🎬
Коли 740 дітей помирали в морі, а всі держави світу казали «ні»,
одна людина, яка мала всі причини мовчати, сказала «так».

Був 1942 рік.

Корабель дрейфував в Аравійському морі, мов плавуча труна.
На борту — 740 польських дітей.
Сироти.
Ті, хто вижив у радянських трудових таборах, де їхні батьки померли від холоду й голоду.

Вони пройшли через Іран — і натрапили на щось страшніше за неволю:
ніхто не хотів їх прийняти.

Британська імперія — найпотужніша сила того часу —
відмовила їм у всіх портах Індійського узбережжя.

«Не наша проблема. Пливіть далі».

У дітей закінчувалася їжа.
Ліки.
Час.

Дванадцятирічна Марія тримала за руку шестирічного брата.
Перед смертю мати попросила її лише про одне — захистити його.
Але як захистити, коли весь світ відвернувся?

І тоді звістка дійшла до невеликого палацу в Гуджараті.

Махараджа Джам Саґіб Дігвіджайсінгхі був дрібним правителем за мірками імперії.
Британці контролювали його порти, економіку, армію.
У нього було все, щоб промовчати й підкоритися.

Але коли йому розповіли про 740 дітей, які гинуть, поки дипломати обговорюють папери,
щось у ньому зламалося.

— «Скільки дітей?»
— «740, Ваша Високосте. Але британці заборонили їм вхід до Індії».

Махараджа стиснув щелепи.

— «Британці контролюють мої порти.
Але вони не контролюють мою совість.
Ці діти зійдуть на берег у Наванагара.
Готуйте їм прийом».

— «Але, Ваша Високосте, якщо ви кинете виклик британцям…»
— «Значить, я кину виклик».

Він передав кораблю повідомлення:
«Ви тут бажані».

Коли британська влада почала протестувати, цей невисокий чоловік з маленького князівства відповів:

«Якщо сильні відмовляються рятувати дітей,
тоді я — слабкий — зроблю те, на що ви не здатні».

У серпні 1942 року корабель зайшов у порт Наванагар.

Діти сходили на берег, мов примари — виснажені, хворі, з порожніми очима.
Вони вже нічого не чекали.
І не вірили.

Махараджа чекав їх на причалі.
У простому білому вбранні він став на коліна перед ними й сказав через перекладачів:

— «Ви більше не сироти.
Ви — мої діти.
Я ваш Бапу — ваш батько».

Марія відчула, як тремтить рука брата.
Невже після стількох зачинених дверей це правда?

А далі сталося ще важливіше.

Махараджа не побудував табір біженців.
Він побудував дім.

У Балячаді з’явилася маленька Польща в Індії:
польські вчителі,
польська кухня,
польські пісні в індійських садах,
різдвяні ялинки під тропічними зорями.

«Ваш біль намагався стерти вас, — сказав він. —
Але ваша мова, культура, традиції — святі.
Збережіть їх тут».

Діти, яким казали, що вони нікому не потрібні,
нарешті відчули дім.

Томек знову почав сміятися.
Аня заговорила.
Марія дивилася, як брат бігає за павичами,
і згадувала, що таке спокій.

Махараджа приходив часто.
Запам’ятовував імена.
Святкував дні народження.
Обіймав, коли вони плакали за батьками, які не повернуться.
Викликав лікарів.
Платив із власної кишені, щоб дати їм те,
у чому імперії відмовили:

гідність, дитинство, майбутнє.

Чотири роки, поки світ палав,
740 дітей жили як одна родина в серці індійського князя.

Вони вчилися.
Одужували.
Починали мріяти.
Знову ставали цілісними.

Після війни їм довелося роз’їхатися.
Вони стали лікарями, вчителями, інженерами, дипломатами, батьками.
І ніколи не забули.

У Варшаві з’явилася Площа Доброго Махараджі.
Школи носять його ім’я.
Та найважливіший пам’ятник — не з каменю.

Це ті самі діти.

Сьогодні, у віці 80–90 років, вони все ще зустрічаються
і розповідають онукам історію про індійського правителя,
який побачив за політикою просту істину:

740 дітям був потрібен батько.
І він ним став.

У 1942 році, коли всі великі держави сказали
«це не наша відповідальність»,
одна людина сказала:

«Тепер це мої діти».

І врятувала 740 життів.

Не імперії.
Не армії.
А відкрите серце, яке відмовилося рахувати співчуття як політичний ризик.

Це не просто історія.
Це нагадування:
коли сильні зачиняють двері,
іноді достатньо одного серця, щоб змінити світ….
Post Kenguru.ua

Все частіше в дописах — не лише московитів, а й, на жаль, українців — звучить теза, що українці не мають стосунку до Русі, що українська нація нібито сформувалася значно пізніше.

Але як тоді пояснити тисячолітні обряди, звичаї, колядки, щедрівки, пісні, які існували на цій землі задовго до появи сучасних назв?

Кажуть: українців не було.
А культура — була. Народ — був. Традиція — була.

Візантійські хроністи описують князя Святослава як воїна, спосіб життя і вигляд якого дивовижно перегукуються з образом козака. Але навіть це не переконує скептиків: ким був князь, якої він «нації»?

Та нація — це не лише назва.
Це земля, культура, традиція, спадковість, пам’ять.
Усе це існує тут тисячоліттями.

Те, що наш народ у різні періоди опинявся під владою поляків чи московитів, не зробило нас іншою нацією і не позбавило давньої етнічної тяглості.

Як би нас не називали в різні часи — русинами, малоросами, українцями — це не відсікає нас від Русі. Це різні імена одного історичного кореня.

На наших гривнях зображені виключно представники нашої історичної традиції, нашої нації і жодної іншої.

Найдавнішим відомим державним утворенням, до якого входили землі сучасної Кіровоградщини, була Скіфія (VII–III ст. до н. е.).

Саме тому на гербі Кіровоградської області — скіфський орел. Це не випадковий символ, а маркер глибини історії цієї землі.

Під час різдвяних свят ми й досі використовуємо традиції та символи, що існували тут задовго до християнства. Це ще одне свідчення безперервності культурної пам’яті.

І саме під час війни, коли росія висуває претензії на спадщину Русі, з’являються спроби представити українців як «молоду націю без глибокого минулого».

Мета цих наративів очевидна — відсікти нас від власної історії.

Цілі і мета таких намагань зрозумілі, тому не потрапляйте на гачок таких пропагандистів, під якими би патріотичними гаслами вони би не працювали.

Так, у часи Русі не існувало назви «українець».

Але це не означає, що українці — молода нація молодої країни.

На наших банкнотах — русини.

І ті, хто вважав себе спадкоємцями сарматів.

І ті, хто творив державність на цій землі задовго до імперій.

Бережіть свою історію — щоб зберегти себе.

А відновленню нашої справжньої історичної тяглості присвячені книги
Анатолія Герасимчука.
Замовити можна тут:
🌐 rus-ukraine.com.ua

#історія #постаті
Титан українського Ренесансу в екзилі: Багатогранний світ Святослава Гординського 🎨
30 грудня 1906 року народився Святослав Гординський — людина-епоха, чий талант не знав меж, а серце завжди належало Україні, навіть через океан. Він був не просто художником, а справжнім енциклопедистом: поетом, перекладачем, мистецтвознавцем та невтомним організатором українського культурного життя у світі ✍️

Його художній шлях розпочався в художній школі Олекси Новаківського у Львові, а згодом проліг через Париж, де він навчався у славетного Фернана Леже. Гординський майстерно поєднав у своїй творчості українську візантійську традицію з європейським модернізмом. Його ікони та розписи прикрашають понад 50 українських храмів у всьому світі — від Рима до Нью-Йорка, вражаючи сучасників монументальністю та духовністю 🏛️

Як поет, він став одним із найяскравіших представників львівської групи «12», а згодом — активним діячем МУРу (Мистецького українського руху) в еміграції. Його вірші вирізнялися класичною витонченістю та глибоким інтелектуалізмом. Гординський також зробив неоціненний внесок у світову літературу, переклавши українською твори Горація, Бодлера, Війона та Шекспіра, розширюючи горизонти нашої мови 📚

Проте чи не найбільшою його заслугою була боротьба за правду про українське мистецтво. Як мистецтвознавець, він написав десятки монографій про забутих чи заборонених радянською владою митців, рятуючи їхні імена від забуття. Його праця «Слово о полку Ігоревім» та дослідження про українську ікону стали фундаментальними для розуміння нашої спадщини в контексті світової культури 🗺️

Святослав Гординський прожив довге та плідне життя, ставши живим містком між старою інтелігенцією Львова та новою українською діаспорою. Його постать — це символ незламності духу, який доводить: де б не жив справжній митець, він завжди залишається часткою своєї землі, творячи її славу на світовій арені 🌍

😰 Джошуа втратив двох близьких друзів у жахливому ДТП

💔 Стали відомі імена двох загиблих людей, які перебували в автомобілі Ентоні Джошуа під час аварії у Нігерії. Ними виявилися тренери та близькі друзі боксера: Латц та Сіна.

🥊 Сіна Гамі був тренером Джошуа з фізичної підготовки та допомагав у підготовці до бою з Джейком Полом. А Роберт Латц був особистим тренером Джошуа.
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport 🇺🇦🇺🇦🇺🇦
#World_box #Бокс_boxing #boxing #boxers #Український_бокс #Ukrainian_boxing #Броварський_бокс #Brovarysport #Brovary_boxing @Brovarysport

Це підриває саму ідею нейтральності: Харлан – про рішення FIE дозволити росіянам виступати під своїм прапором 😤

Українська фехтувальниця, багаторазова чемпіонка світу та Європи Ольга Харлан, відреагувала на рішення Міжнародної федерації фехтування (FIE) дозволити російським юніорам брати участь в своїх змаганнях з використанням національної символіки 💬

FIE безсумнівно опустилася ще нижче в 2025 році. Під прикриттям так званих "олімпійських принципів" FIE дозволяє участь "нейтральних" спортсменів, які відкрито і публічно підтримують режим Путіна. Це повністю підриває саму ідею нейтральності. Вчора FIE пішла ще далі, відновивши участь кадетів і юніорів з російським прапором, гімном і національними символами.
Як український спортсмен, я вважаю це неприйнятним. Я представляю країну, яка пережила 1399 днів повномасштабного вторгнення і майже 12 років війни, що супроводжувалася вбивствами, окупацією, викраденнями та терором. Все це відбувається під тим самим прапором і гімном. Я не можу розглядати ці рішення інакше, як мовчазну підтримку агресії проти моєї країни, мого народу і моєї родини.
Я вірю, що спорт має силу бути голосом справедливості. Але для цього потрібна мужність називати речі своїми іменами.
#Новини_news_війна #Russian_Ukrainian_war #News_Ukraine #sport #спорт #Український_спорт #Ukrainian_sport @Brovarysport #Brovarysport
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

Баночка з джином та її “впливові знайомі”.
Нещодавно один із ведучих в інтерв'ю з нардепкою Анною Скороход згадав про її впливового знайомого - Сема Кісліна, який відкрито в російських ЗМІ визнав, що в оточенні Трампа панує намір зробити її наступним президентом України. За його словами він мав можливість познайомитися особисто зі Скороход, та вважає її розумною, тому вона гідна цієї посади.
Сама ж історія, звісно звучить як напівсенсація, але риторика доволі знайома: десь за океаном є "серйозні люди", які все контролюють і вже вирішили, хто керуватиме Україною. Подібну маячню ми вже чули майже рік тому, коли різні "аналітики" й фріки розповідали, що як тільки Трамп стане президентом, кар’єрі Зеленського кінець, бо все давно погоджено у Вашингтоні.
Але результат, як бачимо, відомий.
При цьому нардепка (та сама "баночка з джином") намагається робити вигляд, що вона тут ні до чого: мовляв, це лише її близький знайомий мільярдер Кіслін ділиться думками, що нібито хоче її кудись просувати. А насправді вона лише з ним обговорювала ідею про формування нової політичної партії.
Проте якщо відкинути байки й подивитися на факти, стає зрозуміло, хто саме цей “знайомий”.
Йдеться про Сема Кісліна — людину мультимільйонера, якщо не мультимільярдера зі старих "кругів великих грошей" у Нью-Йорку. Українець єврейського походження, який ще в 70-х починав кар'єру директором гастроному в Одесі - а в радянські часи такі посади означали серйозні зв’язки з номенклатурою і доступ до дуже чутливої інформації.
Згодом він емігрував до США, встановив тісні контакти з впливовими людьми, зокрема, з Рудольфом Джуліані (адвокат Трампа). У період, коли Джуліані був мером Нью-Йорка, Кіслін декілька років був його радником. Серед його знайомств і бізнес-контактів фігурує й чинний американський президент.
Зокрема Кіслін мав зв’язки з представниками українських силових структур і намагався отримати доступ до заморожених активів оточення Януковича на суму понад $23 млн. Частину цих коштів арештував Краматорський суд, а сам Кіслін стверджував, що це нібито його гроші. У 2017 році йому заборонили в’їзд в Україну на п’ять років, але згодом заборону скасували через суд — і він спокійно повернувся.
Та судячи з того, як Скороход щиро згадує про цього Семена Захаровича, схоже тепер стає зрозуміло, хто так оперативно вніс за неї заставу у справі про вимагання грошей у підприємця.
Нагадаю: за версією слідства, йшлося про $250 тис. за «організацію» санкцій РНБО проти компанії-конкурента.
Тож коли Скороход і подібні їй персонажі починають розповідати про "впливових друзів" у США та великі політичні перспективи — варто просто дивитися на імена та біографії цих сумнівних персонажей. Бо за всією цією мішурою — стара історія про корупцію, схеми й ілюзію всемогутності.

https://t.me/Ukraineaboveallelse

#дати #свята
Сьогодні світ відзначає свято гри, яка підкорила мільйони сердець та стала символом енергії, командного духу та неймовірної атлетичності — Всесвітній день баскетболу. Саме 21 грудня 1891 року в залі тренувальної школи Спрінгфілда, штат Массачусетс, молодий викладач фізкультури Джеймс Нейсміт вигадав спосіб зайняти студентів під час зимових холодів, прибивши до балкона два кошики з-під персиків 🏀.

Перша гра була мало схожа на сучасні матчі НБА: у командах було по 9 гравців, замість професійного м'яча використовували футбольний, а дриблінгу (ведення м'яча) взагалі не існувало — гравці могли лише перекидати м'яч один одному з місця. Проте азарт був настільки великим, що гра миттєво поширилася коледжами США, а згодом і всією планетою 🌍.

Сьогодні баскетбол — це не просто спорт, це величезна культура. Він дав світові легендарних особистостей, чиї імена знають навіть далекі від спорту люди: Майкл Джордан, Кобі Браянт, Леброн Джеймс. Для України баскетбол також має особливе значення, адже наша збірна та українські гравці в найсильніших лігах світу (як-от Олексій Лень чи Святослав Михайлюк) щоразу доводять високий рівень вітчизняної школи 🇺🇦.

Це свято нагадує нам, що великі речі починаються з простих ідей. Звичайний кошик для фруктів став початком глобального явища, яке об'єднує народи, надихає молодь на здоровий спосіб життя та вчить боротися до останньої секунди на табло 🏁.

Коли ми говоримо про козацьку державу, уявляємо шаблю, кінь і вуса.
Але за цим образом майже завжди лишається жінка, без якої козацький світ просто не міг існувати.

Поки чоловіки роками перебували в походах, саме жінки тримали на собі весь тил. Вони вели господарство, обробляли землю, доглядали худобу, розпоряджалися майном і відповідали за виживання родини. У багатьох випадках козачки фактично ставали головами домогосподарств — ухвалювали рішення, вели торгівлю, відстоювали власні права в судах. І це не винятки, а зафіксований історичний факт.

Жінка в козацькій Україні була ще й носієм культури та освіти. Саме матері й бабусі навчали дітей грамоти, передавали знання, пісні, обряди, родинні історії. Через них формувалася національна пам’ять. Недарма дослідники зазначають: рівень грамотності серед українців у XVII–XVIII століттях був вищим, ніж у багатьох країнах Європи — і в цьому велика заслуга жінок.

Але козацькі жінки вміли не лише берегти, а й боронити. У літописах згадуються випадки, коли вони організовували оборону міст і сіл під час нападів, тримали зброю в руках і діяли не менш рішуче, ніж чоловіки. Відомі й історії козачок, які переодягалися у чоловічий одяг і вирушали в походи разом із військом. Для них це було не романтикою, а необхідністю — захистом своєї землі й роду.

Козачка — це не «додаток» до козака.
Це опора, стратег, берегиня і воїн, коли цього вимагали обставини.

Саме тому сьогодні образ жінки-козачки є частиною української ідентичності. Вона символізує витривалість, внутрішню силу, мудрість і любов до свободи. Українську історію творили не лише ті, хто тримав шаблю, а й ті, хто тримав дім, мову, пам’ять і майбутнє.

І ці імена — варті того, щоб їх пам’ятали.

🖤 Якщо відгукнулося — постав ❤️
💬 Напиши в коментарях: про кого з українських жінок варто говорити частіше?

Коли ми говоримо про козацьку державу, уявляємо шаблю, кінь і вуса.
Але за цим образом майже завжди лишається жінка, без якої козацький світ просто не міг існувати.

Поки чоловіки роками перебували в походах, саме жінки тримали на собі весь тил. Вони вели господарство, обробляли землю, доглядали худобу, розпоряджалися майном і відповідали за виживання родини. У багатьох випадках козачки фактично ставали головами домогосподарств — ухвалювали рішення, вели торгівлю, відстоювали власні права в судах. І це не винятки, а зафіксований історичний факт.

Жінка в козацькій Україні була ще й носієм культури та освіти. Саме матері й бабусі навчали дітей грамоти, передавали знання, пісні, обряди, родинні історії. Через них формувалася національна пам’ять. Недарма дослідники зазначають: рівень грамотності серед українців у XVII–XVIII століттях був вищим, ніж у багатьох країнах Європи — і в цьому велика заслуга жінок.

Але козацькі жінки вміли не лише берегти, а й боронити. У літописах згадуються випадки, коли вони організовували оборону міст і сіл під час нападів, тримали зброю в руках і діяли не менш рішуче, ніж чоловіки. Відомі й історії козачок, які переодягалися у чоловічий одяг і вирушали в походи разом із військом. Для них це було не романтикою, а необхідністю — захистом своєї землі й роду.

Козачка — це не «додаток» до козака.
Це опора, стратег, берегиня і воїн, коли цього вимагали обставини.

Саме тому сьогодні образ жінки-козачки є частиною української ідентичності. Вона символізує витривалість, внутрішню силу, мудрість і любов до свободи. Українську історію творили не лише ті, хто тримав шаблю, а й ті, хто тримав дім, мову, пам’ять і майбутнє.

І ці імена — варті того, щоб їх пам’ятали.

🖤 Якщо відгукнулося — постав ❤️
💬 Напиши в коментарях: про кого з українських жінок варто говорити частіше?

Підзабуті імена...💙💛 Михайло Алісов (1859, Харків - 1933, Ялта). "Світанок на морі", 1932🎨🎨