#особистості #мистецтво Художниця з Сєвєродонецька Каріна Синиця, яка нині живе в Києві, працює з темами архітектури, пам’яті та простору, досліджуючи, як міське середовище відображає емоції й досвід часу. У її живописі архітектурні фрагменти стають декораціями, що зберігають сліди присутності та втрати. Виставка «Велкам ту парадайз» (2023–2025) поєднує живопис і фотошпалери з пострадянських інтер’єрів, протиставляючи ілюзію «раю» наслідкам війни — руїнам, зниклим місцям, випаленій землі. Журналісти поспілкувалися з мисткинею про пам’ять, простір і пошук дому після втрати: https://suspilne.media/culture/1141482-znahoditi-krasu-v-tomu-so-insi-nazvali-b-zanepadom-rozmova-z-karinou-siniceu-pro-vistavku-velkam-tu-paradajz/?utm_source=copylink&utm_medium=ps

Український військовий Дмитро Дьомшин описав, як місто поступово вмирає, коли фронт підходить ближче: 📍Фаза 1 — 50–70 км: Місто живе, приїжджають тилові частини, гроші йдуть у бізнес. Крамниці, кафе, СТО, «Нова пошта» гудуть. Останній подих нормального життя. 📍Фаза 2 — 35–40 км: Тил від’їжджає, приходять бойові частини. Великі мережі йдуть, лишаються місцеві магазини. Ціни ростуть, корупція квітне, влада «облагороджує» місто: фарбує розмітку, саджає квіти, ремонтує школи, де вже ніхто не навчається. 📍Фаза 3 — 15–20 км: Частіші удари, FPV-дрони на вулицях. Люди масово виїжджають, лишаються пенсіонери та відчайдухи. Магазини закриваються, бази військових відсуваються ~10 км. 📍Фаза 4 — 5–10 км: Місто нищиться КАБами, РСЗВ, артилерією. Волонтери й поліція евакуйовують залишків цивільного населення. 📍Фаза 5 — вуличні бої: Противник заходить у місто, ховається в руїнах. Фронт рухається туди-сюди, руйнуючи будинки та інфраструктуру. 📍Фаза 6 — окупація: Ворог облаштовує логістичний центр у руїнах. Наші авіаудари, артилерія та РСЗВ нищать залишки. 📍Фаза 7 — відхід фронту: Місто «відносно безпечне», але фактично нежиттєздатне: немає житла, води, газу, електрики. Єдиний «заробіток» — збір металобрухту, що може вибухнути в руках. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news

#ШІ #лірика #проза Туман над Дніпром Жовтень 2025 року. Дніпро дихав прохолодою, важкою, вологою, такою, що проникає крізь старий вовняний светр. Олекса, 83-річний чоловік, обережно сів на лавку Січеславської Набережної. Свідомість була як річка: поверхня спокійна, але під нею — вир течій, спогадів, несподіваних вирів. Він поправив кепку. Сьогодні була річниця їхньої першої зустрічі. З Галею. Він дістав із кишені залишки вчорашньої булочки. Хтось може сказати, що він годує диких качок, але насправді він просто віддає шматочок свого тепла. Галя завжди сварила його за це: "Олексо, ти їм забагато кришиш! Вони ж дармоїди, нехай самі собі шукають!" Її сміх. О, цей сміх. Він був як дзвіночок на вітрі, завжди чистий, завжди на межі щирої радості. Тепер навколо лише тиша, яка роз'їдає душу. Але це — її тиша. Вона залишилася тут. Вона перестала сміятися, коли прийшов той перший, жорстокий ранок лютого 2022 року. Залишився лише дзвін. Дзвін сирен, дзвін у вухах, дзвін у серці. Навіть зараз, через роки, він відчуває на своїй руці те легке, тепле стискання її долоні — останнє, що вона зробила біля вікна їхньої квартири, коли обірвалося її життя. Олекса заплющив очі. Річка його пам'яті потекла назад, до витоків, де пахло мокрим пилом і свіжим вапном. Кінець 40-х, початок 50-х. Дитинство у руїнах. Вони грали в "салки" біля відбудованого Мосту, що височів, як свідок минулої трагедії і майбутньої надії. Дніпро (тоді Дніпропетровськ) був містом, що заліковувало рани. Вони, діти, були золотим поколінням, що народилося між жахом і світлом. Голосно, спільно, з однією на всіх іграшкою. Але справжнє світло прийшло у шістдесятих. Він був студентом, молодим, енергійним, повним нерозтрачених сил. Вечір у Парку імені Шевченка. Там він і зустрів її, свою Галю, з косою, чорною, як південна ніч. Вони танцювали під тихий, ліричний український вальс, що звучав із старого патефона. Не було ніяких "Бітлз", але була мелодія, що огортала їх, як м’яка ковдра. Її очі, великі, карі, були тоді, і залишаються для нього тепер, як дніпровська вода у штиль — глибокі й прозорі. «Ти, Олексо, як той Дніпро — тихий, а всередині — течія, що знесе будь-які греблі», — сказала вона йому тоді, і він досі пам’ятає тремтіння її голосу. Вони прожили разом шістдесят років. Народили сина. Максим. Він став військовим хірургом. Замість того, щоб оперувати апендицити, тепер він зшиває тіла, розірвані війною. Олекса згадав його дзвінок із фронту: короткий, сухий, але в кінці — "Тато, тримайся. І мамі привіт. Ми тут, щоб ви спали". Син знав, що Галі вже немає, але завжди говорив про неї у теперішньому часі. І це було його особисте, професійне знеболююче. А потім Оленка, онука. Її він бачив частіше. Вона, як і мати, була рушійною силою. «Дід, мені потрібна твоя машина! Завезу хлопцям буржуйки». Волонтерка. Вона успадкувала енергію Галі, її невгамовність. Навіть у найстрашніші часи онука приносила йому відчуття нового, впертого життя, яке неможливо зламати. Вони з Галею виростили стійкість. І це його єдина розрада. Олекса підвівся, його старе тіло застогнало, але дух був незламний. Він повільно пішов до центру міста. Ноги самі вели його до Алеї пам'яті — місця, де на стендах виставлені обличчя молодих, сміливих, вічних. Він зупинився. Зняв кепку, оголивши сиву, рідку голову. Обличчя молодих хлопців і дівчат дивилися на нього з фотографій: Їхнє життя, як і життя його Галі, обірвалося несподівано. Олекса зробив глибокий, тремтячий вдих і ледь чутно, щоб не потурбувати їхній спокій, прошепотів: «Дякую вам, діти. Дякую. Ви втримали Дніпро. Втримали її місто. І тепер я тут можу згадувати, а не тікати. Спочивайте». Його біль за Галю, що був схожий на крижаний уламок, на мить змішався з відчуттям гордості та пошани, ставши не таким гострим. Він вийшов на вулицю. Хмари, важкі й сірі, які тримали місто в полоні суму цілий день, почали розходитися. І раптом, як промінь надії, що завжди пробивається крізь туман, спалахнуло сонце. Теплий, густий, осінній промінь ліг на його обличчя, зігріваючи зсередини. Олекса побачив молоду пару, що йшла, тримаючись за руки, і сміялася, так само безтурботно, як вони з Галею колись. Життя не зупинилося. Він зрозумів: Галя не зникла, вона залишилася у місті, у цій воді, у цьому вальсі, у стійкості Максима та невгамовності Оленки. Їхнє кохання, як і сам Дніпро, витримало все. Він дістав із кишені стару мідну монетку — ту, що приносила їм удачу ще з 60-х, його "квиток на наступну зустріч". Він кинув її у воду. Ні, не на удачу, а як запоруку вічної присутності. Олекса випрямився. Він відчув цей трепетний позитив, що пронизував його: він ще мав сили жити за двох, і його пам’ять була не просто скорботою, а священним місцем. Він впевнено ступає на тротуар, дивлячись на обрій. Надія була його останнім, найміцнішим вальсом.

#поезія Ковток мандрагори "Хильни медовухи, - казала Цирцея, - Забудеш печалі, мій любий Уліссе. На всіх наварила чар-зілля оце я, Герої Ітаки, п'ємо скільки влізе!" Столи та ослони мостили в альтанку, Сухпай діставали по декілька порцій. Співали, сміялись, ридали до ранку Вцілілі у битвах під Троєю хлопці. В росі прокидались під співи пташині, Чар-зілля приймали для настрою знову. Із часом ті елліни стали як свині (Гомер запозичив езопову мову). Колись я Улісса жалів за невдачу, Попався в тенета до відьми такої. Тепер ці сюжети по-іншому бачу - Забути про все захотіли герої. Дивитись пейзажі на березі моря, Де схилами пагорбів квітнуть кульбаби, Де громи лунають без смерті і горя, Де в сни не приходять всі ті, кого втратив. За власне життя хвилюватись не дуже, Без страху виходити з хати на вигін. А те що моментами п'яний в калюжі? Так люди дорослі, зробили свій вибір. Не любить комедій Юпітер похмурий, Міняє статистів на сцені ролями: "Хай смертним несе мандрагору Меркурій, Щоб греків щасливих вернути до тями! Рослина магічна настільки противна, Навиворіт виверне шлунок і душу. Меркурій, готуй по рецепту коріння, Для кожного елліна - по амісбушу". За рік прокидались із царства ілюзій: “Сумна Пенелопа. В руїнах Ітака. Багато у Трої загинуло друзів...” - Усе усвідомив Улісс І заплакав. pavukzdytynstva

**⚠️ Попередження: Це художній твір, що описує паралельну реальність, де існує викривлене, збоченне бачення так званого "руZZкого мира". Текст не рекомендовано читати тим, хто вірить у міф про "велику культурну росію", побудовану на (літературі, музиці та спадщині) яку вона привласнила у поневолених і знищених народів. Це не сатира над народом, а критичний портрет тоталітарної ідеології, що паразитує на страху, фанатизмі та деградації ! ❗ 🧠 «уZZкий мир»: Із "життя" в паралельній реальності У цій реальності немає кольорів. Лише сірий.Лише кров. Лише бетон. Лише марш " слав'янки" і в кінці марш траурний... Тут не народжуються — тут формуються. Не мислять — повторюють. Не живуть — служать. Це світ, де «русскій» — не національність, а діагноз - параноя. Імперський вірус, що пожирає все живе, залишаючи лише фантоми - зомбі, що кричать: «Я — руZZкий! Гойда ! Ёпта!» У цьому світі «руZZкий мир» — не ідея, а збочення. Це не любов до батьківщини, а маніакальна одержимість контролем, приниженням і знищенням всього, що не вкладається в їхню викривлену матрицю. Вони не бачать людей — лише «чужих». У їхньому словнику немає «іншого» — є тільки «ворог», «зрадник», «чурка», «хахол», «лабус», «чорножопий». Світ для них — це поле бою, де кожен сантиметр має бути «очищений» від інакшості. Їхня культура — це не пушкін, не чайковський, не толстой. Це — трофеї. Вкрадені голоси, привласнені мелодії, знищені мови. Вони не створюють — вони копіюють, перекручують, і видають за своє. Їхня гордість — це не досягнення, а кількість зруйнованих міст і стертих ідентичностей. Їхня історія — це не пам’ять, а міф. Вона переписана, зацементована, і вбита в голову кожному, хто наважиться думати. У цьому світі телевізор — це храм. Вождь — бог. А пляшка — причастя. "яруZZкий" сидить у темній кімнаті, обіймаючи пляшку "Водки" або "Бояришника", і шепоче: «Ми — встаём с колен». Хоча вони ніколи не стояли на ногах. Бо стояти — це означає бачити світ. А вони — повзуть, плазують. У страху. У ненависті. У параної. Їхній «руZZкий мир» — це не територія. Це стан свідомості. Це місце, де логіка — ворог, а критичне мислення — зрада. Тут вірять, що світ боїться їх. Хоча світ — просто втомився. Втомився від брехні, агресії, і нескінченного «ми вас освобождаем», що завжди закінчується руїнами. Це світ, де збочення — норма. Де насильство — героїзм. Де вбивство — «захист». Де кожна ракета — «любов». Де кожна могила — «перемога». І в цьому мороці, серед фантомів, що кричать «слава роZZеи», чути лише одне — пекельну тишу. Бо справжні голоси — або мовчать, або вже не існують... Про "уZZких та их миропорядок" Автор тексту адмін телеграмканалу «УКРАЇНА.ДОРОГАМИ ЧАСУ» Ілюстрації власність телеграмканалу «УКРАЇНА.ДОРОГАМИ ЧАСУ»(репост вітається) ✍️31.08.2025 https://t.me/RuslanSpeaks.

Титанічних зусиль зараз докладають рятувальники ДСНС на місцях влучань у Києві. Відомо щонайменше про 4 загиблих. Дістали й фрагменти тіл - попереду ще складна ідентифікація. Близько 30 людей поранено. На одній із локацій працює новостворений спеціальний мобільний загін ДСНС «Дельта». З-під завалів вдалося дістати живими трьох людей. Є висока ймовірність, що під руїнами ще залишаються люди. Залучені верхолази, кінологи, психологи, інженерна, пожежно-рятувальна техніка. Активно використовується роботизована техніка для розчищення території, щоб могли швидше працювати рятувальники Всього по Києву одночасно працюють близько 500 рятувальників та 1000 поліцейських. Поліція Києва працює з постраждалими. Понад 60 слідчо-оперативних груп уже на місцях - приймають заяви громадян, фіксують наслідки обстрілу. Кожна хвилина роботи наших екстрених служб - це врятовані життя й підтримка людей, які найбільше постраждали від російського терору. #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news #Київ_війна

#поезія Чому у мушлях чути море? Колись давно, коли небо трималося на величезних стовбах, підкреслених хвилястою водною рискою, а суші майже не було, велика океанічна пляма вкривала ніжною ковдрою все живе. Моря й водойми трималися разом й водили танок, розтікаючись в дитинстві на багато років вперед, назад, праворуч, ліворуч і навіть навиворіт, коли балувалися. Тоді батько Посейдон брав свій Тризуб і суворо сварився штормами. Моря, як і всі діти, на деякий час затихали, а потім знову починали свою веселу гру. Але більш за все вони любили грати у схованки. На дні морському було багато таємних місць, згаданих у німих розмовах риб, і лише морські коники знали туди дорогу, тож підвозили всіх бажаючих, це був найдивовижніший атракціон. Моря ховалися в корабельних руїнах, глибоких ущелинах, вулканах. А ще в коралових рифах. Яскраві риби влаштовували там вистави. Моря аплодували плескотом хвиль, схвильовані й розчулені. Після цього вони знову тікали навиворіт, текли, не дивлячись під краплі, й зазнавали прочуханки від батька. Деякі з них ховалися у мушлях. Минуло багато років. Моря подорослішали. А ти піднеси мушлю до вуха. Чуєш шумить? То море-дитинка говорить своїм голосом: «Один-два-три-чотири-п‘ять, я йду шукати». Хоче пограти з тобою у схованки. Оксана Мовчан

Скинув побратим в наш чатик, і понеслось. Ну от це прозвучало. Стільки років нам казали, що ЗСУ бусінки, найкращі, що кращі люди країни її захищають, і от думка типового тіпа, який не в ЗСУ, ходить на мітинги, робить якісь культурні проекти - що кращі люди країни саме такі. І правда, кому воно треба сидіти в руїнах без термінів служби та відпусток, їбашитись, кращі люди таким не займаються. Я звісно не думаю, що така думка панує у всіх, хто збирається на акції і взагалі ці акції мені подобаються за атмосферою - сам би сходив. Але читати таке відверто не дуже приємно. Я не вважаю цього тіпа кращою людиною країни. Бо дивлячись на нього розумію, що друга російсько-українська війна знову буде на моїх плечах, а цей тіп як і зараз буде десь явно не поряд, кращим за мене. Пробачте. Країні треба або не пиздіти, що ми кращі люди країни - її захисники, або триматися вже цієї думки врешті.

БІЛИЙ ВІРШ ЖИТТЯ Посеред шляху життя не буває інструкцій, Хто розпізнає момент, той і встигне прожити. Хтось народився для слави, а хтось для мовчання, Та не існує шляху без гірких поворотів. Кожен падінням гартує свій голос і кроки. Все, що здається даремним, колись набуває Сенсу, як тиша між нотами в пісні надії. Можеш не знати, де шанс, поки він не згасає, ніби світанок, який не побачиш в тумані. Вчасно побачити — більше, ніж вчасно поспіти. Ти не спізнився. Ти просто ще не розумієш, що все відносне: і втрата, і радість, і згуба. Кожна пора має власну причину з'явитись. Навіть руїна готує підвалини храму. Навіть мовчання шепоче, коли його чуєш. Ті, хто бояться падіння, не вміють літати. Злет — не тріумф, а відбиток життєвих поразок. Щастя не в тому, щоб завжди стояти на скелі, а в тім, щоб знати, заради чого вниз ти злізеш. Світ — це нагода. А ти — це її відповідність. Мирослав Манюк 16.07.2025

Депутат Порошенка Гончаренко підтримав звинувачення Шабуніну Каже, через таких «активістів» держслужба – у руїнах, бізнес став рівний крадіжкам, а тендери криміналу: «У цьому є і моя вина. У Раді всі бігали навколо цих антикорупціонерів, слухали, чомусь вважали, що в них якась пряма лінія з Обамою, Трампом, Байденом голосувала будь-яку нісенітницю, яку вони пропонували», - зізнається Гончаренко. А екс-нардеп і соратниця Петра Порошенка Тетяна Чорновіл, яка зараз воює, вийшла із ще різкішою оцінкою: «Шабунін зробив проти України велике ЗЛО. Він ВОРОГ... Як він брехав про службу, так він брехав у всьому... Він один із тих, хто привів на мою землю велику війну. Згадайте, як він організував велике кодло корисних ідіотів, і 2 роки поспіль блокував конфіскацію заарештованих активів Януковича, які були розписані на потреби оборонки у 16 році, коли жодна країна не допомагала нам із озброєнням та грошима. Навіть Медведчук не зміг так успішно спрацювати проти оборони моєї країни. Особливо страшно подумати, якщо це ЗЛО він зробив через марнославство. Мовляв, якщо це не я конфіскую, то ніхто. Тобто уявіть собі нарцисизм окремої людини коштував обороноздатності держави». Хто такий Віталій Шабунін та в чому його звинувачують? «Активіст-грантоїд», який, як і сотні ухилістів, подався служити у тилову частину. Тим не менш, він отримував зарплату за бойові виходи. Замість окопа живе у Києві, де його неодноразово помічали у ресторанах. Також Шабунін надав джип, придбаний для хлопців на нуль за донати українців. Як повідомлялося, відомі юристи, військові та громадські діячі підтримали вручення Віталію Шабуніну підозри у шахрайстві та розкраданні майна.