Невідомий відомий Валерій Маренич 80-річний ювілей легенди національної пісні, мистецького бренду України! У 1950-1980-ті багато українських виконавців виїжджали працювати в москву. Серед них були музиканти, вокалісти, композитори, представники розмовного жанру. Валерій Маренич з Антоніною Сухоруковою 1970 року приїхали з москви в Україну! 1973-го до них долучилася Світлана, якій сповнилося 18. Вони перебували на піку популярності, їх повсюдно запрошували і всі хотіли їх бачити. Система ж робила свою чорну справу, “винних” і “неугодних” з лінією “рідної комуністичної партії” мусили покарати. Мареничів старалися очорнити і зробити зрадниками. Кіровоград Валерій не був першим хлопцем Антоніни. Зустрілися тоді, коли зароджувалася нова хвиля на естраді. Уперше зустрілися за кулісами, де він, одиноко стояв. Придивилася до нього. Він мав сценічну фактуру, вів себе скромно. Йому чогось бракувало, на сцені виглядав якось незграбно, до його зросту чогось бракувало. Валерій у москві співав у дуеті з Антоніною. Через дуже короткий час його потягнуло в Україну, додому. На початку літа 1970 року купили найдешевші квитки і в плацкартному вагоні поїхали в Кривий Ріг, до батьків Валерія. Ось там Маренич увімкнув магнітофон і дав послухати Тоні п’ять чи шість своїх пісень. Дані вокальні в нього прекрасні, тембр приємний, оксамитовий, але спів був кострубатий, якийсь необтесаний. А коли узяв у руки гітару, все вписалося і стало органічним. Разом готували концертні номери. Найближче був Кіровоград. Поїхали на прослуховування. Ось так першим місцем роботи майбутніх учасників тріо Мареничів стала Кіровоградська обласна філармонія. Новачки мали свої концертні дуетні номери, входили до складу збірного філармонійного ансамблю “До-ре-мі”. Співали народні пісні у власній обробці, повсюдно “на біс” звучала “Червона рута” Володі Івасюка, яка стала піснею з пісень! У Кіровограді Тоня на початках була на своєму дівочому прізвищі Сухорукова, а вже на початку 1971-го, після одруження, отримала паспорт, стала Маренич. Весілля не було, лише розписалися у ЗАГСі. 23 лютого 1971 року згідно з наказом директора Кіровоградської обласної філармонії вокалістів Мареничів звільнили з роботи за згодою сторін. Віталій з Антоніною влаштувалися в Гур’євську філармонію у Казахстані, мали назву “Ритми ХХ століття”. Об’їздили республіку вздовж і впоперек. Співали українських пісень, їх з нетерпінням чекали на кожному концерті. Не було дійства без аншлагу. На гастролях у Новосибірську, в готелі, Валерій з Антоніною слухали музичну радіопередачу. З ефіру почули дует хлопців, і Тоня, сама того не сподіваючись, напророчила подальшу долю: “Треба робити тріо, дуетів “розвелося” занадто!” У Сімферопіль для отримання гастрольного посвідчення і здачі концертної програми разом з “Ритмами ХХ століття” з міністерства культури урср приїхала Ірина Кошиць. Мареничі їй дуже сподобались, а вона їм. Приваблива жінка, набагато старша від Валерія і Антоніни, стала їхньою покровителькою. За її рекомендацією дует запросили у Ворошиловград. Вони ж у неї ніколи нічого не просили. Ірина Анатоліївна походила з роду відомого хорового диригента Олександра Кошиця, аранжувальника відомого на весь світ “Щедрика”. Завдяки їй доля Мареничів вирішилася на користь України та української пісні. Сталося це диво в українському Криму. Ворошиловград. Рівне. Радянська влада двічі перейменовувала Луганськ і Ворошиловград. На жаль, жодної згадки про працю Мареничів під її прапором місцева філармонія не залишила ніде і ніколи. Кінець лютого-початок березня 1973 року – Валерія з Антоніною прийняли тут на роботу. Пробули там недовго. На зборах колективу обох почали поганити, Мареничі з українськими піснями не вписувалися в ті рамки, які там хотіли бачити. На тому непорозумінні була присутня Ірина Кошиць. Досвідчена киянка підійшла і заспокоїла: “Не заїдайтеся з ними. Бачите, що тут нема з ким розмовляти”. Кошиць зробила все, щоб її улюбленці поїхали в Рівне. 19 липня 1973 року Валерія і Антоніну зарахували у штат Рівненської філармонії на посаду вокалістів-солістів естради. Поліщуки полюбили Валерія і Антоніну, концертні зали аплодували їм повсюдно. …А 15 вересня того ж 1973-го дует звільнився. І було це так. Після репетиційного періоду виїхали на гастролі по Україні. В Криму, в готельному номері пролунав телефонний дзвінок. У слухавці почувся голос директора Волинської філармонії Геннадія Місана: “Нам терміново потрібні солісти у ВІА “Світязь”! Зриваються гастролі!” Пообіцяв підвищити оклади, пошити костюми, а найголовніше – забезпечити квартирою! Мареничі виставили свою умову – створення тріо. “Так, я згодний!” – вигукнув голос у трубці. Відчувалася рука Ірини Кошиць – підказала Місанові, де вони гастролюють і що має з ними робити.

💙💛 День затвердження Державного Прапора України. Синьо-жовтий прапор сьогодні - це більше, ніж символ. Це наша памʼять. Наша боротьба. Наша надія. У 2026 році цей прапор для мільйонів українців - не абстракція. Він був на евакуаційних автобусах. Його закопували в городах, щоб окупаційна влада не забрала наш символ віри та свободи. У руках дітей, які залишали дім. Над зруйнованими будинками і над тими, хто не здався. Для внутрішньо переміщених осіб синьо-жовті кольори - це знак: ми вдома, де б ми не були. Це відчуття єдності, яке тримає, навіть коли важко. І водночас ми знаємо: є ще українські міста й села, які чекають. Чекають дня, коли синьо-жовтий прапор знову замайорить над ними вільно й без страху. Коли наші кольори знову засяють там, де зараз темрява й тиша. Ми віримо в цей день. Ми працюємо заради нього. І тримаємося разом - під одним прапором. 💙💛 Україна була, є і буде. https://t.me/Ukraineaboveallelse

😳 Іспанія допомогла російському танкеру під санкціями уникнути затримання 22 січня у судна Chariot Tide відмовив двигун у зоні відповідальності Іспанії. Замість арешту підсанкційного судна, іспанське рятувальне судно супроводило його до міжнародних вод у напрямку Марокко. Танкер зайшов у марокканський порт. Причини, чому іспанська влада не вжила заходів щодо судна з «чорного списку», не розголошуються. #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

#історія #постаті 28 січня 1853 року в Гавані народився Хосе Марті — людина-символ, яку на Кубі називають просто «Апостолом». Він примудрився поєднати в собі непоєднуване: тонку душу поета-модерніста та залізну волю революціонера, який поклав життя на вівтар незалежності своєї батьківщини від іспанської корони. 🇨🇺✍️ Свобода як стиль життя Марті почав свою боротьбу ще підлітком. У 16 років він уже видавав газету «Вільна Куба», за що іспанська влада оперативно відправила його на каторгу, а потім у вигнання. Більшу частину життя він провів у роз’їздах — від Мексики до США, де займався тим, що ми зараз назвали б «фандрайзингом для революції». Він об’єднав розрізнені групи емігрантів у Кубинську революційну партію, готуючи масштабне повстання. ⛓️🌍 Поезія, що стала піснею Марті був одним із лідерів латиноамериканського модернізму. Його збірка «Прості вірші» (Versos Sencillos) — це класика світової літератури. Найцікавіше, що саме його вірші лягли в основу всесвітньо відомої пісні «Guantanamera». Тож, коли ви чуєте цей запальний мотив, знайте — це слова людини, яка понад усе на світі любила свою «землю, де росте пальма». 🎶🌴 Смерть героя: Сонце в обличчя Хосе Марті не був «кабінетним» ідеологом. У 1895 році, коли на Кубі почалося чергове визвольне повстання, він особисто висадився на острів зі зброєю в руках. Його смерть у бою біля Дос-Ріос була майже літературною: попри попередження досвідчених генералів, він верхи на білому коні кинувся в атаку на іспанські позиції та загинув від ворожої кулі. Він завжди казав: «Я хочу померти під сонцем, з обличчям, зверненим до неба». Так і сталося. 🏇☀️ Спадщина без кордонів Хоча сьогодні кубинський режим намагається монополізувати ім'я Марті, його ідеї були набагато ширшими за будь-яку ідеологію. Він мріяв про вільну Латинську Америку, де панує освіта, культура та взаємоповага. Для кубинців він — як Шевченко для українців: пророк, чиї слова цитують у радості та в горі, і чий авторитет залишається незаперечним крізь століття. 📚✊

#сторія #події Директорія УНР проти більшовицького популізму: Земельна реформа «на межі». ​28 січня 1919 року, коли дим від гармат Громадянської війни застилав українські обрії, Директорія УНР ухвалила документ, що мав стати рятівним колом для молодої держави — Закон про землю. Це була відчайдушна спроба Симона Петлюри та Володимира Винниченка довести селянству, що українська влада може дати їм не менше, ніж обіцяють ленінські декрети. 📑🌾 ​Битва за серця (і плуги) селян ​На той час більшовики вже щосили розмахували своїм «Декретом про землю», заманюючи втомлених війною селян у тенета комунізму. Директорія розуміла: якщо не запропонувати альтернативу, українське село просто «почервоніє». ​Ухвалений закон був радикальним навіть за європейськими мірками: ​Право власності на землю скасовувалося (вона ставала народним надбанням). 🚫💰 ​Земля передавалася селянам без викупу. ​Встановлювалися жорсткі норми — від 15 до 30 десятин на господарство, щоб не створювати нових «латифундистів». ​Соціалізм з українським обличчям чи вимушений крок? ​Очільники Директорії самі були соціал-демократами, тому ідея «соціалізації землі» не була для них чужою. Проте вони намагалися зберегти баланс: на відміну від більшовицьких «комбідів», українська влада орієнтувалася на працьовитого господаря-середняка. Трагедія полягала в тому, що закон приймали у Вінниці, поки москва вже готувала наступ на Київ. Втілювати реформу доводилося під звуки канонади, що робило її реалізацію майже неможливою в багатьох регіонах. 🛤️🛡️ ​Чому історія не терпить умовного способу? ​Багато істориків критикували цей закон за надмірний радикалізм, стверджуючи, що він відштовхнув від Директорії великих землевласників та інтелігенцію. З іншого боку, якби влада УНР зволікала, селянство повністю перейшло б на бік ворога ще раніше. Директорія намагалася грати на полі противника, використовуючи його ж зброю — обіцянку справедливості. ⚖️ ​Урок, який ми вчимо досі ​Земельна реформа 1919 року стала символом українських державотворчих пошуків: щирих, амбітних, але часто запізнілих. Вона продемонструвала, що українське питання — це завжди питання соціальне та земельне. Сьогодні, коли в Україні знову точаться дискусії про ринок землі, варто пам'ятати про 28 січня 1919 року — день, коли українська держава намагалася стати матір'ю для свого селянина, а не просто збирачем податків. 🚜🇺🇦

Про перемовини  💬 Народи можна перемагати, але ніколи не можна принижувати, допоки вони не скорені, бо отримаєш зворотнє. Війна може закінчитись через перемогу, поразку чи дипломатію (мова про дипломатію, коли не є наслідком поразки). Але закінчення війни через дипломатію, що не є наслідком поразки, не відбуватиметься через приниження.  Приниження ворога через дипломатію/договір може відбутись тільки у разі поразки: військової (нацистська Німеччина), економічної (Німецька імперія), ідеологічно-психологічної (Японія у 2СВ).  У всіх інших випадках, допоки інша сторона зберігає військові, економічні, психо-емоційні здатності до опору, вона є рівноправним суб’єктом перемовин, з яким фіксують дійсність поточного стану конфлікту (війна — це найвища форма міждержавного конфлікту).  ⏩ Вимоги американців та московитів до українців «здати решту Донбасу» є приниженням українського народу, який не втратив здатності до опору (не програв). А оскільки ці вимоги є приниженням, то урядовці не підуть, бо не піде в поточному стані українське суспільство. І саме тому я абсолютно не звертаю увагу на «перемовини щодо статусу Донбасу». Оскільки дипломатія через вимоги, що принижують сторону, що не програла — не має сенсу. Будь-який такий договір, на який піде поточна політична влада, але який більшість суспільства сприйматиме як «приниження», по-перше, зафіксує високі ревізіоністські очікування (хоча вони й так будуть); по-друге, поточна політична еліта просто перестане існувати, особливо в демократичному суспільстві. Тому це елемент усвідомленого самовиживання. І саме через високу електоральну та іншу політизацію в наших елітах будь-яка переговорна група від України більше боятиметься тиску/вибуху від власного суспільства, що не програло, ніж тиску та погроз США. І попри всі намагання США знайти елемент тиску на Україну та на чинні політичні еліти, щоб нав’язати здачу Донбасу через форму відносин, що принижують Україну та винагороджують Кремль, — це приречене на провал, через те, що американська адміністрація не усвідомлює та не проявляє у поточній формі дипломатії повагу до сторони (до України). У поточному стані, допоки Україна зберігає здатність до опору зовнішній агресії і не є переможеною, — вимоги, що принижують суспільство, не будуть прийняті незалежно від об’єму та форм тиску на українські еліти. Тож весь процес зараз є профанацією. Як і до цього, про що вже вкрай багато говорили. Реальний переговорний процес може відбутись тільки тоді, коли: ▶️Або Кремль знизить вимоги до тих, що відображають дійсність. І, як наслідок, будуть націлені на завершення, бо «воно стратегічне й їм потрібно», і тоді не буде місця «вимогам, що принижують». ▶️ Або одна зі сторін зазнає як мінімум однієї з форм поразок: військової, економічної чи психоемоційної, або їх сукупності. Тоді одна зі сторін може диктувати «приниження».  А все, що відбувається, як і минулого разу, так і зараз: це концерт на вимогу США, де американські урядовці шукають шлях нав’язати форму приниження слабшій на їх думку стороні. Але слабший не означає той, що програв. Але щоб це усвідомлювати, необхідно вміти поважати.  Причину цих перемовин можна в певному сенсі інтерпретувати через тези Сунь-цзи: «Найкраще — зламати його (ворога) задуми; далі — зруйнувати його союзи; далі — розбити його військо; найгірше — брати міста штурмом». Так ось, завдання наших дипломатичних дій у цих псевдодипломатичних треках: 📌«зламати задум ворога» — не дати нас ізолювати від США та звинуватити «у всіх провинах»; 📌«зруйнувати його союзи» — дочекатись того моменту і внутрішньої кон’юнктури в США, щоб зламати союз певних груп впливу Білого дому та Кремля; 📌 «розбити його військо» — зберігаючи обсяги зовнішньої підтримки, довести військово-економічну деградацію московію до потрібного рівня; При цьому «найгірше—брати міста штурмом»—тобто йти на прямий конфлікт з Білим домом. Хоч це і було б справедливо, але поки може дорого коштувати. Тому ці «перемовини» — це специфічна форма війни, породжена деградованим, в плані цінностей та розумінь,станом Білого дому. Resurgam➰Приєднуйся https://t.me/Ukraineaboveallelse

Найстаріший футбольний стадіон у світі буде знесено ⏳ Вперше у своїй історії «Мейденхед Юнайтед» готується залишити стадіон «Йорк Роуд», якому виповнилося 155 років. Арена вважається найстарішою у світі, що безперервно використовувалася одним клубом. 🗣 Голова клубу Пітер Гріффін заявив, що стадіон більше не відповідає сучасним вимогам, а без переїзду майбутнє клубу опиняється під загрозою. За інформацією BBC, влада округу Віндзор і Мейденхед готова схвалити будівництво нового стадіону в Braywick Park, усього за одну милю від нинішнього місця. 🌱 Нова арена вміщуватиме 5 000 глядачів, отримає сучасне трав’яне покриття та стане частиною спортивного кластера з екологічним ухилом – із використанням відновлюваної енергії, переробкою води та покращенням біорізноманіття. Проєкт поки перебуває на ранній стадії, але вже представлений громадськості. 🧱 «Йорк Роуд — чудовий історичний стадіон, але він більше не підходить для наших завдань. Ми хочемо забезпечити майбутнє клубу на наступні 150 років», – підкреслив Гріффін. 💷 Клуб планує отримати оренду на 999 років і виплатити раді £2,5 млн. Фінансовий перепочинок «Мейденхед Юнайтед» отримав у 2024 році – £4 млн завдяки відсотку з трансферу захисника Макса Кілмана до «Вест Гема». ⚽️ «Мейденхед Юнайтед» виступає в National League South, іде в середині турнірної таблиці та зберігає шанси на плей-оф. Керівництво наголошує: переїзд необхідний, щоб зберегти клуб і його роль у житті міста. #World_Football #football #European_football @European_football #футбол_football #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

#історія #події Його називали «тихим» за прізвищем, але його голос лунав на весь світ, пробиваючи залізобетонні стіни радянських таборів. 27 січня народився Олекса Тихий — педагог, мовознавець та людина, яка ще в середині XX століття зрозуміла: без української мови на Донбасі не буде української держави. ⚖️🇺🇦 Голос українського Донбасу: Олекса Тихий проти системи Олекса Тихий народився на хуторі Їжівка, що на Донеччині. У часи, коли радянська влада активно перетворювала Донбас на «рускій мір», він, простий учитель фізики та математики, виступив на захист української школи. Його зброєю були не кулі, а слова про те, що мова — це хребет нації. За свої погляди та участь у створенні Української Гельсінської групи Олекса був засуджений до 10 років таборів особливого режиму. Радянська Феміда була особливо жорстокою до нього, адже він руйнував міф про «повністю русифікований край». У таборах Мордовії він тримав багатоденні голодування, вимагаючи статусу політв'язня та права на людську гідність. Його тіло виснажувалося, але дух залишався незламним. ⛓️📜 Олекса Тихий писав у своїх роздумах: «Я — для того, щоб жив мій народ, щоб жила його мова та культура». Він став одним із тих, хто ціною власного життя (помер у табірній лікарні в 1984 році) проклав шлях до нашої незалежності. Перепоховання Олекси Тихого в Києві у 1989 році разом із Василем Стусом та Юрієм Литвином стало одним із найбільших антирадянських мітингів, що фактично підписали вирок імперії. 🕯️✊ Сьогодні, коли за український Донбас ідуть запеклі бої, постать Олекси Тихого є нагадуванням: ця земля завжди мала своє українське серце, яке не змогли зупинити жодні репресії.

#історія #постаті Його знає кожен українець, хоча часто навіть не здогадується про це. Коли ми кладемо руку на серце під звуки національного славню, ми вшановуємо працю людини, чиє життя було суцільним служінням ідеї, за яку москва карала засланнями та заборонами. 27 січня ми відзначаємо день народження Павла Чубинського. 🇺🇦✍️ Більше, ніж автор Гімну: Життя під прицілом імперії Павло Чубинський був справжнім "універсальним солдатом" українського відродження XIX століття. Він не просто написав вірш «Ще не вмерла Україна» за лічені хвилини на одній із київських вечірок 1862 року — він заклав фундамент нашої ідентичності як етнограф, фольклорист та географ. Його праця була настільки фундаментальною, що імперська влада вбачала в ньому смертельну загрозу. Чубинського називали «небезпечним агітатором», який «негативно впливає на уми простолюду». За свою діяльність він поплатився роками заслання в Архангельську губернію. Але навіть там, на півночі, він не склав руки, а зайнявся дослідженням краю, за що згодом отримав золоту медаль Російського географічного товариства. Іронія долі: імперія нагороджувала того, кого водночас намагалася зламати. 🥇❄️ Повернувшись в Україну, він очолив грандіозну експедицію Південно-Західним краєм. Сім томів зібраних ним народних пісень, казок та обрядів стали доказом того, що українці — це окрема нація зі своєю древньою культурою, а не «малоросійське відгалуження». 📚 Павло Чубинський помер у 1884 році, так і не побачивши, як його вірш став державним символом. Але його слова виявилися пророчими: «душу й тіло ми положим за нашу свободу» — це формула, яку українці продовжують доводити щодня. Сьогодні ми згадуємо не просто поета, а людину, яка навчила нас співати про власну волю. 🕯️🇺🇦

«Уряд РФ використовує єврейську громаду для виправдання війни проти України» — рабин Гольдшмідт, колишній головний рабин Москви; на жаль, лідери єврейської громади в Росії змушені підтримувати цей наратив Рабин Пінхас Гольдшмідт, колишній головний рабин Москви, відмовився підтримати війну проти України, був змушений покинути Росію і згодом оголошений там «іноземним агентом». У інтерв’ю ізраїльському виданню Israel Hayom він формулює це прямо, без пом’якшень: «Уряд використовує єврейську громаду в політичних цілях. Останніми роками в Росії просувається теорія про повернення неонацизму в Україну та до країн Балтії, так що війну в російському наративі подають як продовження війни проти нацистської Німеччини. На жаль, лідери єврейської громади в Росії підтримують цю історію — вони використовують громаду в пропагандистських цілях». За словами рабина, така конструкція дозволяє представити війну не як сучасний політичний конфлікт, а як нібито морально виправдане продовження «історичної боротьби». Пам’ять про Другу світову війну та Голокост стає частиною риторичного інструментарію, а не предметом чесної історичної розмови. Гольдшмідт підкреслює: із приходом Путіна до влади в 2000 році втручання держави в життя єврейської громади стало нормою. Влада вирішувала, хто може бути головним рабином, а хто ні, і вигнала з країни десятки рабинів. Він пов’язує це з поверненням логіки силових структур і ідеології закритої держави: «З приходом Путіна влада повертається до спадкоємців КДБ, і ненависть до чужинців і Заходу стає невід’ємною частиною особистості людей, що виросли в цьому суспільстві». Особливе місце в інтерв’ю займає тема антисемітизму як інструменту самозахисту російської влади в кризові моменти. Гольдшмідт підкреслює, що це не теоретичне побоювання, а історично підтверджений механізм. «Страх полягає в тому, що коли уряд у Росії почувається під загрозою, він використовує антисемітизм для самозахисту. Ми бачили це раніше — у кінці царської епохи уряд говорив: «Не сердьтеся на царя, сердьтеся на євреїв», і це призвело до погромів. Це також відбувалося в кінці сталінської епохи». За його словами, нинішня риторика та міжнародна ізоляція держави створюють умови, у яких подібний сценарій знову стає можливим. Гольдшмідт безпосередньо пов’язує загострення напруги з ізоляцією Росії після початку війни проти України: «Сьогодні Росія перебуває в ізоляції. Путін думав, що переможе в Україні за три дні, а наступного місяця ми будемо відзначати чотири роки війни — довше, ніж війна між Росією і нацистською Німеччиною. Він ізолював себе від Заходу». Ця ізоляція, підкреслює рабин, прямо впливає на становище євреїв у країні. Під сумнів ставиться їхня лояльність державі, зростає антисемітизм, офіційно бути євреєм стає складніше. За його оцінкою, з початку війни країну вже залишили близько 100 тисяч євреїв, і абсолютна більшість із них не розглядає можливості повернення. Майбутнє єврейського життя в Росії, на його думку, виглядає без ілюзій: скорочення громад, втрата ресурсів і самотність. Люди все рідше пожертвують на синагоги та громадські центри, тому що розуміють — там немає довгострокового майбутнього. Галахічне питання Чи має право єврейська громада зберігати лояльність до держави, якщо ця лояльність вимагає публічної мовчанки або підтримки дій, пов’язаних з насильством, брехнею та спотворенням історичної пам’яті? Де проходить межа між דינא דמלכותא דינא — обов’язком дотримуватися законів держави — і забороною לא תעמוד על דם רעך — не бути байдужим до пролитої крові та несправедливості? Чи є примусова мовчанка допустимою формою самозбереження у ситуації, коли держава використовує єврейську громаду для виправдання війни та пропаганди — або ж це вже סיוע לדבר עבירה, сприяння гріху? Це питання особливо гостро звучить у контексті трьох клятв галута (שלוש השבועות): не повставати проти народів силою, не пришвидшувати кінець вигнання і водночас визнання того, що народи світу не повинні надмірно пригнічувати Ізраїль. Якщо ця межа порушується, постає ключове питання: чи зберігає принцип лояльності свою обов’язкову силу, коли остання межа перейдена? Підсумок Інтерв’ю Пінхаса Гольдшмідта в Israel Hayom — це не політичний маніфест і не публіцистика. Це спроба зафіксувати момент, коли єврейська громада в Росії опинилася між історичною пам’яттю та сучасною пропагандою, між страхом і лояльністю, між минулим і невизначеним майбутнім. Повний матеріал — тут: https://news.nikk.co.il/uk/uryad-rf-vikoristovuie-ievrejsku-gromadu/ ❓ Як ви вважаєте: чи існує в галахі момент, після якого мовчання перестає бути нейтральним і стає співучастю? НАновини‼️ — новини Ізраїлю Важливо❓ Поділіться ❗️ і підписуйтеся, щоб не пропустити подібні матеріали https://www.facebook.com/profile.php?id=61581708179881