Як мудро хтось сказав:

Легко судити чужу дорогу, стоячи на зручному узбіччі...

ЗИМА, ВЕСНА І ВОРІЖЕНЬКИ

Зима з весною обняли́сь
Й оби́дві стали чаклувати,
До чарів давніх удали́сь,
Щоб вражу силу відігнати.

Аби позбутися орди,
Аби позбутись воріженьків,
Щоб не прино́сили біди́
Для українців і для неньки.

Зима й весна – це дві сестри,
Які у змові чаклували,
Їм підкорялися вітри
Й водою землю напували.

Щоб воріженьки не пройшли,
І нашу землю не топтали,
І з бульболенду не зайшли
Та українців не вбивали.

Тому́ зима й весна за нас,
За нашу з вами перемогу,
Аби прийшов звитяги час
Й закрив для ворога дорогу.

Морози люті і дощі,
Щоб помогли орду здолати,
Бо в нас – найкращії бійці,
Про це у світі мають знати.

21.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1066053

😎 Хочете справжню реформу ЗСУ ?
1. ДОБРОВОЛЬЦІ мають служити лише з добровольцями і з тими хто хоче служити з ними ☝️
2. Просування по службі має бути не слухняних а тих хто вміє винайти щось нове . А слухняні хай просто отримують премії . При чому командир який помітив ініціативного іноватора і дав йому дорогу теж має отримувати плюшки , бо той хто вміє побачити таланти теж є цінним кадром .
3. Планування операцій має починатись так , збирається інфа з солдатів , солдати які є безпосередньо на позиції кажуть свою думку як би вони провели штурм чи як би вони організували оборону , бо їній мозок працює найкраще бо саме вони є найбільш зацікавленими у своєму виживані і ефективності операції . Далі ця інфа має йти на верх , там аналізуватися і з корективами повертатися у вигляді наказу , в ідеалі мають бути поясненя щоб солдат розумів що над ним не довбойоби мясники і щоб він міг професійно рости . Так цей метод не для масштабних секретних операцій цей метод для 90% простих рутинних дій армії . Суть зрозуміла , алгоритм такий
(солдат↗️командир↘️солдат) а не
(продажний хрін з Києва⬇️командир⬇️солдат )
Вертикалі бути не повинно , вертикаль це клондайк для рос агентури , підкупили одного дибіла і все що виявилось під керуваням дибіла рахуй мертве .
4. Командири не мають відповідати за безолабернісь солдатів , якщо солдат хоче ходити без бронежилета це його проблеми , тим більше зараз в епоху дронів краще швидко бігати ніж мати на собі броню . Логістичні доставки які відбуваються не за допомогою НРК а особовим складом, а також захід на позиції мають теж плануватися по нормальному . Бо зазвичай це відбувається так , один досвідчений солдат бере 8 наляканих новобранців і веде їх вночі під дронами в пункт призначеня ... стан новобранця критичний , важка ноша , темнота і повне нерозуміння ситуації . Були випадки панічних атак , після першого прильоту група розбігалась і блукала полями , було і таке що заходили прямо в полон до рашистів . По нормальному це все мало відбуватися в день бо дронам пофіг вони в ночі навіть краще бачать пересуваня . Перед виходом кожному солдату показати на карті , звідки вони йдуть і куди , і що робити в разі обстрілу ітд 😤 але наші величні майори і вище , скуки цього не розуміють 🤦‍♂️
5. Алкаші і всякі там люді МІРА на зарплату 5000 грн і хай копають в тилу нормальні лінії оборони , з другої і хоч до пятої ... не на нулю де їх одразу обнуляють 😤 . Це скука тільки наші довбойоби "стратеги" можуть відправити людей копати позицію перед собою на (-.0.5) так сказати , втратити половину людей , потім втратити облаштовану позицію на (0) бо жтепер не хватило вже людей для оборони і в результаті відступити в чисте поле на (1.5) бо (1) лінія не для оборони а (2) задалеко і там потім копати зимою під обстрілами нові позиції бо раніше в літку не додумалися підготувати хочаб елементарні шанці .
6. Дозволити всім бажаючим хочаб раз в рік переводитися в ті підрозділи в які вони хочуть , Нехай система все аналізує анкетує і на основі данних робить висновки . Я трішки розумію чому раніше не дозволяли і що хаосу не має бути але вигоди від цього більше ніж шкоди якщо все тримати під розумним контролем .
7. Кожен чиновник призовного віку має пройти хочаб 3 місяці служби на рік ,якщо він "хворий" то звільнити , державою мають керувати здорові тілом і духом а не хитрі геморойні продажні жопи . 2019 року на виборах суспільство не дало жодних шансів ні Військовим ні Націоналістам ... ну а тепер маємо щодня корупційний скандал , свавілля , вбивства ітд , тил прогнив ще підчас АТО , тепер от пожинаєм наслідки ,але ще можна все виправити.
8. Доречі всіх АТОвців пора відправити на Мальдіви щоб вони своїми відосіками про безтурботний відпочинок показали що в цій війні можна вижити і отримати справедливу нагороду за все пережите і втрачене . Але покишо на мальдівах лише корупціонери а АТОвці в тюрмах і їх в інфопросторі в кращому випадку забули в гіршому випадку навіть стараються очорнити по мєтадічках 2016 року.
Чи підпише контракт 20річний випускник технічного університету дивлячись як гнила держава і суспільство відноситься до живих героїв ??? Та ніколи .
9. Офіцерів мясників важко посадити бо завжди можна перевести стрілки, і небезпечно виганяти їх з армії бо можуть здати все ворогу ...а от система ефективності Федорова плюс пониженя у звані це був би прекрасний варіант щоб виявити диверсанта і довбойоба в погонах . Бо і той і інший буде неефективним .
10. Ну і останє ... те про що говориться на відео 🤗 всю затягнуту радянщину і всяких отих недороблених петрових , всіх самодурів які не вміють навіть говорити нормально з підлеглими мовчу вже про те щоб їх чути чи радитися ...всіх їх в один батальйон і хай там шпокають один одного 24/7 👍 подивимось тоді чого вони досягнуть . Я думаю буде диво , вони або покажуть мега успіх , або зашпокають один одного на смерть . В будьякому випадку Україна від цього
виграє 💛💙

БОЖЕ, НАМ ЄДНІСТЬ ПОДАЙ

Боже, нам єдність подай,
Аби не згасала любов,
Мудрістю всіх огортай,
Єднай Україну нам знов.

Боже, нам єдність подай,
І віру в серцях укріпи,
Чвари від нас відганяй,
Та й світлом доро́гу кріпи.

Боже, нам єдність подай,
Ще й ду́ші очи́сти від зла,
Правдою всіх обіймай,
Аби Україна жила́.

Боже, нам єдність подай,
Нам сили у скруті пошли,
Злагоду нам посилай,
Аби перемогу знайшли.

Боже, нам єдність подай,
І дай розуміння усім,
Щедро добром засівай
Наш кожен знедолений дім.

Боже, нам єдність подай,
Та й стань для народу щитом,
Миром наш край осіняй,
І сповнюй усіх нас добром.

Боже, нам єдність подай,
Та й серце із серцям єднай,
Світлу надію вертай,
Любов'ю нас всіх огортай.

Боже, нам єдність подай,
Аби через темряву й біль
Кожен сказати зміг: «Знай —
Ми ра́зом здолаємо ціль».

Боже, нам єдність подай,
Серця́ всі наповни теплом,
Віру святу укріпляй,
І будь нам надійним крилом.

Боже, нам єдність подай,
Наза́вжди орду відведи,
Радістю нас уквітчай,
Всім світло у ду́ші введи.

Боже, нам єдність подай,
Аби не роз'єднував страх,
Злагоду нам посилай,
Даруй розуміння в серцях.

Боже, нам єдність подай,
Від бід нас усіх хорони,
Правду завжди́ захищай,
І мир Україні верни.

Боже, нам єдність подай,
І волю святу збережи,
Ніко́ли в біді не лишай,
І шлях до звитя́ги вкажи.

15.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1065711

ДИВНЕ СЕЛО
Дмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.

Микола лише сміявся.

— А ще є третій вид.

— Який?

— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»

Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!

У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:

— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.

У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.

— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.

— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.

— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...

Сміялися всі.

До вечора кузов був заповнений майже доверху.

— Може, вже додому? — запитав Микола.

Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.

— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.

— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.

Дорога ставала дедалі вужчою.

Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.

Навігатор мовчав.

Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.

Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.

Жодного магазину.

Жодної вивіски.

Навіть собаки не гавкали.

Дмитро взяв гучномовець.

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..

Відгук луною покотився між хатами.

Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.

Наче давно чекав саме на них.

— Старовину шукаєте?

— Буває.

— Ходімо.

Дід повів їх до старої комори.

Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.

Той був дивний.

Без жодної іржі.

Наче його зробили вчора.

Стрілка повільно оберталася сама по собі.

— Не працює? — запитав Микола.

— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.

— І що він показує?

— Не північ.

— А що?

— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...

Хлопці засміялися.

— Гарний жарт.

— Це не жарт.

Дід раптом став серйозним.

— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.

— Чому?

— Бо тоді село прокидається.

Микола підморгнув Дмитрові.

— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.

Старий не відповів.
Лише тихо промовив:
— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.

Микола засміявся.
— Це загадка чи інструкція?

Дід повільно похитав головою.
— Ні те, ні інше.

Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:
— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.

У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.

Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.

Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.

Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.

Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».

— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.

Вони рушили.

За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.

На екрані блиснуло повідомлення:

«Місцезнаходження не визначено».

— Дивно...

Він відкрив карту.

Дорога була.

Ліс був.

А села... не було.

Ні назви.

Ні позначки.

Наче його взагалі не існувало.

— Миколо...

— Що?

— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.

У цей момент колеса різко пішли вбік.

«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.

Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.

Микола дістав телефон.

— Немає мережі...

Дмитро теж подивився на свій.

Жодної поділки.

Жодного сигналу.

Лише тиша.

Дмитро першим вискочив із машини.

— Спробуй ще раз!

Микола натиснув на газ.

Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.

— Дарма...

Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.

— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.

Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.

На порозі стояла молода жінка.

Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.

— Добрий вечір.

— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?

Жінка уважно подивилася на них.

— Можна.

Хлопці вже зраділи.

— Але не в хаті.

— Чому?

— Так треба.

Вона усміхнулася ще привітніше.

— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.

— Та нам більше й не треба.

Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.

— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...

Вона на мить замовкла.

— Не виходьте.

— А хто може кликати?

— Тут уночі багато хто ходить.

І зачинила двері.

---

Сіно пахло літом.

Надворі шумів дощ.

— Добра господиня, — сказав Микола.

— Ага...

Дмитро згадав діда.

«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»

— Послухай...

— Що?

— А може, той дід не жартував?

— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.

Вони засміялися.

І незабаром заснули.

...

— Дмитре...

Хтось тихо покликав.

Він розплющив очі.

Микола спав.

— Дмитре...

Голос лунав просто за дверима.

Тихий.

Добрий.

Майже знайомий.

Він уже хотів відповісти...

Та раптом пригадав слова діда.

«Не відповідайте...»

Дмитро лише штовхнув Миколу.

— Чуєш?

Микола мовчки кивнув.

Тепер голос кликав уже його.

— Миколо...

Потім обох.

Повільно.

Наполегливо.

Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.

Під дверима зашаруділо.

Наче хтось ходив колами.

Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.

Але це вже була не та усміхнена молода жінка.

Спина зігнулася.

Волосся стало довгим і сивим.

Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.

Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.

Сіно почало ворушитися саме по собі.

Дмитро перехрестився.

— Тільки мовчи...

Стара раптом спинилася.

Понюхала повітря.

І прошепотіла:

— Вийдіть... я знаю, що не спите...

Двері самі скрипнули.

Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.

Так минула, здавалося, ціла вічність.

Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.

---

На подвір'ї було тихо.

Із хати вийшла та сама молода жінка.

Усміхнулася.

— Добре спалося?

Хлопці мовчки кивнули.

Вони не стали нічого питати.

Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.

Та незабаром зрозуміли...

Вони їздять по колу.

Ось стара криниця.

Ось місток.

Ось покинутий млин.

І знову...

Та сама хата.

Те саме подвір'я.

— Ні... цього не може бути...

Вони звертали на інші дороги.

Повертали назад.

Їхали навпростець.

Та щоразу опинялися в тому самому місці.

Микола мовчки відкрив бардачок.

— Компас...

Вони обоє згадали слова старого.

Дмитро відкрив кришку.

Стрілка шалено крутилася.

Потім раптом завмерла.

І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.

— Туди?!

— Іншого вибору немає.

Микола повернув кермо.

«Газель» повільно покотилася між деревами.

Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.

За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.

Попереду блиснула знайома траса.

Телефони одночасно ожили.

На екранах з'явився мобільний зв'язок.

Навігатор спокійно промовив:

— «Маршрут побудовано».

Дмитро озирнувся.

Позаду був лише ліс.

Ні села.

Ні хат.

Ні старого млина.

Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.

Лише вітер шелестів листям.

Микола мовчки закрив компас.

— Знаєш...

— Що?

— Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.

Дмитро розсміявся.

— І я теж.

Біла «Газель» рушила далі.

А старий компас тихо лежав у бардачку.

Його стрілка спокійно показувала на північ.

Наче тієї ночі нічого й не сталося.

Щоденний поїзд «Варшава — Київ» планується запустити польська компанія

Маршрут хочуть відкрити з 13 грудня 2026 року. Зараз заявка перебуває на розгляді польської залізниці. Поїзд буде курсувати через Люблін, Хелм та прикордонний пункт «Дорогуськ».
#Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

💥 На Бєлгородщині зруйновані автомобільні мости у Валуйському окрузі. Окупанти використовували переправи для перевезення техніки, боєприпасів та особового складу на Куп’янський напрямок, — місцевий телеграм-канал «Пепел Белгород».

Місцеві повідомляли про удар по мосту через річку Ураєву в селі Колихаліно.

⚡️ За даними каналу, російська армія використовувала цю дорогу для постачання своїм підрозділам на тимчасово окупованій території Харківщини через пункт перетину кордону «Логачівка».

💥 На Бєлгородщині зруйновані автомобільні мости у Валуйському окрузі. Окупанти використовували переправи для перевезення техніки, боєприпасів та особового складу на Куп’янський напрямок, — місцевий телеграм-канал «Пепел Белгород».

Місцеві повідомляли про удар по мосту через річку Ураєву в селі Колихаліно.

⚡️ За даними каналу, російська армія використовувала цю дорогу для постачання своїм підрозділам на тимчасово окупованій території Харківщини через пункт перетину кордону «Логачівка».

ДОРОГОВКАЗ

Незрячий мандрівець обрав цю дорогу,
У грудях тримав незгасиме завдання,
Поволі здолав непрості перелоги.

Без зору знаходив потрібні майдани,
Де ритм допоміг упізнати стежину,
Над прірвою втримав потрібні питання.

Легкий зорепад потойбіччя пружинив,
Долавши тривогу крізь подих негоди,
Зберіг він незламну глибоку поживу.

Надія відкрила дотепну пригоду,
Безмовна молитва зміцнила бажання,
Даруючи силу супроти незгоди.

Відверте зізнання змінило всі шанси,
Верлібр не замінить уявлень про рими,
Лишивши довічне гаряче пізнання.

Життєва наука зміцнила цей примус,
У кожному кроці зростала довіра,
Вела до духовної справжньої примхи.

Здіймалася вище незборена вірність,
Відкрилася істина серцю єдина,
Згасала колишня облудлива міра.

Навіки спинився життєвий годинник…

Мирослав Манюк
04.07.2026

ПОКЛАДЕННЯ ЧЕСНОЇ РИЗИ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ У ВЛАХЕРНІ (V).

У роки правління візантійського імператора Льва Великого, Македонянина (457-474), брати Гальба і Кандид, наближені до царя, вирушили з Константинополя до Святої Землі на поклоніння Богові у тамтешніх святих місцях. Вони зупинилася на нічліг у невеличкому селищі біля Назарету, в будинку старенької єврейки. В домі їх увагу привернули запалені свічки і фіміам. На питання, що за святиня знаходиться в будинку, благочестива жінка довго не хотіла відповідати, але після невідступних прохань врешті відповіла, що зберігає дорогу святиню Ризу Богородиці, від якої відбувається багато чудесних Господніх зцілень. Пресвята Діва перед Успінням подарувала одну зі Своїх риз благочестивій дівиці-єврейці з цього роду, заповівши їй передати її перед смертю також дівчині. Так, від покоління до покоління, Риза Богоматері зберігалася в цій родині.

Дорогоцінний ковчег, що містив священну Ризу, був перевезений до Константинополя. Святий Геннадій, Патріарх Константинопольський († 471), і імператор Лев, дізнавшись про священну знахідку, переконалися у нетлінності святої Ризи Богородиці і з трепетом приклалися до неї. У Влахерні, на березі моря, був споруджений новий храм на честь Богоматері. 458 року святитель Геннадій з належним торжеством переніс священну Ризу у Влахернський храм, вклавши її в новий ковчег.

Не раз при навалах ворогів Господь, за заступництвом Пресвятої Богородиці, рятував місто, якому Вона дарувала Свою священну Ризу. Так було під час облоги Константинополя аварами в 626, персами в 677, арабами у 717 роках.
------------

МОЛИТВА

Тропар Покладення чесної ризи Пресвятої Богородиці у Влахерні, гл. 8

Богородице Приснодіво, людей покрово, ризою і поясом пречистого тіла Твого, місту твоєму, охорону дарувала,/безсіменним народженням Твоїм нетлінною перебуваючи,/Тобою бо єство оновлюється і час./ Тому молимо Тебе мир місту Твоєму дарувати і душам нашим велику милість.

Кондак Покладення чесної ризи Пресвятої Богородиці, гл. 4

Одежу нетління, священну ризу Твою,/ дарувала всім вірним Богоблагодатна Чиста,/ нею ж прикривала священне тіло Твоє, що її покладення святкуємо з любов'ю/ покрово всіх людей, / і взиваємо зі страхом до Тебе, Чиста: / радуйся, Діво, християн похвало.