#історія #постаті Леонід Глібов: «Дідусь Кенар» української байки ✒️ ​Сьогодні, 5 березня, виповнюється 199 років від дня народження Леоніда Глібова (1827–1893). Якщо ви думаєте, що байки — це лише повчальні історії про тварин для школярів, то ви недооцінюєте майстра іронії та «езопової мови». Глібов був одним із тих, хто вчив українців сміятися над своїми недоліками тоді, коли за українське слово можна було отримати не лише догану, а й реальний термін. 🇺🇦 ​Майстер підтекстів та «Дідусь Кенар» 🐦 ​Глібов почав писати вірші російською, але швидко зрозумів, що справжня душа його творчості — у рідній мові. Оскільки цензура в Російській імперії (особливо після Валуєвського циркуляра) була лютою, він вигадав собі псевдонім «Дідусь Кенар». Під ним він публікував свої твори у дитячому журналі «Дзвінок», і його обожнювали малі читачі по всій країні. ​Байка як зброя: Глібов написав понад сотню байок. У його Щуці, Лисиці чи Вовкові сучасники легко впізнавали корумпованих суддів, пихатих чиновників та хитрих пристосуванців. Це була соціальна критика найвищого гатунку, замаскована під дитячу казку. 🦊⚖️ ​Лірична душа: Хоча ми знаємо його як байкаря, Глібов був автором неймовірної лірики. Хто не знав або не чув романсу «Стоїть гора високая»? Ця пісня стала народною, і мало хто пам'ятає, що її сумні та світлі рядки належать саме Леоніду Івановичу. 🏔️🎶 ​Погляд на біографію: Не просто «добрий дідусь» 🔍 ​Глібов не був просто казкарем. Він був активним громадським діячем, видавав «Чернігівський листок», який став осередком українського життя. Через свою «благонадійність» (читай — любов до України та зв'язки з народниками) він був звільнений з посади вчителя і деякий час перебував під поліцейським наглядом. Його життя — це історія інтелектуального опору в умовах тотальної заборони культури. 🛡️ ​Чому він актуальний сьогодні? 🤔 ​Байки Глібова — це дзеркало, яке не старіє. «Щука», яку «кинули у річку» як покарання, — чи це не ідеальна метафора на сучасні судові процеси над деякими чиновниками? А «Вовк та Ягня»? Його гумор гострий, інтелігентний і, що важливо, абсолютно позбавлений шароварщини. ​Глібов довів, що українська мова — це не лише мова села, а мова тонкої іронії, філософії та високої поезії. ✍️ ​Посилання на зображення по темі:

☕️ Доброго ранку, підписники! Сьогодні — 3 березня. У календарі — дати, які відзначають культуру, природу, здоров’я й навіть трохи іронії. Відзначаємо сьогодні 👇 ➡️ Всесвітній день письменника — запроваджений у 1986 році Міжнародним PEN-клубом на підтримку свободи слова та літературної творчості. ➡️ Всесвітній день дикої природи — проголошений ООН у 2013 році на честь підписання Конвенції CITES (1973), щоб привернути увагу до збереження флори та фауни. ➡️ Всесвітній день слуху — ініціатива ВООЗ для підвищення обізнаності про профілактику втрати слуху та важливість ранньої діагностики. ➡️ Всесвітній день «п’ятої точки» — неофіційна дата з гумором, яка нагадує про здоровий спосіб життя й менше сидіння без руху. ➡️ Всесвітній день боротьби з вродженими вадами розвитку — міжнародна дата, спрямована на підтримку родин і розвиток профілактичних програм у сфері материнського та дитячого здоров’я. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

Загадка для кмітливих Трішки чорного гумору. Закінчіть речення одним словом "Старий, досвідчений......." малюнок як підказка..🤔

🦍 Горили багато в чому схожі на людей: у нас схожі ДНК та горили теж вміють ходити прямо. А ще у горил досить великий мозок (500-600 гр), що говорить про його високі інтелектуальні здібності. І хоча 500 грамів — це значно менше за людський мозок (який важить в середньому 1300–1400 г), для світу тварин це солідний показник. Але інтелект горил проявляється не лише в грамах, а й у складній поведінці: - Використання інструментів: Вони використовують палиці, щоб вимірювати глибину води, або роблять з них «містки». - Емоційний інтелект: Горили здатні до емпатії, вони сумують за померлими членами групи та мають почуття гумору. - Мова: Знаменита горила Коко навчилася спілкуватися з людьми за допомогою мови жестів, опанувавши понад 1000 знаків.

Фокус вдався 🎩 😀 Гумор 18+ https://t.me/Ukraineaboveallelse

Так я і познайомився з вашою мамою ☺️ 😀 Гумор 18+ https://t.me/Ukraineaboveallelse

«Це капець»: відверта розмова з ортодоксальним єврейським капеланом ЗСУ — про фронт, віру і те, як не втратити людину — відео «Є закон, і сказано: “Якщо прийшов хтось убити тебе — убий його першим”. Це найголовніша частина. Тому захищати свою країну — це заповідь Бога. Є така заповідь: “Не переходь межу”. Вона написана в Торі, у Біблії, так? Тому ті, хто прийшов сюди, грубо порушили цю заповідь. А ті, хто захищає, — це ЗСУ, це руки Бога в Україні. І вони виконують заповідь: “Саме не вбивай, знищуючи ворога”», — Яків Синяков. Іноді війну показують через зведення та цифри. Але це інтерв’ю — зовсім про інше. Ортодоксальний єврейський капелан Збройних сил України рабин Яків Синяков говорить про фронт без пафосу й без красивих формулювань — про страх, втому, вибір, віру та про те, як людині не втратити себе там, де щодня поруч смерть. У розмові звучать питання, на які немає простих відповідей: де Бог під час війни, де проходить межа між захисником і вбивцею, чому нейтралітет у такі часи може стати моральною пасткою і що допомагає людям триматися, коли навколо суцільний хаос. В інтерв’ю — реальні історії фронту: поранені військові, чорний фронтовий гумор, розмови про ненависть, полонених і про те, як зберегти людську гідність навіть під час війни. Це не релігійна проповідь і не військова хроніка — це чесна розмова людини, яка постійно поруч із військовими й бачить війну без фільтрів. Для багатьох українців та ізраїльтян українського походження цей матеріал звучить особливо сильно — через тему пам’яті, відповідальності та особистої позиції. Бо головне питання після перегляду залишається простим: де твоя позиція, коли історія відбувається просто зараз? Читайте і дивіться матеріал повністю: https://news.nikk.co.il/uk/ce-kapec-vidverta-rozmova-z/ #НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine НАновости‼️:- новини Ізраїлю Важливо❓ Поділіться ❗️ і підписуйтеся, щоб не пропустити подібні матеріали https://www.facebook.com/profile.php?id=61581708179881

Робочий день Зеленського починається між 3 та 4 ранку, коли починають надходити перші повідомлення з поля бою, — CNN ▪️Він п'є багато кави – чорної, без цукру – щоб пережити такі ранні підйоми. ▪️Не дивлячись на це, президент не втратив почуття гумору і іноді знаходить час, щоб розслабитись за книгою чи фільмом, особливо під час довгих поїздок на поїзді. ▪️Роки тиску та душевних страждань помітно позначилися на Зеленському. Його довоєнне молоде обличчя, гладко виголене, зараз поцятковане зморшками і сивою щетиною. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

Друзі! Для вас - третя серія мультсеріалу "Кав'ярня Кобзарня". Серія має назву "Стендап Жартопад". Цього разу Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко та Микола Гоголь дійшли висновку: якщо народ не часто читає їх твори, значить, народ треба розсмішити. А там, дивись, і до книжок дійде. Тож класики несуть свій гумор у маси. Особисто. Без посередників. Без цензорів. З мікрофоном. У форматі стендапу. З назвою "Стендап Жартопад". Вони називають себе «кобзарями без цукру», бо жарти як кава: міцні, гіркуваті й не для всіх. У програмі: іронія про життя, мистецтво, страждання творчої людини й трохи побутових трагедій, які чомусь завжди смішніші, ніж здаються. Але головне питання залишається відкритим: чи готова широка аудиторія до гумору класиків? Чи витримають відвідувачі такий рівень культурного навантаження разом із тістечками? Дивіться серію до кінця, і дізнаєтесь. Бо, можливо, саме сьогодні українська література зробить свій перший стендап-прорив. #shorts #КавярняКобзарня #Січеград #ТворчаСтудіяСічеград #АнтонЖадько #ЛесяУкраїнка #Гоголь #Франко #Шева #СтендапЖартопад #стендап #sketch #comedyshorts #comedy #кобзарібезцукру #вебсеріал #анімаційнийсеріал #українськийсеріал #українськийютуб https://www.youtube.com/shorts/hWjLYuoJxAY

Кілька епізодів з війни: <em>КУРИ Я стояв на позиції вже так довго, що почав розрізняти звуки міських боїв як музику: ось важкий бас міномета, ось різкий свист — як скрипка, що зірвалась, а ось глухий «бух» — фінальний акорд. Мій сектор — уламок колишнього життя. Хати без дверей, вікна без скла, а навпроти — город. Справжній, з перекопаною землею, де ще недавно, напевно, росла цибуля і людські нерви були цілими. Я стою, дивлюся в приціл, намагаюсь бути серйозним солдатом і не думати про каву, душ і те, що нормальні люди в цей вранішній час ще сплять, а не рахують секунди між «вильотом» і «прильотом». І тут — приліт міни. Не дуже близько, але достатньо, щоб земля здригнулась, а я внутрішньо знову подякував броніку, касці і випадку. Пил осів, повітря трохи присіло, ніби втомилось від усього цього. Я напружився, чекаючи продовження — а воно завжди любить приходити без запрошення. Але замість цього бачу на город вибігли кури. Серйозно. Кури. Живі, справжні, з поглядом «та що ви тут взагалі робите». Вони підбігли до свіжої воронки і почали гребти землю, як ні в чому не бувало. Енергійно, завзято, з повною впевненістю, що якщо щойно впала міна — то це, мабуть, для того, щоб черв’якам було легше дихати. Я дивився на це з якимось дивним відчуттям реальності. Міські бої, «нуль», обстріли, а кури — на роботі. Можливо, контужені. А можливо — просто мудріші за всіх нас. Бо якщо вже прилетіло, то треба користуватись моментом: земля свіжа, черв’яки — дезорієнтовані, життя — триває. Я стояв з автоматом і ловив себе на думці, що ці кури зараз виглядають спокійнішими за мене. У них не було планів на ротацію, вони не знали, що таке «вихід» і «зайти на нуль». У них була проста задача: знайти черв’яка і не загинути сьогодні. Дуже, між іншим, актуальна стратегія. Через хвилину все знову стихло. Кури розійшлись, наче нічого й не було. А я залишився стояти на позиції з дивним теплим відчуттям: якщо навіть кури тут не здаються, то мені й поготів нема куди відступати — хіба що в укриття, за командою. На «нулі» гумор простий і чорний, як земля в тій воронці. Але іноді він сміється по доброму. І тоді стає трохи легше стояти. КІТ Побратим після зміни на посту зайшов у хату, зняв каску, важко сів на ящик і одразу махнув рукою: — Ой, хлопці… таке було, таке було… Ми насторожилися, бо видно було — його ще не відпустило. — Стою я на позиції. Темно — хоч ножем ріж. Ні хріна не видно, зате знаю точно: вони поруч. У дворах. Через паркани. Стою, дивлюся в темряву, слухаю кожен звук, а всередині все натягнуте, як струна. І тут до моєї ноги щось торкається. Тихо так. А потім починає тертися. У мене душа — раз! — і в п’ятки. Всередині холод, серце гупає так, що, думаю, його чути на піврайону. Я стою, не дихаю, автомат стиснув — готовий до всього. Ми вже починали посміхатись, але мовчали. — А воно, зараза, другий раз треться… і муркоче. Реально муркоче! — Я стою і думаю: або мені вже все вчувається, або це найдивніший кінець у моєму житті. Він змахнув рукою. — Потім воно пирхнуло й пішло собі в темряву. І тільки тоді доходить — кіт. Звичайний фронтовий кіт. Худий, нахабний і без страху. Тут хата вже не витримала — ми зареготали всі разом. — Ну от скажіть, — сміявся вже й він, — противник у дворах, напруга, ніч… а найбільше мене налякав кіт, який ще й муркоче, гад. Сміх довго не стихав. Бо кожен із нас знав: у тій темряві, з тим муркотінням біля ніг, душа пішла б у п’ятки у будь-кого. ВИНО Нуль — це таке місце, де час і здоровий глузд ходять без каски. Тут усе інакше: тиша гучніша за вибухи, а дрібниці важать більше, ніж новини з великої землі. Ми тоді стояли на позиції у дворі іншої хати. Хата, як хата — бачили вона вже всяке, але мовчала. Я сидів під однією пристройкою, Олег — трохи далі, під іншою. Олег у нас людина надійна: якщо каже “прикрию”, то прикриє так, що й доля не пролізе. І от якось помічаю — у землі темніє прямокутник. Вхід у підвал. Такий собі, непримітний, ніби спеціально для тих, хто шукає не пригод, а укриття. Я кажу Олегу: — Слухай, а давай глянемо. Може, там можна позицію кращу зробити. — Лізь, — каже, — я на стрьомі. Домовились по-дорослому: він дивиться світ, я — підземелля. Поліз я вниз. Підвал виявився порожній, як обіцянки “швидкої ротації”. Пил, темрява, запах старого життя. І стоїть посеред усього цього — великий бутиль. Такий, знаєте, серйозний. Не бутиль, а персонаж. Я його обережно — раз, другий — і подаю наверх. — Що там? — питає Олег. — Та нічого… бутиль якийсь. Олег відкриває, нюхає. І тут я бачу його очі. Якщо ви колись бачили кота, який випадково знайшов велику миску сметани й усвідомив, що це — не сон, то ви мене зрозумієте. Очі світяться, усмішка — до вух. — Та це ж вино, — каже, — те, що треба! Ми понесли той бутиль, як трофей. Обережно, майже урочисто. Сіли, спробували. Молоде вино, ще не вистояне, кисленьке, але чесне. Без пафосу. Таке, що не обманює: каже прямо — я ще сире, але старательне. Воно трохи зігріло. Не так щоб геройство вмикати, ні. Просто стало тепліше всередині. І в тілі, і в душі. Навіть війна навколо ніби трохи відпустила хватку. Нуль на хвилину став не нулем, а просто двором зі старою хатою, підвалом і вином, яке чекало нас, мабуть, довше, ніж ця війна. Ми посміхнулися. Без тостів, без гучних слів. Просто тому, що навіть тут життя інколи підморгує. І каже: тримайся. Хоча б отак — через бутиль молодого вина. А допити ми його так і не встигли. Наступного дня прилетіло — коротко й без зайвих коментарів. Осколок знайшов бутиль швидше, ніж ми знову знайшли настрій. Скло розлетілося, вино пішло в землю, змішалося з пилом і війною. Зате згадка залишилась. Як маленький доказ того, що навіть на нулі іноді трапляється щось людське, тепле й трохи кисле — але справжнє. І цього, виявляється, інколи цілком достатньо, щоб триматися далі.</em>