#події 🚂 Епоха пари та сталі: Як перший поїзд назавжди змінив Львів. 4 листопада 1861 року стало точкою відліку для історії залізниць на території сучасної України. Того дня на новозбудований вокзал у Львові, який тоді був частиною Австро-Угорської імперії, прибув перший пасажирський потяг під назвою "Ярослав" . Цей рейс розпочав регулярне залізничне сполучення за маршрутом Перемишль – Львів, а далі – до столиці імперії, Відня. Чому це було так важливо? 💥 Прибуття "Ярослава" стало не просто транспортною подією, а справжнім культурним та економічним шоком у найкращому сенсі цього слова: * Початок модернізації: Залізниця стала символом технічного прогресу та приєднала Галичину до європейської транспортної мережі. Зникла необхідність у довготривалих і некомфортних подорожах кінними диліжансами. * Економічний бум: Відкриття залізниці стимулювало торгівлю та промисловість. Львів перетворився на ключовий транспортний хаб, полегшивши експорт сировини (наприклад, нафти з Борислава та деревини) та імпорт промислових товарів. * Міграція та комунікація: Залізничне сполучення прискорило пересування людей, ідей та інформації, сприяючи культурному обміну та розвитку. * Формування професії: З цією датою пов'язане і професійне свято — День залізничника України (яке ми, власне, щойно згадували), що відзначається саме 4 листопада. "Львівська перша": Факти про лінію 🧐 Залізнична лінія Львів – Перемишль (яка була продовженням шляху до Відня) стала першою на сучасній українській території. Її будівництвом займалася приватна компанія — Цісарсько-королівська привілейована залізниця імені Карла Людвіга (C. K. Uprzywilejowana Kolej Karola Ludwika), названа на честь ерцгерцога Карла Людвіга. Сьогодні, коли ми обговорюємо інфраструктуру та логістику, варто пам'ятати, що 164 роки тому саме сталеві рейки вперше проклали шлях для України до широкої Європи. Це був сміливий, хоч і імперський, але незворотний крок до сучасності. Вітаємо усіх причетних до української залізниці! 👏

#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

БРОВАРСЬКА РВА Масована нічна атака — знову по мирному населенню. Унаслідок ракетно-дронового удару пошкоджено житлові будинки у Броварському районі . Але найстрашніше — знову віднято життя невинних людей. У селі Погреби (Зазимська громада) після влучання та пожежі в приватному будинку загинула жінка 1987 року народження, шестимісячне немовля та 12-річна дівчинка — ціла родина. У Великодимерській громаді уламками смертельно травмовано чоловіка 1987 року народження. У Броварах загорівся дах приватного будинку. До лікарні госпіталізовано жінку 1941 року народження. Вона у шоковому стані, під наглядом лікарів. Немає виправдання тим, хто приніс смерть і горе на нашу землю. 🕯️ Щирі співчуття рідним і близьким, вічна памʼять загиблим. @Brovary #Бровари_Броварщина #Київщина #Бровари #Броварський_край @Brovaryregion #Brovary_news #Brovary_region #Brovary

#світ #архітектура Замок Кройцштайн — стародавній замок, розташований в Австрії, на пагорбі понад ярмарковою громадою Леобендорф поміж містами Корнойбурґр і Штоккерау округу Корнойбург землі Нижня Австрія за декілька кілометрів на північ від Відня.

Аеропорт Мюнхена вночі зупиняв роботу через виявлення невідомих дронів У результаті було скасовано 17 рейсів, ще 15 літаків, що прибували, перенаправили до Штутгарта, Нюрнберга, Франкфурта та Відня. #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

#поезія Ти казала, що дихання збитих пілотів це тиша та морок, Видихала холодне повітря. Вдихала життєву силу. Ти казала так тихо. Скажи, це в падінні відняло мову? Підкажи, а поезії полум'я тишу нічну наситить? Я ніколи не зможу забути ці очі, піднесення в прірву, Відчуття, що минуле гуркоче дев'ятим валом. Не болить павутиння розкиданих тілом порізів? Не болить? А нічого, що в погляді - чорне провалля? Зупинилася, видих. Між нами, чого ти насправді, Добивалися довго? Це має велику цінність? Вдих та видих. Стрибок уперед, що усіх нас вразить, Так, ти можеш, я вірю, куди захотілось - поцілиш. Світ міняється стрімко, крилаті злітають вище, Розступається морок. А сміхом ламається тиша. Головне - обирати душею. І вірити в точний вибір, Бо є крила, і полум'я в серці. А фініши - то пунктири. DmYmast

14 серпня 1873 р. народився один з фундаторів українського спорту Іван Боберський, професор, педагог, державний діяч, фундатор і популяризатор спортивного руху на Галичині. Народився в селі Доброгостів на Дрогобиччині в родині священика. Був старшим із шести дітей отця Миколи Боберського. Історики припускають, що родина Боберських походила з давнього шляхетного роду і належала до гербу Сас. Учився у Самбірській та Першій українській академічній гімназії у Львові, університетах Львова, Відня та Граца. У Відні закінчив 1-річний курс по гімнастиці та отримав сертифікат, який давав йому право викладати цю дисципліну в загальноосвітній середній школі. Багато подорожував Швецією, Німеччиною, Чехією, цікавився різними методиками «тіловиховання» (фізкультури) та спорту. Його кумирами стали «батько німецького спорту» Фрідріх Ян та засновник чеського «Сокола» Мирослав Тирш. Повернувшись у 1900 році до Львова, Боберський отримує місце викладача німецької мови й класичної філології та фізкультури у Першій академічній гімназії. Тут він активно починає впроваджувати засади «тіловиховання» серед педагогів, створивши у черевні 1901 року разом з Альфредом та Леонардом Будзиновськими Учительський гурток для підготовки вчителів руханки. Невдовзі в гуртку відкривається і жіночий відділ – однією з його вихованок була Олена Степанів, найперша жінка-хорунжа Українських січових стрільців. Вступає у спортивне товариство «Сокіл», де на загальних зборах його практично одразу обрано заступником голови товариства, а згодом – і головою. Під керівництвом Боберського Львівський «Сокіл» стає центральним Товариством «Сокіл-Батько», довкола якого гуртуються сотні гнізд-осередків в містах та селах Галичини. У 1914 році їх налічувалося вже 974, майже кожне третє село Галичини мало свої руханкові товариства. Щоб популяризувати спорт на Галичині, Боберський регулярно проводить показові заняття, бере участь у міжнародних конгресах, Всесокільських злетах тощо. Активними членами Товариства «Сокіл-Батько» були сини Івана Франка – Петро і Тарас. Для масових показових виступів ініціює створення стадіону для українців у Львові, який отримав назву «Український город». Для збору коштів Товариство «Сокіл-Батько» випустило спеціальні картки. Саме тут з 1911 року відбувалися спортивні, гімнастичні та інші українські заходи, свята, а також започатковані Боберським «Запорозькі Ігрища» – своєрідний аналог Олімпійських ігор на Галичині. Професор Боберський став теоретиком спортивної справи. Він перекладав з іноземних мов посібники для занять спортом, видавав власні, редагував львівські спортивні видання. Запровадив українські аналоги різних видів спорту – «сітківка» або «відбиванка» (волейбол), «копаний м’яч» (футбол), «наколесництво» (велоспорт), «кошиківка» (баскетбол), «гаківка» (хокей), «лещетарство» (лижний спорт) тощо. Займався активним впровадженням цих видів спорту в українське життя. Підтримував розвиток «Пласту». З початком Першої світової війни долучився до формування легіону Українських Січових стрільців, увійшов до складу Бойової управи стрілецтва. Видав книги «УСС в Карпатах», «Збірник пісень УСС», а також зібрав і зберіг документальні матеріали про українське військо. З 1915 року Іван Боберський – член Головної Української Ради, згодом Загальної Української Ради, у 1918-1919 – референт пропаганди у Державному секретаріаті військових справ ЗУНР. У листопаді 1920 року за дорученням Державного Секретаріату ЗУНР-ЗОУНР виїхав повноважним представником до США та Канади для організації допомоги стрілецькому війську, пізніше став представником Львівського товариства опіки над українськими емігрантами в Канаді. Перебуваючи в Америці, Боберський продовжив видавничу та журналістську діяльність. У 1932 році перебрався з Канади до тодішньої Югославії, де мешкав у маленькому словенському містечку Тржичі, звідки була родом його дружина Жозефіна. Там він і помер 17 серпня 1947 року, до останнього підтримуючи стосунки з Галичиною.

🌭 А осьо сьодні Міжнародний день хот-дога Щороку 18 липня шанувальники швидкої їжі відзначають Міжнародний день хот-дога — найпопулярнішої сосиски у світі, загорнутої в булку. Простий, але геніальний перекус, що став символом вуличної їжі у США й далеко за його межами. 📌 А ВИ ЗНАЛИ, ЩО: 🇩🇪 Хот-дог має німецьке коріння — перші сосиски в булці продавали емігранти з Франкфурта й Відня у Нью-Йорку ще в XIX столітті. 🌭 Рекорд зі швидкісного поїдання належить Джої Честнату — 76 хот-догів за 10 хвилин! 📏 У 2017 році в США створили найдовший хот-дог — довжиною понад 200 м, його готували майже 7 годин. 🍽 У Японії, Південній Кореї та Мексиці готують власні версії хот-догів — із рисом, морепродуктами, чилі, картоплею фрі й навіть ананасом 🍍. Хот-дог — це більше, ніж їжа. Це гастрономічна легенда, яка доводить: геніальне — в простому.

#особистості 7 липня 1921 року народився Петро Яцик, бізнесмен, меценат та філантроп, фундатор Міжнародного благодійного фонду «Ліга українських меценатів» Народився у селі Верхнє Синьовидне, що на Львівщині, в бідній селянській родині. Петро був найстаршим із семи дітей Мар’яни Меленчук і Дмитра Яцика, тож після ранньої раптової смерті батька увесь тягар господарства ліг на його плечі. Попри це, він закінчив у селі семирічну школу і почав відвідувати вечірні уроки із сільськогосподарської справи. З падінням Польщі й приходом у 1939 році на західноукраїнські землі «перших совітів», Петро спробував опанувати професію машиніста, пройшовши у Стрию шестимісячний навчальний курс для залізничників. Але з початком нацистської окупації пройшов молочні курси і став працювати інспектором з перевірки якості молочних продуктів у трьох прикарпатських районах, де було аж сім регіональних молокозаводів. Ця робота давала можливість легально вільно пересуватися територією, тож невдовзі Петро Яцик став активним членом українського підпільного руху та зв’язковим УПА. Але з наближенням радянських військ у 1944 році він розумів, яка небезпека йому може загрожувати і прийняв рішення емігрувати за кордон. «Я не знав, що мене там чекає, але був переконаний, що коли б зміг вижити, я зробив би щось для України. Тому взяв свою торбинку і попрямував у невідоме», – згадуватиме він наприкінці життя. До Австрії сотні кілометрів добирався пішки. Тут вдалося влаштуватися на молочне підприємство в Санкт-Пельтені, містечку неподалік Відня. Пізніше опинився в Баварії, в таборі для переміщених осіб у Регенсбурзі, де з відзнакою закінчив відкриту там українську середню школу. Після цього були чотири семестри програми з політичної економії та дворічка з вивчення іноземних мов – німецької, французької й англійської. Знання мов відкривало шлях за океан, і Петро Яцик подався до Монреалю, де знав одного земляка. Для того, щоб не їхати в канадську глибинку, Петро офіційно відмовився від допомоги по безробіттю. Щоб забезпечити себе, працював посудомийником у ресторані, чистив уночі устаткування після розробки м’яса, контролював процес переробки молока на молокозаводі, торгував меблями і книгами. Але справжній успіх приніс будівельний бізнес, у який Петро Яцик уклав зароблені гроші і своє вміння пропонувати людям саме те, що їм потрібно. Його приватна будівельна фірма Prombank Investment Limited за короткий час стала одним із флагманів на будівельному ринку не лише Торонто, але й усієї провінції Онтаріо, адже пропонувала практичні та доступні рішення. Яцику замовляли будівництво цілих вулиць і кварталів. Загалом, із канадських будов Prombank Investment Limited, якби їх зібрати в одному місці, склалося б ціле містечко. Перші прибутки Петро Яцик почав вкладати в українську справу. Спочатку в центрі Торонто з’явилася «Арка» – українська крамниця книг і товарів, яка стала популярним місцем зустрічей емігрантів з України. Далі він почав вкладати гроші в розвиток українських студій на Заході. Так, він став одним із спонсорів Інституту українських студій Гарвардського університету, Енциклопедії українознавства, Центру досліджень історії України ім. Яцика при Альбертському університеті, Освітньої фундації ім. Петра Яцика, Українського лекторію в Школі славістики та східноєвропейських студій при Лондонському університеті, документаційного центру в бібліотеці ім. Джона П. Робертса при Торонтському університеті. Коштом мецената видано чимало монографій з історії України (зокрема переклад «Історії України-Руси» Грушевського англійською), економіки, політології, медицини, етнографії. Сума його пожертв на українські інституції в західному світі перевищила 16 млн доларів. Попри багатство, сам Петро Яцик жив надзвичайно скромно. В листопаді 1999 року було започатковано Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. В останні роки життя Петро Яцик кілька разів приїздив в Україну. 🕯Помер 1 листопада 2001 року і похований на кладовищі Парк Лавн в Торонто .

28 травня 1916 року на шістдесятому році життя у Львові помер Іван Якович Франко, письменник, фольклорист, етнограф, літературознавець, філософ, історик. Людина великого таланту та продуктивності, він залишив цінний науковий спадок як літературознавець, мовознавець, книгознавець, джерелознавець, бібліотекознавець, театрознавець, краєзнавець, етнолог, етнограф, фольклорист, філософ, соціолог, історик, економіст. Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в прикарпатському селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області) в родині сільського ремісника-коваля. За його власними свідченнями, рід Франка за батьківською лінією походив від зукраїнізованих німецьких колоністів, а за материною — зі збіднілої шляхти. Родина Франків була досить заможною, мала п'ятеро дітей — крім старшого сина Івана, ще двоє синів та двоє дочок (обидві померли малими). Іван розпочав навчання у шестирічному віці: ходив до сусіднього села Ясениця-Сільна до початкової школи, потім навчався у школі отців василіян у Дрогобичі. Після смерті батька у 1865 році його навчання не перервалось. Через півроку мати вдруге вийшла заміж за Григорія Гаврилика, вітчим фактично замінив дітям батька. У цьому шлюбі народилось ще 3 дітей, проте вижила лише одна дівчина. У 1867 році Іван Франко вступив до Дрогобицької реальної гімназії. Завершив середню освіту він із похвальним свідоцтвом та повним сиротою — за два роки до випуску, у 1873 році, померла його мати. Вітчим невдовзі знову одружився, і опікуватись всіма дітьми стала мачуха. Вищу освіту Іван Франко почав здобувати у 1875 році на філософському факультеті Львівського університету, однак навчання переривалось арештами і тривалими ув'язненнями через його активну громадсько-політичну діяльність. Франко завершив університетську освіту лише у 1891 році і вже не у Львові, а у Чернівцях, після чого зміг вступити на докторські студії у Віденському університеті і в 1893 році під керівництвом відомого хорватського славіста Ватрослава Яґіча успішно захистити докторську дисертацію. У 1878-82 роках Франко написав свої найвідоміші поезії суспільно-політичного змісту — «Гімн» («Вічний революціонер»), «Каменяр», цикл «Україна» з «Національним гімном», повісті «Борислав сміється», «Захар Беркут», низку наукових праць. У 1890 році Франко голосно заявив про себе як політичний діяч. Він став одним із засновників та першим головою першої української політичної партії під назвою Русько-українська радикальна партія та редактором її друкованих органів. Після розколу 1899 році він вийшов зі складу РУРП та приєднався до Української національно-демократичної партії. З кінця 1890-х років Франко присвятив себе літературній і науковій праці на терені Наукового товариства ім. Шевченка. У середині 1900-х років Іван Франко тяжко захворів на ревматоїдний поліартрит, що проявилась, зокрема, у деформованих та паралізованих руках, значно утруднила його продуктивну наукову та літературну працю. 26 листопада 1915 року в листі до Нобелівського комітету доктор філософії з Відня професор Йосеф Застирець висунув Івана Франка на здобуття премії в галузі літератури як «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи», але письменник не дожив до участі в конкурсі — Іван Франко помер 28 травня 1916 року на 60-році життя. Помер без сповіді, на чужих руках: сини Петро і Тарас були у війську, донька Анна – в Києві, дружина Ольга – в психіатричній лікарні. Через бідність поховали Івана Франка в чужій вишиваній сорочці у т. зв. «готелевому гробівці» Мотелевських-Мотильчинських на шість домовин на Личаківському кладовищі у Львові. Лише через п'ять років був отриманий дозвіл від польської влади на поховання Івана Франка в окремій могилі, де він покоїться й досі. У 1932 році на могилі Івана Франка був встановлений пам'ятник роботи Володимира Литвиненка. Наукова, суспільна та поетична спадщина Івана Франка надзвичайно багата і цінна. Та найцінніше з усього, як писав Михайло Грушевський, це «його власний образ та дивовижна поема творчості та праці, якою було його власне життя».