Я НЕ ПОВІРЮ У БРЕХНЮ Я не повірю у брехню, В слова́ облесливі, лукаві, Які вступають у борню, Аби купатися во славі. Я не повірю ні на мить, Про ту любов, яку голо́сять, Бо їх Вкраїна не болить, І нас триматися тут просять. Я не повірю про любов, Що так кричать у закордонні, У них не стила в жилах кров Ні ті роки́, ані сьогодні. То де ж була ота любов, Коли Вкраїна народилась? То ж кожен де її знайшов, Коли Вкраїна кров’ю вмилась? На цій землі кричіть про це: Про те, як треба нам триматись. Де все пала, кричіть слівце, І там, де ні́куди сховатись! А ви десь там, за паркано́м, Про Україну заспівали, Словами йдете напролом… То де ж любов ту відкопали? Є й ті, звичайно, в тих краях, В яких любов до неньки щира, Вона вся в діях, не в словах! Бо Україна – серцю мила. Не для піару пісня й вірш, Не для піару кожне слово, Коли стає все гірш і гірш… Псевдолюбов за сво́є знову. Вкраїну серцем полюбіть… Та має бути це властиво… Словами рану не ятріть, Для України це – важливо! Аналізуйте весь свій шлях, Усі мотиви й аргументи, Знайдіть любов у тих роках. То ж чи були́ такі моменти? Її, звичайно, не було, Та мить з’явилась для піару. Вже є любові джерело? З котрого ж бо репертуару? 18.08.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1020278

ДУШУ В ВИШИВАНКУ ОДЯГНІТЬ (Про тих, хто 20-30 років тому покинув Україну, а тепер віршиками, пісеньками й лукавим словом голосять про псевдолюбов до України там і для піару, тік-току, фейсбуку, ютубу та інших платформ іноді тут, де тихо) В заморськім кра́ї псевдоукраїнці, Вдягнувли вишиванку й взя́ли стяг, Але душа лишається в заслі́нці, І люблять Україну на словах. Таких, на превеликий жаль, чимало, Для них війна – це просто слушна мить, Якої ті роки́ їм бракувало, Й душа за Україну не болить. То ж слушним є момент цей для піару, Де про любов так голосно кричать, Не мають від війни́ вони удару, І рятувати ненечку не мчать. А де ж були́ всі двадцять-тридцять ро́ків? Покинули Вкраїну ще колись, За всі роки́ не було жодних кроків, Зате тепер любити узяли́сь. За парканом так вигідно кричати, Бо там тривог і вибухів нема, Не личить тії маски одягати І про любов кричати з усіма. Мовчали стільки літ й заговорили, Але не тут, а там, за парканом, Лукавим словом неньку полюбили, І сиплють ними так, немов піском. 16.08.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1020079

#історія #постаті Торквато Тассо: Лицар сумного образу і співець визволеного Єрусалима 🖋️🛡️ 11 березня 1544 року народився Торквато Тассо — останній великий поет італійського Відродження, який зумів поєднати сувору релігійність із палкою чуттєвістю. «Визволений Єрусалим»: Бестселер XVI століття Його головний твір — епічна поема про Перший хрестовий похід. Тассо не просто описував битви за стіни святого міста; він створив живих героїв, які страждають від нерозділеного кохання, сумніваються у своєму призначенні та борються з магічними чарами. ✨🏰 Саме Тассо подарував світовій літературі образи, які потім століттями надихали художників та композиторів (від Пуссена до Генделя): * Танкред та Клоринда: трагічна дуель лицаря з коханою жінкою-воїном, яку він не впізнав під обладунками. ⚔️💔 * Сади Арміди: символ спокуси та ілюзорного раю, де герої забувають про свій обов'язок. 🌿🍎 Геній на межі божевілля Життя Тассо було далеким від поетичної ідилії. Він був хворобливо самокритичним і постійно переписував свої твори, боячись інквізиції та невідповідності церковним канонам. Його перфекціонізм межував із параноєю. 🤨🔥 Зрештою, через конфлікт із герцогом Альфонсо д’Есте (і, подейкують, через безнадійне кохання до його сестри Леонори), поета оголосили божевільним і на сім років замкнули в госпіталі Святої Анни. Це зробило його легендою серед романтиків наступних поколінь: Гете присвятив йому п'єсу, а Байрон — поему, вбачаючи в ньому символ гнаного генія. ⛓️🎭 Чому ми його читаємо? Тассо був майстром музикальності вірша. Його поезія настільки мелодійна, що її століттями співали венеційські гондольєри. Він довів, що навіть у жорстких рамках релігійного епосу є місце для глибокого психологізму та людської слабкості. Він помер за кілька днів до того, як папа римський мав коронувати його лавровим вінком на Капітолії — найвищою нагородою для поета. Тассо пішов непереможеним, залишивши нам світ, де лицарство — це не лише обладунки, а насамперед стан душі. 🌿🏛️

Картинка мені дуже сподобалася, але вірш Тараса Шевченка ШІ писав з помилками. Тому, я попросила ШІ прибирати всі ці слова, а далі я вже сама все це написала. P.S.: Він і раніше писав помилково, але не завжди. Тож, якщо там трішечки помилково написано, то нічого, на це не варто звертати уваги.😊 У випадку з віршем Тараса Шевченка, я хотіла щоб було правильно написано.💙💛

#дати 10 березня 1861 року в Петербурзі, у віці 47 років, тихо відійшов у вічність Тарас Григорович Шевченко. 💔 Це не просто дата — це точка, де зійшлися всі страждання, заслання, цензура й непереможний дух людини, яка стала символом нації ще за життя. Смерть прийшла після десятиліть поневірянь: 10 років солдатчини, заборона писати й малювати, постійний нагляд. Останні роки в Академії мистецтв — вже з надірваним здоров’ям. Сучасники згадували: майже всю ніч перед смертю він сидів, спираючись на руки, бо біль у грудях не давав лягти. Ранок 10 березня став останнім. Тіло спочатку поховали на Смоленському кладовищі, але за заповітом («Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…») прах перевезли в Україну — і в травні 1861-го перепоховали на Чернечій горі в Каневі. З того часу гора стала місцем паломництва, а дата — днем національної жалоби. Чому саме 10 березня залишається пам’ятним? Бо це не радянський винахід, а безпосередня роковина смерті. З 1862 року почалися перші меморіальні заходи, згодом традиція закріпилася як Шевченківські дні — 9 березня (народження за новим стилем) та 10 березня (смерть). У радянські часи намагалися маніпулювати датами, але народ зберіг справжню пам’ять. Сьогодні це неформальне, але глибоко шановане вшанування: панахиди, покладання квітів, читання віршів, роздуми про те, наскільки актуальними лишаються його слова про волю, правду й кайдани. Шевченко не просто помер — він залишив заповіт, який Україна виконує щодня. Його смерть стала початком безсмертя. Тож 10 березня — це не сум, а нагадування: «Борітеся — поборете». 🇺🇦

Вийшов 13-й МузАльбом пісень на мої вірші. https://youtu.be/n520Y0cvqxw

🗺✍️Кожен українець знає, що 9 березня – це День народження найвідомішого українського поета Тараса Шевченка. Людина, що поєднувала художній і поетичний таланти, той, хто гострим словом формував основи для боротьби за незалежність – усе це про Великого Кобзаря. Майбутній поет народився в кріпацькій родині 9 березня 1814 року на Черкащині, а науки вчився в сільського дяка. Реалії першої половини ХІХ століття аж ніяк не сприяли розвитку чи бодай можливості жити достойним життям. Шевченко, як і абсолютна більшість сільського населення, поневолених російським царатом українських земель, був кріпаком і працював на пана Павла Енгельгардта. Саме останній і розгледів в юному Тарасові здібності до малювання. Унікальний талант, наполегливість і гарні друзі допомогли Тарасу Шевченку звільнитися від пана й отримати свободу. Після викупу з кріпацтва молодий художник навчався в Петербурзькій академії мистецтв, де починає писати вірші. Його творчість цікаво досліджувати, враховуючи багатогранність поета і гостроту піднятих тем. Національний гніт, фактичне рабство, великоімперський шовінізм, соціальна несправедливість та навіть інтимна лірика – тематика творів широчезна. Разом з тим, Шевченко вмів писати гостро, викриваючи проблеми, про які мало наважувалася говорити. Тарас Шевченко гармонійно поєднував революційний дух часу з плеканням давніх українських історичних образів. В його поезії бачимо відповідь і критику як імперського устрою з його пихатістю і ворожістю всьому українському, так і викриття ницості, порочності і зради деяких українців, що завели свою країну у фактичне рабство. Не вабило Шевченка життя в російській столиці. Він щоразу повертався на рідну землю. Навіть його Заповіт починається зі слів “Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій”. В одній із поїздок Україною Шевченко, перебуваючи в Києві, приєднався до таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївського братства, заснованого Миколою Костомаровим. Та вже за кілька місяців це стало причиною його арешту та довгого заслання в Азію. Там він пише твори, що увійшли до циклу “В казематі”, а також проникається долями й інших народів російської імперії та присвячує їм кілька віршів і поем: “«У Бога за дверима лежала сокира», “Полякам”, “Царі”. Шевченко прожив лише 47 років, але залишив за собою яскравий мистецький та змістовий слід, ставши символом України, рупором народної боротьби. Його спадщина навіки вписана в українську культуру та історію. Дякуємо тобі, великий Кобзарю!

#історія #постаті Тарас Шевченко: Людина за межами іконостасу — від денді у білих панталонах до в’язня сумління. Коли ми говоримо про 9 березня, традиційно згадуємо «пророка» та «батька нації». Але за нашаруваннями радянської та навіть сучасної патетики часто губиться жива людина — пристрасна, талановита, скептична і неймовірно стійка. Тарас Шевченко не народився з кобзою в руках; він вигризав своє право на особистість у системи, яка вважала його лише «майном». ✍️🎩 1. Петербурзький період: Академія та «білі панталони» Після викупу з кріпацтва у 1838 році Шевченко не одягнув одразу селянську свитку. Навпаки, він став зіркою петербурзького бомонду. Учень Карла Брюллова, улюбленець світських салонів, Тарас був справжнім денді: він купував дорогий одяг (легендарні білі панталони та гумове пальто-макінтош, що було піком тогочасної моди), відвідував театри та оперу. Його талант художника цінували на рівні з провідними майстрами Імператорської академії мистецтв. Це був період інтелектуального вибуху, коли колишній «козачок» Енгельгардта став рівним серед найкращих умів епохи. 🎨🎭 2. Кирило-Мефодіївське братство: Перехід у політичне поле Поворотним моментом стала подорож Україною у 1843-1845 роках. Те, що він побачив — руїну, кріпацтво та нищення козацьких вольностей, — змінило його назавжди. Шевченко приєднується до Кирило-Мефодіївського братства. Поки інші учасники дискутували про слов’янську федерацію, Тарас писав «Сон» та «Кавказ» — тексти, які били прямо в обличчя імперській системі. Його сатира на царя миколу І та царицю була настільки гострою, що монарх сприйняв це як особисту образу. Як наслідок — арешт 1847 року та сумнозвісний вирок. ⚔️📜 3. Десять років без права малювати: Випробування пустелею Заслання в Оренбург, Орську фортецю та пізніше в Новопетровське укріплення було спробою інтелектуального вбивства. Резолюція «під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати» була витонченим катуванням для митця. Але саме тут проявився його неймовірний характер. Шевченко малював потайки, ховаючи свої «захалявні книжечки», займався науковими експедиціями (як-от Аральська описова експедиція), де проявив себе як фаховий топограф та дослідник природи. Він не просто виживав — він продовжував творити, попри щоденну муштру та приниження. 🛡️🏜️ 4. Скепсис та релігійність: Складні стосунки з Богом У текстах Шевченка ми бачимо глибокий філософський конфлікт. Він не був «атеїстом», як хотіла показати радянська пропаганда, але й не був смиренним прихожанином. Його звернення до Бога часто звучать як докір за несправедливість, що панує на землі («А до того — я не знаю Бога»). Це була позиція людини, яка шукає вищої правди, але відмовляється миритися з релігією як інструментом поневолення. Такий рівень критичного мислення робить його ближчим до сучасних екзистенціалістів, ніж до середньовічних поетів. 🕯️ 5. Повернення та мрія про «хату над Дніпром» Останні роки після звільнення (1857) були фізично важкими, але творчо насиченими. Шевченко став першим в імперії, хто отримав звання академіка гравюри — це був тріумф професіоналізму над обставинами. Він мріяв одружитися, купити ділянку землі в Україні та спокійно працювати. Але імперія не дала йому цього шансу: постійний нагляд, заборона жити в Україні та підірване здоров’я призвели до передчасної смерті у 47 років. 🏠🌊 Тарас Шевченко залишив нам не просто збірку віршів. Він залишив методологію опору: через освіту, через мистецтво, через гостре слово і, головне, через відмову визнавати себе рабом — чи то поміщика, чи то царя, чи то обставин.

На вірші Т.Г. Шевченка @усі https://www.youtube.com/watch?v=zl57ZW9NYfE

#історія #постаті Джуана де Ібарбуру: Муза Латинської Америки, що стала легендою при житті ✍️🇺🇾 8 березня 1892 року народилася Джуана де Ібарбуру — жінка, чиє ім'я в Уругваї вимовляють із таким же благоговінням, як у нас ім'я Лесі Українки. Вона була не просто поеткою, а справжнім культурним феноменом. У 1929 році в залі законодавчих зборів Монтевідео її офіційно проголосили «Джуаною Америки» — титул, який визнав її лідерство в усій іспаномовній літературі континенту. 🏛️🌟 Її ранні вірші були вибухом радості, чуттєвості та любові до життя. Вона оспівувала природу, молодість і красу так щиро, що її поезія здавалася ковтком свіжого повітря в епоху складного модернізму. Джуана писала про те, що близько кожній людині: про трепет першого почуття, про аромат диких квітів та про магію повсякденності. 🌿🌸