Кажуть, нас створив Бог, — насправді це ми його створили. Створили для того, аби у щось вірити. Нам потрібно обманювати себе. Ми навіть самостверджуємося через інших. Ми переконані, що відхилення від норм — безумство. От тільки саме навіжені щасливі по-справжньому.
Ми — візуальне суспільство. Нам простіше сприйняти все органами чуття, а не розумом. Ми завжди за все платимо, і не обов’язково грішми. Ми проживаємо життя в кредит і нівелюємо норми моралі. Заперечуємо чужий світогляд і аналізуємо інших відповідно до власного прототипу. Наше життя — суцільний бульвар! Ми пропагуємо гомосексуалізм, забороняємо суїцид і абсолютно все зводимо до того, як заробляємо на життя. Ми — заручники колової системи: Гроші — Влада — Секс — Соціальність. Ми всі схибили. Створили комфорт, друже, який, не сумнівайся, врешті-решт нас уб’є. Тільки знаєш, у чому проблема? Ці всі речі — віртуальні, а матеріальні — саме час і смерть. Втеча, мій друже, втеча — єдине спасіння!
— І як вижити в такому світі? — я вперше звернувся іронічно.
— У житті не так багато істин, — цілком серйозно вів далі чоловік. — Ніколи ні до чого не прив’язуйся. Особливо — до іншої людини. Не довіряй людям, ще більше не довіряй собі. Висміюй стереотипи та встановлюй власні правила. Навчись говорити «НІ». Ніколи не піддавайся на провокації. Навчись контролювати емоції. Бо той, хто вміє керувати емоціями, керує життям. Ніколи не реагуй на образи! Відштовхуйся від свого ставлення до події, а не людського вчинку. Його вже не зміниш, а свої уроки із цього завжди можна почерпнути. Не стався до життя надто серйозно, не сковуй себе обов’язками. Менше думай. Більше живи. І головне — ніколи не плануй майбутнє.

#уривокзкниги "Тіні наших побачень"
І. Байдак

#ІванБайдак #Тінінашихпобачень #сучукрліт #сучасналітература #українськалітература #щочитати #саморелакс #саморефлексія #длянатхнення #роздуми #творчість #гроші #релігія #цінності #довіра #віра #вибір #життя #філософія #філософіяжиття

Найтяжчим і найнебезпечнішим заняттям у ТЦК є робота в групах оповіщення, – працівники ТЦК розповіли про роботу зсередини.
▪️Частину роботи в роздачі повісток мала взяти на себе місцева влада, але вони бояться гніву сусідів і родичів, тому всіляко уникають цього;
▪️Деякі військовослужбовці ТЦК самі НЕ хочуть роздавати повістки. Це невдячна, фізично та морально виснажлива і небезпечна робота;
▪️Крім цього, у тебе є керівництво, яке вимагає, щоб ти закрив план, поставив нових людей у військо;
▪️В українських селах вже нікого ловити: «Їдеш по селу, а воно – як мертвий техаський городок, тільки перекотиполя не хватає»;
▪️Коли ти ТЦК, тебе ненавидять і військові, і цивільні, і начальство. Військові намагаються тебе спровокувати на красівий відосік, начальство розказує, що якщо будуть хєрово ТЦК-шнічати, поїдуть на війну;
▪️План є добовий, тижневий та місячний – він встановлює, скільки людей конкретний ТЦК має поставити у військо. У поліції свій план – він регламентує кількість людей, яких поліція має фізично привезти у ТЦК;
▪️Група оповіщення ТЦК починає роботу о 6 ранку за будь-якої погоди. В один екіпаж зазвичай входять 3–4 людини;
▪️В один екіпаж зазвичай входять 3–4 людини – наприклад, двоє військовослужбовців ТЦК і двоє поліцейських. У прикордонних районах до такої групи також можуть долучитися прикордонники;
▪️В ТЦК є схема: вони можуть «випадково загубити» мобілізованого, їм випишуть штраф 20 тисяч грн, а зароблять вони при цьому $2000 з цього «загубленого».

https://t.me/Ukraineaboveallelse

❗️Ціни на електроенергію для побутових споживачів цього року підвищувати не планують, — Нагорняк

Влада не бачить підстав для збільшення фінансового навантаження на населення.

НЕ ОДНАКОВО МЕНІ

Ні! Не однаково мені
Удома жить чи в чужині,
Чи є що їсти, чи нема,
Чи нарід гине задарма!

І не однаково мені
Люди веселі чи сумні,
Чи веселяться, чи сумують,
Що неньку нелюди шматують.

Ще й не однаково мені,
Що хтось жирує, а хтось – ні.
І неоднаково, що влада,
Це не підтримка, а лиш – зрада.

І не однаково мені
У щасті жить чи у багні,
Чи нищать рідну мою мову,
Чи жить дають рідному слову.

І не однаково мені,
Що люди гинуть на війні.
Натомість, щоб у щасті жити
І неньку серцем всім любити.

Це не однаково мені
Ні наяву, ні уві сні.
Щоб неоднаково всім було,
І лихо шлях до нас забуло!

12.01.2020 р.
©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2020

Він прославився у світовій пресі як виконавець атентату у Львові проти галицького намісника Анджея Потоцького, на знак помсти за кривди, заподіяні українцям.
12 квітня 1908 року у Львові, 20-річний студент Мирослав пішов до будинку намісництва – теперішньої будівлі Львівської облдержадміністрації , і застрелив намісника імператора Австро-Угорщини – графа Анджея Потоцького.
Цього дня граф саме проводив аудієнцію у робочому кабінеті. Близько першої години дня до кабінету увійшов студент філософії Львівського університету Мирослав Січинський. Він дістав пістолет та здійснив чотири постріли.
Своїй жертві Січинській предметно пояснив, що поліція не має права колоти багнетами беззбройних селян. Він заявив, що вчиняє атентат за кривди українського народу, зокрема, за вбивство Марка Каганця та фальсифікацію виборів до австрійського парламенту.
«Се за наші кривди, за вибори, за смерть Каганця!»— вигукнув Січинський.
Перша куля потрапила в ліве вухо намісника та зачепила мозок. Наступні кулі пробили лоб, палець лівої руки і ліве плече.
Січинський не робив спроб утекти. Він сів у передпокої та чекав прибуття поліції.
У дорозі поліцейські намовляли Січинського удати неврівноваженого. Мовляв, так вдасться уникнути смертної кари. Той лишень відмахувався. О четвертій дня над будинками магістрату й намісництва підняли чорні стяги. Відповідальності за цей акт не взяла на себе жодна політична організація. Однак вчинок Січинського схвально оцінили радикальні українські партії.
Натомість духовенство і митрополит Андрей Шептицький засудили вчинок студента та назвали його терористичним актом.
Якнайрішучіше підтримали Січинського селяни. По селах навіть співали: «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!». На честь Мирослава Січинського навіть почали називати дітей.
Однак вчинок Мирослава Січинського спричинив і негативні наслідки - хвиля антиукраїнських погромів прокотилася Галичиною. Зразу після вбивства біля пам’ятника Адамові Міцкевичу зібралася велика демонстрація польського населення Львова. Після виступів натовп узявся бити шибки в українських установах і помешканнях. Погроми тривали кілька днів. Розмовляти українською на вулицях було небезпечно.
Атентат Січинського став точкою відліку для появи нової України – воюючої України народницького соціалізму (Січинський був переконаним соціалістом-народником), яка зійшлася у смертельному двобої зі світом графів, намісників та статусних політиків.
За вбивство намісника Січинський засуджений до смертної кари. Однак через міжнародний резонанс цісар замінив покарання на 20-річне ув'язнення.
Молоді радикали-драгоманівці у 1911 році (зокрема Дмитро Вітовський, у 1918-му – керівник Листопадового чину), організовували його втечу з в’язниці. Січинський виїхав до Норвегії, згодом – до Швеції, а звідти – до США.
Проживаючи в США, після Другої світової війни він очолював американські організації дружби з СРСР. Тричі приїжджав в УРСР, двічі — до Львова. Тут його приймали на рівні Львівського обкому КПРС. Деякі дослідники навіть припускають, що М. Січинський працював на низку спецслужб.

До кінця життя він не шкодував про свій вчинок, вважав його виправданим і справедливим. Помер Мирослав Січинський в еміграції, в США в 1979 році.

Мирослав Січинський народився 11 жовтня 1887 році в селі Чернихівці неподалік Збаража (нині Тернопільщина) в родині священика. Після навчання в Коломийській і Перемишльській гімназіях вступив на правничий факультет Віденського університету. Згодом продовжує навчання у Львівському університеті. У 1907 р. він був серед майже сотні студентів-українців, які захопили університетський будинок. Вимагали, щоб посвяту студентів здійснювали не тільки польською, а й українською. У вікні вивісили синьо-жовтий прапор. Заколотників арештували. Але ті пригрозили голодуванням, і за чотири дні їх відпустили.
Того ж року відбувалися вибори до Віденського парламенту. У селі Горуцьк Дрогобицького повіту було вбито п’ятьох селян-українців, які протестували проти масових фальсифікацій на користь поляків. У лютому наступного року знову фальсифікації — тепер на виборах до Галицького крайового сейму. У селі Коропець на очах матері й сестри офіцери багнетами закололи кандидата до сейму, селянина, 27-річного Марка Каганця.
Більшу частину населення Галичини становили українці. Проте влада у провінції була зосереджена переважно в руках поляків. Галицьке намісництво у 1903 р. очолив граф Анджей Потоцький. Казали, що він почувається у краї як король.
У той час Січинський агітував по селах не голосувати на виборах за поляків. Згодом доходить висновку, що легальною боротьбою перемоги домогтися годі, й наважується на вбивство Потоцького.

Він вижив у депортації, вирвався з рук гестапо, воював проти двох режимів — і загинув через зраду. Історія Дмитра Білінчука «Хмари».

Дмитро Білінчук народився у 1919 році в гуцульському селі Ільці — серед гір, де життя було простим, але гідним. Велика родина, праця, традиції — усе це формувало характер, який згодом витримає значно більше, ніж звичайне сільське життя.

Йому було трохи за двадцять, коли радянська влада прийшла в Карпати не лише з новими порядками, а й зі страхом. У 1940 році його родину депортували до Сибіру, в Красноярський край. Це була типова доля для тисяч українських сімей — нічні обшуки, вагони, невідомість.

Але Дмитра серед них не було.

Його врятувала випадковість — у той момент він був поза домом. І саме ця випадковість стала точкою неповернення. Він уже не міг просто жити, знаючи, що сталося з його родиною.

Він обрав боротьбу.

Спочатку — проти радянської влади. Він організовує невеликий загін, проводить диверсійні акції, діє обережно, але рішуче. Та війна швидко змінює обставини: на зміну одній окупації приходить інша.

Німецька.

І тут Білінчук не змінює позиції. Для нього ворог — це будь-яка влада, яка приходить на його землю не по праву.

У 1942 році в рідних Ільцях стається подія, яка робить його мішенню для окупантів: під час сутички він застрелює коменданта поліції. Відтоді його шукають. Його вистежують. Його знаходять.

Гестапо арештовує його.

Здавалось би, кінець.

Але ні.

Дорогою до Коломиї відбувається те, що більше нагадує сцену з кіно: побратими влаштовують засідку і відбивають його з рук німців. Це був не просто порятунок — це був сигнал: він не сам.

У 1943 році Дмитро вступає до ОУН. Проходить військовий вишкіл у старшинській школі УПА «Олені» — одному з ключових центрів підготовки командирів. Там формується не лише боєць, а й лідер.

І вже невдовзі він стає таким.

Спершу — чотовим, а згодом, у 1944 році, очолює сотню імені Богдана Хмельницького в курені «Перемога». Його псевдо — «Хмара». Символічно: він з’являється зненацька, діє швидко і зникає, залишаючи після себе лише слід.

Після завершення активних бойових дій його боротьба не закінчується — вона змінює форму.

З 1946 року він працює у Службі безпеки ОУН на Косівщині. Це вже не фронт, а підпілля: постійна небезпека, перевірка кожного слова, кожного кроку. Там, де ворог часто ближче, ніж здається.

У 1949 році він бере участь у ризикованому рейді до Румунії разом із відділом УПА. Два тижні переходів, конспірації, роботи серед населення. Це була спроба донести правду про українську боротьбу за межі Радянського Союзу.

Але найбільша небезпека чекала не в лісі і не в бою.

А серед своїх.

У 1952 році через зраду одного з підпільників Дмитро Білінчук потрапляє в полон. Для людей його рівня це означало лише одне — довгі допити, тиск, спроби зламати.

І кінець.

8 квітня 1953 року в Лук’янівській тюрмі в Києві його розстріляли разом із побратимами.

Йому було трохи за тридцять.

Він не залишив після себе книжок чи гучних заяв. Його ім’я не стало символом для мас. Але його життя — це концентрат тієї боротьби, яку вели тисячі невідомих.

Він пережив депортацію, уникав арештів, виривався з полону, воював проти двох режимів — і зрештою загинув через зраду.

Не зламавшись.

І, можливо, саме в цьому його головна сила.

Бо історію творять не лише ті, про кого пишуть підручники.

А й ті, хто мовчки тримався до кінця.

Він вижив у депортації, вирвався з рук гестапо, воював проти двох режимів — і загинув через зраду. Історія Дмитра Білінчука «Хмари».

Дмитро Білінчук народився у 1919 році в гуцульському селі Ільці — серед гір, де життя було простим, але гідним. Велика родина, праця, традиції — усе це формувало характер, який згодом витримає значно більше, ніж звичайне сільське життя.

Йому було трохи за двадцять, коли радянська влада прийшла в Карпати не лише з новими порядками, а й зі страхом. У 1940 році його родину депортували до Сибіру, в Красноярський край. Це була типова доля для тисяч українських сімей — нічні обшуки, вагони, невідомість.

Але Дмитра серед них не було.

Його врятувала випадковість — у той момент він був поза домом. І саме ця випадковість стала точкою неповернення. Він уже не міг просто жити, знаючи, що сталося з його родиною.

Він обрав боротьбу.

Спочатку — проти радянської влади. Він організовує невеликий загін, проводить диверсійні акції, діє обережно, але рішуче. Та війна швидко змінює обставини: на зміну одній окупації приходить інша.

Німецька.

І тут Білінчук не змінює позиції. Для нього ворог — це будь-яка влада, яка приходить на його землю не по праву.

У 1942 році в рідних Ільцях стається подія, яка робить його мішенню для окупантів: під час сутички він застрелює коменданта поліції. Відтоді його шукають. Його вистежують. Його знаходять.

Гестапо арештовує його.

Здавалось би, кінець.

Але ні.

Дорогою до Коломиї відбувається те, що більше нагадує сцену з кіно: побратими влаштовують засідку і відбивають його з рук німців. Це був не просто порятунок — це був сигнал: він не сам.

У 1943 році Дмитро вступає до ОУН. Проходить військовий вишкіл у старшинській школі УПА «Олені» — одному з ключових центрів підготовки командирів. Там формується не лише боєць, а й лідер.

І вже невдовзі він стає таким.

Спершу — чотовим, а згодом, у 1944 році, очолює сотню імені Богдана Хмельницького в курені «Перемога». Його псевдо — «Хмара». Символічно: він з’являється зненацька, діє швидко і зникає, залишаючи після себе лише слід.

Після завершення активних бойових дій його боротьба не закінчується — вона змінює форму.

З 1946 року він працює у Службі безпеки ОУН на Косівщині. Це вже не фронт, а підпілля: постійна небезпека, перевірка кожного слова, кожного кроку. Там, де ворог часто ближче, ніж здається.

У 1949 році він бере участь у ризикованому рейді до Румунії разом із відділом УПА. Два тижні переходів, конспірації, роботи серед населення. Це була спроба донести правду про українську боротьбу за межі Радянського Союзу.

Але найбільша небезпека чекала не в лісі і не в бою.

А серед своїх.

У 1952 році через зраду одного з підпільників Дмитро Білінчук потрапляє в полон. Для людей його рівня це означало лише одне — довгі допити, тиск, спроби зламати.

І кінець.

8 квітня 1953 року в Лук’янівській тюрмі в Києві його розстріляли разом із побратимами.

Йому було трохи за тридцять.

Він не залишив після себе книжок чи гучних заяв. Його ім’я не стало символом для мас. Але його життя — це концентрат тієї боротьби, яку вели тисячі невідомих.

Він пережив депортацію, уникав арештів, виривався з полону, воював проти двох режимів — і зрештою загинув через зраду.

Не зламавшись.

І, можливо, саме в цьому його головна сила.

Бо історію творять не лише ті, про кого пишуть підручники.

А й ті, хто мовчки тримався до кінця.

😱🤯 "Якщо будівля в аварійному стані, чому не попередили батьків?!" У Києві збираються закрити гімназію "Київська Русь", а державну будівлю привласнити. Про це 5 каналу стало відомо від батьків учнів

Ті розповіли: ще від січня цього року року дітей без чітких пояснень перевели на дистанційне навчання. Нині ж районна адміністрація заявляє про нібито аварійний стан будівлі. Чи справді йдеться про безпеку учнів чи влада хоче таким чином забрати освітній заклад у дітей?

🏛 Столична влада планує на місці знесеного пам'ятника Леніну біля Бесарабки встановити фонтан.

Новий проєкт також передбачає створення зручних наземних пішохідних переходів, які зроблять центр міста доступним для всіх.
#Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news

День працівників військових комісаріатів

Щорічно 8 квітня відзначається День працівників військових комісаріатів, бо саме цього дня у 1918 році Раднаркомом були засновані комісаріати.

Військовий комісаріат відповідає за організацію мобілізації, облік, підготовку до служби, призову до війська тощо.


8 квітня державна влада вітає та нагороджує робітників військових комісаріатів, чия служба дуже відповідальна, складна та важлива, тому потребує стійкості духу та професіоналізму.