Мово рідна, розквітай з роками, Хай вшановують тебе в віках, Щоб теплом і ніжними словами, Ти була в народу на вустах. Всіх вітаєм українців з святом, Щиросердно зичимо добра, І хай в світі різних мов багато, Солов’їна мова в нас одна! https://t.me/Ukraineaboveallelse

#поезія Стікали крапельки по склі, Там, за вікном, душа страждала. Багато болю у житті, А от за що- й сама не знала. А крапля схожа на сльозу, Яка обличчя обпікає. А ще на вранішню росу, Що ніжно квіти прикрашає. Лиш вистачило б сили їй, І тільки б крила не зламались. Щоб полетіти ще до мрій, І щоб вуста ще усміхались... ВІТА ІГНАТКО

#поезія Спини мене отямся і отям така любов буває раз в ніколи вона ж промчить над зламаним життям за нею ж будуть бігти видноколи вона ж порве нам спокій до струни вона ж слова поспалює вустами спини мене спини і схамени ще поки можу думати востаннє ще поки можу але вже не можу настала черга й на мою зорю чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум’ям згорю. Ліна Костенко

ПРОМОВА З ПОТОЙБІЧЧЯ ( вустами полеглого героя ) Я бачив те, чого́ вам і не снилось, Я бачив пекло, будучи живим, Та в мить якусь і серце зупинилось, Загашена свіча ординцем тим… Я бачив те, про що вже не сказати, Мої́ вуста наза́вжди вже німі, А йшов я Україну захищати, Бо грати довелося в нас сурмі. Я бачив те, від чо́го крівця стила, Та йшов я в бій, йшов з ворогом на прю, Бо серцю Україна лю́ба й мила, І голову поклав у тім бою́. Я бачив те, чого́ не описати, Немає слів, щоб все розповісти́, І довело́сь життя своє́ віддати, За обрій рано довело́сь піти. Я бачив те, чого не уявити: Страшна реальність в пеклі на землі́… Пішов туди… а так хотілось жити… Тепер моя́ домівка у землі́. Я бачив те, що відбирає мову, Пекельні му́ки довело́сь пройти, Із засвітів кажу́ тепер промову, Бо вже пішов у вічнії світи. 17.07.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1043963

Базарська трагедія. 21 листопада 1921 р. «До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить!» Керував розстрілом полонених армії УНР особисто червоний бандит Котовський. 359 полонених, поранених більшовики вивели за селище Базар на Житомирщині, зачитали постанову «п’ятірки» про розстріл їх як «ворогів народу» та виконали вирок, жителів Базару більшовики зігнали подивитися на страту. У ході битви під Малими Міньками в боротьбі з більшовиками зазнала поразки Волинська група Повстанської армії УНР під командуванням генерала-хорунжого Юрія Тютюника. Полонених, після дводенного перебування замкненими в голоді і холоді, вишикували біля заздалегідь викопаного рову. Котовський особисто хлопцям пропонував покаятися і перейти на бік Червоної армії. У відповідь пролунав голос Степана Щербака: «До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить!» І залунало: «Слава Україні!». Далі хлопці заспівали «Ще не вмерла Україна!». Пісня обірвалася в них на вустах. Вони падали від катівських куль у глибокий рів. Мертвих і поранених загорнули промерзлою землею. Базарівці згадують, що потім чули з могили стогін. Історики кажуть, що листопадовий рейд майже не мав шансів на успіх, скоріше це був похід відчаю і акт героїзму. 359 героїв, що поховані в братській могилі поблизу Базара, Історики свідчать, перевага живої сили в сорок разів була на боці червоноармійців. Пам’ять Героїв Базарської трагедії офіційно вшановують з 1991-го року, а рік до того власті навіть заборонили встановити хрест на братській могилі в селі Базар, що на Житомирщині. Меморіал пам'яті Героїв Базару, зведений 2000 року на пожертви українців із Великої Британії.

ЩЕ СКІЛЬКИ? Ще скільки журавлів забе́ре ця війна? Журавок скільки не верне́ додому? Чорніє з горя мама не одна… Відомо це лиш Господу святому. Ще скільки пта́шок в вирій полетить, Та са́ме в той, з якого не вертають? Чому́ війну нічо́го не приспить? Журавлики в могилоньки лягають. Ще скільки нам купатися в сльозах? Ще скільки нам від вибухів здригатись? Лишень війна і горе на вустах. Над нами скільки будуть ще знущатись? Ще скільки цвіту згине у бою́? Могил ще скільки виросте, мов квітів, Коли орди не буде в нас в краю́ Й не будуть гинути невинні діти? Ще скільки вдів наро́дить ця війна Й сиріт ще скільки з'явиться усюди? Ще скільки карбувать нам імена? Коли в нас МИР і спокій знову буде? Коли захочуть нам допомогти Брудну війну наза́вжди закінчи́ти? Як нам життя й Вкраїну зберегти Й ціну страшну за це щоб не платити? 01.04.2023 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2023 ID: 978895

#історія #факт Сповідь за крок до гільйотини: остання записка Шарлотти Корде. 🕯️ Велич у фанатизмі 17 липня 1793 року небо над Парижем затягнуло важкими хмарами, ніби сама природа готувалася до кривавого спектаклю. У камері в’язниці Консьєржері молода жінка з Нормандії, чиє ім’я за кілька днів до того ніхто не знав, дописувала листа. Шарлотта Корде, вбивця «Друга народу» Жана-Поля Марата, готувалася до зустрічі з «національною бритвою». Мало хто знає, що Шарлотта не була простою фанатичкою. Вона була правнучкою великого драматурга П’єра Корнеля. У її жилах текла кров тих, хто оспівував честь і обов’язок, і своє вбивство вона сприймала як античну трагедію. Вона вірила, що, встромивши ніж у груди Марата, який гнив у своїй лікувальній ванні, вона вбиває не людину, а сам терор. 🖋️ Забута деталь ешафоту Приватна історія Шарлотти — це історія вражаючого спокою. Коли до неї прийшов художник Жан-Жак Оер, щоб написати її портрет перед стратою, вона не лише погодилася, а й почала давати поради щодо композиції, аби її образ зберігся для нащадків гідним. Але найінтимніший момент стався вже на самому ешафоті. Кат Сансон, готуючи дівчину до страти, хотів закрити їй очі, але вона відмовилася. Коли ніж впав і помічник ката підняв відрубану голову за волосся і вдарив її по щоці, очевидці заприсяглися: обличчя Шарлотти спалахнуло гнівом, а на щоках з’явився виразний рум’янець. Ця фізіологічна загадка того часу породила безліч суперечок про те, чи живе свідомість у голові після відокремлення від тіла. 🩸 Ціна омани Шарлотта Корде вбила одного тирана, сподіваючись зупинити ріки крові, але замість цього спровокувала ще лютіші репресії. Вона стала жертвою власної ідеалізованої уяви про справедливість. Її приватна драма полягала в тому, що вона померла з посмішкою на вустах, переконана, що врятувала Францію, тоді як насправді вона лише підкинула дров у багаття великого терору. ⚖️

ГНИЛИЙ ОРКОСТАН Війною спа́лені будинки, По всій країні – дим, вогонь. Та хто засу́дить тії вчинки, Зло сатанинських тих пого́нь? Видніють згарища усюди, Де бу́ли се́ла і міста́, Щоденно гинуть наші люди, Не мовлять слово їх вуста. Де бу́ло все – стають руїни, Від болю стогне вся земля, Летять снаряди, рвуться міни, Все – справа вбивці-москаля. Ракети ворог запускає, І дрони теж на нас летять, Життя потвора забирає, Усім, чим можуть, тим гатять. Міста́ і се́ла, мов примари, Де зупинилося життя, Жахливі там були́ удари, Постійне кровопролиття. Ордою спалені будинки, В яких колись було́ життя, Його забрали і в дитинки Ординські покидьки-сміття. Минуть роки́, та біль не вщухне, Боліти бу́де і колись, Та й оркостан гнилий той рухне За те, що нас вбивать взяли́сь. 26.01.2023 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2023 ID: 972051

ВІНОЧОК З КОЛОСКІВ А я сплету́ віночок з колосків, І соняхи у нього повплітаю, Додам у нього гілки чебреців Ще й пісню про Вкраїну заспіваю. А ще візьму́ колосся цілий сніп, І ніжно до грудей його приту́лю, Щоб більше в нас не бу́ло чорних діб, Молитвою від ворога зату́лю. А душу вишиванка зігріва, Бо поле хлі́бне знову сколоси́ться, Вуста шепочуть золоті слова́, На мирне небо зможу я дивиться. Гойдає вітер ниву золоту, І жайвір пісню голосно заводить, Молю́сь за землю-ненечку святу, Хай мирне сонце на світанку сходить. Стрічки́ розвіє ле́гкий вітерець, Краплинами роси́ буду вмиватись, Молю́ся, щоб прийшов війні кінець, Й від вибухів щоб більше не здригатись. То ж я сплету́ віночок з колосків, Ще й очі в мирне небо я підве́ду, Дзвінкий полине в піднебесся спів, Рукою по землі́ святій прове́ду. 11.09.2022 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022

#поезія Я згадую тебе... і твої руки, Солодкі, мов нектар, п'янкі вуста. Без тебе я терплю душевні муки І скриня щастя зовсім щось пуста. Мені давав ти неосяжні крила. Для мене ти цілий безмежний світ. Тебе сама, сама я відпустила Та мрії линуть знову у політ. І знов приходять в сни минулі весни І наші романтичні вечори. Здається, в серці все от-от воскресне, Як знову не нагрянуть холоди. Я згадую тебе... вже тільки згадки. На все давно поставлена печать. Не думалось колись, не було й гадки, Що прийде в серце туга і печаль. Що згубляться десь почуття любові, Які раніш палали, мов вогонь. Були ми вдвох на все в житті готові. Мої не випускав з своїх долонь. Тулив мене до серця, наче квітку, Яка для тебе розцвіла в саду. Було нам добре разом взимку... влітку... ...Лиш спогади у серці бережу. Оксана Козак