#дати #свята
Книжковий десант: Як 14 лютого стало днем інтелектуальної щедрості 📚
Поки світ тоне в рожевих пелюстках та шоколадних серцях, існує спільнота людей, які вважають, що найкращий спосіб висловити прихильність — це подарувати гарне видання. Міжнародний день дарування книг (International Book Giving Day) — свято молоде, але неймовірно щире, яке об'єднує книголюбів у понад 44 країнах світу. 🌍

Маленьке запитання — велика ідея 💡
Історія свята розпочалася не в кабінетах міністерств, а в звичайній американській родині. У 2012 році засновник сайту дитячої книги Емі Бродмур почула від свого сина просте питання: "Чому немає такого дня, коли б люди просто дарували одне одному книги?". Емі не стала шукати виправдань, а просто запустила ініціативу в мережі. Ідею підхопили волонтери, і тепер 14 лютого — це офіційний привід "загубити" цікавий детектив на лавці в парку або передати збірку віршів до бібліотеки. 📖

Чому це важливо саме сьогодні? 🛡️
Для України це свято набуло особливого, майже сакрального значення. В часи, коли ворог цілеспрямовано нищить наші друкарні та спалює бібліотеки на окупованих територіях, кожна подарована українська книга стає актом культурного спротиву. Це не просто папір з текстом — це інвестиція в нашу ідентичність та мову. 🇺🇦

Як долучитися до книжкового руху? 🧐
Подаруйте книгу другу: Виберіть те, що змінило ваш світогляд.
Залиште книгу в публічному просторі: Буккросинг — це чудовий спосіб дати виданню друге життя.
Допоможіть сільській бібліотеці: Маленькі книгозбірні часто потребують сучасної літератури більше, ніж великі центри. 🏘️
Пам’ятайте: книга — це єдиний вид магії, який можна тримати в руках. І якщо Валентин відповідає за почуття, то книга — за глибину цих самих почуттів. 🥂✨

Кавер на музику:
Дмитра Сєнькова.
Автор каверу та вірша: Олександр Котла ᛟᛚᛖᚲᛊᚨᚾᛞᚱ-STRANNIK-ᚹᛇᛚᛇᛃᚱ

...Відпусти Минуле...✍️


Тягне самотність,
Бо ще ти вагаєшся,
З собой на одинці,
В минуле вертаєшся,
Куди відлітаєш?
Трохи розсіяна,
Тим цигарковим,
Димом омріяна

Давай-давай, з минулого звертай,
Як "дика орхидея", у Залмана ідеї..,
Давай-давай, минуле забувай,
Розбий вже ті бокали, загальної моралі,
Давай-давай, з минулого звертай,
Охоплена думками,
неначе парусами,
Давай-давай, думки ті відпускай,
Сприймай ти все спокійно,
Живи надалі вільно

Я бачу, що ти,
як можеш тримаєшся,
Але у думках,
іноді сумніваєшся,
Ти хочеш забути,
спогад закрити,
Щоб впевнено далі,
без сумнівів жити

Давай-давай, з минулого звертай,
Як "дика орхидея", у Залмана ідеї..,
Давай-давай, минуле забувай,
Розбий вже ті бокали, загальної моралі,
Давай-давай, з минулого звертай,
Охоплена думками,
неначе парусами,
Давай-давай, думки ті відпускай,
Сприймай ти все спокійно,
Живи надалі вільно

Тягне самотність,
Бо ще ти вагаєшся,
З собой на одинці,
В минуле вертаєшся,
Куди відлітаєш ?
Моя замріяна,
Минулого димом,
ще трохи обвіяна

Давай-давай, з минулого звертай,
Як "дика орхидея", у Залмана ідеї..,
Давай-давай, минуле забувай,
Розбий вже ті бокали, загальної моралі,
Давай-давай, з минулого звертай,
Охоплена думками,
неначе парусами,
Давай-давай, думки ті відпускай,
Сприймай ти все спокійно,
Живи надалі вільно

Живи нарешті вільно !!!

#історія #постаті
10 лютого 1895 року: Василь Вишиваний — ерцгерцог, який став українським повстанцем.
Історія Вільгельма Франца фон Габсбурга-Лотаринзького — це готовий сценарій для голлівудської драми про пошук ідентичності та незламну вірність ідеалам. Нащадок однієї з наймогутніших монарших династій Європи, який міг спокійно жити в розкоші віденських палаців, обрав шлях боротьби за незалежність України. І це не була примха — це був свідомий вибір серця 🇦🇹➡️🇺🇦.

Його шлях до українства розпочався з юнацької цікавості та подорожей Гуцульщиною. Коли Вільгельм очолив сотню у складі Легіону Українських Січових Стрільців, він не просто командував — він вивчив мову, почав писати вірші українською під псевдонімом Василь Вишиваний і носив вишиванку під військовим мундиром 👔.

Чому його постать є знаковою?
Символічний лідер: У часи Першої світової та Української революції його розглядали як потенційного кандидата на український престол у разі встановлення монархії. Він мав величезний авторитет серед вояків, які називали його «наш Василь» 🎖️.
Принциповість: Навіть після поразки визвольних змагань він не припинив займатися «українським питанням» в еміграції. Він відмовився від легкого життя, обравши натомість роль дипломата та розвідника для українського підпілля.
Трагічний фінал: У 1947 році він був викрадений радянськими спецслужбами у Відні. Слідчі в москві (а згодом у Києві) не могли зрозуміти: навіщо австрійському принцу здалася та Україна? Його катували, але він не видав жодного контакту, розмовляючи з допитувачами виключно українською мовою. Василь Вишиваний помер у київській тюремній лікарні (Лук'янівська в'язниця) у 1948 році, так і не зрадивши свою нову Батьківщину ⛓️.

Василь Вишиваний — це яскравий приклад того, що українцем не обов'язково народитися, українцем можна стати за переконаннями. Його історія — це ляпас усім імперським міфам про те, що Україна — це «штучний проект». Коли навіть європейські принци йдуть на смерть за її свободу, питання про «штучність» відпадає саме собою.
Саркастично, але саме той, хто мав право на корону імперії, став одним із найвідданіших ворогів цієї ж імперії в її радянській подобі. Людина честі, чиє ім'я довгий час намагалися викреслити з пам'яті, нарешті повертається до пантеону національних героїв 🕯️.

Кавер на музику: Степана Неркараряна.
Автор каверу та вірша:
Олександр Котла
ᛟᛚᛖᚲᛊᚨᚾᛞᚱ-STRANNIK-ᚹᛇᛚᛇᛃᚱ

#історія #постаті
«Буковинський Соловейко»: Як Сидір Воробкевич навчив Буковину співати українською 🎼
6 лютого 1836 року в Чернівцях народився чоловік, який став справжнім «культурним десантом» на землях Буковини. Сидір Воробкевич (відомий також під псевдонімом Данило Млака) був унікальним поєднанням: священик за фахом, композитор за покликанням і письменник за велінням серця. В часи, коли українське слово на західних теренах часто губилося між німецькою мовою та румунським впливом, він став тим, хто повернув йому велич. ✍️

Воробкевич був людиною неймовірної енергії. Він писав вірші, оповідання та драми українською, німецькою та румунською мовами, але серце завжди належало рідному краю. Його вважають одним із засновників буковинської літературної традиції. Саме він редагував першу українську газету на Буковині «Буковинська зоря», фактично закладаючи фундамент для того, щоб місцеве населення усвідомило себе українцями. 🏛️

Проте справжньою пристрастю Сидора була музика. Навчаючись у Віденській консерваторії, він не просто засвоював європейські канони, а шукав способи поєднати їх із народною мелодикою. Він написав понад 400 музичних творів: від хорів та пісень до літургій та оперет. Його пісня «Рідна мова» («Мово рідна, слово рідне...») стала справжнім національним гімном для багатьох поколінь українців, нагадуючи, що без мови немає народу. 🎤

Цікаво, що він був не лише теоретиком, а й практиком — викладав спів і музику в Чернівецькому університеті та вчительській семінарії. Серед його учнів було чимало тих, хто згодом став цвітом інтелігенції краю. Його поважали навіть опоненти за шляхетність і неймовірну працьовитість. Як зазначав Іван Франко, Воробкевич належав до тих «перших піонерів», що пробивали шлях для української культури в непростих умовах Австро-Угорщини. 🇦🇹🇺🇦

Сидір Воробкевич довів, що священича ряса не заважає бути світським просвітником, а музика може бути сильнішою за будь-які політичні лозунги. Він залишив по собі спадок, який і сьогодні звучить у хорах та літературних читаннях, нагадуючи нам про «золотий вік» буковинського відродження. 🌿

✨ Він писав їй: "Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю". А вона скаржилася подрузі: "Замість гроші заробляти – віршики пише".

🤍 Василь Симоненко вмів писати про кохання так, що серце стискалося від ніжності.

"Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг?"

Але його власне особисте життя стало болючою історією про нерозділену любов – не у класичному розумінні, а набагато гіршою: про любов, яку не розуміли.

✨ Люся. Вино з троянд.

Вони познайомилися в редакції газети «Черкаська правда». Їй було 19, йому – 22. Людмила Півторадні працювала кур'єркою. Василь – журналістом. Він закохався миттєво: "Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся". А вона – не відразу...

🌹 Тоді Василь купив величезний кошик троянд. Зробив з них вино – за рецептом, почутим у відрядженні в Тальному, де місцевий садівник розповів легенду про садівника, який пригостив вином княжну, і вона в нього закохалася.
Василь пригостив Люсю. І пообіцяв робити це трояндове вино щовесни. Називав її на французький манір – Люсьєн, або ж ніжно – Люся-малюся...

Писав їй листи – такі ніжні, що від них перехоплювало подих:

«Люблю тебе дико. Ніколи ніхто так ще не морочив мені голови. На папері цілуватися не дуже смачно, але я цілую мою маленьку Люсю мільйон разів».

🤍 Він любив повно. Безоглядно. Так, як можуть лише поети.

Вони одружилися швидко. Народився син Олесь, якому Василь присвятив вірш «Лебеді материнства» і казку «Цар Плаксій та Лоскотон».

Здавалося – щастя.

✨ "Нерівня душ – це гірше, ніж майна"

Та на тому чари розвіялися: дружині було байдуже до Василевої поетичної натури і його віршів.

Письменниця Дарія Ястребова згадувала: Людмила скаржилася їй: «Думала, що він на хліб зароблятиме, а вийшло – якісь віршики пише. З глузду з'їхав – ночами сидить і пише».

Віршики. Якісь віршики.

🤍 А він писав:

Всі образи й кривди до одної
Я тобі забуду і прощу —
Жду твоєї ласки хоч малої,
Як земля у спеку жде дощу.

Писав у щоденнику, пізніше виданому під назвою "Окрайці думок": "Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети".

Поетеса Ліна Костенко має дуже влучні поетичні рядки: «Чи він мені, чи я йому – нерівня. Нерівня душ – це гірше, ніж майна».

Це – про них з Люсею.

✨ Косталіна. Таємне кохання

А ще була вона. Ліна Костенко. Старша на п'ять років. Поетеса. Красива, талановита, розумна. Та, яка розуміла його слова без пояснень.

🤍 Василь був у неї закоханий. Таємно. Безнадійно.

Він називав її Косталіна. Казав друзям: «Мене нагородила поглядом Косталіна».

Письменник Микола Сом згадував: «Ліну Вася Симоненко дуже любив. У них таємна любов була. На неї не можна було дивитися без захвату: жіночна, з лукавинкою в очах – справжня красуня».

Ліна ніколи не коментувала цих чуток. А Василь залишався з дружиною, яка не розуміла його віршів.

✨ Лірика, що рятувала

І все ж він писав. Про кохання – так, що від його віршів тремтіло серце:

🤍 "Я і в думці обняти тебе не посмію,
Я не те, щоб рукою торкнутися смів.
Я люблю тебе просто — отак, без надії,
Без тужливих зітхань і без клятвених слів".

Коли Василя поклали до лікарні з раком нирки, Людмила байдуже відреагувала: «Нічого з ним не станеться. Хай менше курить».

Він помер у 28 років.

Людмила Півторадні невдовзі вийшла заміж за іншого.

Син Олесь, якому батько написав казку і присвятив вірш «Лебеді материнства», не зміг виростати таким, про якого мріяв поет.

✨ А листи та вірші Василя Симоненка залишилися. Там – його серце, біль та ніжність.

Він не мав того кохання, про яке мріяв. Але подарував його нам – у своїх віршах. Бо вірив — любов варта кожного рядка ❤️

💔На Київщину «на щиті» повертається загиблий захисник Ярослав Кузьменко

33-річний військовослужбовець загинув 29 січня 2026 року під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку.

Про загибель мешканця селища Борова повідомили у Фастівській міській раді. Ярослав Кузьменко народився 5 жовтня 1992 року. Навчався у Борівській середній школі, був відмінником, писав вірші та публікувався в пресі, став лауреатом VI Міжнародного конкурсу-фестивалю дитячо-юнацької журналістики.

У 2017 році закінчив Київський університет імені Бориса Грінченка за спеціальністю «практичний психолог», працював у Центрі реальної інклюзії «Ерудит».

У січні 2025 року був призваний до лав Збройних сил України. Служив водієм 3 міномета 1 мінометного взводу мінометної батареї 7 батальйону.

🕯️Вічна пам’ять і шана Герою…
#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни

НЕ ЗАПІЗНИСЬ
( Відповідь на коментар Стефанії Терпеливець до вірша «ПРОСНИСЯ, СВІТЕ» )

Світе, світе, пробудись,
Пробудись, рідненький,
На нас про́шу подивись –
Нищать нашу неньку.

На нас про́шу подивись,
Глянь на наші рани,
Врешті-решт вже пробудись –
Нас беру́ть в кайда́ни.

Врешті-решт вже пробудись,
Ми – Європа, світе,
По Вкраїні ти пройдись,
У нас гинуть діти.

По Вкраїні ти пройдись,
Ми ж не так далеко,
На благання відізвись –
В нас суцільне пекло.

На благання відізвись,
Черствість хай пом’яне,
Хоч на хвильку стрепенись,
Духу хай не бракне.

Хоч на хвильку стрепенись,
Буть черстви́м не личить,
Пробудись вже, пробудись,
Бо орда нас нищить.

Пробудись вже, пробудись,
Поки в тебе тихо,
Правді в вічі подивись,
Щоб не кралось лихо.

Правді в вічі подивись –
Ворог на порозі,
Та дивись – не запізнись,
Щоб не буть в облозі.

12.01.2024 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
ID: 1002889

ЯКІ ПІДІБРАТИ СЛОВА?
( До вірша «БІДА І СЛІЗОНЬКИ ГІРКІ»)

Які слова́ я маю підібрати,
Щоб описати ворога єство?
Чи є такі і де їх відшукати?
Зробили нам потвори торжество.

Безсонна ніч і ранок був нетихим,
Гатили по столиці раз-у-раз,
Так знову наробили всюди ли́ха…
Та чи мине у нас пекельний час?

Людьми потвор цих точно не назвати,
Бо в них нема… нема людськи́х чеснот.
Таке творити й болю завдавати…
На це не позичати їм щедрот.

Людина точно то́го не чинила б,
Бо в тих потвор ні душ, ані сердець.
Людей на добре думка осінила б…
А нелюд цей стира все нанівець.

Лиш сатана таке чинити може,
Й сховатись ні́де – всюди дістає,
Існує ж бо сміття таке вороже,
Що так чинити не перестає.

І ні на мить нема від них спочинку,
Тривога і напруга повсякчас,
Не можна з ними стать до поєдинку,
Бо звідусіль біда йде водночас.

І як би я слова́ не підбирала,
То жодним не опи́шу цих потвор,
Неначе зе́рна, їх перебирала,
Та всі не ті, щоб висвітлить терор.

02.01.2024 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
ID: 1002140

#історія #постаті
Володимир Самійленко: Майстер сатири, який вчив українців сміятися над власним болем.
​3 лютого 1864 року народився Володимир Самійленко — поет, драматург і перекладач, якого називали «найтоншим майстром сміху» в українській літературі. Поки інші поети XIX століття переважно плакали над долею України, Самійленко обрав іншу стратегію — він висміював тих, хто її нищив, і тих, хто її «любив» лише на словах. 🖋️😏

​Його найвідоміший вірш «Ельдорадо» — це шедевр політичного сарказму. Описуючи вигадану країну, де «люд не знає, що то голод», а «кожен має право... мовчать», він насправді малював портрет тогочасної російської імперії. Його гумор був настільки елегантним, що цензори не завжди встигали зрозуміти, де саме їх «вжалили», поки вірш уже не ставав народним хітом. 🇷🇺🚫

​Проте Самійленко не щадив і своїх. Він нещадно висміював «патріотів у фраках», які виголошували палкі промови в салонах, але боялися будь-якої реальної справи. Його поезія «На печі» — це вічний пам'ятник українській інертності, яка, на жаль, часом оживає і в наші дні. 🛋️🇺🇦

​Окрім сатири, Самійленко був блискучим лінгвістом. Він знав дев'ять мов і подарував українському читачеві переклади Данте, Мольєра, Байрона та Беранже. Він працював над тим, щоб українська мова звучала не як «сільська говірка», а як повноцінна мова світової культури. Навіть працюючи дрібним чиновником у поштових конторах чи міністерствах, він ніколи не полишав пера. 🌍📚

​Його доля після 1917 року була типовою для українського інтелігента: робота в урядових установах УНР, еміграція, а потім — болюче повернення в окуповану більшовиками Україну, де він доживав віку в бідності та забутті, померши під Києвом у 1925 році. 🏠🥀

​Володимир Самійленко довів, що іронія — це зброя вільних людей. Він навчив нас, що над ворогом треба не лише плакати, а й переможно сміятися, бо сміх — це перший крок до подолання страху. І сьогодні його гостре слово залишається таким же актуальним, як і півтора століття тому. 🎭🙌