• Коли тобі раптом стане шкода “руску маладьож” - згадай Крути. Юнаків, які йшли проти імперії, знаючи, що можуть не повернутися.


    Коли стане шкода “голодних і нещасних” -

    згадай Голодомор. Мільйони українців, убuтuх не посухою, а свідомим терором.


    Коли захочеться пожаліти “російських митців” - згадай Розстріляне Відродження.

    Поетів, письменників, режисерів, яких знuщuлu лише за те, що були українцями.


    Коли почнеш шукати для них виправдання -

    згадай Бучу, Ірпінь, Маріуполь, Оленівку.

    Згадай дітей у підвалах і матерів над могилами.

    —————

    І щоразу, коли серце почне жаліти “русскіх” - відкрий історію України. Вона дуже швидко повертає пам’ять.

    —————

    Не моє. З інтернету.

    Коли тобі раптом стане шкода “руску маладьож” - згадай Крути. Юнаків, які йшли проти імперії, знаючи, що можуть не повернутися. Коли стане шкода “голодних і нещасних” -згадай Голодомор. Мільйони українців, убuтuх не посухою, а свідомим терором. Коли захочеться пожаліти “російських митців” - згадай Розстріляне Відродження.Поетів, письменників, режисерів, яких знuщuлu лише за те, що були українцями. Коли почнеш шукати для них виправдання -згадай Бучу, Ірпінь, Маріуполь, Оленівку.Згадай дітей у підвалах і матерів над могилами.—————І щоразу, коли серце почне жаліти “русскіх” - відкрий історію України. Вона дуже швидко повертає пам’ять.—————Не моє. З інтернету.
    77переглядів
  • Пані Віолето, щиро дякую Вам за нову книгу "Ми навіть після смерті проростем!-2". Ви не уявляєте, які вони дорогі для мого серця!💙💛 Я не знаю, скільки ще триватиме ця війна, але усі ці люди що загинули, вони завжди в моєму серці... Мені кожен день болить і крає серце, коли читаю новини, що хтось десь загинув, знаходиться між життям і смертю, або помер в полоні, або через кілька місяці після звільнення з полону. Адже ж, саме завдяки їм, ми далі живемо в Україні, живі і здорові. А без їх нас вже давно не було б на світі, або довелося б втікати з власної країни світ за очі. Все це дуже боляче. Тому я дуже вдячна усім письменникам і поетам, що вони розповідають правду. Я помітила, що якраз про нашу російсько-українську війну дуже багато пишуть і далі продовжують писати. І це якось дивно. Бо про інші, попередні воєнні події, стільки не писали, як тепер. Можливо, саме це і допомагає українцям вистояти в цій війні. І звісно, що коли ми всі разом допомагаємо нашим ЗСУ, то ми все витримаємо і обов'язково Переможемо! 🇺🇦✌️🙏🕊
    Пані Віолето, щиро дякую Вам за нову книгу "Ми навіть після смерті проростем!-2". Ви не уявляєте, які вони дорогі для мого серця!💙💛 Я не знаю, скільки ще триватиме ця війна, але усі ці люди що загинули, вони завжди в моєму серці... Мені кожен день болить і крає серце, коли читаю новини, що хтось десь загинув, знаходиться між життям і смертю, або помер в полоні, або через кілька місяці після звільнення з полону. Адже ж, саме завдяки їм, ми далі живемо в Україні, живі і здорові. А без їх нас вже давно не було б на світі, або довелося б втікати з власної країни світ за очі. Все це дуже боляче. Тому я дуже вдячна усім письменникам і поетам, що вони розповідають правду. Я помітила, що якраз про нашу російсько-українську війну дуже багато пишуть і далі продовжують писати. І це якось дивно. Бо про інші, попередні воєнні події, стільки не писали, як тепер. Можливо, саме це і допомагає українцям вистояти в цій війні. І звісно, що коли ми всі разом допомагаємо нашим ЗСУ, то ми все витримаємо і обов'язково Переможемо! 🇺🇦✌️🙏🕊
    312переглядів
  • ͟У͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟е͟ ͟с͟л͟о͟в͟о͟.͟ ͟Я͟к͟ ͟р͟о͟с͟і͟й͟с͟ь͟к͟і͟ ͟п͟и͟с͟ь͟м͟е͟н͟н͟и͟к͟и͟ ͟у͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟у͟ ͟м͟о͟в͟у͟ ͟в͟ч͟и͟л͟и͟
    Пишучи у своїх дослідженнях про українсько-російські культурні зв’язки, мені, на диво, досить часто доводиться зустрічатися з комплексом меншовартості серед сучасних українців. Мої читачі часто не хочуть вірити, що серед видатних діячів російської культури, завжди було багато таких, що поважали та цінували українську культуру та українську мову, вважали українське культурне надбання нічим не меншим за російське та взагалі загальнолюдське.
    Чим породжена така зневіра у культурні сили власного народу, мені, як українцю Росії, важко зрозуміти. Іноді навіть здається, що ми, українці Росії, хоч нас і мало, більше віримо та поважаємо власний народ, ніж ті українці, що народилися та живуть в Україні. Правду, мабуть, кажуть, що найтяжчі кайдани це ті, котрі обтяжують душу, особливо, коли ми накладаємо ті кайдани самі на себе. Ось з цією нашою українською меншовартістю, якою ми самі себе й обтяжили, мені б і хотілося поборотися перш за все своєю працею, згадавши ще раз кількох видатних росіян, які любили й поважали українську культуру, та навіть намагалися вивчити українську мову, щоб писати нею свої твори.
    Почнемо з Івана Тургенєва (1818–1883). У 1859 році в Петербурзі він близько знайомиться з учасниками місцевої Української Громади – Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, Василем Білозерським, що саме тоді заходилися видавати в російській столиці перший український журнал «Основа». З особливим пієтетом члени петербурзької української Громади ставилися до Марка Вовчка (Марії Вілінської-Маркович).

    Цього ж, 1859 року, Тарас Шевченко присвячує Марку Вовчку свою поезію:
    Недавно я поза Уралом
    Блукав і Господа благав,
    Щоб наша правда не пропала,
    Щоб наше слово не вмирало;
    І виблагав. Господь послав
    Тебе нам, кроткого пророка
    І обличителя жестоких
    Людей неситих. Світе мій!
    Моя ти зоренько святая!
    Моя ти сило молодая!
    Світи на мене, і огрій,
    І оживи моє побите
    Убоге серце, неукрите,
    Голоднеє. І оживу,
    І думу вольную на волю
    Із домовини воззову.
    І думу вольную... О доле!
    Пророче наш! Моя ти доне!
    Твоєю думу назову.

    Вілінська-Маркович справила таке незабутнє враження на Івана Тургенєва, що заради неї він вирішив вивчати українську мову, аби перекласти та видати її найкращі твори російською мовою. І хоч українська мова йому не дуже далася, і врешті-решт до допомоги з перекладом йому довелося долучити Пантелеймона Куліша, але того ж самого 1859 року в Петербурзі друком виходить перша перекладена на російську мову збірка оповідань української письменниці, під назвою «Украинские народные рассказы Марка Вовчка», а наступного, 1860 року, в журналі «Отечественные записки» повість «Інститутка», і в обох творах автором перекладу вказаний Іван Тургенєв.
    Великому російському письменнику, класику російської літератури було за честь стати перекладачем на свою рідну мову творів українки. В російськомовному довіднику «Русские писатели. Биобиблиографический словарь» (Москва, «Просвещение», 1990, т. 1, стор. 148) можна прочитати: «Уже самим названием сборника Тургенев подчеркнул право украинского языка и литературы на самостоятельность, что имело в ту пору большое общественно-политическое значение».
    Нагадаємо ж тут, що і сама Марія Вілінська-Маркович була етнічною росіянкою. Народилася вона в Орловській губернії, і як сама згадувала, мала батька-росіянина, бабцю «по матері – польку та литвинку», а діда «по матері – уродженця Московської губернії». Та одружившись з українцем Опанасом Марковичем, й сама стала свідомою українкою.
    Останнім часом в Україні з’являються дослідження, автори яких намагаються довести, що твори, що виходили під іменем Марка Вовчка, написані більшою мірою Опанасом Марковичем, ніж його дружиною, але ми тут цього питання торкатися не будемо, бо для нас у цій статті важливішим є ставлення Івана Тургенєва до українського слова, ніж щось інше.
    Пригадавши ж видатних росіянок, які під впливом своїх чоловіків стали свідомими українками, назвемо тут і Олександру Єфименко (1848–1918), з дому Ставровських, що народилася в далекій Архангельській губернії, але познайомившись тут з українцем Петром Єфименком, що відбував на російській Півночі політичне заслання, стала згодом визначним українським істориком, автором праці «Історія українського народу», 1906 рік.
    Ще більш цікавою є історія російського поета, якого іноді називали «російським Шевченком», Олексія Кольцова (1809–1842). Кольцов народився у Воронежі, на російській етнічній території, але на півдні Воронезької губернії розташовувалася Східна Слобожанщина, територія колишнього Острогозького слобідського полку, де жило багато українців.
    Кольцов походив з купецької родини, і в торгових справах йому доводилося бувати й на Східній Слобожанщині, і в самій Україні. Українська тематика настільки захопила серце й душу молодого поета, що він не тільки почав писати поезії на українські теми (особливо Кольцов захоплювався чумацтвом), але вивчив українську мову і спробував писати свої поезії українською.
    Збереглося лише три поезії, написані ним по-українськи. Читаючи їх, відразу можна відчути, що писала їх людина, для якої українська мова не є рідною. Але, разом з тим, саме бажання російського поета вивчити українську мову та писати нею, повинно викликати у нас повагу та знищити остаточно той комплекс меншовартості, про який я згадую на початку цієї статті.
    Літературний критик кінця ХІХ століття Михайло Комаров справедливо зазначав: «спроба Кольцова писати по-українськи представляється вкрай цікавою, тим більше, що вона відноситься до того часу, коли на українській мові були надруковані тільки «Енеїда» Котляревського та деякі вірші Гулака-Артемовського, досить поширені в Україні, але навряд чи знайомі Кольцову, що жив постійно в Воронежі і притому взагалі мало знайомому з літературою».
    Нижче наводжу одну з україномовних поезій Кольцова мовою оригіналу, аби ви могли й самі відчути «на смак» це намагання росіянина писати українською.
    Олексій Кольцов
    Возвращение запорозцов с Кавказа
    Видкиль запорозци,
    Видкиль се ийдут?
    Чи от туркив, ляхив?
    Чи из Питенбурха?
    Иль чи за Кубанью
    Рубались дня со три,
    Со чиркесом у горах?
    Здоров, пане хлопцы,
    Здоров пробували;
    А де ж вы козакив
    Ще инших девали?
    Як ихали з дому
    Було вас багацко:
    А теперь щось трошки.
    Один з запорозцив
    Одтак промовляе:
    «Ой, знайте ль вы, братци,
    Де Кубань мутная
    Геть к морю несётся;
    Де лесы и горы,
    Де дики черкисы
    Свои сакли мают;
    Там то ти козаки:
    Там то вси удалы,
    Порубани, мёртвы,
    Навеки застались…»
    (1829, 25 грудня)

    Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії
    https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayinska-mova-i-rosiyski-pysmennyky/...
    ͟У͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟е͟ ͟с͟л͟о͟в͟о͟.͟ ͟Я͟к͟ ͟р͟о͟с͟і͟й͟с͟ь͟к͟і͟ ͟п͟и͟с͟ь͟м͟е͟н͟н͟и͟к͟и͟ ͟у͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟у͟ ͟м͟о͟в͟у͟ ͟в͟ч͟и͟л͟и͟ Пишучи у своїх дослідженнях про українсько-російські культурні зв’язки, мені, на диво, досить часто доводиться зустрічатися з комплексом меншовартості серед сучасних українців. Мої читачі часто не хочуть вірити, що серед видатних діячів російської культури, завжди було багато таких, що поважали та цінували українську культуру та українську мову, вважали українське культурне надбання нічим не меншим за російське та взагалі загальнолюдське. Чим породжена така зневіра у культурні сили власного народу, мені, як українцю Росії, важко зрозуміти. Іноді навіть здається, що ми, українці Росії, хоч нас і мало, більше віримо та поважаємо власний народ, ніж ті українці, що народилися та живуть в Україні. Правду, мабуть, кажуть, що найтяжчі кайдани це ті, котрі обтяжують душу, особливо, коли ми накладаємо ті кайдани самі на себе. Ось з цією нашою українською меншовартістю, якою ми самі себе й обтяжили, мені б і хотілося поборотися перш за все своєю працею, згадавши ще раз кількох видатних росіян, які любили й поважали українську культуру, та навіть намагалися вивчити українську мову, щоб писати нею свої твори. Почнемо з Івана Тургенєва (1818–1883). У 1859 році в Петербурзі він близько знайомиться з учасниками місцевої Української Громади – Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, Василем Білозерським, що саме тоді заходилися видавати в російській столиці перший український журнал «Основа». З особливим пієтетом члени петербурзької української Громади ставилися до Марка Вовчка (Марії Вілінської-Маркович). Цього ж, 1859 року, Тарас Шевченко присвячує Марку Вовчку свою поезію: Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало; І виблагав. Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, І оживи моє побите Убоге серце, неукрите, Голоднеє. І оживу, І думу вольную на волю Із домовини воззову. І думу вольную... О доле! Пророче наш! Моя ти доне! Твоєю думу назову. Вілінська-Маркович справила таке незабутнє враження на Івана Тургенєва, що заради неї він вирішив вивчати українську мову, аби перекласти та видати її найкращі твори російською мовою. І хоч українська мова йому не дуже далася, і врешті-решт до допомоги з перекладом йому довелося долучити Пантелеймона Куліша, але того ж самого 1859 року в Петербурзі друком виходить перша перекладена на російську мову збірка оповідань української письменниці, під назвою «Украинские народные рассказы Марка Вовчка», а наступного, 1860 року, в журналі «Отечественные записки» повість «Інститутка», і в обох творах автором перекладу вказаний Іван Тургенєв. Великому російському письменнику, класику російської літератури було за честь стати перекладачем на свою рідну мову творів українки. В російськомовному довіднику «Русские писатели. Биобиблиографический словарь» (Москва, «Просвещение», 1990, т. 1, стор. 148) можна прочитати: «Уже самим названием сборника Тургенев подчеркнул право украинского языка и литературы на самостоятельность, что имело в ту пору большое общественно-политическое значение». Нагадаємо ж тут, що і сама Марія Вілінська-Маркович була етнічною росіянкою. Народилася вона в Орловській губернії, і як сама згадувала, мала батька-росіянина, бабцю «по матері – польку та литвинку», а діда «по матері – уродженця Московської губернії». Та одружившись з українцем Опанасом Марковичем, й сама стала свідомою українкою. Останнім часом в Україні з’являються дослідження, автори яких намагаються довести, що твори, що виходили під іменем Марка Вовчка, написані більшою мірою Опанасом Марковичем, ніж його дружиною, але ми тут цього питання торкатися не будемо, бо для нас у цій статті важливішим є ставлення Івана Тургенєва до українського слова, ніж щось інше. Пригадавши ж видатних росіянок, які під впливом своїх чоловіків стали свідомими українками, назвемо тут і Олександру Єфименко (1848–1918), з дому Ставровських, що народилася в далекій Архангельській губернії, але познайомившись тут з українцем Петром Єфименком, що відбував на російській Півночі політичне заслання, стала згодом визначним українським істориком, автором праці «Історія українського народу», 1906 рік. Ще більш цікавою є історія російського поета, якого іноді називали «російським Шевченком», Олексія Кольцова (1809–1842). Кольцов народився у Воронежі, на російській етнічній території, але на півдні Воронезької губернії розташовувалася Східна Слобожанщина, територія колишнього Острогозького слобідського полку, де жило багато українців. Кольцов походив з купецької родини, і в торгових справах йому доводилося бувати й на Східній Слобожанщині, і в самій Україні. Українська тематика настільки захопила серце й душу молодого поета, що він не тільки почав писати поезії на українські теми (особливо Кольцов захоплювався чумацтвом), але вивчив українську мову і спробував писати свої поезії українською. Збереглося лише три поезії, написані ним по-українськи. Читаючи їх, відразу можна відчути, що писала їх людина, для якої українська мова не є рідною. Але, разом з тим, саме бажання російського поета вивчити українську мову та писати нею, повинно викликати у нас повагу та знищити остаточно той комплекс меншовартості, про який я згадую на початку цієї статті. Літературний критик кінця ХІХ століття Михайло Комаров справедливо зазначав: «спроба Кольцова писати по-українськи представляється вкрай цікавою, тим більше, що вона відноситься до того часу, коли на українській мові були надруковані тільки «Енеїда» Котляревського та деякі вірші Гулака-Артемовського, досить поширені в Україні, але навряд чи знайомі Кольцову, що жив постійно в Воронежі і притому взагалі мало знайомому з літературою». Нижче наводжу одну з україномовних поезій Кольцова мовою оригіналу, аби ви могли й самі відчути «на смак» це намагання росіянина писати українською. Олексій Кольцов Возвращение запорозцов с Кавказа Видкиль запорозци, Видкиль се ийдут? Чи от туркив, ляхив? Чи из Питенбурха? Иль чи за Кубанью Рубались дня со три, Со чиркесом у горах? Здоров, пане хлопцы, Здоров пробували; А де ж вы козакив Ще инших девали? Як ихали з дому Було вас багацко: А теперь щось трошки. Один з запорозцив Одтак промовляе: «Ой, знайте ль вы, братци, Де Кубань мутная Геть к морю несётся; Де лесы и горы, Де дики черкисы Свои сакли мают; Там то ти козаки: Там то вси удалы, Порубани, мёртвы, Навеки застались…» (1829, 25 грудня) Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayinska-mova-i-rosiyski-pysmennyky/31234588.html
    WWW.RADIOSVOBODA.ORG
    Українське слово. Як російські письменники українську мову вчили
    Іван Тургенєв став перекладачем творів Марії Вілінської-Маркович
    1
    2Kпереглядів 2 Поширень
  • 🇫🇷🫂🇺🇦 Відомий французький актор та письменник Жан Рено написав роман про викрадених окупантами українських дітей

    Головною героїнею книги «Втеча» (L’Évasion) стала Емма — колишня масажистка, яка працює на французьку розвідку DGSE. За сюжетом вона відправляється під прикриттям до Сибіру і намагається проникнути до так званого «реабілітаційного табору» для українських підлітків, щоб зафіксувати докази злочинів росіян.

    В інтерв’ю французькому виданню Télé 7 Жан Рено зазначив, що мотивацією для створення книги стали реальні історії викрадених росіянами українських дітей і бажання привернути увагу світу до них ❤️‍🩹
    🇫🇷🫂🇺🇦 Відомий французький актор та письменник Жан Рено написав роман про викрадених окупантами українських дітей Головною героїнею книги «Втеча» (L’Évasion) стала Емма — колишня масажистка, яка працює на французьку розвідку DGSE. За сюжетом вона відправляється під прикриттям до Сибіру і намагається проникнути до так званого «реабілітаційного табору» для українських підлітків, щоб зафіксувати докази злочинів росіян. В інтерв’ю французькому виданню Télé 7 Жан Рено зазначив, що мотивацією для створення книги стали реальні історії викрадених росіянами українських дітей і бажання привернути увагу світу до них ❤️‍🩹
    1
    270переглядів
  • Людина має самостійно розібратися в собі і визначити, як на неї впливають ті чи інші обставини. Помилки припустимі. Але в підсумку ти дійдеш повного розуміння своєї природи. І приймеш себе.

    #уривокзкниги "Тіні наших побачень"

    #ІванБайдак #книги #Тінінашихпобачень #сучукрліт #сучасналітература #ПисьменникиУкраїни #сучасніписьменники #книгиукраїнською
    Людина має самостійно розібратися в собі і визначити, як на неї впливають ті чи інші обставини. Помилки припустимі. Але в підсумку ти дійдеш повного розуміння своєї природи. І приймеш себе. #уривокзкниги "Тіні наших побачень" #ІванБайдак #книги #Тінінашихпобачень #сучукрліт #сучасналітература #ПисьменникиУкраїни #сучасніписьменники #книгиукраїнською
    1
    1Kпереглядів
  • Дрес-код творчих людей

    ХУДОЖНИКИ
    Це істота, яку легко впізнати за три кілометри по запаху фарби, кави й легкого творчого відчаю.

    Зовнішній вигляд:
    Волосся — або довге й скуйовджене, ніби його стриг вітер під час екзистенційної кризи, або навпаки лисий, але з дуже поважним блиском генія.
    Погляд — такий, ніби він бачить кольори, яких не існує в природі, і трохи засуджує тебе за те, що ти їх не бачиш.
    На обличчі часто є пляма фарби, яку він або не помічає, або вважає частиною іміджу.
    Борода/щетина — обов’язкова, якщо художник чоловік. Якщо жінка — замість бороди величезний шарф і погляд людини, що пережила три артхаусні фестивалі поспіль.

    Одяг:
    Светр, який виглядає так, ніби його зв’язала бабуся ще в минулому столітті під джаз.
    Штани/джинси з такою кількістю плям, що вже незрозуміло: це бруд чи концептуальний принт.
    Берет.
    Не тому що зручно — бо Всесвіт забороняє художнику існувати без берета.
    Шарф навіть улітку. Особливо влітку.
    Старі кеди/черевики, що пережили більше виставок, ніж деякі музеї.

    Поведінка:
    Постійно примружується на випадкові предмети й каже:
    "У цій тріснутій стіні є трагедія сучасності..."
    Може годину пояснювати, чому синій квадрат символізує біль капіталізму.
    П’є каву так, ніби це паливо для душі.
    ---

    ПОЕТИ
    Це людина, яка виглядає так, ніби або щойно написала геніальний вірш, або вже третю годину страждає через захід сонця.

    Зовнішній вигляд:
    Волосся — романтично розтріпане, наче його спеціально скуйовджував осінній вітер під драматичну музику.
    Очі — завжди трохи сумні, ніби він щойно подумав про швидкоплинність буття через голуба на підвіконні.
    Бліде обличчя, бо сонце він бачить тільки коли йде подумати про вічне.
    Вічний вираз легкої меланхолії, навіть коли їсть шаурму.

    Одяг:
    Довге пальто/плащ, що майорить навіть без вітру.
    Водолазка або сорочка, розстібнута так, щоб виглядати ніби серце відкрите світу й стражданню.
    Шарф, який більше схожий на прапор душевних мук.
    Темний одяг, бо яскраві кольори — для людей без внутрішньої драми.
    Маленький блокнот/зошит, куди записуються геніальні рядки типу:
    "дощ плакав, і я теж"

    Поведінка:
    Дивиться у вікно так, ніби веде мовчазний діалог із вічністю.
    Може раптово сказати:
    "А чи не є любов лише тінню самотності?"
    Закохується кожні два тижні, щоб було про що писати.
    Вважає недосип частиною творчого процесу.
    ---

    ПИСЬМЕННИКИ
    Це загадкова істота, яка одночасно хоче усамітнення, слави, кави й щоб усі відчепилися, бо “я працюю”.

    Зовнішній вигляд:
    Волосся — або хаотично скуйовджене від геніальних думок, або прилизане так старанно, ніби він хоче виглядати серйозним для майбутнього фото на обкладинці книги.
    Очі — з вічними темними колами, бо найкращі ідеї приходять о 2:47 ночі, коли нормальні люди сплять.
    Погляд — такий, ніби він аналізує тебе як потенційного персонажа для трагічного роману.
    Обличчя часто задумливе, ніби він щойно придумав глибоку метафору про сенс буття через недопиту каву.

    Одяг:
    Светр/кардиган/сорочка, які кричать:
    "Я інтелектуал, але мені лінь прасувати."
    Окуляри — навіть якщо зір нормальний, бо без окулярів який ти взагалі письменник?
    Домашні штани або щось максимально зручне, бо половина творчості відбувається сидячи в дивній позі за ноутбуком.
    Старі капці/кеди, які бачили більше дедлайнів, ніж перемог.
    Атрибути:
    Блокнот/ноутбук/друкарська машинка (якщо хоче виглядати особливо “атмосферно”).
    Гора зім’ятих чернеток, бо геніальний текст не народжується без фрази:
    "Та що за дурня я написав?!"
    Мінімум три чашки з недопитою кавою на столі.
    Книжки всюди. Навіть там, де їм бути не треба.

    Поведінка:
    Може 40 хвилин дивитися в стелю й називати це роботою над сюжетом.
    Постійно каже: "У мене геніальна ідея для книги."
    і ніколи її не закінчує.
    Підслуховує чужі діалоги в кафе “для натхнення”, але виглядає як підозрілий дивак.
    Виправляє одне речення п’ятнадцять разів, а потім повертає перший варіант.
    Фінальна форма письменника:
    Коли дедлайн близько, він перетворюється на істоту з кофеїну, паніки, самоіронії й фрази "я більше ніколи не буду все відкладати".
    ---

    Можете щось додати 🙂
    Дрес-код творчих людей ХУДОЖНИКИ Це істота, яку легко впізнати за три кілометри по запаху фарби, кави й легкого творчого відчаю. Зовнішній вигляд: Волосся — або довге й скуйовджене, ніби його стриг вітер під час екзистенційної кризи, або навпаки лисий, але з дуже поважним блиском генія. Погляд — такий, ніби він бачить кольори, яких не існує в природі, і трохи засуджує тебе за те, що ти їх не бачиш. На обличчі часто є пляма фарби, яку він або не помічає, або вважає частиною іміджу. Борода/щетина — обов’язкова, якщо художник чоловік. Якщо жінка — замість бороди величезний шарф і погляд людини, що пережила три артхаусні фестивалі поспіль. Одяг: Светр, який виглядає так, ніби його зв’язала бабуся ще в минулому столітті під джаз. Штани/джинси з такою кількістю плям, що вже незрозуміло: це бруд чи концептуальний принт. Берет. Не тому що зручно — бо Всесвіт забороняє художнику існувати без берета. Шарф навіть улітку. Особливо влітку. Старі кеди/черевики, що пережили більше виставок, ніж деякі музеї. Поведінка: Постійно примружується на випадкові предмети й каже: "У цій тріснутій стіні є трагедія сучасності..." Може годину пояснювати, чому синій квадрат символізує біль капіталізму. П’є каву так, ніби це паливо для душі. --- ПОЕТИ Це людина, яка виглядає так, ніби або щойно написала геніальний вірш, або вже третю годину страждає через захід сонця. Зовнішній вигляд: Волосся — романтично розтріпане, наче його спеціально скуйовджував осінній вітер під драматичну музику. Очі — завжди трохи сумні, ніби він щойно подумав про швидкоплинність буття через голуба на підвіконні. Бліде обличчя, бо сонце він бачить тільки коли йде подумати про вічне. Вічний вираз легкої меланхолії, навіть коли їсть шаурму. Одяг: Довге пальто/плащ, що майорить навіть без вітру. Водолазка або сорочка, розстібнута так, щоб виглядати ніби серце відкрите світу й стражданню. Шарф, який більше схожий на прапор душевних мук. Темний одяг, бо яскраві кольори — для людей без внутрішньої драми. Маленький блокнот/зошит, куди записуються геніальні рядки типу: "дощ плакав, і я теж" Поведінка: Дивиться у вікно так, ніби веде мовчазний діалог із вічністю. Може раптово сказати: "А чи не є любов лише тінню самотності?" Закохується кожні два тижні, щоб було про що писати. Вважає недосип частиною творчого процесу. --- ПИСЬМЕННИКИ Це загадкова істота, яка одночасно хоче усамітнення, слави, кави й щоб усі відчепилися, бо “я працюю”. Зовнішній вигляд: Волосся — або хаотично скуйовджене від геніальних думок, або прилизане так старанно, ніби він хоче виглядати серйозним для майбутнього фото на обкладинці книги. Очі — з вічними темними колами, бо найкращі ідеї приходять о 2:47 ночі, коли нормальні люди сплять. Погляд — такий, ніби він аналізує тебе як потенційного персонажа для трагічного роману. Обличчя часто задумливе, ніби він щойно придумав глибоку метафору про сенс буття через недопиту каву. Одяг: Светр/кардиган/сорочка, які кричать: "Я інтелектуал, але мені лінь прасувати." Окуляри — навіть якщо зір нормальний, бо без окулярів який ти взагалі письменник? Домашні штани або щось максимально зручне, бо половина творчості відбувається сидячи в дивній позі за ноутбуком. Старі капці/кеди, які бачили більше дедлайнів, ніж перемог. Атрибути: Блокнот/ноутбук/друкарська машинка (якщо хоче виглядати особливо “атмосферно”). Гора зім’ятих чернеток, бо геніальний текст не народжується без фрази: "Та що за дурня я написав?!" Мінімум три чашки з недопитою кавою на столі. Книжки всюди. Навіть там, де їм бути не треба. Поведінка: Може 40 хвилин дивитися в стелю й називати це роботою над сюжетом. Постійно каже: "У мене геніальна ідея для книги." і ніколи її не закінчує. Підслуховує чужі діалоги в кафе “для натхнення”, але виглядає як підозрілий дивак. Виправляє одне речення п’ятнадцять разів, а потім повертає перший варіант. Фінальна форма письменника: Коли дедлайн близько, він перетворюється на істоту з кофеїну, паніки, самоіронії й фрази "я більше ніколи не буду все відкладати". --- Можете щось додати 🙂
    2Kпереглядів
  • Круїз лайків

    Круїзний лайнер “Aurora Mare” вирушив у море тихо, мов величезний білий рукопис, що повільно перегортає хвилі. На його борту зібралися двадцять двоє людей, об’єднаних дивною справою: вони були письменниками і поетами.
    Усі вони потрапили сюди через конкурс на літературному сайті PapirusNet.
    Умови були прості й спокусливі.
    Під час двотижневого круїзу кожен учасник мав писати нові твори й викладати їх на PapirusNet. Читачі голосували лайками, коментарями та поширеннями.
    Хто наприкінці подорожі стане найпопулярнішим, той отримає один мільйон доларів.

    Спочатку це нагадувало свято слова.
    На палубах читали вірші під шум хвиль.
    У каютах народжувалися оповідання.
    У барі сперечалися про рими, ритм і сенс життя.
    Але вже на третій день щось змінилося.
    Письменник на ім’я Марко, автор похмурих детективів, голосно заявив у салоні:
    — У мене вже п’ять тисяч лайків. Думаю, переможець очевидний.
    Поетеса Олеся усміхнулася тонко, як лезо:
    — Лайки нічого не значать. У мене три тисячі коментарів. Люди зі мною розмовляють.
    Хтось із кутка додав:
    — А мої тексти вже перепостили сто разів.
    З того вечора корабель наповнився не словами, а змаганням.
    Кожен перевіряв статистику щогодини.
    Дехто майже не виходив із каюти, пишучи нові тексти.
    Інші нишком дивилися в чужі екрани.

    На четвертий день зник перший учасник.
    Поет Тарас.
    Його каюта була відкрита.
    На столі лежав ноутбук з незакінченим віршем і сторінка на PapirusNet, де саме зростала кількість лайків.
    Капітан оголосив, що, мабуть, він випадково впав за борт.
    Письменники зітхнули… і повернулися до своїх текстів.

    Наступного дня зникла Олеся.

    Потім ще один.

    І ще.
    Щодня хтось зникав.
    Паніка повзла кораблем, як чорнильна пляма по паперу.

    Зрештою залишилося лише семеро.

    Тоді мовчазний чоловік на ім’я Данило, автор філософських есеїв, сказав:
    — Це не випадковість. Хтось прибирає конкурентів.
    Усі мовчки подивилися один на одного.

    У кожного була причина.

    Мільйон доларів.

    Тієї ночі Данило не спав. Він переглядав статистику на PapirusNet.
    І раптом помітив дивну річ.
    Усі зниклі автори мали одну спільну деталь.
    Перед зникненням їхні тексти раптово ставали найпопулярнішими.

    Але після їхнього зникнення їхні сторінки… продовжували публікувати нові твори.

    Данило похолов.
    — Це неможливо… — прошепотів він.

    Він перевірив IP-адреси.
    Усі нові тексти публікувалися з корабля.
    У ту ж мить на його ноутбуці з’явилося повідомлення:

    > Вітаємо!
    Ваш новий твір став найпопулярнішим на PapirusNet.

    Данило не писав жодного нового твору.
    Сторінка сама відкрилася.
    На ній був текст.

    Оповідання.

    Про круїзний лайнер.
    Про письменників.
    Про те, як вони один за одним зникають.
    І підпис автора:
    “Колектив PapirusNet”

    Раптом у коридорі почулися кроки.

    Данило визирнув.

    У світлі лампи стояли ті, хто зник раніше.

    Тарас.
    Олеся.
    Інші.

    Вони дивилися на нього спокійно.

    — Не хвилюйся, — сказала Олеся. — Ми просто допомагаємо історії стати популярною.

    — Що… ви робите?

    Тарас усміхнувся.

    — PapirusNet вирішив створити найреалістичніший літературний проєкт у світі.
    — Люди читають історію…
    — голосують…
    — і навіть не здогадуються…
    — …що вона відбувається насправді.

    Данило відступив.

    — А переможець?

    Олеся відповіла тихо:
    — Переможець буде.

    — Але щоб історія стала легендою…
    — вона має мати продовження.

    Тієї ночі Данило теж зник.

    А наступного ранку на PapirusNet з’явився новий текст.
    Назва:
    “Круїз лайків. Частина друга.”

    І кількість читачів почала зростати так швидко, наче сам океан гортав сторінки.
    ...
    (Далі буде)
    Круїз лайків Круїзний лайнер “Aurora Mare” вирушив у море тихо, мов величезний білий рукопис, що повільно перегортає хвилі. На його борту зібралися двадцять двоє людей, об’єднаних дивною справою: вони були письменниками і поетами. Усі вони потрапили сюди через конкурс на літературному сайті PapirusNet. Умови були прості й спокусливі. Під час двотижневого круїзу кожен учасник мав писати нові твори й викладати їх на PapirusNet. Читачі голосували лайками, коментарями та поширеннями. Хто наприкінці подорожі стане найпопулярнішим, той отримає один мільйон доларів. Спочатку це нагадувало свято слова. На палубах читали вірші під шум хвиль. У каютах народжувалися оповідання. У барі сперечалися про рими, ритм і сенс життя. Але вже на третій день щось змінилося. Письменник на ім’я Марко, автор похмурих детективів, голосно заявив у салоні: — У мене вже п’ять тисяч лайків. Думаю, переможець очевидний. Поетеса Олеся усміхнулася тонко, як лезо: — Лайки нічого не значать. У мене три тисячі коментарів. Люди зі мною розмовляють. Хтось із кутка додав: — А мої тексти вже перепостили сто разів. З того вечора корабель наповнився не словами, а змаганням. Кожен перевіряв статистику щогодини. Дехто майже не виходив із каюти, пишучи нові тексти. Інші нишком дивилися в чужі екрани. На четвертий день зник перший учасник. Поет Тарас. Його каюта була відкрита. На столі лежав ноутбук з незакінченим віршем і сторінка на PapirusNet, де саме зростала кількість лайків. Капітан оголосив, що, мабуть, він випадково впав за борт. Письменники зітхнули… і повернулися до своїх текстів. Наступного дня зникла Олеся. Потім ще один. І ще. Щодня хтось зникав. Паніка повзла кораблем, як чорнильна пляма по паперу. Зрештою залишилося лише семеро. Тоді мовчазний чоловік на ім’я Данило, автор філософських есеїв, сказав: — Це не випадковість. Хтось прибирає конкурентів. Усі мовчки подивилися один на одного. У кожного була причина. Мільйон доларів. Тієї ночі Данило не спав. Він переглядав статистику на PapirusNet. І раптом помітив дивну річ. Усі зниклі автори мали одну спільну деталь. Перед зникненням їхні тексти раптово ставали найпопулярнішими. Але після їхнього зникнення їхні сторінки… продовжували публікувати нові твори. Данило похолов. — Це неможливо… — прошепотів він. Він перевірив IP-адреси. Усі нові тексти публікувалися з корабля. У ту ж мить на його ноутбуці з’явилося повідомлення: > Вітаємо! Ваш новий твір став найпопулярнішим на PapirusNet. Данило не писав жодного нового твору. Сторінка сама відкрилася. На ній був текст. Оповідання. Про круїзний лайнер. Про письменників. Про те, як вони один за одним зникають. І підпис автора: “Колектив PapirusNet” Раптом у коридорі почулися кроки. Данило визирнув. У світлі лампи стояли ті, хто зник раніше. Тарас. Олеся. Інші. Вони дивилися на нього спокійно. — Не хвилюйся, — сказала Олеся. — Ми просто допомагаємо історії стати популярною. — Що… ви робите? Тарас усміхнувся. — PapirusNet вирішив створити найреалістичніший літературний проєкт у світі. — Люди читають історію… — голосують… — і навіть не здогадуються… — …що вона відбувається насправді. Данило відступив. — А переможець? Олеся відповіла тихо: — Переможець буде. — Але щоб історія стала легендою… — вона має мати продовження. Тієї ночі Данило теж зник. А наступного ранку на PapirusNet з’явився новий текст. Назва: “Круїз лайків. Частина друга.” І кількість читачів почала зростати так швидко, наче сам океан гортав сторінки. ... (Далі буде)
    2Kпереглядів
  • 8 квітня у віці 62 років пішов із життя поет і бандурист Ярослав Чорногуз. Про це повідомила його донька – військовослужбовиця та поетка Ярина Чорногуз.

    Ярина Чорногуз також зазначила, що її батько хотів бути похованим на Байковому кладовищі, поруч зі своїми батьками.

    “Прошу Київську міську раду сприяння для нашої родини поховати його там, де похований мій дідусь письменник Олег Чорногуз”, – написала вона.

    Ярослав Чорногуз народився 20 липня 1963 у Вінниці. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1991 року працював у журналі «Українська культура».

    З грудня 2002 року Чорногуз був солістом Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Г. І. Майбороди. Він — автор 7 поетичних збірок, історичних нарисів «Кобзарська Січ».

    📸✒️: Ярина Чорногуз | Facebook
    #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини
    8 квітня у віці 62 років пішов із життя поет і бандурист Ярослав Чорногуз. Про це повідомила його донька – військовослужбовиця та поетка Ярина Чорногуз. Ярина Чорногуз також зазначила, що її батько хотів бути похованим на Байковому кладовищі, поруч зі своїми батьками. “Прошу Київську міську раду сприяння для нашої родини поховати його там, де похований мій дідусь письменник Олег Чорногуз”, – написала вона. Ярослав Чорногуз народився 20 липня 1963 у Вінниці. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1991 року працював у журналі «Українська культура». З грудня 2002 року Чорногуз був солістом Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Г. І. Майбороди. Він — автор 7 поетичних збірок, історичних нарисів «Кобзарська Січ». 📸✒️: Ярина Чорногуз | Facebook #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини
    1
    674переглядів
  • Одвічна проблема митця — пошук уваги й визнання. Найважче із цим письменникам: вони повинні змусити прочитати свою книжку; найбільш скривджені — художники: інколи їхні багаторічні старання удостоюють скупого погляду; музиканти — найревнивіші, хоча й можуть легко привернути увагу. Усі приречені на
    самотність і звеличення жінки, що апріорі не обіцяє вдалого союзу. Жінка для митця — спосіб забезпечення потреб, а його роль у її житті завжди епізодична. Часто правду маскують за рангами муз. Лестощі, не більше. Творчість поглинає людину цілком. Тому все, що їй залишається, — це манірна претензійність на увіковічення. Частіше — гра із суспільством і провокації. Не надто надійна перспектива, погодьтеся.

    #уривокзкниги "Тіні наших побачень" І. Байдак

    #ІванБайдак #Тінінашихпобачень #сучукрліт #сучасналітература #українськалітература #щочитати #саморелакс #саморефлексія #длянатхнення #роздуми #творчість
    Одвічна проблема митця — пошук уваги й визнання. Найважче із цим письменникам: вони повинні змусити прочитати свою книжку; найбільш скривджені — художники: інколи їхні багаторічні старання удостоюють скупого погляду; музиканти — найревнивіші, хоча й можуть легко привернути увагу. Усі приречені на самотність і звеличення жінки, що апріорі не обіцяє вдалого союзу. Жінка для митця — спосіб забезпечення потреб, а його роль у її житті завжди епізодична. Часто правду маскують за рангами муз. Лестощі, не більше. Творчість поглинає людину цілком. Тому все, що їй залишається, — це манірна претензійність на увіковічення. Частіше — гра із суспільством і провокації. Не надто надійна перспектива, погодьтеся. #уривокзкниги "Тіні наших побачень" І. Байдак #ІванБайдак #Тінінашихпобачень #сучукрліт #сучасналітература #українськалітература #щочитати #саморелакс #саморефлексія #длянатхнення #роздуми #творчість
    1
    2Kпереглядів
  • Міжнародний день театру

    Щорічно 27 березня світ відзначає творче свято, яке також вважають професійним святом театральних працівників – Міжнародний день театру (World Theatre Day). Подію започаткував Міжнародний інститут театру, а саме людина мистецтва – француз Жан Кокто (актор, письменник, режисер, художник тощо) у 1961 році. Дата святкування обрана на честь першої театральної вистави у Давньому Римі (історична вірогідність цієї події непідтверджена).

    Театральне мистецтво з’явилось в Давній Греції, де костюмовані вистави влаштовували на честь вшанування бога Діоніса. Згодом, пройшовши великий шлях розвитку, театр відокремився від релігійно-народної спрямованості в самостійний різновид мистецтва.


    Нині з театром пов’язані спеціалісти різних професій: режисери, сценаристи, сценографи, художники-декоратори, композитори, хореографи, гримери, білетери, освітлювачі, костюмери та, звісно ж, актори.

    Міжнародний день театру, окрім подяки театральним працівникам, має за мету вшанування театру як частини нашої культури.
    Міжнародний день театру Щорічно 27 березня світ відзначає творче свято, яке також вважають професійним святом театральних працівників – Міжнародний день театру (World Theatre Day). Подію започаткував Міжнародний інститут театру, а саме людина мистецтва – француз Жан Кокто (актор, письменник, режисер, художник тощо) у 1961 році. Дата святкування обрана на честь першої театральної вистави у Давньому Римі (історична вірогідність цієї події непідтверджена). Театральне мистецтво з’явилось в Давній Греції, де костюмовані вистави влаштовували на честь вшанування бога Діоніса. Згодом, пройшовши великий шлях розвитку, театр відокремився від релігійно-народної спрямованості в самостійний різновид мистецтва. Нині з театром пов’язані спеціалісти різних професій: режисери, сценаристи, сценографи, художники-декоратори, композитори, хореографи, гримери, білетери, освітлювачі, костюмери та, звісно ж, актори. Міжнародний день театру, окрім подяки театральним працівникам, має за мету вшанування театру як частини нашої культури.
    511переглядів
Більше результатів