#поезія
Листування

Вітаю, друже. Сьогодні кепсько.
У небі гучно, у стінах – страшно.
Я дуже радий, що ти в безпеці,
Хоча заблизько руїна княжить.
До тебе нині мої дітиська
Майнули знову, прийми, мій любий,
Допоки ворог літає низько,
Плює підступно сталеву згубу.
Скажи, як справи, і що там з мером,
Новин багато, не все встигаю.
Летять до тебе мої кур’єри,
Листи та хмари до хати з краю.

Вітаю, милий мій старший брате,
Вокзал працює, відкриті двері,
В моїх готелях відсутні ґрати,
Чого не скажеш про вікна мерій.
Але як чесно, давай про інше,
У мене нині спекотні чвари,
Це просто грози, вони тихіші,
Та після шквалу я – нечупара.
…Тримай, будь ласка, оту навалу
Плечем дніпровим від нас чимдалі,
В моїх будинках міцні підвали,
Але ти знаєш, вже кілька впало.

Вітаю, Львове, молодший друже,
Мої Ворота тепер сталеві,
Ніколи я не бував байдужим
До кави, пива та диких левів.
Люблю всім серцем, плекаю волю,
Ніколи, любий, війни не бійся –
Монахи міцно тримають зброю,
Стоять гармати в твоїх обійстях.
У твоїм серці – моя держава,
На Святоюрській – палає світоч.
Давай робити потрібні справи,
Нехай гуляють веселі діти.

Вітаю, Києве невгамовний,
Слова смакують, як та цукерка,
Сплітають рейки районні грона
Та над Подолом зоріє церква.
Люблю всім серцем, пиши вдостачу,
Заходь новими людьми на свято.
Бажаю щастя, мостів, удачі
Та перемоги нам всім завзято.

Червень 2025 р.
Олександра Дорога

СОН

Сон упав на нього, як мокре простирадло — липкий, важкий, незрозумілий. Він не пам’ятав, як заснув, але тепер усе бачив ясно, занадто ясно.

Він лежав у труні. Дерев’яна кришка була знята, над ним схилились обличчя — сумні, знайомі й чужі водночас. Хтось зітхав, хтось стискав губи, а хтось просто дивився крізь нього, немов через вікно, що давно не мили.

— Та я ж… я ж живий, — прошепотів він і спробував підвестися. І, на подив, легко це зробив.

Сів у труні, звісив ноги й подивився на процесію. Люди рушили вперед, гірко, повільно, з квітами, вінками, вигладженими костюмами. Хтось плакав, хтось фотографував. Вони не бачили його. Він ішов поряд, навіть махав рукою — марно.

Він не кричав. Уже ні. Лише спостерігав.

Процесія дійшла до цвинтаря, де земля була свіжа, м’яка, чорна. Йому показали яму — рівна, як коробка з-під телевізора. В цей момент у ньому щось клацнуло.

— Ви теж… ви всі… — прошепотів він і підійшов до першої людини в процесії.

Це була тітка Марія — завжди носила чорне, навіть на весілля. Він поклав їй долоню на очі. Вона здригнулась, зупинилась, злегка розплющила губи… і завмерла.

Далі була його вчителька математики, потім сусід-алкоголік, потім колишній товариш по роботі. Кожному він торкався очей. І кожен завмирав.

Очі. Вони були останнім, що живе.

Зрештою, дійшов до самого себе. До труни. Заглянув — там був він. Спокійний, тихий, майже смішний. Як хтось, хто щойно зняв важку маску після довгого спектаклю.

Він підніс руки до власного обличчя. Повільно, з повагою. І закрив собі очі.

Темрява була теплою. І тиха.

А коли він прокинувся — світ уже був іншим. Люди все ще поспішали, жували, сперечались, хрестились навмання. Але він знав: усі вони йдуть у тій самій процесії. Просто ще не помітили.

ГІДНІСТЬ

Хай знання мовчать до свого дня,
Та настане мить і блисне тут
Все, що ти зібрав в добу знання,
Врешті у житті як твій статут.

Хтось зітре усі твої сліди,
Слово щире більше, ніж скарби
І в мовчанні зріють ці плоди,
Бо в обіймах мало є журби.

Світ не буде тільки лиш один,
Не завжди відчує суть і біль.
Та не варто жити для хвилин,
Щоб ловити славу серед хвиль.

Велич в тім, щоб гідність зберегти,
Не просити сонця: хай мовчить.
Хто живе, аби добро гребти,
Той у тиші дійсно сяє вмить.

Зрозумій, не кожен бачить все,
Та це не причина згаснуть вмить.
Той, хто не втрачає що несе,
То у того серце не болить.

Мирослав Манюк
19.06.2025

З городу ледве в вирій не знесло?
З ослінчика у дворі також?
Зраз ледве не зносить в тому ж напрямку з канапи!!!

Так, якось непомітно та без особливих зусиль я схудла на 20 кг, та дупа все ще грунтовно якорить мене до тієї канапи!:)
Тільки завдяки її наявності мене ще й не здуло!:)
Тому настирливо вікно в кімнаті не зачиняю!

Собака Цуцилія всвердлилася дзьобом під мій плед!:) Гріє мені ту саму дупу!:) Чи навпаки?:) Об неї гріється?:)

ПЛАЧУ $$$ ЗА ЦІННУ ІНФОРМАЦІЮ ВІД ВІЙСЬКОВИХ І ГРОМАДЯНСЬКИХ РФ!
Куплю агентів/паліїв. :
- цивільні та рядові до $3k
- Офіцери від $3k+
- ТОПи від $10k+
Чому варто співпрацювати зі мною?
• Гарантія конфіденційності: Ваша безпека є моїм пріоритетом.
• Стабільна робота: чіткість та оперативність
• Щедра винагорода за достовірні та цінні дані
Алгоритм:
1) ви даєте інформацію
2) я перевіряю
3) я виплачую
виплати у будь-якому зручному вигляді!
Контакти для зв'язку:
• WhatsApp: +380638205013
• Telegram: @ApostleMoney
• Email: [email protected]
• Signal: ApostleMoney.01
Мій VPN для безпечного спілкування
Важливо:
• Не спілкуюсь у шифрованих чатах.
• Можу відповідати із затримкою – не видаляйте повідомлення!
• Прошу репост цього оголошення у ваші канали та групи.
• Розгляну варіанти реклами мого посту

Книга Світу

У старому місті, де кам’яні вулиці пам’ятали кроки імператорів і сміх мандрівників, жив книжковий палітурник на ім’я Тарас. Його майстерня була невеличкою, але особливою — усередині пахло старим папером, чорнилом і чимось невловимо-затишним, наче час зупинявся, щойно переступав поріг.

Тарас не просто лагодив книги — він умів їх слухати. Казали, що він навіть розмовляв із ними, та ніхто не сміявся: бо книги після нього ніби оживали.

Одного разу до нього зайшов хлопчик на ім’я Левко. Він тримав у руках порвану, без обкладинки книгу.
— Це… мій дідусь залишив, — несміливо сказав він. — Але сторінки змінюються щоразу, як я відкриваю її. Наче книга жива.

Тарас поглянув на книгу — вона й справді була особлива. Папір трохи світився, а букви ніби танцювали.
— Це не проста книга, — мовив майстер. — Це Книга Світу. Її не пишуть люди — її творить день.

— Як це? — здивувався Левко.

— Щоранку, щойно світ прокидається, він гортає сторінку. І все, що ми робимо, що думаємо, що відчуваємо — з’являється там. Інколи — легкими літерами радості, інколи — важким шрифтом болю. Але кожен день — нова сторінка.

— А якщо зіпсувати сторінку?

— Світ вміє пробачати, — усміхнувся Тарас. — Але пам’ятає. Тому краще писати з любов’ю.

Хлопчик мовчки дивився на книгу. А тоді спитав: — А можна її переписати?

— Ні. Але ти можеш змінити те, що буде далі. Просто живи по-справжньому. І тоді твоя сторінка буде світлою.

І з того дня Левко щоранку запитував себе:
Що я сьогодні напишу в Книзі Світу?

І світ змінювався. Щодня. Як сторінки книги.

---

Минали роки. Левко виріс. Він став учителем у селі, де кожен другий знав казку про Книгу Світу. Але мало хто вірив у неї по-справжньому. Левко не переконував — просто жив. Він щодня приходив у школу з посмішкою, допомагав учням, говорив з людьми як з рівними, садив дерева, лагодив паркани, годував безпритульних котів.

І щоранку, навіть коли ішов дощ або серце стискалось від тривоги, він, вмиваючись, тихо шепотів:
— Що я сьогодні напишу в Книзі Світу?

Одного дня до нього прийшла дівчинка. Маленька, з великими очима. В руках — стара книга, та сама, колись принесена ним до старого майстра.
— Вона… знову ожила, — сказала вона пошепки. — Пише щось сама… дивися!

Левко розгорнув сторінку. Там, посеред рядків, з’являвся новий текст. Він не бачив такого з дитинства.

> “Доброта виростає з маленьких вчинків.
Історія триває.
Той, хто вірив — навчив інших вірити.
Той, хто писав світлом — залишив у ньому вікно.”

— Це про тебе? — запитала дівчинка.

Левко не відповів. Він просто усміхнувся. Бо зрозумів: тепер вона — автор наступної сторінки.

Того ж вечора він закрив книгу і поставив на найвищу полицю.
— Світ змінюється щодня. Як сторінки книги, — прошепотів. — Але справжні історії не закінчуються. Вони просто стають чиїмось початком.

#поезія
Я сильна, мій Боже, я знаю,
що маю нести хреста..
Здається у мріях літаю,
насправді — під серцем зима.
Живу, як усі, без правил:
грішу, виправдовуюсь, йду...
Не прагну овацій та слави,
хапаючи дні на льоту.
Я знаю, мій Боже, що крила,
даровані в спадок од Тебе
латала, чіпляла, губила,
шукаючи відповідь в неба.
І думала — все у цім світі
як треба, ніщо не минеш.
Любила волошки в житі,
і маки... О, маки...Авжеж...

Я сильна, мій Боже, я знаю,
хоч бракне, буває, сил.
Я вірю, що ще політаю
із крилами, чи без крил.
І знаю: за літом — осінь,
а десь на краю — зима.
Мені би набігатись босій
у маках... Та йде війна.
І літо — уже не літо,
кровить той червоний цвіт...
А нас би усім дожити
до завтра. Зникає рід...
Криваві обжинки править
чиясь демонічна рука,
хоч жінка дитятко бавить
і шиє свогò рушника...

Я сильна, мій Боже, я знаю,
се чаша моєї землі.
Ще мрію, пишу, зберігаю
насіння, аби навесні
засіяти квітами густо
всі грядки і всі горшки.
Аби не було лиш пустки,
опісля глухої зими.
І міряю часом крила,
зневіра — то тяжкий гріх.
Любов — є велика сила,
дай, Боже, аби для всіх...


Людмила Галінська

#новий_розділ
#морські_баталії #пригоди #пірати
#любовний_роман #історична_проза

Вітаю! Новий розділ Скарбів Мігеля Барбадоського вже на Аркуші.

А наступного ранку, попрощавшись, ми сіли на свій корабель, щоб назавжди залишити цих людей. Перед самою посадкою мене окликнув Фернандо. Він підійшов, міцно обійняв мене й простягнув невеликий шкіряний мішечок. Розгорнувши його, я побачив маленький дорогоцінний камінь. Його точну назву я досі не знаю, адже показував лише найближчим і перевіреним друзям. Один мій товариш нещодавно припустив, що це сапфір. Можливо, він має рацію. А можливо, й ні. Та це не важливо.
Головне у ньому, це ледь помітний знак, вигравійований на поверхні. Він зображував коло, всередині якого, наче на компасі, було позначено всі сторони світу. У центрі — силует кораблика, на вітрилах якого ледве проглядалися літери «F» та «M».
— Цей камінь не має великої цінності, хоч і виглядає як коштовність, — мовив Фернандо. — Але він може врятувати тебе, якщо зіткнешся з піратами. Це мій знак. Такий маю я, а також капітани кораблів моєї ескадри й члени команди, яким я довіряю. Навіть якщо зараз у мене лише один корабель. Якщо хтось із них побачить цей знак, то сприйме тебе за одного з наших і не зачепить. Бо знає, що буває з тими, хто ображає моїх друзів.
— Це добре… Але ж є розбійники, схожі на Прониру. Вони можуть, з помсти, завдати нам шкоди, — зауважив я.
— На жаль, ти маєш рацію, — зітхнув Фернандо. — У такому разі намагайся уникати зустрічей із ними, — додав із посмішкою.
— У будь-якому разі, дякую тобі, друже, за все, — сказав я і потиснув йому руку.
— І тобі не зневірятись. Що б не сталося! Я завжди радий бачити тебе у своїй команді, та готовий допомогти, чим зможу!
Крім Фернандо, нас прийшли провести Педро зі своєю коханою, Тьягу, Гільєрме, Рікардо і Діогу. Останнього, після тяжкого поранення, поставив на ноги місцевий шаман.
Діогу настільки здружився з ним, що навіть збирався запозичити рецепт деяких цілющих настоянок. Щоправда, більшість потрібних трав росла лише в цій місцевості, тож дістати їх деінде було майже неможливо.
Стоячи на шканцях нашого невеликого судна, я востаннє глянув на друзів, що залишилися на березі. Тим часом «Портобелло», повільно набираючи хід, дедалі більше віддаляв мене від них.



Читати далі за посиланням


https://arkush.net/book/18589/28


Приємного читання!!!
Буду щиро радий коментарям!

#морські_баталії #пригоди #пірати
#любовний_роман #історична_проза
#романтика #пригоди #Карибське_море.
#Атлантичний_океан #XVII_століття #кохання #пригодницький_роман #Південна_Америка #дикуни #безлюдні_острови #індіанці #читати_онлайн #Колонія_Дель_Сакраменто #Ла_плата
#чарруа #вітрильник #фехтування #шабля

#поезія
Усе в мені давно тобою
Живе, коханий, рідний мій
Спасибі долі, мабуть, й Богу
Що ми рАзом на цій землі...

Що серце в грудях палко б'ється
І поруч мене, чуєш, Ти
З тобою все в житті вдається
З тобою хочеться рости...

З тобою все пройду, коханий
Коли з тобою ми рАзом
Тепло твоє я відчуваю
А пам'ятаєш, під дощом?

Це був не дощ, весняна злива
Коли в обіймах я твоїх
Була з тобою я щАслива
Здавалось, вперше у житті...

Ти цілував так ніжно губи
І міцно-міцно обіймав
Здавалось, все німіло - руки
Мої ти руки цілував...

Між нАми океан емоцій
І серце рвалось із грудей
Ти так дивився в мої очі
У моїх - ніч, в твоїх - був день...

Іскра палала поміж нАми
І зупинився цілий світ
Тепло у грудях - це коХання
Живе у Нас багато літ...

Усе в мені давно тобою
Живе, коханий, рідний мій
Спасибі долі, мабуть, й Богу
Що ми рАзом на цій землі...

Галина Завидовська

"Маша і ведмідь" "Три богатирі" ...
Це ж мультики "дитячі" так ви собі думаєте ?
А ось подивіться та послухайте. Можливо і "дійде" до тих кому й досих пір "какаяразница" ...
Тому не дивуйтесь, чому що ночі на наші Українські міста летять ракети та шахеди...Все починається з дитинства, і якщо вам тим кому "какаяразница"...Байдуже, навіть після всього що ви бачите на власні очі, та відчуваєте і біль і втрати і смерть...Але всеодно "какаяразница" як ті жаби на болоті "какаєтє" То чому оркам ті що прийшли вас знищити, їхнім орчицям з орчинятами, там на їхніх болотах повинно бути вас "жалко"? Вони ж також дивилися, те саме лайно що і ви ...І "им" тим більше какаяразница 🤬🤢🤮 на вас .
Для них це "руZZkaя Zeмля" ну бо так їх з дитинства запрограмували...А ви те саме робите зі своїми дітьми, бо різниці ви не бачите, вам блять "КАКАЯРАЗНИЦА "🤬🤬🤬
А тепер задайте питання собі(якщо ще взмозі це зробити) А що діється в головах ваших дітей? (яким ви показуєте це лайно) Як дитячому розуму те ЗРОЗУМІТИ? Якщо навіть ви того не взмозі усвідомити...МИ УКРАЇНЦІ .МИ ОКРЕМИЙ НАРОД.ОКРЕМИЙ ЄТНОС.ЗІ СВОЄЮ МОВОЮ. КУЛЬТУРОЮ.СВІТОГЛЯДОМ.МИ ІНШІ...!
Тож не дивуйтесь чому Київ горить...Чому Схід України сплюндровано і знищенно вщент міста та села...?
БО какаяразница - це ваш світогляд(парадигма "руZZkoго мира") який вкорінився в ваше життя.А все починалося з дитинства в СІМ'Ї...
ТОЖ КОЛИ БУДЕТЕ СИДІТИ ПІД ЗАВАЛАМИ ВАШИХ БУДИНКІВ(якщо виживете) ДОБРЕ ПОДУМАЙТЕ...А ЗА ЩО?
Можливо коли вас врятують рятівники...Вам стане НЕБАЙДУЖЕ!
❗❗❗❗❗❗❗❗❗❗❗❗❗❗❗❗❗
Мій допис в FACEBOOK який забанили , із за скарг "какаяразница"(українців?)
Надіюсь що тут таких не має...Чи як?