16 жовтня 1907 року народився Петро Григоренко, радянський генерал, який став дисидентом, членом-засновником московської та Української гельсінської груп. Успішна військова кар’єра, викладацька діяльність, наукові ступені та визнання супроводжували Петра Григоренка до 1961-го. Злам стався 7 вересня на партконференції ленінського району у москві. Під час обговорення проекту Програми кпсс він виступив з критикою політичної системи в срср. 💬«Страшнішого я ніколи не переживав. – Занотував у «Споминах» Петро Григоренко. – То був найжахливіший момент мого життя. Але це була й моя зоряна година…Ми схвалюємо проект програми, в якому засуджуємо культ особи сталіна, але постає питання: чи все робиться, щоб культ особи не повторився?» За такий демарш Григоренка усунули від викладацької діяльності і відправили «у вигнання в Уссурійський край» на службу в Далекосхідний військовий округ. Відчувши на собі арешт та примусове дворічне психіатричне лікування, Григоренко публічно говорив про відсутність історичної правди та застосування карної психіатрії у радянському союзі. 1966-го Григоренко познайомився із письменником Олексієм Костеріним, який нього із проблемою «покараних народів» – народів, депортованих із місць споконвічного проживання в період війни, зокрема і з проблемою одного з них – кримських татар, – сам Григоренко пов'язував із впливом письменника Олексія Евграфовича Костеріна, з яким він познайомився навесні 1966 року. Скоро Петро Григорович став не просто спостерігачем, але активним учасником руху за повернення кримських татар. 5 вересня 1967 року був ухвалений Указ Президії Верховної Ради срср «Про громадян татарської національності, які мешкали в Криму», який Григоренко назвав «найбрехливішим і найбільш лицемірним указом з усіх виданих щодо кримських татар». У нього були вагомі підстави таким чином визначити значення цього документа вищого органу радянської влади. 💬«Внесок Григоренка в правозахисний рух надзвичайний. Після спілкування з ним долучився до правозахисників академік Сахаров, – в одному з інтерв’ю говорив Мустафа Джемілєв. – Ніхто у світі не зробив для кримських татар стільки, скільки зробив Петро Григоренко. Його численні інерв’ю, заяви, прес-конференції сприяли тому, що кримськотатарська проблема вийшла за межі радянського союзу». Кримські татари побоювались, що з Григоренком можуть розправитись, тому намагались його убезпечити. Із Узбекистану приїхала група молодих кримських татар, які таємно стежили за помешканням генерала і супроводжували його містом. Сам Григоренко не знав, що має таку охорону. 1977-го влада дозволила йому поїхати на лікування до США. За кілька місяців його позбавили радянського громадянства. У лютому 1978-го Петро Григоренко на прес-конференції у Нью-Йорку сказав, що це найсумніший день у житті:🗺💬«Мене позбавили права померти на Батьківщині». 🕯Помер Петро Григоренко 21 лютого 1987-го у Нью – Йорку, похований на українському цвинтарі Баундбрук (штат Нью-Джерсі) у США.

14 жовтня 1954 року народився Микола Кунцевич. Він був одним із наймолодших українських політв'язнів СРСР, дисидентом, отримав три судових вироки і відбув 12 із 14 років ув'язнення. Микола Кунцевич народився у Києві. Закінчив естрадно-циркове училище, працював у цирку, потім став ведучим програм, читав український гумор і сам писав вірші та байки. У травні 1974 року Микола Кунцевич прочитав дві свої байки «Горила» і «Ворона» біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві. Через деякий час його заарештували і згодом засудили до 5 років позбавлення волі за «злісне хуліганство». Тоді ж, за словами Миколи Кунцевича, в Лук'янівському СІЗО він потрапив до однієї камери із режисером Сергієм Параджановим. Другий вирок і покарання на термін у 4,5 роки Микола Кунцевич отримав після того, як у 1981 році його вірші прозвучали в ефірі Радіо Свобода. Тоді почалися обшуки, і в деяких київських вишах знайшли самвидав, заборонені тексти Кунцевича. У 1984 році Миколу Кунцевича судили втретє – «за розповсюдження антидержавних матеріалів серед засуджених», бо під час відбування другого терміну покарання на одному з концертів зачитав уривок поеми Євгена Євтушенка «Братская ГЕС». Микола Кунцевич стверджував, що його адвокатом на цьому процесі був ❗️Віктор Медведчук. Кунцевич розповідав, що, як і у випадку із Василем Стусом, Медведчук просив збільшити висунутий прокурором термін у 3 роки ув'язнення ще на 1 рік 9 місяців та 19 днів із попереднього терміну. Тому, казав Кунцевич, вирок його переписали, а термін ув'язнення подовжили. У 1987 році Микола Кунцевич долучився до Української Гельсінської спілки. Цього ж року він був звільнений із ув'язнення за амністією, як і багато інших політв'язнів. У 1989 році Кунцевич став членом Народного руху України та Всеукраїнського товариства репресованих. Також Микола Кунцевич займався культурно-просвітницькою роботою. Він став художнім керівником гастрольно-концертного об'єднання «Рухконцерт», очолював оргкомітет фестивалів «Дзвін», «Українське сузір'я» та «Коріння наше в Україні». Учасник Євромайдану. Більше 60 разів виступав з віршами зі сцени Майдану. 21.02.2014 контужений в сутичці з "Беркутом", частково втратив зір. 🕯Помер 12 березня 2021 року, похований 16 березня 2021 року на Байковому кладовищі.

2 жовтня 1980 року Василя Стуса засудили на 10 років таборів і 5 років заслання. Стус отримав вирок, який став для нього смертельним. Після того як його "адвокат" Віктор Медведчук заявив "всі злочини Стуса заслуговують покарання", Василь відмовився від нього, за що був покараний. Василя вивели із зали суду і вирок зачитали без нього. Справу розглядали з 29 вересня. Адвокатом Стуса призначили Віктора Медвечука. Чоловік протестував, хотів захищати себе сам, але з його бажаннями не рахувалися. Промова прокурора тривала понад 2 години. Він розпочав із досягнень УРСР, які паплюжив "дьогтемаз" Стус. Згодом розповів про "злочини бандерівців". Завершив "злочинами" самого дисидента. Адвокат зазначив, що Стус заслуговує на покарання, але просив звернути увагу на сумлінну працю та складну операцію на шлунку. Після його виступу засідання суду перервали. Відновилось воно 2 жовтня одразу з читання вироку. Окрім максимальної міри покарання, на Стуса наклали штраф 2,2 тис. крб. судових витрат. Не дозволили вимовити й останнього слова. Дружині Валентині Василь сказав, що такого терміну не витягне. Так і сталося. Покарання відбував у таборі в Кучино. Від 1981-го не бачився з родиною. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями неодноразово оголошував голодування. 🕯Помер в ніч на 4 вересня 1985-го під час безстрокового сухого голодування. Василь Стус похований на табірному цвинтарі, 1989-го перепохований на Байковому кладовищі.

#архів Дисиденти Михайло Горинь, Левко Лукʼяненко, Вʼячеслав Чорновіл, 1989 рік

#особистості «З Дмитра Павличка почалося в Українi те, що пiзнiше дiстало назву «дисидентство». Ким був поет, дипломат та громадсько-політичний діяч Дмитро Павличко? Про найвідоміший твір «Два кольори», повстанську діяльність у сотні УПА та роль Павличка в проголошенні незалежності України — розповідаємо в матеріалі. https://suspilne.media/286339-ludina-epoha-hto-takij-dmitro-pavlicko/ Також дивіться уривок програми «Час поезії», де Василь Герасим'юк читає вірш Павличка «Молитва», а Мирослав Лаюк розповідає про славу поета: https://youtu.be/NENX_SSNR_I

🪖 23-річний Тарас Хмара, молодший син українського дисидента і політика Степана Хмари, мобілізувався "Сьогодні збирали нашого Тараса Хмару на фронт. Він твердо, зі сталою думкою вирішив, що це його обов’язок і він його виконає з честю. Сонечко, нехай Бог береже тебе завжди й всюди, а ми скоро приїдемо", - написала голова громадського об'єднання "Всеукраїнський жіночий рух За вільну Україну" Раїса Шматко. Мати Тараса, Роксоляна Хмара, також подякувала за підтримку сина у коментарях. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни

🇺🇦Прапор під страхом смерті: 4 українські міста, які першими кинули виклик тоді ще радянській імперії. ▪️Юзівка. Вперше прапор було піднято у 1918 році, коли українські війська разом із союзниками звільнили Донбас від більшовиків. Пізніше цей регіон вважався «Оплотом радянської влади». Проте окремі випадки вивішування прапорів фіксувалися. ▪️Київ. У столиці прапор вивішували дисиденти та націоналісти у ключові дати. 1966 року невідомі повісили синьо-жовтий прапор на мосту через Дніпро до річниці Акту Злуки. КДБ розгорнуло масову операцію щодо пошуку «злочинців». ▪️Львів. У Львові прапори піднімали підпільники, часто у гірських районах та на будинках. Один із гучних випадків – 1973 рік, синьо-жовтий прапор на телевежі. КДБ шукало «злодіїв» місяцями. ▪️Харків. У Харкові випадки були рідкісними, але у 1980-х прапори з'являлися на околицях до 22 січня. У місті було сильне КДБ-шне спостереження, тому вивішували вночі та швидко. Пишіть в коментарях, яке місто називалося Юзівка?

#архів Дисиденти Михайло Горинь, Левко Лукʼяненко, Вʼячеслав Чорновіл, 1989 рік.

#особистості Літературознавець, дисидент, Герой України, другий міністр культури України, «тонкий і глибокий вчений-інтелектуал» — це все про шістдесятника Івана Дзюбу . Яким був шлях хлопця з Донеччини, батьки якого тікали від Голодомору, до усвідомлення власної ідентичності? До дня народження Івана Дзюби про його життєвий шлях — пошуки справедливості, кохання, боротьбу за ідеали, репресії проти нього та про його спадщину: https://suspilne.media/608037-disident-akij-stav-ministrom-pro-opir-rusifikacii-borotbu-z-partieu-ta-velike-kohanna-v-zitti-ivana-dzubi/

#особистості 26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.