Ооооотакої…
В новини хуч не заглядай?
Останній раз так нестерпно соромно мені було ще в 2019 році…
Та ні…
2019 не потрапляє навіть…

Таке враження, що мені видралися на загривок, ретельно всілися на шию та, перепрошую, справляють велику потребу прям мені за комірець…
Й воно мені десь аж по голій спиняці тече…Ріденько, горяченько…
А вже смердить як, токапець…

Як те мавпеня, вильожуюся на канапі…

Книжку читаю.
З ліхтариком.
Відкараскуюся від волохатої дупи кішки Жужали, яку вона настирливо мені в фізіомордію пхає!!!
Та ще любителька вкластися до мене на канапу!:)
Отак щоб обовʼязково між моєю обвислою щокою та плечем розташуватися!:)

Терпляче чогось чекаю…

Перемоги?
Часу, коли вже можна ялинку вбрати?
Різдва?
Нового року?
Весни, щоб знов щось сіяти та садити?
Літа, щоб нового врожаю відпробувати?
Квіточками моїми помилуватися?
Коли дурні порозумнішають?

Планового ввімкнення світла чекаю ще.

А ще б до всіх цих приємностей дожити…

Ось я і почала читати книгу Світлани Талан "Я тебе намріяла". Знаєте, коли я читала про переживання Вероніки, коли вона все втратила, дім, роботу, сім'ю, і вона стала уявляти, яке чекає на неї майбутнє, то я пригадую свої побоювання, переживання і багату уяву, що буде, коли росіяни захоплять Київ, куди втікати, де і як будемо жити. Це було ще в 2014 році. Зараз про це смішно згадувати, але тоді все було так, як це було з душевним станом Вероніки. А завдяки притчам, що розповідав їй лікар, завдяки прикладів з життя інших людей, стає зрозуміло, що коли людина постійно так буде думати про своє життя без надії на краще, то так і станеться. А якщо взяти себе в руки і починати все спочатку, то є шанс, що все буде добре. Головне, щоби самому докласти до того, а не сидіти, склавши руки. Оцей переїзд, негативне ставлення деяких місцевих до тих людей, які вимушені втікати від війни, докори, і звинувачення, то я все це знаю, бо теж читаю в інтернеті. Звісно, що не все що сказано є правдою, і точно знаю, що не всі, хто втікає від війни з сходу України, однакові. Слава Богу, що не всі місцеві мешканці не думають так само про них, а навпаки, допомагають чим можуть, заспокоють і дають прихисток на деякий час. Боляче було читати деякі негативні моменти, але головне, що таких людей досі небагато. Якби всі так думали про тих, хто втікає від війни на сході України, то я точно знаю, що росіяни давно б окупували Україну. А так, завдяки згуртованості та єдності українців, Україна ще тримається. Дай Боже, щоби і надалі так було, бо тільки в єдності ми переможемо наших ворогів.✌️

Також було цікаво читати описі міста Миколаєва, що на Львівщині. Мені навіть захотілося побачити цей храм у формі Великодного Яйця,статую Пресвятої Богородиці в парку і легенди, що пов'язані з тими місцями. А також Карпати. Боже, я уявляю, яка там краса.💙💛

Дякую Вам за все, пані Світланочко, за мудрість, оптимізм і віру в те, що все буде добре. Впевнена, що саме так і буде! Бережіть себе, і нехай Бог Вам в усьому допомагає!🙏🕊

Ось я і почала читати книгу Світлани Талан "Я тебе намріяла". Знаєте, коли я читала про переживання Вероніки, коли вона все втратила, дім, роботу, сім'ю, і вона стала уявляти, яке чекає на неї майбутнє, то я пригадую свої побоювання, переживання і багату уяву, що буде, коли росіяни захоплять Київ, куди втікати, де і як будемо жити. Це було ще в 2014 році. Зараз про це смішно згадувати, але тоді все було так, як це було з душевним станом Вероніки. А завдяки притчам, що розповідав їй лікар, завдяки прикладів з життя інших людей, стає зрозуміло, що коли людина постійно так буде думати про своє життя без надії на краще, то так і станеться. А якщо взяти себе в руки і починати все спочатку, то є шанс, що все буде добре. Головне, щоби самому докласти до того, а не сидіти, склавши руки. Оцей переїзд, негативне ставлення деяких місцевих до тих людей, які вимушені втікати від війни, докори, і звинувачення, то я все це знаю, бо теж читаю в інтернеті. Звісно, що не все що сказано є правдою, і точно знаю, що не всі, хто втікає від війни з сходу України, однакові. Слава Богу, що не всі місцеві мешканці не думають так само про них, а навпаки, допомагають чим можуть, заспокоють і дають прихисток на деякий час. Боляче було читати деякі негативні моменти, але головне, що таких людей досі небагато. Якби всі так думали про тих, хто втікає від війни на сході України, то я точно знаю, що росіяни давно б окупували Україну. А так, завдяки згуртованості та єдності українців, Україна ще тримається. Дай Боже, щоби і надалі так було, бо тільки в єдності ми переможемо наших ворогів.✌️

Також було цікаво читати описі міста Миколаєва, що на Львівщині. Мені навіть захотілося побачити цей храм у формі Великодного Яйця,статую Пресвятої Богородиці в парку і легенди, що пов'язані з тими місцями. А також Карпати. Боже, я уявляю, яка там краса.💙💛

Дякую Вам за все, пані Світланочко, за мудрість, оптимізм і віру в те, що все буде добре. Впевнена, що саме так і буде! Бережіть себе, і нехай Бог Вам в усьому допомагає!🙏🕊

Вже кілька місяців читаю книги "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Амадока" Софія Андрухович, і нещодавно почала читати, але відклала на потім книгу Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк...", бо думала, що це роман і буду читати її кожен замість цієї книги "Музей покинутих секретів". Але ні, книга "І знов я влізаю в танк...", належить до іншої категорії книг, які я читаю в суботу та неділю. Тож далі читатиму вже після того, як прочитаю дві книги "Ярослави Дегтяренко "Гетьмани України" і Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь".

Так от що я хотіла сказати за книгу "Музей покинутих секретів". Книга написана так, що думки розлітаються, тут постійно треба напружувати мізки, щоби зрозуміти, що ти читаєш і вся ця мова написана такими оборотами, що важко сприймається текст і це дуже дратує, тим більше, що всі ці довгі монологи в книзі я не занадто люблю читати. Тому навіть планувала покинути її читати. Однак, мені деякі моменти в цій книзі, все-таки подобаються читати, особливо про боротьбу Української Повстанської Армії проти совєтів, тому я часом вагалася, чи справді покинути її читати, чи все-таки дочитати її. Тому, пояснення цієї книги у книзі "і знов я влізаю в танк..." все-таки змусило знову повернутися до цієї книги, щоби зрозуміти що буде далі і як вона закінчиться. Паперову книгу продала, кошти за цю книгу були відправлені на допомогу ЗСУ, тому далі читаю цю книгу в електронному форматі.

А от книга "І знов я влізаю в танк..." дуже легко і зрозуміло читається. Я була рада тому, бо трішечки побоювалася, що стиль тексту буде такий самий, як у книзі "Музей покинутих секретів". Але книга настільки мені сподобалася, що я від неї просто в захваті. Особливо запам'яталося думки пані Оксани Забужко про її спостереження в якому році почалася вся ця російська пропаганда і яка соціальна верств суспільства має схильність вірити всій цій пропаганди. Вона показала на прикладі цих сучасних мажорів, які в ніщо вважають інших людей, які люблять дивитися на людей зверху вниз, які люблять принижувати людей, які готові накинутися на людей, які по іншому думають. Саме такі люди голосували за януковича та зґвалтували дівчину, кинули на смітник, підспалили і кинули помирати. Була така історія, якщо пригадуєте. Тож пані Оксана важає, що саме така соціальна верств населення готова вірити російської пропаганди, голосувати за популістів і які кажуть "Какая разниця". Таку книгу мені буде дуже цікаво далі читати. То ж ще раз дуже дякую Вам, тьотю Лесю, за книгу "І знов я влізаю в танк...".

Щодо книги "Амадока", то вона все-таки цікавіша за книги "Музей покинутих секретів", але і там теж достатньо цих дуже довгих монологів, через яких мені нудно читати. Тепер я розумію, чому книгу "Музей покинутих секретів" моя бабуся взагалі покинула читати, а про книгу "Амадока" сказала, що її можна читати, але щоби було дуже цікавою, ні. Сказала тільки, так собі. Щодо моїх вражень від цієї книги, то скажу так: Ця книга про трьох поколінь. Кожному поколінню випало нелегке життя, кожен має власну думку на життя, на події, які відбувалися, на людей, які їх оточували. Через це старше і молоде покоління не мали сильні і люблячи стосунки між собою. Головний герой втратив пам'ять в наслідок вибуху на війні. Героїня, його жінка упізнала його за формою губ і розміру стопи. Бо внаслідок вибуху його обличчя стало спотворним. Привівши його додому, вона за допомогою рідних його речей та розповідей про його минуле життя намагається повернутися йому пам'ять. Але ні дім, ні речі, ні розповіді про минуле життя нічого йому не нагадало. Я здогадуюся чому, то ж цю книгу і далі буду читати в електронному форматі. А паперову планую продати, бо немає сенсу тримати її вдома. Вдруге я не читатиму її.

Вже кілька місяців читаю книги "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Амадока" Софія Андрухович, і нещодавно почала читати, але відклала на потім книгу Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк...", бо думала, що це роман і буду читати її кожен замість цієї книги "Музей покинутих секретів". Але ні, книга "І знов я влізаю в танк...", належить до іншої категорії книг, які я читаю в суботу та неділю. Тож далі читатиму вже після того, як прочитаю дві книги "Ярослави Дегтяренко "Гетьмани України" і Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь".

Так от що я хотіла сказати за книгу "Музей покинутих секретів". Книга написана так, що думки розлітаються, тут постійно треба напружувати мізки, щоби зрозуміти, що ти читаєш і вся ця мова написана такими оборотами, що важко сприймається текст і це дуже дратує, тим більше, що всі ці довгі монологи в книзі я не занадто люблю читати. Тому навіть планувала покинути її читати. Однак, мені деякі моменти в цій книзі, все-таки подобаються читати, особливо про боротьбу Української Повстанської Армії проти совєтів, тому я часом вагалася, чи справді покинути її читати, чи все-таки дочитати її. Тому, пояснення цієї книги у книзі "і знов я влізаю в танк..." все-таки змусило знову повернутися до цієї книги, щоби зрозуміти що буде далі і як вона закінчиться. Паперову книгу продала, кошти за цю книгу були відправлені на допомогу ЗСУ, тому далі читаю цю книгу в електронному форматі.

А от книга "І знов я влізаю в танк..." дуже легко і зрозуміло читається. Я була рада тому, бо трішечки побоювалася, що стиль тексту буде такий самий, як у книзі "Музей покинутих секретів". Але книга настільки мені сподобалася, що я від неї просто в захваті. Особливо запам'яталося думки пані Оксани Забужко про її спостереження в якому році почалася вся ця російська пропаганда і яка соціальна верств суспільства має схильність вірити всій цій пропаганди. Вона показала на прикладі цих сучасних мажорів, які в ніщо вважають інших людей, які люблять дивитися на людей зверху вниз, які люблять принижувати людей, які готові накинутися на людей, які по іншому думають. Саме такі люди голосували за януковича та зґвалтували дівчину, кинули на смітник, підспалили і кинули помирати. Була така історія, якщо пригадуєте. Тож пані Оксана важає, що саме така соціальна верств населення готова вірити російської пропаганди, голосувати за популістів і які кажуть "Какая разниця". Таку книгу мені буде дуже цікаво далі читати. То ж ще раз дуже дякую Вам, тьотю Лесю, за книгу "І знов я влізаю в танк...".

Щодо книги "Амадока", то вона все-таки цікавіша за книги "Музей покинутих секретів", але і там теж достатньо цих дуже довгих монологів, через яких мені нудно читати. Тепер я розумію, чому книгу "Музей покинутих секретів" моя бабуся взагалі покинула читати, а про книгу "Амадока" сказала, що її можна читати, але щоби було дуже цікавою, ні. Сказала тільки, так собі. Щодо моїх вражень від цієї книги, то скажу так: Ця книга про трьох поколінь. Кожному поколінню випало нелегке життя, кожен має власну думку на життя, на події, які відбувалися, на людей, які їх оточували. Через це старше і молоде покоління не мали сильні і люблячи стосунки між собою. Головний герой втратив пам'ять в наслідок вибуху на війні. Героїня, його жінка упізнала його за формою губ і розміру стопи. Бо внаслідок вибуху його обличчя стало спотворним. Привівши його додому, вона за допомогою рідних його речей та розповідей про його минуле життя намагається повернутися йому пам'ять. Але ні дім, ні речі, ні розповіді про минуле життя нічого йому не нагадало. Я здогадуюся чому, то ж цю книгу і далі буду читати в електронному форматі. А паперову планую продати, бо немає сенсу тримати її вдома. Вдруге я не читатиму її.

Сергій Флеш

Прийнято військово-політичне рішення утримувати Покровсько-Мирноградську конгломерацію максимально можливий час. Для цього будуть залучатися всі можливі резерви.
У військовому плані утримання цих позицій важливе, оскільки за ними відкривається практично рівна територія вглиб Дніпропетровської області. Ви це бачите на карті висот. Якщо противник займе Покровськ, то з його висот отримає також можливість працювати далеко БПЛА.
Політичні рішення я не обговорюю, вистачає і без мене експертів. Безумовно, такі рішення не були б прийняті, якби військове керівництво не бачило можливостей цього робити.
Я особисто продовжую дотримуватися думки, що жодні позиції не варті життя людей! Сподіваюся, що якщо виникне необхідність рятувати людей, це буде зроблено ВЧАСНО. Фактично, сили оборони і так здійснили подвиг, утримуючи Покровський напрямок рік. І піхота, і артилерія, і, звичайно, СБС.
Є прохання. Ті наші хлопці, які залишаються на позиціях, спілкуються з близькими і, коли можуть, читають новини та соціальні мережі. Тому прошу, не нагнітайте обстановку. Солдату складно морально воювати, коли звучить «все пропало», "всі оточені" а на картах сірою зоною позначають те, де ти впевнено тримаєш оборону. Від панічних публікацій вони не покинуть позиції і не втечуть, але морально їм буде складно.
Противник всіма ресурсами іпсошить цю тему (ви зараз побачите натовп ботів у коментарях до цього посту), не допомагайте йому.

https://t.me/Ukraineaboveallelse

#поезія
Ще пишеться книжка осінніх історій,
ще в'яжуть шкарпети зимові вітри.
Притомлені ябка сопуть у коморі
і марять про сонце примерзлі айвú.
Колòтить у ступі листòпад тумани,
все меле на попіл пожухлі листки.
А айстри цибаті читають романи
і пишуть до літа прощальні листи.
Ще навіть не зимно. То так, тільки осінь...
Вовтузиться в полі спрацьована миш.
І десь на фіранці марудить ще й досі
набридлива муха. Тікай- но! Киш, киш.
Ще жовтого вдосталь. Лишéнь під ногами...
І гноми заварюють м'яту до сну.
Ще зайці звичайні, осінньої гами,
ще мостить павук на корчах таїнÿ.
Ще пахне полин, реп'яхи і цикорій
у спогадах стоптаних нами стежок.
Ще пишеться книжка осінніх історій ,
останні томи кольорових казок...


Людмила Галінська

Якщо не помиляюся, я вже третій тиждень читаю книгу Ярослави Дегтяренко "Гетьмани України: Павло Тетеря і Іван Брюховецький".

І вже прочитала про Павла Тетерю. Що можу сказати про нього. Не всі правителі бувають ідеальними. На мою думку ідеальних правителів взагалі не існує. Так було, є і буде. Тетеря правив країною в цей час, коли Україна вже майже розвалилася, він все робив, щоби якось зібрати її до купі. Але одного разу він зробив величезну помилку і через це дехто його зненавидів. Після цієї помилки в Тетері все одне за другим все пішло в шкереберть. Довелося зректися булави, і покинути Україну. Тут він дійсно зробив все що міг, щоб врятувати країну. І тут дуже влучно сказано словами одного з римських правителів, "Я зробив все що міг, нехай хтось зробить ще краще". Дуже сподобалося читати про Павла Тетері. Багато чого цікавого дізналася. І мені було сумно дізнатися, що він помер ось так підступно, від отруєння.

А от Іван Брюховецький повна його протилежність. Так як він був слугою Юрія Хмельницького, але більш за все був його вихователем, то ж Іванові зовсім не подобалося, що його сприймали не як рівного серед шляхетного роду, а як слугу. То ж не дивно, що він був корисливою і заздрісною людиною. А завдяки спостережливісті став чудовим інтриганом. О, я уявляю собі яка це була людина. Завдяки його інтригам, йому вдалося обдурити голоту і вмовити підняти бунт проти Виговського. То ж якраз я і читаю цей момент, де знову навагаються поставити гетманом Юрія Хмельницького. Читаючи, як усе це відбулося, я розумію, як Брюховецькому потім врешті-решт стати гетманом і чому завдяки йому московії потім вдалося окупувати майже всю територію України... Але як все це сталося, то я вже буду далі читати. Головне, щоби в теперішній час ми не повторили їхні помилки і знову не втратили Україну...🙏💙💛

Якщо не помиляюся, я вже третій тиждень читаю книгу Ярослави Дегтяренко "Гетьмани України: Павло Тетеря і Іван Брюховецький".

І вже прочитала про Павла Тетерю. Що можу сказати про нього. Не всі правителі бувають ідеальними. На мою думку ідеальних правителів взагалі не існує. Так було, є і буде. Тетеря правив країною в цей час, коли Україна вже майже розвалилася, він все робив, щоби якось зібрати її до купі. Але одного разу він зробив величезну помилку і через це дехто його зненавидів. Після цієї помилки в Тетері все одне за другим все пішло в шкереберть. Довелося зректися булави, і покинути Україну. Тут він дійсно зробив все що міг, щоб врятувати країну. І тут дуже влучно сказано словами одного з римських правителів, "Я зробив все що міг, нехай хтось зробить ще краще". Дуже сподобалося читати про Павла Тетері. Багато чого цікавого дізналася. І мені було сумно дізнатися, що він помер ось так підступно, від отруєння.

А от Іван Брюховецький повна його протилежність. Так як він був слугою Юрія Хмельницького, але більш за все був його вихователем, то ж Іванові зовсім не подобалося, що його сприймали не як рівного серед шляхетного роду, а як слугу. То ж не дивно, що він був корисливою і заздрісною людиною. А завдяки спостережливісті став чудовим інтриганом. О, я уявляю собі яка це була людина. Завдяки його інтригам, йому вдалося обдурити голоту і вмовити підняти бунт проти Виговського. То ж якраз я і читаю цей момент, де знову навагаються поставити гетманом Юрія Хмельницького. Читаючи, як усе це відбулося, я розумію, як Брюховецькому потім врешті-решт стати гетманом і чому завдяки йому московії потім вдалося окупувати майже всю територію України... Але як все це сталося, то я вже буду далі читати. Головне, щоби в теперішній час ми не повторили їхні помилки і знову не втратили Україну...🙏💙💛

#поезія

Приходь до мене Осене на чай,
Я напечу тобі млинців із медом,
Укрию плечі старим картатим пледом.
Лишися на хвилиночку бодай.

Кружляє листя. Ллють сірі дощі.
Вороння каркає- набридливі музики.
Он, геть промокли твої любі черевики.
Холодна цівка стікає по плащі.

А в моїй хаті пахнуть спориші.
Ми будем листя у гербарій сортувати.
Брунатним лаком каштани малювати.
Підкинемо цурпалки до печí.

Надворі вітер. Холод пробирає.
А в хаті затишно і мурчик на печі.
Я казку почитаю для душі.
Хай теплий вогник радісно палає.


Оксана Лесик-Падучак