістика для мене — не кар’єра, а поклик. Це спосіб показувати правду, яку не завжди видно за сухими цифрами зведень. Я хочу бути поруч із тими, хто ризикує життям, і передавати світові, що за кожною формою стоїть людина. Так, це шлях не з легких. Але я не шукаю легкого. Я хочу бути там, де слово має вагу, де кожен репортаж — це документ часу. Я готова пройти цей шлях до кінця, бо моя мета — не просто розповідати про війну, а допомогти іншим її зрозуміти. #журналістика #військовакореспонденція #журналістка
    Like
    Love
    2
    636переглядів