• ДЗЕРКАЛЬНИЙ ШЛЯХ

    Між граней дня губились власні рештки
    І хід лунав у пам'яті байдужий,
    Де погляд не показував, що бреше.

    Мій кожен жест був покликом медузи,
    А кожне слово падало без тіла,
    Немов відлуння в просторі застуди.

    Душа мовчала та стогнала тільки,
    А у дзеркалах множились відбитки
    І правда в них була немов підстілка.

    Блукали тіні чорні, ніби бітум,
    Шукали сенс у втраченому русі,
    Так серце було мною майже вбито.

    Здавалося це все доволі зручним,
    Що всі дороги зведені в єдине
    І спомин спав у зламаному крузі.

    З дзеркальним склом я завжди наодинці
    І подих мій лишає слід туманний,
    Аби знайти в повітрі середину.

    Дзеркальний шлях не обере романтик,
    Бо він веде не в землю задоволень.
    Проходять ті, хто справжній, без обману.

    В кінці дзеркал чекає нова воля.

    Мирослав Манюк
    16.05.2026
    ДЗЕРКАЛЬНИЙ ШЛЯХ Між граней дня губились власні рештки І хід лунав у пам'яті байдужий, Де погляд не показував, що бреше. Мій кожен жест був покликом медузи, А кожне слово падало без тіла, Немов відлуння в просторі застуди. Душа мовчала та стогнала тільки, А у дзеркалах множились відбитки І правда в них була немов підстілка. Блукали тіні чорні, ніби бітум, Шукали сенс у втраченому русі, Так серце було мною майже вбито. Здавалося це все доволі зручним, Що всі дороги зведені в єдине І спомин спав у зламаному крузі. З дзеркальним склом я завжди наодинці І подих мій лишає слід туманний, Аби знайти в повітрі середину. Дзеркальний шлях не обере романтик, Бо він веде не в землю задоволень. Проходять ті, хто справжній, без обману. В кінці дзеркал чекає нова воля. Мирослав Манюк 16.05.2026
    1
    89переглядів
  • • Мій колір планети — жовтий. Там завше два сонця і осінь.
    Там тепло, погідно, без снігу. І янголи ходять босі...
    Там птасі співають оди про літо в шовкòвих травах,
    І гноми в брунатних кашкетах на ранок всім варять каву...
    А ще, в бурштинòвих квітах, жуки тягнуть арфам струни,
    І плавно вальсують бабки, а квіти там вічно юні...
    Там листя в обіймах вітру шепоче казки на вушко,
    І кожна поважна дама під вечір знов Попелюшка...
    Я з тої планети, де диво — звичайна буденна справа,
    Де груші під колір сонця, а в гривах конéй — заграва.
    Там всесвіт без зла та болю, в настурціях кожна стежина...
    Я родом з тієї планети... Затрималась тут за провини...

    • Людмила Галінська •
    • Мій колір планети — жовтий. Там завше два сонця і осінь. Там тепло, погідно, без снігу. І янголи ходять босі... Там птасі співають оди про літо в шовкòвих травах, І гноми в брунатних кашкетах на ранок всім варять каву... А ще, в бурштинòвих квітах, жуки тягнуть арфам струни, І плавно вальсують бабки, а квіти там вічно юні... Там листя в обіймах вітру шепоче казки на вушко, І кожна поважна дама під вечір знов Попелюшка... Я з тої планети, де диво — звичайна буденна справа, Де груші під колір сонця, а в гривах конéй — заграва. Там всесвіт без зла та болю, в настурціях кожна стежина... Я родом з тієї планети... Затрималась тут за провини... • Людмила Галінська •
    379переглядів
  • «Навіть не думайте сумніватися у моєму хлопцеві», — тренер Дюбуа

    Дон Чарльз, коуч нового чемпіона світу за версією WBO Денієля Дюбуа, прокоментував перемогу підопічного над Фабіо Вордлі.

    «Після цього бою жоден на планеті не повинен сумніватися у Денієлі. Навіть не думайте! Мій хлопець довів, яка в нього менталка. Я радий, що він переміг саме ТАК, після нокдаунів, — розповідає Чарльз FightHub TV. — Сьогодні звитягу святкує бокс. Адже Денієл вправніший у техніці, аніж Фабіо. Проте немає тих, хто програв. Вони справжні воїни. Це як повернутися у 80-ті, у часи Шейверса, Лайла, Формана... Подібні драми. Наш бій навіть ліпше, здається».

    Дон Чарльз також пояснив, для чого він надавав підопічному ляпасів під час поєдинку: «Треба було його розбудити, отямити. Нагадати про мету, яку ми мали. І це спрацювало».
    🇺🇦🇺🇦🇺🇦 ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    #World_box @brovarysport #boxing #boxers #Ukrainian_boxing #Броварський_бокс #Brovary_boxing #Brovarysport
    «Навіть не думайте сумніватися у моєму хлопцеві», — тренер Дюбуа Дон Чарльз, коуч нового чемпіона світу за версією WBO Денієля Дюбуа, прокоментував перемогу підопічного над Фабіо Вордлі. «Після цього бою жоден на планеті не повинен сумніватися у Денієлі. Навіть не думайте! Мій хлопець довів, яка в нього менталка. Я радий, що він переміг саме ТАК, після нокдаунів, — розповідає Чарльз FightHub TV. — Сьогодні звитягу святкує бокс. Адже Денієл вправніший у техніці, аніж Фабіо. Проте немає тих, хто програв. Вони справжні воїни. Це як повернутися у 80-ті, у часи Шейверса, Лайла, Формана... Подібні драми. Наш бій навіть ліпше, здається». Дон Чарльз також пояснив, для чого він надавав підопічному ляпасів під час поєдинку: «Треба було його розбудити, отямити. Нагадати про мету, яку ми мали. І це спрацювало». 🇺🇦🇺🇦🇺🇦 ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport #World_box @brovarysport #boxing #boxers #Ukrainian_boxing #Броварський_бокс #Brovary_boxing #Brovarysport
    236переглядів
  • ͟У͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟е͟ ͟с͟л͟о͟в͟о͟.͟ ͟Я͟к͟ ͟р͟о͟с͟і͟й͟с͟ь͟к͟і͟ ͟п͟и͟с͟ь͟м͟е͟н͟н͟и͟к͟и͟ ͟у͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟у͟ ͟м͟о͟в͟у͟ ͟в͟ч͟и͟л͟и͟
    Пишучи у своїх дослідженнях про українсько-російські культурні зв’язки, мені, на диво, досить часто доводиться зустрічатися з комплексом меншовартості серед сучасних українців. Мої читачі часто не хочуть вірити, що серед видатних діячів російської культури, завжди було багато таких, що поважали та цінували українську культуру та українську мову, вважали українське культурне надбання нічим не меншим за російське та взагалі загальнолюдське.
    Чим породжена така зневіра у культурні сили власного народу, мені, як українцю Росії, важко зрозуміти. Іноді навіть здається, що ми, українці Росії, хоч нас і мало, більше віримо та поважаємо власний народ, ніж ті українці, що народилися та живуть в Україні. Правду, мабуть, кажуть, що найтяжчі кайдани це ті, котрі обтяжують душу, особливо, коли ми накладаємо ті кайдани самі на себе. Ось з цією нашою українською меншовартістю, якою ми самі себе й обтяжили, мені б і хотілося поборотися перш за все своєю працею, згадавши ще раз кількох видатних росіян, які любили й поважали українську культуру, та навіть намагалися вивчити українську мову, щоб писати нею свої твори.
    Почнемо з Івана Тургенєва (1818–1883). У 1859 році в Петербурзі він близько знайомиться з учасниками місцевої Української Громади – Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, Василем Білозерським, що саме тоді заходилися видавати в російській столиці перший український журнал «Основа». З особливим пієтетом члени петербурзької української Громади ставилися до Марка Вовчка (Марії Вілінської-Маркович).

    Цього ж, 1859 року, Тарас Шевченко присвячує Марку Вовчку свою поезію:
    Недавно я поза Уралом
    Блукав і Господа благав,
    Щоб наша правда не пропала,
    Щоб наше слово не вмирало;
    І виблагав. Господь послав
    Тебе нам, кроткого пророка
    І обличителя жестоких
    Людей неситих. Світе мій!
    Моя ти зоренько святая!
    Моя ти сило молодая!
    Світи на мене, і огрій,
    І оживи моє побите
    Убоге серце, неукрите,
    Голоднеє. І оживу,
    І думу вольную на волю
    Із домовини воззову.
    І думу вольную... О доле!
    Пророче наш! Моя ти доне!
    Твоєю думу назову.

    Вілінська-Маркович справила таке незабутнє враження на Івана Тургенєва, що заради неї він вирішив вивчати українську мову, аби перекласти та видати її найкращі твори російською мовою. І хоч українська мова йому не дуже далася, і врешті-решт до допомоги з перекладом йому довелося долучити Пантелеймона Куліша, але того ж самого 1859 року в Петербурзі друком виходить перша перекладена на російську мову збірка оповідань української письменниці, під назвою «Украинские народные рассказы Марка Вовчка», а наступного, 1860 року, в журналі «Отечественные записки» повість «Інститутка», і в обох творах автором перекладу вказаний Іван Тургенєв.
    Великому російському письменнику, класику російської літератури було за честь стати перекладачем на свою рідну мову творів українки. В російськомовному довіднику «Русские писатели. Биобиблиографический словарь» (Москва, «Просвещение», 1990, т. 1, стор. 148) можна прочитати: «Уже самим названием сборника Тургенев подчеркнул право украинского языка и литературы на самостоятельность, что имело в ту пору большое общественно-политическое значение».
    Нагадаємо ж тут, що і сама Марія Вілінська-Маркович була етнічною росіянкою. Народилася вона в Орловській губернії, і як сама згадувала, мала батька-росіянина, бабцю «по матері – польку та литвинку», а діда «по матері – уродженця Московської губернії». Та одружившись з українцем Опанасом Марковичем, й сама стала свідомою українкою.
    Останнім часом в Україні з’являються дослідження, автори яких намагаються довести, що твори, що виходили під іменем Марка Вовчка, написані більшою мірою Опанасом Марковичем, ніж його дружиною, але ми тут цього питання торкатися не будемо, бо для нас у цій статті важливішим є ставлення Івана Тургенєва до українського слова, ніж щось інше.
    Пригадавши ж видатних росіянок, які під впливом своїх чоловіків стали свідомими українками, назвемо тут і Олександру Єфименко (1848–1918), з дому Ставровських, що народилася в далекій Архангельській губернії, але познайомившись тут з українцем Петром Єфименком, що відбував на російській Півночі політичне заслання, стала згодом визначним українським істориком, автором праці «Історія українського народу», 1906 рік.
    Ще більш цікавою є історія російського поета, якого іноді називали «російським Шевченком», Олексія Кольцова (1809–1842). Кольцов народився у Воронежі, на російській етнічній території, але на півдні Воронезької губернії розташовувалася Східна Слобожанщина, територія колишнього Острогозького слобідського полку, де жило багато українців.
    Кольцов походив з купецької родини, і в торгових справах йому доводилося бувати й на Східній Слобожанщині, і в самій Україні. Українська тематика настільки захопила серце й душу молодого поета, що він не тільки почав писати поезії на українські теми (особливо Кольцов захоплювався чумацтвом), але вивчив українську мову і спробував писати свої поезії українською.
    Збереглося лише три поезії, написані ним по-українськи. Читаючи їх, відразу можна відчути, що писала їх людина, для якої українська мова не є рідною. Але, разом з тим, саме бажання російського поета вивчити українську мову та писати нею, повинно викликати у нас повагу та знищити остаточно той комплекс меншовартості, про який я згадую на початку цієї статті.
    Літературний критик кінця ХІХ століття Михайло Комаров справедливо зазначав: «спроба Кольцова писати по-українськи представляється вкрай цікавою, тим більше, що вона відноситься до того часу, коли на українській мові були надруковані тільки «Енеїда» Котляревського та деякі вірші Гулака-Артемовського, досить поширені в Україні, але навряд чи знайомі Кольцову, що жив постійно в Воронежі і притому взагалі мало знайомому з літературою».
    Нижче наводжу одну з україномовних поезій Кольцова мовою оригіналу, аби ви могли й самі відчути «на смак» це намагання росіянина писати українською.
    Олексій Кольцов
    Возвращение запорозцов с Кавказа
    Видкиль запорозци,
    Видкиль се ийдут?
    Чи от туркив, ляхив?
    Чи из Питенбурха?
    Иль чи за Кубанью
    Рубались дня со три,
    Со чиркесом у горах?
    Здоров, пане хлопцы,
    Здоров пробували;
    А де ж вы козакив
    Ще инших девали?
    Як ихали з дому
    Було вас багацко:
    А теперь щось трошки.
    Один з запорозцив
    Одтак промовляе:
    «Ой, знайте ль вы, братци,
    Де Кубань мутная
    Геть к морю несётся;
    Де лесы и горы,
    Де дики черкисы
    Свои сакли мают;
    Там то ти козаки:
    Там то вси удалы,
    Порубани, мёртвы,
    Навеки застались…»
    (1829, 25 грудня)

    Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії
    https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayinska-mova-i-rosiyski-pysmennyky/...
    ͟У͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟е͟ ͟с͟л͟о͟в͟о͟.͟ ͟Я͟к͟ ͟р͟о͟с͟і͟й͟с͟ь͟к͟і͟ ͟п͟и͟с͟ь͟м͟е͟н͟н͟и͟к͟и͟ ͟у͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟у͟ ͟м͟о͟в͟у͟ ͟в͟ч͟и͟л͟и͟ Пишучи у своїх дослідженнях про українсько-російські культурні зв’язки, мені, на диво, досить часто доводиться зустрічатися з комплексом меншовартості серед сучасних українців. Мої читачі часто не хочуть вірити, що серед видатних діячів російської культури, завжди було багато таких, що поважали та цінували українську культуру та українську мову, вважали українське культурне надбання нічим не меншим за російське та взагалі загальнолюдське. Чим породжена така зневіра у культурні сили власного народу, мені, як українцю Росії, важко зрозуміти. Іноді навіть здається, що ми, українці Росії, хоч нас і мало, більше віримо та поважаємо власний народ, ніж ті українці, що народилися та живуть в Україні. Правду, мабуть, кажуть, що найтяжчі кайдани це ті, котрі обтяжують душу, особливо, коли ми накладаємо ті кайдани самі на себе. Ось з цією нашою українською меншовартістю, якою ми самі себе й обтяжили, мені б і хотілося поборотися перш за все своєю працею, згадавши ще раз кількох видатних росіян, які любили й поважали українську культуру, та навіть намагалися вивчити українську мову, щоб писати нею свої твори. Почнемо з Івана Тургенєва (1818–1883). У 1859 році в Петербурзі він близько знайомиться з учасниками місцевої Української Громади – Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, Василем Білозерським, що саме тоді заходилися видавати в російській столиці перший український журнал «Основа». З особливим пієтетом члени петербурзької української Громади ставилися до Марка Вовчка (Марії Вілінської-Маркович). Цього ж, 1859 року, Тарас Шевченко присвячує Марку Вовчку свою поезію: Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало; І виблагав. Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, І оживи моє побите Убоге серце, неукрите, Голоднеє. І оживу, І думу вольную на волю Із домовини воззову. І думу вольную... О доле! Пророче наш! Моя ти доне! Твоєю думу назову. Вілінська-Маркович справила таке незабутнє враження на Івана Тургенєва, що заради неї він вирішив вивчати українську мову, аби перекласти та видати її найкращі твори російською мовою. І хоч українська мова йому не дуже далася, і врешті-решт до допомоги з перекладом йому довелося долучити Пантелеймона Куліша, але того ж самого 1859 року в Петербурзі друком виходить перша перекладена на російську мову збірка оповідань української письменниці, під назвою «Украинские народные рассказы Марка Вовчка», а наступного, 1860 року, в журналі «Отечественные записки» повість «Інститутка», і в обох творах автором перекладу вказаний Іван Тургенєв. Великому російському письменнику, класику російської літератури було за честь стати перекладачем на свою рідну мову творів українки. В російськомовному довіднику «Русские писатели. Биобиблиографический словарь» (Москва, «Просвещение», 1990, т. 1, стор. 148) можна прочитати: «Уже самим названием сборника Тургенев подчеркнул право украинского языка и литературы на самостоятельность, что имело в ту пору большое общественно-политическое значение». Нагадаємо ж тут, що і сама Марія Вілінська-Маркович була етнічною росіянкою. Народилася вона в Орловській губернії, і як сама згадувала, мала батька-росіянина, бабцю «по матері – польку та литвинку», а діда «по матері – уродженця Московської губернії». Та одружившись з українцем Опанасом Марковичем, й сама стала свідомою українкою. Останнім часом в Україні з’являються дослідження, автори яких намагаються довести, що твори, що виходили під іменем Марка Вовчка, написані більшою мірою Опанасом Марковичем, ніж його дружиною, але ми тут цього питання торкатися не будемо, бо для нас у цій статті важливішим є ставлення Івана Тургенєва до українського слова, ніж щось інше. Пригадавши ж видатних росіянок, які під впливом своїх чоловіків стали свідомими українками, назвемо тут і Олександру Єфименко (1848–1918), з дому Ставровських, що народилася в далекій Архангельській губернії, але познайомившись тут з українцем Петром Єфименком, що відбував на російській Півночі політичне заслання, стала згодом визначним українським істориком, автором праці «Історія українського народу», 1906 рік. Ще більш цікавою є історія російського поета, якого іноді називали «російським Шевченком», Олексія Кольцова (1809–1842). Кольцов народився у Воронежі, на російській етнічній території, але на півдні Воронезької губернії розташовувалася Східна Слобожанщина, територія колишнього Острогозького слобідського полку, де жило багато українців. Кольцов походив з купецької родини, і в торгових справах йому доводилося бувати й на Східній Слобожанщині, і в самій Україні. Українська тематика настільки захопила серце й душу молодого поета, що він не тільки почав писати поезії на українські теми (особливо Кольцов захоплювався чумацтвом), але вивчив українську мову і спробував писати свої поезії українською. Збереглося лише три поезії, написані ним по-українськи. Читаючи їх, відразу можна відчути, що писала їх людина, для якої українська мова не є рідною. Але, разом з тим, саме бажання російського поета вивчити українську мову та писати нею, повинно викликати у нас повагу та знищити остаточно той комплекс меншовартості, про який я згадую на початку цієї статті. Літературний критик кінця ХІХ століття Михайло Комаров справедливо зазначав: «спроба Кольцова писати по-українськи представляється вкрай цікавою, тим більше, що вона відноситься до того часу, коли на українській мові були надруковані тільки «Енеїда» Котляревського та деякі вірші Гулака-Артемовського, досить поширені в Україні, але навряд чи знайомі Кольцову, що жив постійно в Воронежі і притому взагалі мало знайомому з літературою». Нижче наводжу одну з україномовних поезій Кольцова мовою оригіналу, аби ви могли й самі відчути «на смак» це намагання росіянина писати українською. Олексій Кольцов Возвращение запорозцов с Кавказа Видкиль запорозци, Видкиль се ийдут? Чи от туркив, ляхив? Чи из Питенбурха? Иль чи за Кубанью Рубались дня со три, Со чиркесом у горах? Здоров, пане хлопцы, Здоров пробували; А де ж вы козакив Ще инших девали? Як ихали з дому Було вас багацко: А теперь щось трошки. Один з запорозцив Одтак промовляе: «Ой, знайте ль вы, братци, Де Кубань мутная Геть к морю несётся; Де лесы и горы, Де дики черкисы Свои сакли мают; Там то ти козаки: Там то вси удалы, Порубани, мёртвы, Навеки застались…» (1829, 25 грудня) Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayinska-mova-i-rosiyski-pysmennyky/31234588.html
    WWW.RADIOSVOBODA.ORG
    Українське слово. Як російські письменники українську мову вчили
    Іван Тургенєв став перекладачем творів Марії Вілінської-Маркович
    1
    1Kпереглядів 2 Поширень
  • «Кава — це мій улюблений вихідний».
    «Кава — це мій улюблений вихідний».
    149переглядів
  • З-під вражої охрани втекли два отамани,
    D G H7
    Зірвалися соколики на волю,
    Em D
    Поблизу гуляй-поля, в болотах зупинились,
    Am H7 Em
    У хаті біля старої верби.

    Обидва всі у ранах, махновські партизани
    Вціліли після розстрілу в Криму,
    Хильнули трохи смаги тай пісню затягнули
    Про батька та про доленьку лиху.

    Гей, друже, гей, брате, болять мої рани,
    А в грудях ще дужче нас пече:
    Навіщо, навіщо козацькі отамани
    Москаликам підставили плече?..

    Не вірте ви червоним, не вірте комунякам,
    Слова їх - що полова на вітру
    Ми Врангеля здолали, ми Перекоп узяли,
    За них ми тую виграли війну.

    За подвиги наші чекістські комісари
    Могилами віддячили в степу,
    Було нас сорок тисяч, а стало вісім сотень,
    Що вирвались із пастки у Криму.

    Мій, друже, мій, брате, скажи всьому народу,
    Що нам оті москалі не брати.
    Ми билися за волю, вони ж за - нові тюрми
    Із Леніним і Троцьким на чолі.

    З-під вражої охрани втекли два отамани,
    Зірвалися соколики на волю,
    Поблизу гуляй-поля, в болотах зупинились,
    У хаті біля старої верби.
    З-під вражої охрани втекли два отамани, D G H7 Зірвалися соколики на волю, Em D Поблизу гуляй-поля, в болотах зупинились, Am H7 Em У хаті біля старої верби. Обидва всі у ранах, махновські партизани Вціліли після розстрілу в Криму, Хильнули трохи смаги тай пісню затягнули Про батька та про доленьку лиху. Гей, друже, гей, брате, болять мої рани, А в грудях ще дужче нас пече: Навіщо, навіщо козацькі отамани Москаликам підставили плече?.. Не вірте ви червоним, не вірте комунякам, Слова їх - що полова на вітру Ми Врангеля здолали, ми Перекоп узяли, За них ми тую виграли війну. За подвиги наші чекістські комісари Могилами віддячили в степу, Було нас сорок тисяч, а стало вісім сотень, Що вирвались із пастки у Криму. Мій, друже, мій, брате, скажи всьому народу, Що нам оті москалі не брати. Ми билися за волю, вони ж за - нові тюрми Із Леніним і Троцьким на чолі. З-під вражої охрани втекли два отамани, Зірвалися соколики на волю, Поблизу гуляй-поля, в болотах зупинились, У хаті біля старої верби.
    176переглядів
  • 🇺🇦Сирський: "Межа між добром і злом проходить там, де окопалась наша піхота"

    Головком привітав українських піхотинців з професійним днем, наголосивши, що "наше завдання - зберегти піхоту".

    Шановні українські піхотинці! Дорогі бойові побратими і посестри!

    Щиро вітаю вас із професійним святом – Днем піхоти!

    Сьогодні ми вшановуємо піхотинців – воїнів стрілецьких, механізованих, мотопіхотних, штурмових, гірсько-штурмових підрозділів, які тримають щит усієї Європи, спиняючи наступ російської орди.

    Недарма кажуть: межа між добром і злом проходить там, де окопалась наша піхота.

    І сьогодні, в ці хвилини, українські солдати відбивають десятки російських атак на фронті.

    Наше завдання – максимально зберегти піхоту. Це означає – слід дати їй на допомогу нові технології, зокрема безпілотні літаючі та наземні комплекси. Розвиток і поширення інновацій у Збройних Силах України – мій особистий пріоритет.

    Часто буваючи на передовій, спілкуюся з піхотинцями, які виконують бойові завдання “на нулі”. Знаю, яку ношу та в яких умовах вони зараз несуть.

    У цей день хочу подякувати кожному українському піхотинцю за мужність, стійкість та вірність присязі.

    Пам’ятаємо всіх наших побратимів і посестер – українських піхотинців, які віддали в боротьбі за незалежність і свободу українського народу найцінніше – свої життя!

    Вічна пам’ять і вічна слава загиблим захисникам…

    Їхня жертва не буде марною. Україна вистоїть, бо піхота бореться.

    Слава Україні! Героям слава!
    #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни
    🇺🇦Сирський: "Межа між добром і злом проходить там, де окопалась наша піхота" Головком привітав українських піхотинців з професійним днем, наголосивши, що "наше завдання - зберегти піхоту". Шановні українські піхотинці! Дорогі бойові побратими і посестри! Щиро вітаю вас із професійним святом – Днем піхоти! Сьогодні ми вшановуємо піхотинців – воїнів стрілецьких, механізованих, мотопіхотних, штурмових, гірсько-штурмових підрозділів, які тримають щит усієї Європи, спиняючи наступ російської орди. Недарма кажуть: межа між добром і злом проходить там, де окопалась наша піхота. І сьогодні, в ці хвилини, українські солдати відбивають десятки російських атак на фронті. Наше завдання – максимально зберегти піхоту. Це означає – слід дати їй на допомогу нові технології, зокрема безпілотні літаючі та наземні комплекси. Розвиток і поширення інновацій у Збройних Силах України – мій особистий пріоритет. Часто буваючи на передовій, спілкуюся з піхотинцями, які виконують бойові завдання “на нулі”. Знаю, яку ношу та в яких умовах вони зараз несуть. У цей день хочу подякувати кожному українському піхотинцю за мужність, стійкість та вірність присязі. Пам’ятаємо всіх наших побратимів і посестер – українських піхотинців, які віддали в боротьбі за незалежність і свободу українського народу найцінніше – свої життя! Вічна пам’ять і вічна слава загиблим захисникам… Їхня жертва не буде марною. Україна вистоїть, бо піхота бореться. Слава Україні! Героям слава! #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни
    440переглядів
  • ГОМІН

    Прокидаюся знову від крику крилатих,
    Над гілками зависли уривки непевні
    І тривожиться простір від запаху "лате".

    Понад лінії віття зростає душевність,
    Сильний гомін пташиний руйнує дрімоту
    І зникає в зіницях неспокій дешевий.

    Під склепінням думок визріває самотність,
    Перемішані спогади з днем учорашнім
    І ці співи руйнують мій внутрішній мотлох.

    У розхитаній пам'яті думи не кращі,
    Наче зерна без поля, без часу, без росту,
    Ніби теж вони кличуть співати між хащів.

    Птах не пісню веде, а шукає, де просо,
    Перевірює кожну знайому місцевість
    І нахабно в траві перетрушує роси.

    Бо спокійна поверхня приховує двері,
    А за ними зберігся невидимий вирій,
    Що колись повертав всіх птахів із резервів.

    Я приймаю цей гомін уже не як вирок,
    А як знак, що мовчання розсипалось співом.
    Цей вокал мов будильник мене з прірви вирвав.

    Сильний гомін пташиний доладний, на диво!

    Мирослав Манюк
    05.05.2026
    ГОМІН Прокидаюся знову від крику крилатих, Над гілками зависли уривки непевні І тривожиться простір від запаху "лате". Понад лінії віття зростає душевність, Сильний гомін пташиний руйнує дрімоту І зникає в зіницях неспокій дешевий. Під склепінням думок визріває самотність, Перемішані спогади з днем учорашнім І ці співи руйнують мій внутрішній мотлох. У розхитаній пам'яті думи не кращі, Наче зерна без поля, без часу, без росту, Ніби теж вони кличуть співати між хащів. Птах не пісню веде, а шукає, де просо, Перевірює кожну знайому місцевість І нахабно в траві перетрушує роси. Бо спокійна поверхня приховує двері, А за ними зберігся невидимий вирій, Що колись повертав всіх птахів із резервів. Я приймаю цей гомін уже не як вирок, А як знак, що мовчання розсипалось співом. Цей вокал мов будильник мене з прірви вирвав. Сильний гомін пташиний доладний, на диво! Мирослав Манюк 05.05.2026
    1
    345переглядів
  • 🤔 Зеленський має звільнити Умєрова після оприлюднених нових "плівок Міндіча", - "слуга народу" Веніславський

    "На мій погляд, з огляду на резонансність тих плівок, які ми почули під час його перебування на посаді міністра оборони, я думаю, що так. Це було б мудре політичне рішення звільнити пана Умєрова для того, щоб продемонструвати, що навіть сама підозра в тому, що це мало місце і це пов’язано з його професійними обов’язками як міністра оборони і явно дисонувало з інтересами держави, я думаю, що це було б абсолютно правильне рішення", – сказав він.

    Його колега по фракції Анастасія Радіна днями також висловила думку, що Умєров має скласти повноваження секретаря РНБО.
    #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини
    🤔 Зеленський має звільнити Умєрова після оприлюднених нових "плівок Міндіча", - "слуга народу" Веніславський "На мій погляд, з огляду на резонансність тих плівок, які ми почули під час його перебування на посаді міністра оборони, я думаю, що так. Це було б мудре політичне рішення звільнити пана Умєрова для того, щоб продемонструвати, що навіть сама підозра в тому, що це мало місце і це пов’язано з його професійними обов’язками як міністра оборони і явно дисонувало з інтересами держави, я думаю, що це було б абсолютно правильне рішення", – сказав він. Його колега по фракції Анастасія Радіна днями також висловила думку, що Умєров має скласти повноваження секретаря РНБО. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини
    124переглядів
  • П У С Т Е Л Я
    До того я знав її лише з книжок, фільмів і чужих красивих слів. Там завжди були золоті бархани, романтика мандрів, каравани під зорями й мудрі старці в білому одязі.
    Реальність виявилася іншою.
    Сухе повітря різало горло. Пісок ліз у взуття, очі й думки. Сонце висіло над головою, мов розпечений цвях, забитий у небо.
    І найгірше — там майже нічого не було.
    Ні дерев. Ні річок. Ні тіні.
    Лише вітер і безкінечний пісок.

    Я йшов разом із караваном уже третій день і починав ненавидіти це місце.
    Провідник, старий араб на ім’я Салім, помітив мій стан ще зранку.
    — Ти дивишся на пустелю неправильно, — сказав він.
    Я витер піт із чола.
    — А як на неї ще можна дивитися? Тут же нічого нема.
    Він усміхнувся. Спокійно. Наче чув це сотні разів.
    — Красоти в пустелі нема, красота — в душі араба.
    Я тоді лише фиркнув.
    Мені здалося, що це одна з тих красивих східних фраз, які добре звучать біля вогнища, але нічого не означають.

    Удень спека стала нестерпною.
    Я мовчав, економлячи сили. Верблюди ступали повільно, ніби сам час тут ледве рухався.
    І раптом я помітив дивну річ: Салім не виглядав виснаженим.
    Він дивився навколо так, ніби бачив сад.
    Іноді усміхався. Іноді щось тихо наспівував.

    Увечері ми зупинилися серед барханів.
    Небо над пустелею вночі було страшенно великим.
    Не красивим. Саме великим.
    Таким великим, що поряд із ним людина почувалася піщинкою.
    Ми сиділи біля маленького вогню. Я мовчав. Салім варив чай.
    — Ти все ще не бачиш, — сказав він.
    — Чого?
    Він обвів рукою темряву навколо.
    — Життя.
    Я засміявся.
    — Тут?
    — Саме тут.
    Він налив мені чаю.
    — Людина з міста шукає красу очима. Тому їй потрібні великі будинки, яскраві вивіски, багато світла й шуму. Але пустеля забирає все зайве. Тут нічого не лишається, крім тебе самого.
    Я слухав мовчки.
    Вогонь тріщав. Вітер ніс пісок. Десь далеко фиркав верблюд.
    — І що в цьому красивого? — запитав я.
    Салім довго дивився на зорі.
    — Якщо в душі людини порожньо, пустеля її зламає. Але якщо в душі є світло — пустеля покаже його.

    Тієї ночі я майже не спав.
    Лежав на холодному піску й дивився в небо.
    Без телефону. Без новин. Без міського шуму.
    І раптом помітив, який галас постійно жив у мені самому.
    Тривоги. Поспіх. Злість. Страх щось не встигнути.
    У місті я тікав від цього шуму, забиваючи його роботою, музикою, людьми.
    А тут тікати було нікуди.
    Пустеля залишила мене наодинці із собою.

    Наступного дня ми рушили далі.
    І щось почало змінюватися.
    Я раптом помітив, як красиво вітер малює хвилі на піску. Як мовчить горизонт. Як змінюється колір неба перед заходом сонця. Як тихо рухається караван, ніби пливе морем.
    Пустеля не стала іншою.
    І я не став романтиком.
    Просто всередині мене щось стихло.

    Увечері Салім знову налив чай.
    — Тепер бачиш? — запитав він.
    Я подивився навколо.
    Темрява. Пісок. Зорі. Вогонь.
    І дивний спокій, якого я не відчував роками.
    Я усміхнувся.
    — Тепер трохи бачу.
    Старий кивнув.
    — Пустеля не має власної краси. Вона лише дзеркало. Що людина носить у душі — те й побачить.

    Тоді я зрозумів: найгірше місце на землі — не пустеля.
    А порожня людина.
    П У С Т Е Л Я До того я знав її лише з книжок, фільмів і чужих красивих слів. Там завжди були золоті бархани, романтика мандрів, каравани під зорями й мудрі старці в білому одязі. Реальність виявилася іншою. Сухе повітря різало горло. Пісок ліз у взуття, очі й думки. Сонце висіло над головою, мов розпечений цвях, забитий у небо. І найгірше — там майже нічого не було. Ні дерев. Ні річок. Ні тіні. Лише вітер і безкінечний пісок. Я йшов разом із караваном уже третій день і починав ненавидіти це місце. Провідник, старий араб на ім’я Салім, помітив мій стан ще зранку. — Ти дивишся на пустелю неправильно, — сказав він. Я витер піт із чола. — А як на неї ще можна дивитися? Тут же нічого нема. Він усміхнувся. Спокійно. Наче чув це сотні разів. — Красоти в пустелі нема, красота — в душі араба. Я тоді лише фиркнув. Мені здалося, що це одна з тих красивих східних фраз, які добре звучать біля вогнища, але нічого не означають. Удень спека стала нестерпною. Я мовчав, економлячи сили. Верблюди ступали повільно, ніби сам час тут ледве рухався. І раптом я помітив дивну річ: Салім не виглядав виснаженим. Він дивився навколо так, ніби бачив сад. Іноді усміхався. Іноді щось тихо наспівував. Увечері ми зупинилися серед барханів. Небо над пустелею вночі було страшенно великим. Не красивим. Саме великим. Таким великим, що поряд із ним людина почувалася піщинкою. Ми сиділи біля маленького вогню. Я мовчав. Салім варив чай. — Ти все ще не бачиш, — сказав він. — Чого? Він обвів рукою темряву навколо. — Життя. Я засміявся. — Тут? — Саме тут. Він налив мені чаю. — Людина з міста шукає красу очима. Тому їй потрібні великі будинки, яскраві вивіски, багато світла й шуму. Але пустеля забирає все зайве. Тут нічого не лишається, крім тебе самого. Я слухав мовчки. Вогонь тріщав. Вітер ніс пісок. Десь далеко фиркав верблюд. — І що в цьому красивого? — запитав я. Салім довго дивився на зорі. — Якщо в душі людини порожньо, пустеля її зламає. Але якщо в душі є світло — пустеля покаже його. Тієї ночі я майже не спав. Лежав на холодному піску й дивився в небо. Без телефону. Без новин. Без міського шуму. І раптом помітив, який галас постійно жив у мені самому. Тривоги. Поспіх. Злість. Страх щось не встигнути. У місті я тікав від цього шуму, забиваючи його роботою, музикою, людьми. А тут тікати було нікуди. Пустеля залишила мене наодинці із собою. Наступного дня ми рушили далі. І щось почало змінюватися. Я раптом помітив, як красиво вітер малює хвилі на піску. Як мовчить горизонт. Як змінюється колір неба перед заходом сонця. Як тихо рухається караван, ніби пливе морем. Пустеля не стала іншою. І я не став романтиком. Просто всередині мене щось стихло. Увечері Салім знову налив чай. — Тепер бачиш? — запитав він. Я подивився навколо. Темрява. Пісок. Зорі. Вогонь. І дивний спокій, якого я не відчував роками. Я усміхнувся. — Тепер трохи бачу. Старий кивнув. — Пустеля не має власної краси. Вона лише дзеркало. Що людина носить у душі — те й побачить. Тоді я зрозумів: найгірше місце на землі — не пустеля. А порожня людина.
    2
    982переглядів
Більше результатів