ПОЛОТНИЩЕ СВОБОДИ Вкраїнський стяг – полотнище свободи, Його шматують, топчуть вороги, Ці кольори не змиють жодні во́ди, Бо в ньому сила до життя жаги. Він майорить і буде майоріти, Тріпоче всюди й за́вжди на вітру, Він гріє, грів і буде далі гріти Надію на свободу золоту́. Наш стяг дратує вбивців-окупантів, Він зброєю вже став для ворогів, Немилий він для всіх колаборантів, То й мріють, щоби стяг наш спопелів. Він у боях з героями усюди, Для кожного він – зброя й оберіг, Вкраїнський прапор був і за́вжди буде, І шлях до ПЕРЕМОГИ з ним проліг. На ньому плями крові виступають, Його, як нас, душа за все болить, Його рашисти всюди спопеляють, Та він й Вкраїна будуть вічно жить. Простягнеться, як доленька народу, Тепло́м зігріє вся його блакить, Нам ПЕРЕМОГУ Бог дасть в нагороду Й колоссям поле знов позолоти́ть. Вкраїна, герб, і стяг, і гімн – єдині, І нація вкраїнська, і земля, Вкраїнська пісня, наче птаха лине, І наша мова чується здаля. Полотнище свободи, наче доля, Його не знищить клята ця війна, Бо з гербу виринає слово ВОЛЯ, Навіки щезне ворог-сатана. 23.08.2022 р. © Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022 ID: 957338

МОЛІМОСЬ ВСІ Молі́мось всі, бо є в молитві сила, Молі́мось щиро, Бог почує нас, Нас віра поєднала і скріпила, І навіть врятувала нас не раз. Молі́мось всі, щоб в нас війни не бу́ло, Щоб ми у мирі жи́ли, як колись, Нас Милосердя Боже не забу́ло, Небесна Сила каже нам: «Молись». Молі́мось всі, зносім благання Богу, Всі молитви́ сплітаймо у вінець, І нам Госпо́дь наблизить ПЕРЕМОГУ, Й війні у нас прийде́ тоді кінець. Молі́мось всі, молі́мось дуже щиро, Молім й за тих, хто Бога омина́, Молім за всіх. Нам ПЕРЕМОГИ й МИРУ! Щоб відступив наза́вжди сатана. Молі́мось всі, молі́мось за́вжди, люди, Молитвою ми війську поможім, Бо та орда розлізлась вже усюди, «Врятуй нас, Боже!», – кожен з нас скажім. Мол́імось всі, на цьо́му фронті будьмо, Бо нищить й наша зброя ворогів, І дякувати Богу не забудьмо За те, що нас веде́ за руку й вів. 02.05.2022 р. © Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022 ID: 946674

Спікер парламенту Чехії на Новий рік видав промову про "хунту Зеленського" Томіо Окамура знову виступив проти надання зброї Україні. Її не можна відправляти для "підтримки абсолютно безглуздої війни", ба більше – зброя коштує гроші, які розкрадають "українські злодії з хунти Зеленського". За словами Окамури, на військовій допомозі Україні наполягає "провоєнна пропаганда" ЄС, але це суперечить новому курсу нового чеського уряду. Цю маячню та інші дурниці він встиг наговорити за 10 хвилин новорічного звернення до чехів. Посол України Василь Зварич відзначив, що Київ розцінює "образливі та сповнені ненависті" заяви Окамури на адресу України та українців як його особисту позицію, сформовану під впливом російської пропаганди. #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

#історія #постаті Король співомовок: Степан Руданський, який навчив українців сміятися крізь віки ✍️ Якщо ви думали, що українська література ХІХ століття — це лише журба, воли та важка доля, то ви просто не знайомі зі Степаном Руданським. 31 грудня 1834 року на Поділлі народився чоловік, який довів: справжній інтелект завжди приправлений дрібкою перцю та добрячою порцією самоіронії. 🌶️ Степан мав би стати священиком, як того бажав батько, але молодий бунтар обрав шлях медицини. Вдень він лікував пацієнтів у Ялті (був, до речі, першим міським лікарем міста), а вночі лікував душі українців своїми співомовками. Це був абсолютно новий жанр — короткі, влучні, гумористичні вірші, де селянин міг пошити в дурні пана, попика або навіть самого чорта. 😈 Руданський володів рідкісним даром: він писав так легко, ніби просто переповідав анекдот за чаркою чаю, але за цією легкістю ховалася ювелірна робота майстра слова. Його «Повіяв вітер степовий» досі змушує серце битися швидше, а «Пан та Іван в дорозі» — реготати навіть найсуворіших критиків. 📜 Живучи в Криму, він був справжнім амбасадором українства. Руданський не просто писав — він перекладав Гомера, Вергілія та Шекспіра, намагаючись довести, що наша мова здатна передати найвищі сенси світової класики. І все це з тонкою посмішкою та іскрою в очах, яку не змогли загасити ні хвороби, ні царська цензура. Тож, згадуючи сьогодні пана Степана, варто не лише схилити голову перед його талантом, а й щиро посміятися над якоюсь життєвою нісенітницею — він би це точно схвалив. Адже гумор — це єдина зброя, проти якої безсилі навіть століття. 👌

#історія #цікаве Ґудзик: Від статусного символу до повсякденної дрібниці 🧥 У світі мало знайдеться предметів, настільки звичних і водночас таких, що приховують за собою тисячолітні історії, як звичайний ґудзик. Сьогодні ми сприймаємо його як належне — функціональну застібку, що допомагає утримувати одяг докупи. Але колись ґудзик був справжнім витвором мистецтва, символом статусу, багатства і навіть таємних знаків. Коли ґудзик був прикрасою (і майже ніколи застібкою) Найдавніші знахідки, що нагадують ґудзики, сягають кам’яного віку. Це були прості кістяні або кам’яні диски з отворами, які, ймовірно, використовувалися як прикраси або амулети. Їх функціональність як застібок у сучасному розумінні була мінімальною. Справжній розквіт ґудзика як декоративного елемента припадає на Середньовіччя та епоху Відродження в Європі. У цей час одяг ставав все складнішим, багатошаровим, і ґудзики, часто виготовлені з дорогоцінних металів, слонової кістки, перлів чи екзотичних матеріалів, використовувалися у величезних кількостях — десятки, а то й сотні на одному вбранні. Вони були показником багатства: чим більше блискучих ґудзиків на камзолі дворянина, тим вищим був його соціальний статус. Революція функціональності: Коли ґудзик став застібкою Справжньою революцією для ґудзика став винахід петель — прорізів в тканині, що дозволяли щільно і надійно закріплювати одяг. Цей прорив приписують приблизно XIII століттю і, за деякими версіями, він стався в Німеччині. З цього моменту ґудзик почав перетворюватися з елемента розкоші на практичну деталь. З появою петель ґудзики швидко поширилися по всій Європі, значно спрощуючи щоденне вдягання і забезпечуючи краще прилягання одягу до тіла. Це було особливо важливо для військових, мисливців та всіх, кому потрібен був зручний та функціональний одяг. Чому ґудзики розташовані по-різному на чоловічому та жіночому одязі? 🤔 Одна з найцікавіших загадок ґудзиків — їхнє розташування: на чоловічому одязі вони зазвичай справа, а на жіночому — зліва. Існує кілька теорій, що пояснюють цю відмінність: Слуги та пані: У минулому заможних жінок часто одягали служниці. Розташування ґудзиків зліва (для жінки, тобто справа для служниці) робило процес застібання зручнішим для того, хто одягав. Чоловіки ж, як правило, одягалися самостійно, тому ґудзики справа були ергономічнішими для правої руки. Зброя та годування: Деякі історики припускають, що чоловікам було зручніше мати ґудзики справа, щоб легше діставати зброю з-під одягу лівою рукою. Для жінок же ліве розташування могло бути пов’язане зі зручністю годування немовлят, адже більшість жінок тримали дитину лівою рукою. Історична випадковість: Можливо, ця традиція виникла випадково і просто закріпилася з часом, перетворившись на модну норму, яка збереглася до наших днів. Ґудзик у сучасному світі Промислова революція та масове виробництво у XIX столітті зробили ґудзики доступними для всіх верств населення. Вони перестали бути винятковою привілегією багатих, зберігши при цьому свою естетичну та функціональну цінність. Сьогодні ґудзики — це не лише застібки, а й важливі елементи дизайну. Вони можуть бути мінімалістичними або хитромудрими, з пластику, металу, дерева, скла або навіть перероблених матеріалів. Від кутюрних шедеврів до робочого одягу — ґудзик продовжує свою подорож крізь історію, залишаючись маленькою, але надзвичайно важливою деталлю нашого повсякденного життя.

ДОРОЖИ́ТЬ (Відповідь на коментар Стефанії Терпеливець до вірша «НЕМОВ КОХАНА») Він нею дорожи́ть, її леліє, До серця ту́лить навіть у бою́, Вона його надію щиро гріє, Із нею повсякчас він у строю́. Ані на мить її не відпускає, Немов зіницю ока, береже, З любов’ю він до неї промовляє. У вірності упевнилися вже. Єдиною для нього зброя стала, Хоча колись і в думці не була́, Немов на нього все життя чекала, Щоб знову Україна зацвіла́. Ні разу ще вона не підводи́ла, І сумнівів не сіяла вона, Вони удвох – нескореність і сила, Їм не страшна ординськая війна. У них обох єдинеє бажання – Усю орду розби́ть у пух і прах, На це у них велике сподівання, Бажання це у серці та очах. І думають обоє однако́во, І кожен крок – це рішення обох, Тримати вміє кожен сво́є слово, Бо їм в усьому помагає Бог. 06.04.2022 р. © Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022

МОРДОРИ Прийшли загарбники-мордо́ри В країну світла і добра́, Знайшли доро́гу ці потво́ри. До нас ця погань дорбела́. До нас ввірва́лись на світанні, Ввірва́лись нелюди-кати, Ракети вл́учили в вітанні, Завда́ли болю-гіркоти́. Ніхто на це не сподівався, Ніхто у нас їх не чекав, В домівку мо́рдор увірвався – Його ніхто не зустрічав. Тривога, біль і знову втрати Від рук огидної орди. Яка ж убивць родила мати, І як насмілились прийти? Війною це не називають, Хоча вбивають всіх підряд, З лиця земл́і усе стирають, На кожнім кроці тілопад. Орда руйнує кладови́ща, Нацистів бачать навіть там. Летять снаряди, кулі свищуть, Вже не один спалили храм. Бандеру бачать й в немовляті, Яке у світ в цю мить прийшло, Рашисти, вбивці, орки кляті… Всі межі бидло перейшло. Ще й всім рашистам сповіщають, Яке життя на цій землі, Як ці потвори нас вбивають. Щоб поздихали москалі! А дехто й нюні розпускає В розмові з рідними людьми – Ніхто їх вдома не чекає. Хай ляжуть всі вони кістьми! Нічо́го в них нема святого, Й ніко́ли цьо́го не було́, В них за́вжди ру́ки до чужого, У них панує тільки зло. Тому́ загарбники ввірва́лись На нашу землю на зорі́. З життям ординці попрощались, Ще й інші здохнуть москалі. Ми сво́ю землю захищаєм, Молитва й зброя у руках, Рашистів в порох постираєм, Бо наша кров на їх руках. 29.03.2022 р. © Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022 ID: 947698

ДУХОВНА ЗБРОЯ Молі́мось всі, молі́мось, хто як може, Госпо́дь почує кожного із нас, Перемогти нам ворога поможе, Молі́мось, щоб настав уже той час. Молитва наша орків проганяє, Захисникам більш сили додає, Весна нам ПЕРЕМОГУ заквітчає, В боях поразку ворог зазнає́. В молитві нашій є цілюща сила – Духовна зброя проти ворогів, На ворога чекає лиш могила, На всіх скаже́них тих рашистських псів. Ця на́волоч не вірить зо́всім в Бога, І нищать скрізь вкраїнськії церкви́, У пекло їм прокла́дена доро́га, А ми складе́мо щирі молитви́. Молі́мось ми, Госпо́дь усіх нас чує, Молитва – це духовний сильний фронт, Нам ПЕРЕМОГУ і кує́ й гаптує, А їх всіх кличе обрій-горизонт. Орді прокля́тій нас не подолати, Ми – нація, неско́рені борці. Насмі́лились нас нищити, вбивати… В бою́ вони – нікчемнії бійці́. Тому́ гатя́ть ракетами усюди, І бомби разкида́ють з висоти́, Від цьо́го гинуть всюди наші люди, Від вбивць, потвор, рашистської орди́. Молитвою підсилюємо віру, Міцніє дух вкраїнців вочевидь, На ПЕРЕМОГУ ми даєм офіру, А до орди́ в нас – лють, і злість, і бридь. 18.03.2022 р. © Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022

У 40–50-х роках українські повстанці зустрічали Різдво зі зброєю поруч. Не тому, що хотіли воювати у свято — а тому, що мусили. Бо за спиною була Україна. Вони збиралися в селах, коли дозволяла безпека. Виставляли охорону. Сідали до Святвечора по черзі — поки одні тримали периметр, інші їли кутю. Потім мінялися. Щоб кожен відчув бодай кілька хвилин тиші. У лісах і криївках теж було Різдво. З ялинкою. З дідухом. З молитвою. І з колядою. Колядки для них були не просто піснями. Це була духовна зброя. На знайомі мелодії накладали слова про боротьбу, волю і віру в Україну. І ці пісні звучали по горах усю ніч — як нагадування, що темрява не вічна. Повстанці знали ціну цьому святу. Вони згадували полеглих. Тих, кого не вистачало за столом. Тих, хто вже ніколи не повернеться додому. Але навіть у цей день намагалися не проливати кров без потреби. Бували випадки, коли ворогів відпускали — просто тому, що Різдво. Вони вірили: для України теж прийде своє Різдво. День народження вільної держави. ⸻ Сьогодні історія знову повторюється. Наші захисники зустрічають Різдво не вдома. Не біля родинного столу. А в окопах, бліндажах, на позиціях. Хтось їсть кутю з металевої миски. Хтось слухає колядку в навушниках. Хтось просто дивиться в небо — і тримає його для нас. Вони знову тримають землю. І небо. І наше право святкувати в теплі. Те, що ми маємо світло в домівках і спокій за столом — це не випадковість. Це чиясь служба. Чиясь ніч без сну. Чиясь відсутність вдома. І, мабуть, найважливіша різдвяна традиція, яка не змінюється десятиліттями, — це вдячність. Тим, хто тоді тримав Україну в лісах. І тим, хто сьогодні тримає її в окопах. 🎄✨ Різдво — це не місце. Це віра. І люди, які її захищають.

#історія #постаті Святослав Караванський: Лицар Українського Слова та В'язень Сумління 📚🔓 24 грудня 1920 року народився Святослав Караванський — видатний мовознавець, поет, перекладач та багаторічний в’язень радянських концтаборів. Його життя стало символом інтелектуального спротиву системі, яка намагалася стерти українську ідентичність. 🏛️🇺🇦 Караванський був людиною неймовірної долі. Під час Другої світової війни він брав участь у діяльності ОУН, за що у 1944 році отримав свій перший термін — 25 років таборів. Попри каторжну працю на трасі Тайшет–Братськ, він не зламався, а навпаки — почав свою титанічну працю над словниками та поезією. ⛓️❄️ Після амністії у 1960 році він повернувся до Одеси, де зайнявся активною журналістською та філологічною діяльністю. Він першим відкрито виступив проти русифікації вищої школи в Україні, написавши статтю «Про одну політичну помилку». Така сміливість коштувала йому свободи знову: без суду, лише за рішенням прокурора, його відправили досиджувати «недобуті» 8 років таборів суворого режиму. 🚫🗣️ Загалом Святослав Караванський провів у неволі близько 31 року. Але саме в тюрмі він створив свої найвідоміші праці, зокрема «Практичний словник синонімів української мови». Його боротьба була не лише політичною, а й лінгвістичною — він боровся за кожне питомо українське слово, яке радянська влада намагалася замінити калькою з російської. 📖🧠 Його праці «Секрети української мови» та «Пошук українського слова» досі є настільними книгами для кожного, хто прагне говорити чистою та багатою мовою. Караванський довів: можна відібрати свободу пересування, але неможливо відібрати свободу думки та любов до рідного слова. Його спадщина — це потужна зброя в культурній війні за незалежність. 🗡️✨