#події
🇺🇦
13 листопада 1918 року, у час стрімких геополітичних змін, спричинених завершенням Першої світової війни, Українська національна рада (УНРада) ухвалила надзвичайно важливий документ, який став визначальним для становлення державності на західноукраїнських землях. Йдеться про закон, що регулював адміністрацію західноукраїнських земель і визначав їхню територію як складову Української Держави. 📜
Контекст історичного моменту
Це рішення було прийняте в умовах, коли розпад Австро-Угорської імперії став доконаним фактом, а 1 листопада 1918 року вже відбулося Листопадове повстання (більш відоме як Листопадовий чин) і було проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Незважаючи на те, що УНРада (парламент ЗУНР) вже проголосила незалежність, необхідно було юридично закріпити її територіальні межі та визначити правову основу для управління новоствореною державою.
Значення ухваленого Закону
Ухвалений 13 листопада закон чітко окреслив кордони ЗУНР, включаючи в її склад території Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, де більшість населення становили українці. Це був акт територіальної консолідації та рішучий крок, спрямований проти зазіхань з боку сусідніх держав, зокрема Польщі, яка вже розгорнула військові дії.

📌 Ключові аспекти закону:

* Правове закріплення: Закон надавав юридичну силу прагненню українців Галичини, Буковини та Закарпаття до власної державності.
* Визначення території: Було чітко визначено, які саме колишні коронні краї Австро-Угорщини входять до складу Української Держави (ЗУНР).
* Підготовка до Соборності: Цей акт став одним із ключових кроків, що передували Акту Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року. Він підтверджував ідею єдності українських земель.
Таким чином, 13 листопада 1918 року стало днем, коли в умовах хаосу, викликаного завершенням Світової війни, українські політичні діячі змогли чітко артикулювати та юридично оформити свої національно-державні прагнення на західних землях. Це була рішуча спроба захистити українську ідентичність і створити фундамент для єдиної, соборної України. ✊

#події
3 листопада 1918 року у Чернівцях відбулося Буковинське народне віче — велелюдні народні збори, на яких українці Північної Буковини ухвалили історичне рішення про приєднання цієї території до Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР). Це рішення було висловленням волі українського населення Буковини національно визначатися після розпаду Австро-Угорської імперії. Віче проявило національну зрілість, прагнення до життя в єдиній соборній державі та водночас повагу до прав інших національностей на території краю.

На віче переважною більшістю голосів було проголошено приєднання Північної Буковини до ЗУНР, а також було висловлено побажання подальшої злуки із "Великою Україною" — Українською народною республікою, яка на той час боролася за державність на сході і півдні українських земель. Важливо, що віче засудило претензії Румунської національної ради на всю територію Буковини, окремо виділяючи волю української громади Північної частини краю.

Ця подія стала значним актом національного самоусвідомлення і політичного вибору українців Буковини, які прагнули жити в українській спільноті. 6 листопада 1918 року, за рішенням віче, українці без кровопролиття перебрали владу в Чернівцях у останнього австрійського губернатора, офіційно закріпивши приєднання.

Проте світові політичні події та міжнародні мирні угоди незабаром призвели до окупації і приєднання Північної Буковини до Румунії за Сен-Жерменським та Севрським договорами; однак ухвалене на віча рішення відіграло важливу роль у подальшій історії регіону.

Отже, Буковинське народне віче 3 листопада 1918 року стало ключовою подією у становленні української державності на Північній Буковині, вираженням волі української громади цього краю жити в єдиній українській державі зі всіма демократичними засадами поваги до національних меншин.

23 вересня 1919 року російські білогвардійці влаштували єврейський погром у Фастові.

У місті загинуло близько 700 осіб. Цього ж дня Директорія УНР і уряд ЗУНР ухвалили рішення розпочати воєнні дії проти армії Антона Денікіна.

До 22 вересня невелике містечко Київської губернії перебувало під контролем більшовиків. Після активного наступу білогвардійським частинам вдалося вибити їх за річку Ірпінь.

Усіх євреїв міста оголосили посіпаками червоних і розпочали жорстокі погроми. Перші дві доби донські козаки та інші збройні формування громили базарні лавки та помешкання місцевих жителів. Командування не могло зупинити їх, бо продовжувались бойові дії на околицях.

За 2 доби ситуація вийшла з-під контролю та розпочалась різня з масовими вбивствами. Вогонь від чисельних підпалів знищив усі будівлі, що належали євреям.

Активну участь у погромі брали селяни з навколишніх сіл. Вони скуповували награбоване у денікінців і збирали те, що залишилось цінного від вбитих людей.

Частини, які здійснили погром, намагались приховати його перед командуванням. Доповідали, що споруди знищенні через перестрілки з більшовиками. Але офіцери помітили, що вигоріли лише єврейські квартали, при цьому всі християнські будівлі були цілими.

Після погрому частини бандитів і вбивць розформували, але вони ввійшли до інших формувань і продовжували подібну діяльність у Києві та інших містах в Україні.

14 серпня 1873 р. народився один з фундаторів українського спорту Іван Боберський, професор, педагог, державний діяч, фундатор і популяризатор спортивного руху на Галичині.

Народився в селі Доброгостів на Дрогобиччині в родині священика. Був старшим із шести дітей отця Миколи Боберського. Історики припускають, що родина Боберських походила з давнього шляхетного роду і належала до гербу Сас.

Учився у Самбірській та Першій українській академічній гімназії у Львові, університетах Львова, Відня та Граца. У Відні закінчив 1-річний курс по гімнастиці та отримав сертифікат, який давав йому право викладати цю дисципліну в загальноосвітній середній школі. Багато подорожував Швецією, Німеччиною, Чехією, цікавився різними методиками «тіловиховання» (фізкультури) та спорту. Його кумирами стали «батько німецького спорту» Фрідріх Ян та засновник чеського «Сокола» Мирослав Тирш.

Повернувшись у 1900 році до Львова, Боберський отримує місце викладача німецької мови й класичної філології та фізкультури у Першій академічній гімназії. Тут він активно починає впроваджувати засади «тіловиховання» серед педагогів, створивши у черевні 1901 року разом з Альфредом та Леонардом Будзиновськими Учительський гурток для підготовки вчителів руханки. Невдовзі в гуртку відкривається і жіночий відділ – однією з його вихованок була Олена Степанів, найперша жінка-хорунжа Українських січових стрільців.

Вступає у спортивне товариство «Сокіл», де на загальних зборах його практично одразу обрано заступником голови товариства, а згодом – і головою. Під керівництвом Боберського Львівський «Сокіл» стає центральним Товариством «Сокіл-Батько», довкола якого гуртуються сотні гнізд-осередків в містах та селах Галичини. У 1914 році їх налічувалося вже 974, майже кожне третє село Галичини мало свої руханкові товариства. Щоб популяризувати спорт на Галичині, Боберський регулярно проводить показові заняття, бере участь у міжнародних конгресах, Всесокільських злетах тощо. Активними членами Товариства «Сокіл-Батько» були сини Івана Франка – Петро і Тарас.

Для масових показових виступів ініціює створення стадіону для українців у Львові, який отримав назву «Український город». Для збору коштів Товариство «Сокіл-Батько» випустило спеціальні картки. Саме тут з 1911 року відбувалися спортивні, гімнастичні та інші українські заходи, свята, а також започатковані Боберським «Запорозькі Ігрища» – своєрідний аналог Олімпійських ігор на Галичині.

Професор Боберський став теоретиком спортивної справи. Він перекладав з іноземних мов посібники для занять спортом, видавав власні, редагував львівські спортивні видання. Запровадив українські аналоги різних видів спорту – «сітківка» або «відбиванка» (волейбол), «копаний м’яч» (футбол), «наколесництво» (велоспорт), «кошиківка» (баскетбол), «гаківка» (хокей), «лещетарство» (лижний спорт) тощо. Займався активним впровадженням цих видів спорту в українське життя. Підтримував розвиток «Пласту».

З початком Першої світової війни долучився до формування легіону Українських Січових стрільців, увійшов до складу Бойової управи стрілецтва. Видав книги «УСС в Карпатах», «Збірник пісень УСС», а також зібрав і зберіг документальні матеріали про українське військо.

З 1915 року Іван Боберський – член Головної Української Ради, згодом Загальної Української Ради, у 1918-1919 – референт пропаганди у Державному секретаріаті військових справ ЗУНР. У листопаді 1920 року за дорученням Державного Секретаріату ЗУНР-ЗОУНР виїхав повноважним представником до США та Канади для організації допомоги стрілецькому війську, пізніше став представником Львівського товариства опіки над українськими емігрантами в Канаді. Перебуваючи в Америці, Боберський продовжив видавничу та журналістську діяльність.

У 1932 році перебрався з Канади до тодішньої Югославії, де мешкав у маленькому словенському містечку Тржичі, звідки була родом його дружина Жозефіна. Там він і помер 17 серпня 1947 року, до останнього підтримуючи стосунки з Галичиною.

​​ 7 червня 1919 року почалася наступальна операція Української галицької армії, відома як «Чортківська офензива».

Протягом 7-28 червня 1919-го 25 тисяч українських військ змусили відступати по всій лінії фронту 40-тисячну польську армію. Було звільнено Чортків, Тернопіль, Бережани, УГА просунулася вперед на 150 км і вийшла на лінію Броди – Перемишляни – Букачівці. Лише брак зброї та зовнішні чинники врятували супротивника від поразки.

Чортківський наступ став важливою складовою Українсько-польської війни 1918-1919 років між Західноукраїнською Народною Республікою та Польською державою.

Травневий наступ поляків, попри ряд перемог, не дозволив розгромити Галицьку армію з півночі і поступово припинився. Збройні сили ЗУНР відступили на південь нинішньої Тернопільщини, затиснуті в трикутнику між Дністром і Збручем та містом Чортковом. Поляки тріумфували, а політичне керівництво республіки одним із варіантів подальших дій розглядало перехід УГА на Наддніпрянщину. Обираючи поміж відступом і офензивою, командування армії зробило ставку на спад бойової активності супротивника (в останні дні Галицька армія відступала майже без боїв) та розпорошення бойових сил поляків по широкому фронту. Операція розпочалася 7 червня 1919-го ударом на містечко Ягільницю.

Наступного дня Галицька армія взяла Чортків – важливий вузол комунікацій, утворивши пролом в обороні противника. Із спогадів Степана Шухевича:

«Якраз перед нашим наступом на Чортків зібралися були поляки перед будинком Окружної Скарбової Дирекції, в котрій перед тим була Начальна Команда Галицької Армії, щоб відсвяткувати свято здобуття міста, відбуваючи модні під той час «похорони України». Зійшлися елегантно вистроєні дами, святочно прибране панове, не бракувало також і делегатів від «власцян». Та в самім розгарі маніфестації зашипіло щось у воздусі, потім над самими головами зібраних загриміли дві-три детонації. Це розривалися наші шрапнелі. Майже рівночасно появилися на вулицях міста польські розбитки, що в страшнім переполоті утікали й сіяли паніку: «Уцєкайце, бо украінци юш в мєсцє!».

Поляки відступили на 120 кілометрів. 9 червня диктатор ЗУНР Євген Петрушевич призначив Начальним вождем УГА генерала Олександра Греківа, який планував операцію із групою старшин.

Галицька армія звільнила Бучач (12 червня) і Тернопіль (14 червня), у ході боїв за Нижнів відкинула поляків за Дністер. Далі було взято Зборів, ключовий пункт оборони поляків Бережани (21 червня), Золочів (22 червня) і Броди (24 червня). Поляки готувалися боронити Львів, однак брак зброї і боєприпасів не дозволив українцям розвинути успіх. Так, коли на хвилі патріотичного піднесення внаслідок успіхів Галицької армії 90 тисяч добровольців зголосилися записатися до діючих частин, через брак зброї було прийнято тільки 15 тисяч добровольців, а решту відправили по домівках.

Тим часом у Львів прибув стурбований головнокомандувач польськими військами Юзеф Пілсудський, водночас Антанта 25 червня дала згоду на тимчасову окупацію Східної Галичини, а 27 червня дозволила використати для цього армію Юзефа Галлера в повному складі, що раніше категорично забороняла робити. Все це кардинально змінило ситуацію на фронті.

Вже 28 червня польська армія перейшла в наступ і проламала український фронт біля Янчина. Виснажені безперервними боями, залишившись без боєприпасів, галицькі бригади під натиском переважаючих сил противника стали відходити до Збруча. 4 липня командування Галицької армії телеграфувало Головному Отаману Симону Петлюрі:

«Під сильним напором польських сил, за браком амуніції й інших матеріялів, Галицька армія буде примушена перейти річку Збруч та шукати опору й охорони на широких ланах Великої України». Відповідь надійшла наступного дня: «Українська Наддніпрянська армія та її Головна Команда приймає Галицьку армію, як братню, й усім їй допоможе, що в її силах».

16 липня УГА відступила на територію Наддніпрянської України, що стало завершенням Українсько-польської війни в Галичині.

НАновини‼️: Євреї з України: Історія «Іудейського куреня» в складі Української Галицької Армії 1919 року

«Іудейський курень» (офіційна назва — «Ударний курінь I корпусу Галицької армії») в складі Української Галицької Армії (УГА) став символом мужності та солідарності двох народів — українського та єврейського, у боротьбі за незалежність України. Створення «Іудейського куреня» тісно переплітається з історією Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), яка була сформована в 1918 році в Галичині.

Курінь був створений у червні 1919 року за підтримки Єврейської національної ради Тернополя. Командувач Соломон Ляйнберг запропонував створити єврейське підрозділ у складі Галицької армії. Курінь налічував близько 1200 бійців, серед яких були як євреї, так і українці.

Це підрозділ активно брав участь у боях з польськими військами та більшовиками, захищаючи території ЗУНР та УНР. Однак в кінці 1919 року, після епідемій і втрат, курінь був розформований. Частина бійців емігрувала в Палестину, інші залишились у Радянській Україні, а деякі повернулись в Галичину, яка була під контролем Польщі.

Соломон Ляйнберг, по одній з версій, після розформування залишився в Радянській Україні, став членом Компартії, служив у Червоній армії, а потім переїхав до Москви. Він був арештований двічі і в 1938 році був розстріляний у Ленінграді під час сталінських репресій.

В честь Ляйнберга була названа вулиця у Львові, а в 2013 році було запропоновано встановити пам'ятник «Іудейському куреню» в Тернополі, однак проєкт був призупинений через війну на Донбасі.

Феномен «Іудейського куреня» можна порівняти з Єврейським легіоном, який воював у складі британської армії проти турків у Палестині, з тією різницею, що єврейські бійці куреня боролись не за майбутній Ізраїль, а за незалежність України.

Докладніше про створення та бойовий шлях «Іудейського куреня» читайте в статті.

https://nikk.ua/uk/istoriya-judejskogo-kurenya/

#НАновини #NAnews #Україна #Ізраїль #ЄврейськаІсторія #ЄвреїЗУкраїни #Історія #ІудейськийКурінь #ГалицькаАрмія #ЗУНР #СоломонЛяйнберг #Незалежність #Пам'ять

9 квітня 2015 року Верховна Рада ухвалила чотири закони, які стосуються засудження комуністичного режиму, відкриття архівів совєцьких спецслужб та визнання УПА й інших організацій борцями за незалежність України.

У парламенті ці закони назвали "декомунізаційним пакетом".

У законі про правовий статус борців за незалежність України вояків та діячів СВУ, УСС, УНР, Гетьманату, ЗУНР, повстанців Холодного Яру, Карпатську січ, УПА, ОУН, УГС та УГГ визнано борцями за незалежність України.