#оповіданея #Ші Глава 26. Ті, що не мовчать Київ. Початок лютого 2023 року. Місто дихало холодом, якось по-іншому, ніж у січні. Не було снігу, але вітер — гострий, як лезо, — різав щоки і думки. Марія йшла повільно, з руками в кишенях, і з відчуттям, що щось наближається. Не подія — стан. Вона не планувала зустрічі з Миколою. Просто зайшла до кав’ярні на Подолі, щоб перечекати пориви вітру. І там — за столиком біля вікна — сидів він. Чоловік Ольги. Той самий, у квартирі якого вона ховалась після втечі з Мелітополя. Той, хто мовчки подав їй чай, коли вона не могла говорити. — «Маріє?» — він підвів очі, і в них було щось тепле, як завжди. — «Привіт, Миколо. Я не знала, що ти тут буваєш.» — «Я тут часто. Думаю. Пишу.» Він запросив її сісти. Вони говорили довго — не про війну, не про Максима, не про втрати. А про голос. Про те, що мовчання — це теж зброя, і що поезія — це спосіб її розрядити. — «Ми готуємо вечір. Поетичний. Не пафосний. Не офіційний. Просто — люди, які читають те, що не можуть не сказати. Хочеш допомогти?» — «Я не поетка.» — «Ти — архітекторка пам’яті. А це важливіше.» * Підготовка. Приміщення — старий культурний центр, колишній кінотеатр, де ще збереглися дерев’яні крісла з червоним оксамитом. Марія відповідала за простір: світло, розсадку, тишу між рядками. Вона розвішувала афіші, писала короткі біо для учасників, домовлялась про генератор — бо світло могло зникнути будь-якої миті. І в кожному русі було щось нове: не втеча, не пошук — а дія. Один із учасників — ветеран, який писав вірші на фронті. Інша — дівчина з Херсона, яка втратила брата. Третій — актор, який читав чужі тексти, бо свої ще не міг вимовити. * Вечір. Зал був напівтемний. Світло — тільки на сцені. Люди сиділи мовчки, як у храмі, але без релігії. Просто — в очікуванні. Марія стояла за кулісами. Її не було в програмі. Але Микола підійшов і сказав: — «Ти маєш сказати щось. Не як поетка. Як та, що пам’ятає.» Вона вийшла. Взяла мікрофон. І сказала: — «Я не знаю, як писати вірші. Але я знаю, як звучить голос, коли він проривається крізь страх. Я чула його — в шпиталі, в блокноті, в очах тих, хто не повернувся. І я хочу, щоб ви почули один рядок. Він не мій. Але він — про нас.» Вона відкрила блокнот. І прочитала: > «Я не прошу сенсацію. Я прошу — голос. Один абзац. Одне ім’я. Щоб він знав, що ми не мовчимо.» Марія говорила багато. Здавалося, що це гарно продуманий діалог по темі заходу, ніхто і гадки не мав, що це не текст, це мова душі, мова страху і сміливості, розгубленості і впевненості. У залі — тиша. Потім — аплодисменти. Не гучні. Але справжні. * Після. Марія сиділа на сходах біля сцени. Люди підходили, дякували. Хтось залишав записки. Хтось просто торкався її плеча. Микола сів поруч. — «Ти зробила більше, ніж думала.» — «Я просто сказала те, що мусило бути сказане.» — «І це — поезія.» * Вдома. Аліна вже спала. Марія сиділа біля вікна, дивилась на ліхтарі. І думала: > «Я не знаю, де він. Але я знаю, що я — не одна. І що голоси — множаться. І що тиша — вже не така гучна.» Далі буде...

🔥 Шановні поети, та любителі поезії! Стартує щомісячний поетичний конкурс від «Поетів Інтернету» у Телеграмі! 🔥 ✍️ Ви надсилаєте свій вірш та робите вступний внесок від 100 грн. 🏆 Переможця обирають читачі своїми реакціями! 💰 Призи: + грошова винагорода 80% від усього зібраного призового фонду + золота електронна грамота + персональний розбір вірша + декламація вірша + пісня на вірш + відеокліп на вірш + респект від спільноти 📅 Прийняття робіт: 2–9 число кожного місяця. 📅 Голосування: 10–31 число. 📅 Нагородження: 1 число. Тема, розмір та стиль вірша – вільні! Один автор – один вірш. Щоб стати учасником, ось посилання: https://t.me/+R1ou4seew4kyNWUy Умови участі – у гілці «КОНКУРС» Приєднуйтесь! Перемагайте! Творіть та гроші заробляйте! ✨

#поезія Немає двох однакових історій, Двох доль однакових, Двох відбитків душі, Як кожен день новий відтінок в моря, Як різний ритм у кожного з віршів, Як кожна тиша, зовсім інша тиша, У кожного вона завжди своя, Одна зігріє, зцілить, заколише, Засвітить здалеку мов в темряві маяк, А інша стисне й сил нема вдихнути, Мов непідйомна ноша на плечах, І хочеться від неї далі бути, І хочеться заплутатись в словах, У посмішках, у поглядах, в обіймах, У доторках турботливих руки, І не вести ті не потрібні війни, За право бути, Просто бути навпаки. 01.10.2025 Іра Спірідонова

#поезія Вік би не бачити й не чуть про тебе, скрипко чорна, а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть, неначе кров із горла, і пахнуть рутою, котра уже напівзабута, і пахнуть м’ятою. Добра сам Бог мені прелютий був зичив, даючи цей хист проклятий — віршувати на власну голову. А зміст? А змісту не добрати. Коли топилася душа в грайливім струмуванні, ти необачно полишав всі приписи посланій, де стільки ком, рисок, крапок — сам чорт там шию зверне. Сердечний наживеш порок чи совісті каверни. Добром об’яснена душа велить вогнем палати. Ти лиш за хистом полишав право — обирати собі дорогу. Бо не він, а ти — був раб. Не блазнем, а рудокопом. Домовин таланту вічним в’язнем. Василь Стус

Посилання на канал з віршами: https://t.me/ManyukVirchi Посилання на канал з піснями: https://t.me/Pisni_MiroslavManiuk

Холодні макарони Я сидів на кухні й повільно крутив виделкою холодні макарони в тарілці. Сіре світло ранку пробивалося крізь жалюзі, і від нього все довкола здавалося ще буденнішим. Наче сам світ навмисне вирішив нагадати мені: ось твоя буденність, ось твоє життя — остигле й безбарвне. Думки накотилися хвилею, і в голові раптом почався складатися вірш: У тиші кухні — сіра самота, В тарілці — пружні, мов застиглі дні. Колись гарячі, сповнені життя, Тепер — байдужі, втомлені й німі. ... Ця їжа — не просто страва, це виклик долі. У них немає пафосу, спецій чи вишуканих соусів. Вони прості, мов тиша після гучного дня. Їх їси без поспіху, і здається, що сам час уповільнюється. У гарячих стравах завжди є момент поспіху: поки вони не охололи, треба встигнути насолодитися. А холодні макарони вчать приймати речі такими, якими вони є, без боротьби й очікувань. Інколи життя нагадує саме цю страву. Ми чекаємо на щось гаряче, свіже, ідеальне, а отримуємо — остигле, звичайне. Їсти їх — наче читати інструкцію від пральної машини: нудно, але необхідно. У гарячих макаронах є пристрасть, вони димлять, манять, пахнуть. А холодні — мовчазні. Вони дивляться на тебе з тарілки, ніби питають: «Ну що, життя вдалося?». Я вже втретє намагався піднести шматок до рота, але щоразу відклав виделку. Наче чекав, що станеться щось інше, щось, що розтрусить мене. У голові крутилося питання: «А може, це й є справжній я — той, хто їсть холодні макарони й нічого не змінює?» Раптом я почув легкий стукіт. Спершу подумав, що то серце гучніше б’ється від голоду. Але стукіт повторився. Я подивився на тарілку й завмер. Один макарон, покручений спіраллю, повільно хитнувся. Потім ще один. Вони ворушилися. — Ти серйозно? — прошепотів я сам до себе. Але відповідь була іншим чином: один із макаронів випав на стіл, ніби хотів утекти. Я відсахнувся. Ще мить — і вся тарілка затремтіла, макарони повільно піднялися, наче хтось невидимий надав їм життя. — Ми чекали, — прозвучало у мене в голові. Голос був глухий, хрипкий, але чіткий. — Чекали, коли ти нарешті подивишся на нас по-справжньому. Я ледь не впустив виделку. Холодні макарони говорили. Вони зібралися докупи, утворюючи дивну постать — то нагадувала людину, то тварину. І вона повільно тягнулася до мене. — Ти думаєш, ми марення? — гудів голос. — Але ми — це ти. Забутий. Остиглий. Непотрібний самому собі. Я хотів закричати, та голосні слова застрягли в горлі. Замість цього я просто схопив сковорідку, яка стояла на плиті, й вдарив по тарілці. Макарони розсипалися, знову перетворившись на звичайну холодну їжу. Тиша повернулася. Я сидів, задихаючись, і не міг повірити: це було насправді чи ні? Дивився на безневинні спіралі у тарілці, й вони здавалися такими ж неживими, як і раніше. Але десь глибоко всередині я відчув: вони мали рацію. Бо проблема була не в них. Проблема була в мені. Того дня я вперше за довгий час викинув залишки з холодильника, одягнувся й вийшов із дому. Просто пішов. Бо зрозумів: якщо нічого не змінити — рано чи пізно будь-яке життя стане холодними макаронами.

Я навчилась себе цінувати - Це завдання було непросте! Я навчилась чужим відмовляти, А собі дозволяти усе! Я навчилася жити спокійно, Планувати, як зручно мені. Я навчилася слухати мрії І іти до своєї мети. Я навчилася бути собою - Не в угоду для всіх, а як є. Мені стало байдуже на осуд Неважливих для мене людей. Я навчилась людей відпускати... Не по серцю: он Бог, он порог. Я навчилась себе поважати І робити кольє з помилок. Я нарешті себе полюбила, Бо у себе я тільки одна! І мої переламані крила Поступово навчились літать! #Вірш автор: пані❤️золотко. Силянки внаявності ціна 750 і 1000 грн. #biserok_anita #бісероплетіння #beading #beadingtutorial #beadingjewelry #силянка #силянказбісеру #збісеру #handmade #handmadeuk #купуйукраїнське #подарунок #прикрасизбісеру #прикрасиукраїна #handmadeuk #подарунок #бісероплетінняприкраси #віршукраїнськоюмовою #психологія

#поезія У розмовах з тобою цікаві народяться вірші, Проростуть, мов лоза зі слів по маршрутах серця. Я дослухаюсь кожного слова про речі, в які ти віриш, Я побачу світанок у темряві ночі. Ти тільки не сердься. Проведи лабіринтом свого натхнення, Розклади по шухлядкам всі формули власного сміху. Ти, немов чарівник із казок, як ті чари змогла привнести, Кольори для натхнення на сірі полотна буденні без міри. Не мовчи, я би просто так слухав та слухав мов пісню, Що стоїть на повторі, усе, що ти ладна сказати словами. А усьому, що в слово не втиснеш щосили, в години пізні, Присвятити мовчання прогулянок містом варто. Я дивився би в небо на березі річки та слухав би голос, Що говорить про сонце, що ввечорі тоне стрімко. А на ранок з води випливає в човні. Та ще сяє так гордо, І дарує тепло відкривати серця. Так, за рівнями рівень. Тож, прошу, розкажи ще з десяток цікавих історій, Розпиши, мов мольберта, полотна моєї свідомості. Говори, говори. Бо і янгол, і демон мої вже невпевнено вторять, Попугаями слову твоєму. Натхнення отримую вдосталь. DmYmast

#особистості «З Дмитра Павличка почалося в Українi те, що пiзнiше дiстало назву «дисидентство». Ким був поет, дипломат та громадсько-політичний діяч Дмитро Павличко? Про найвідоміший твір «Два кольори», повстанську діяльність у сотні УПА та роль Павличка в проголошенні незалежності України — розповідаємо в матеріалі. https://suspilne.media/286339-ludina-epoha-hto-takij-dmitro-pavlicko/ Також дивіться уривок програми «Час поезії», де Василь Герасим'юк читає вірш Павличка «Молитва», а Мирослав Лаюк розповідає про славу поета: https://youtu.be/NENX_SSNR_I

#поезія Вірш: Марина Пономаренко локація: Андріївська церква.