😢 У боях за Україну загинув військовослужбовець ЗСУ Антон Стасів.

Він онук українського політичного та громадського діяча, дисидента та учасника національного визвольного руху Левка Лук’яненка.

Сумну звістку повідомив народний депутат І скликання Олесь Шевченко.

🕯️ Вічна пам’ять Герою!

#історія #події
19 листопада 1989 року стало днем, коли в Києві було поховано не лише трьох українських дисидентів. Цього дня було поховано страх і відроджено гідність.
Це була ледь не перша масова, відкрита та демонстративно проукраїнська акція в тоді ще радянській столиці, яку влада не наважилася жорстоко розігнати.

🔥 Символіка Нескореності

Василь Стус, Юрій Литвин та Олекса Тихий — це три гіганти українського шістдесятництва, які не зламалися під тиском репресивної системи. Вони були засуджені за «антирадянську агітацію» на десятки років ув'язнення і померли в таборах суворого режиму біля села Кучино (Пермська область, РФ).
Перепоховання стало можливим лише на хвилі «Перебудови» завдяки зусиллям української громадськості, активістів та сімей.

📢 Хід Процесії: Перший Майдан

Труни з прахом 18 листопада привезли літаком з Уралу. Вже наступного дня, 19 листопада, траурна процесія рушила Києвом. Це була не просто похоронна церемонія, а справжній акт національної єдності та непокори:
* Маршрут: Від Свято-Покровської церкви на Куренівці до Софійського майдану, а звідти — до Байкового кладовища.
* Символи: Тисячі людей несли синьо-жовті прапори, тримали портрети поетів та свічки. Це була демонстрація української сили просто під носом у вмираючої імперії.
* Значення: Ця хода, по суті, стала «генеральною репетицією» незалежності та одним із перших масових актів непокори, що отримав назву «перший Майдан».
Саме тоді українці побачили, що їх багато, і що вони здатні чинити спільний тиск. 19 листопада 1989 року стало потужною психологічною перемогою, яка наблизила 1991 рік.

Вічна пам’ять тим, хто боровся і переміг навіть після смерті. 🙏🇺🇦

#історія #події
🕊️ Тихий Штурм Свободи: Як Студентський Марш розпочав Оксамитову Революцію.
17 листопада 1989 року – це дата, коли вулиці Праги стали епіцентром, що поклав край десятиліттям комуністичного правління у Чехословаччині. Цей день, який згодом назвали "Оксамитовою революцією" (через його надзвичайну безкровність), розпочався з події, що мала винятково символічний характер.

🕯️ З Пам'яті Проти Тиранії

Студенти вийшли на вулиці Праги не з політичними гаслами проти режиму, а для вшанування пам'яті: це була 50-та річниця жорстокого придушення нацистами студентських демонстрацій 1939 року. Це був легальний, дозволений мітинг, просочений скорботою, а не бунтом.
Марш розпочався мирно, але коли багатотисячна колона рушила з дозволеного маршруту у бік центру міста, їхня символічна акція швидко перетворилася на політичну демонстрацію проти існуючої влади ✊. Студенти несли свічки, квіти, співали й скандували вимоги про свободу.

🚨 Асфальт Як Каталізатор

Кульмінація наступила на вулиці Народній (Národní třída). Саме тут демонстрацію оточили та жорстоко розігнали загони спецпризначенців та поліції. Силовики діяли з безпрецедентною люттю, блокуючи всі виходи та б'ючи протестувальників кийками.
Попри те, що фізично постраждало не так багато людей, як могло б, брутальність поліції спрацювала як потужний каталізатор. Особливо резонансною стала (хоча й пізніше спростована) чутка про загибель одного зі студентів. Навіть фейк про першу жертву виявився достатнім для того, щоб підірвати залишки довіри до режиму.

Від Протесту до Зміни Режиму

Агресія влади мала зворотний ефект: наступного дня вже не тільки студенти, а й актори, інтелігенція та звичайні громадяни Чехії та Словаччини, обурені побиттям молоді, вийшли на масові протести. 🎭 Акція на Народній тріда відкрила шлях до:
* Створення опозиційного руху "Громадський форум" (Občanské fórum), лідером якого став дисидент Вацлав Гавел.
* Масових мітингів, які щодня збирали сотні тисяч людей.
* Загальнонаціонального страйку 27 листопада.

Протягом кількох тижнів, під тиском вулиці та без жодного пострілу, комуністичний режим впав. Ввічливість та рішучість протестувальників, які мирно протистояли системі, подарували цій революції унікальну назву — Оксамитова 🎀.

17 листопада сьогодні є державним святом у Чехії та Словаччині, Днем боротьби за свободу та демократію. Це нагадування про те, що навіть найзацементованіші стіни тиранії можуть обвалитися від мирного, але рішучого кроку.

#дати
✊ Незламний Провідник: Життя і боротьба Мустафи Джемілєва.
13 листопада 1943 року в селищі Ай-Серез (нині Міжріччя) на Кримському півострові народився Мустафа Джемілєв — визначний український політик та громадський діяч, легендарний лідер кримськотатарського національного руху та багаторічний борець за права свого народу. Його життя стало символом незламності перед тоталітарною системою та відданості ідеї повернення на Батьківщину.

Депортація та початок боротьби

Вже через пів року після його народження, у травні 1944 року, сім'я Джемілєвих, як і весь кримськотатарський народ, була примусово депортована радянською владою до Узбекистану. Ця подія визначила долю Мустафи та сформувала його як правозахисника.
З юності він активно долучився до національного руху кримських татар за право на повернення до Криму. Вже у 1960-х роках Джемілєв став одним із засновників та найбільш активних учасників руху кримських татар і членом дисидентського руху в СРСР.

Символ опору: роки в ув'язненні

Через свою правозахисну діяльність та критику радянської національної політики Мустафа Джемілєв зазнав жорстоких переслідувань. Загалом він був сім разів засуджений і провів у радянських таборах і засланнях 15 років.
Його боротьба набула світового резонансу, зокрема завдяки голодуванню, яке він проводив, протестуючи проти несправедливих звинувачень та репресій. Його стійкість у таборах зробила його одним із найвідоміших радянських дисидентів, а його ім'я стало синонімом опору.

Повернення до Криму та політична діяльність

Після розпаду СРСР та отримання можливості повернення, Мустафа Джемілєв став одним з організаторів і лідерів Меджлісу кримськотатарського народу (заснований у 1991 році), який він очолював як голова з 1991 по 2013 рік. Меджліс став вищим представницьким органом кримських татар, а його головним завданням стало відновлення національних прав та забезпечення масового повернення народу на історичну Батьківщину.
Після проголошення незалежності України Джемілєв став активним українським політиком, багаторазово обирався народним депутатом України. Він послідовно виступав за територіальну цілісність України та інтеграцію кримських татар у політичне та культурне життя незалежної держави.

Новітній виклик

Після анексії Криму Росією у 2014 році Мустафа Джемілєв, як істинний патріот України, зайняв рішучу позицію проти окупації. Російська влада заборонила йому в'їзд на півострів, але він продовжує свою боротьбу на міжнародному рівні, постійно привертаючи увагу світу до порушення прав людини в окупованому Криму.

Життя Мустафи Джемілєва — це уособлення боротьби за людську гідність, національні права та свободу, яка триває вже багато десятиліть. 🕯️
https://youtu.be/D69Jp01mXSw?si=u-yuqCDQ3HxhducE

Виступ у Верховній Раді, на жаль, уже покійного депутата від Народної ради, українського дисидента і борця за Незалежність Степана Хмари. Як ніколи актуально!
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини
#кримінал #корупція

#події
⭐ Прорив у Темряві: Заснування Української Гельсінської Групи (1976)
9 листопада 1976 року в Києві була заснована Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), що стало безпрецедентним кроком у боротьбі за права людини та національні права в УРСР. Ця правозахисна організація, керована письменником та філософом Миколою Руденком, вперше в історії українського дисидентського руху відкрито апелювала до міжнародного права, чим кинула прямий виклик радянській системі.

📜 Міжнародний Легальний Щит

Створення УГГ стало прямим наслідком підписання у 1975 році Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінські угоди). Радянський Союз, підписавши цей документ, взяв на себе зобов'язання дотримуватися низки гуманітарних статей, включно з повагою до прав людини та основних свобод.
Мета УГГ була простою, але революційною для тоталітарної держави: сприяти виконанню Гельсінських угод в Україні. Зокрема, це означало:
* Інформування: Збір та оприлюднення фактів порушення прав людини та прав націй в УРСР, передача цієї інформації до урядів країн-підписантів та світової громадськості.
* Легалізація: Формування ненасильницької, правової основи для захисту української ідентичності та національного самовизначення.
УГГ використовувала легальне поле, створене міжнародним договором, для критики внутрішньої політики СРСР, що було новою тактикою для дисидентського руху.

👤 Склад та Особистості Корифеїв Прав Людини

До складу групи увійшли найвідоміші українські дисиденти, багато з яких вже пройшли через табори та заслання. Ці люди, яких згодом називали «дисидентами-камікадзе» за їхню рішучість і свідоме протистояння режиму, поєднали загальнодемократичні гасла з національними.
Серед членів-засновників були:
* Микола Руденко (керівник)
* Левко Лук'яненко
* Оксана Мешко
* Олекса Тихий
* Мирослав Маринович
* Микола Матусевич
* Олесь Бердник
* Іван Кандиба
* Ніна Строката-Караванська
* Петро Григоренко (генерал радянської армії у відставці)

Навіть перебуваючи у таборах, до УГГ приєднувалися інші видатні постаті, як-от Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл.

⛓️ Відповідь Режиму та Спадщина

Реакція радянської влади була жорстокою та швидкою. Майже всі члени УГГ зазнали арештів, обшуків та тривалих термінів ув’язнення, загальний термін яких перевищив 550 років неволі. П'ятеро членів групи померли в таборах.
Незважаючи на репресії, УГГ виконала свою історичну місію: вона привернула увагу Заходу до порушень прав людини в Україні та надала національному відродженню міжнародну легітимність. На базі УГГ у 1988 році була створена Українська Гельсінська Спілка (УГС), яка згодом стала політичною партією і відіграла ключову роль у процесі здобуття Україною Незалежності.
Саме УГГ заклала правові та моральні основи для сучасної української демократії, показавши, що навіть у найтемніші часи можна та необхідно боротися за свободу, спираючись на ідею людської гідності та міжнародне право.

#події #історія
27 жовтня 2025 року минає 88 років від трагічної події, що сталася в 1937 році в урочищі Сандармох, розташованому на території сучасної Карелії, Росія. Цей день увійшов в історію як початок масових розстрілів, коли загинули тисячі людей, серед яких були видатні українські інтелектуали. Серед жертв — представники розстріляного відродження, зокрема Михайло Матвеєв, 1111-й за списком, та інші діячі культури, мистецтва і науки, які стали символом опору тоталітарному режиму.

Урочище Сандармох стало одним із символів Великого терору, коли радянська влада проводила масові репресії проти інтелігенції та політичних дисидентів. У цей день 1937 року тут було страчено сотні людей, серед яких багато українців, звинувачених у "контрреволюційній діяльності". Ці події стали частиною ширшої кампанії знищення національної еліти, спрямованої на придушення будь-якого опору сталінському режиму.

Сьогодні, 88 років потому, пам’ять про ці жертви вшановується на меморіальних заходах. На фото видно, як люди збираються біля пам’ятника в урочищі Сандармох, тримаючи прапори України та інші символи пам’яті. Квіти, вінки та молитви стали традиційною частиною церемоній, що нагадують про необхідність збереження історичної правди та вшанування тих, хто віддав життя за свободу і культуру.

Ця трагедія залишається важливим уроком для сучасного покоління, підкреслюючи значення боротьби за права людини та збереження національної ідентичності. Пам’ять про Сандармох живе в серцях тих, хто відвідує це місце, і в історичних дослідженнях, які продовжують розкривати деталі тих страшних подій.

16 жовтня 1907 року народився Петро Григоренко, радянський генерал, який став дисидентом, членом-засновником московської та Української гельсінської груп.

Успішна військова кар’єра, викладацька діяльність, наукові ступені та визнання супроводжували Петра Григоренка до 1961-го.

Злам стався 7 вересня на партконференції ленінського району у москві. Під час обговорення проекту Програми кпсс він виступив з критикою політичної системи в срср. 💬«Страшнішого я ніколи не переживав. – Занотував у «Споминах» Петро Григоренко. – То був найжахливіший момент мого життя. Але це була й моя зоряна година…Ми схвалюємо проект програми, в якому засуджуємо культ особи сталіна, але постає питання: чи все робиться, щоб культ особи не повторився?»

За такий демарш Григоренка усунули від викладацької діяльності і відправили «у вигнання в Уссурійський край» на службу в Далекосхідний військовий округ. Відчувши на собі арешт та примусове дворічне психіатричне лікування, Григоренко публічно говорив про відсутність історичної правди та застосування карної психіатрії у радянському союзі.

1966-го Григоренко познайомився із письменником Олексієм Костеріним, який нього із проблемою «покараних народів» – народів, депортованих із місць споконвічного проживання в період війни, зокрема і з проблемою одного з них – кримських татар, – сам Григоренко пов'язував із впливом письменника Олексія Евграфовича Костеріна, з яким він познайомився навесні 1966 року. Скоро Петро Григорович став не просто спостерігачем, але активним учасником руху за повернення кримських татар.

5 вересня 1967 року був ухвалений Указ Президії Верховної Ради срср «Про громадян татарської національності, які мешкали в Криму», який Григоренко назвав «найбрехливішим і найбільш лицемірним указом з усіх виданих щодо кримських татар». У нього були вагомі підстави таким чином визначити значення цього документа вищого органу радянської влади.

💬«Внесок Григоренка в правозахисний рух надзвичайний. Після спілкування з ним долучився до правозахисників академік Сахаров, – в одному з інтерв’ю говорив Мустафа Джемілєв. – Ніхто у світі не зробив для кримських татар стільки, скільки зробив Петро Григоренко. Його численні інерв’ю, заяви, прес-конференції сприяли тому, що кримськотатарська проблема вийшла за межі радянського союзу».

Кримські татари побоювались, що з Григоренком можуть розправитись, тому намагались його убезпечити. Із Узбекистану приїхала група молодих кримських татар, які таємно стежили за помешканням генерала і супроводжували його містом. Сам Григоренко не знав, що має таку охорону.

1977-го влада дозволила йому поїхати на лікування до США. За кілька місяців його позбавили радянського громадянства. У лютому 1978-го Петро Григоренко на прес-конференції у Нью-Йорку сказав, що це найсумніший день у житті:🗺💬«Мене позбавили права померти на Батьківщині».

🕯Помер Петро Григоренко 21 лютого 1987-го у Нью – Йорку, похований на українському цвинтарі Баундбрук (штат Нью-Джерсі) у США.

14 жовтня 1954 року народився Микола Кунцевич. Він був одним із наймолодших українських політв'язнів СРСР, дисидентом, отримав три судових вироки і відбув 12 із 14 років ув'язнення.

Микола Кунцевич народився у Києві. Закінчив естрадно-циркове училище, працював у цирку, потім став ведучим програм, читав український гумор і сам писав вірші та байки.

У травні 1974 року Микола Кунцевич прочитав дві свої байки «Горила» і «Ворона» біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві.

Через деякий час його заарештували і згодом засудили до 5 років позбавлення волі за «злісне хуліганство». Тоді ж, за словами Миколи Кунцевича, в Лук'янівському СІЗО він потрапив до однієї камери із режисером Сергієм Параджановим.

Другий вирок і покарання на термін у 4,5 роки Микола Кунцевич отримав після того, як у 1981 році його вірші прозвучали в ефірі Радіо Свобода.

Тоді почалися обшуки, і в деяких київських вишах знайшли самвидав, заборонені тексти Кунцевича.

У 1984 році Миколу Кунцевича судили втретє – «за розповсюдження антидержавних матеріалів серед засуджених», бо під час відбування другого терміну покарання на одному з концертів зачитав уривок поеми Євгена Євтушенка «Братская ГЕС».

Микола Кунцевич стверджував, що його адвокатом на цьому процесі був ❗️Віктор Медведчук. Кунцевич розповідав, що, як і у випадку із Василем Стусом, Медведчук просив збільшити висунутий прокурором термін у 3 роки ув'язнення ще на 1 рік 9 місяців та 19 днів із попереднього терміну. Тому, казав Кунцевич, вирок його переписали, а термін ув'язнення подовжили.

У 1987 році Микола Кунцевич долучився до Української Гельсінської спілки. Цього ж року він був звільнений із ув'язнення за амністією, як і багато інших політв'язнів.

У 1989 році Кунцевич став членом Народного руху України та Всеукраїнського товариства репресованих.

Також Микола Кунцевич займався культурно-просвітницькою роботою. Він став художнім керівником гастрольно-концертного об'єднання «Рухконцерт», очолював оргкомітет фестивалів «Дзвін», «Українське сузір'я» та «Коріння наше в Україні». Учасник Євромайдану. Більше 60 разів виступав з віршами зі сцени Майдану. 21.02.2014 контужений в сутичці з "Беркутом", частково втратив зір.

🕯Помер 12 березня 2021 року, похований 16 березня 2021 року на Байковому кладовищі.

2 жовтня 1980 року Василя Стуса засудили на 10 років таборів і 5 років заслання. Стус отримав вирок, який став для нього смертельним.

Після того як його "адвокат" Віктор Медведчук заявив "всі злочини Стуса заслуговують покарання", Василь відмовився від нього, за що був покараний. Василя вивели із зали суду і вирок зачитали без нього.

Справу розглядали з 29 вересня. Адвокатом Стуса призначили Віктора Медвечука. Чоловік протестував, хотів захищати себе сам, але з його бажаннями не рахувалися.

Промова прокурора тривала понад 2 години. Він розпочав із досягнень УРСР, які паплюжив "дьогтемаз" Стус. Згодом розповів про "злочини бандерівців". Завершив "злочинами" самого дисидента. Адвокат зазначив, що Стус заслуговує на покарання, але просив звернути увагу на сумлінну працю та складну операцію на шлунку.

Після його виступу засідання суду перервали. Відновилось воно 2 жовтня одразу з читання вироку. Окрім максимальної міри покарання, на Стуса наклали штраф 2,2 тис. крб. судових витрат. Не дозволили вимовити й останнього слова.

Дружині Валентині Василь сказав, що такого терміну не витягне. Так і сталося.

Покарання відбував у таборі в Кучино. Від 1981-го не бачився з родиною. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями неодноразово оголошував голодування.

🕯Помер в ніч на 4 вересня 1985-го під час безстрокового сухого голодування. Василь Стус похований на табірному цвинтарі, 1989-го перепохований на Байковому кладовищі.