#кіно Вийшов трейлер українського документального фільму про енергетичних героїв Донбасу. Фільм розповідає історію воїнів і працівників, які ціною власного життя виборюють світло в наших домівках. Це подорож на режимний об’єкт — майже на лінії фронту, у Донецьку область, місто Курахове, на Курахівську ТЕС. Там, де ворог б’є щодня, де не лунають повітряні тривоги, бо небезпека — безперервна. Там, де, щоб дожити до світанку, краще не виходити з бомбосховища. Стрічку створено за підтримки Державного агентства України з питань кіно (Держкіно), Українського культурного фонду (УКФ) та Kyivstar TV Originals. 📆 Світова прем’єра відбудеться 8 листопада на Film Festival Cottbus у Німеччині.

#кіно #рекомендація «Явних проявів немає» (2018) реж. Аліна Горлова Жанр: драма Хронометраж: 64 хв. 💭 Про що фільм: Що залишається за лаштунками героїчних відео про наших воїнів в Україні? Це історія жінки, яка повертається з війни. Розмовляючи з психологами, борючись із ПТСР та панічними атаками, вона намагається повернутися до нормального життя. Дивитися - тут: https://takflix.com/uk/films/no-obvious-signs

#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

#дати 🙏 Трагічний День в Історії Індії: Вбивство Індіри Ганді 31 жовтня 1984 року — дата, що назавжди закарбувалася в історії Індії як день трагічного вбивства прем'єр-міністра Індіри Ганді 🇮🇳. Ця непересічна жінка, донька першого прем'єр-міністра країни Джавахарлала Неру, була однією з найвпливовіших і найсуперечливіших політичних діячів XX століття та єдиною жінкою, яка обіймала найвищий державний пост в Індії (у 1966–1977 та 1980–1984 роках). Хроніка фатального ранку О 9:20 ранку 31 жовтня 1984 року 66-річна Індіра Ганді прямувала зі своєї резиденції до сусіднього офісу на Сафдарджанг-роуд у Нью-Делі, щоб дати інтерв'ю британському актору Пітеру Устінову. Її супроводжувала особиста охорона. Коли вона підійшла до хвіртки, двоє її охоронців-сикхів, Беант Сінґх та Сатвант Сінґх, які стояли на посту, раптово відкрили вогонь. * Беант Сінґх вихопив револьвер і тричі вистрілив у прем'єр-міністра. * Сатвант Сінґх добив уже повалену Ганді чергою з пістолета-кулемета "Стерлінг" — за деякими даними, випустивши близько 30 куль. Нападників одразу ж схопила інша частина охорони. Беант Сінґх був застрелений у перестрілці, а Сатвант Сінґх отримав поранення, але вижив і пізніше постав перед судом. Індіру Ганді негайно доправили до Всеіндійського інституту медичних наук, але попри зусилля найкращих лікарів, вона померла через кілька годин, так і не прийшовши до тями. Мотиви та Наслідки Вбивство стало прямою помстою за Операцію «Блакитна зірка» (Operation Blue Star), проведену в червні 1984 року. На той час Індія переживала загострення сикхського сепаратизму. Прем'єр-міністр Ганді віддала наказ військам штурмувати Золотий Храм (Хармандир-Сахіб) в Амрітсарі — головну святиню сикхізму, де закріпилися озброєні сикхські екстремісти на чолі з Джарнаїлом Сінґхом Бгіндранвале. Внаслідок штурму загинуло багато бойовиків, а також цивільних індійських військовослужбовців та, що найважливіше для сикхів, була пошкоджена їхня святиня. Саме гнів та прагнення помсти за осквернення святині та жертви серед сикхів стали безпосереднім мотивом вбивць, які належали до сикхської громади. Смерть Індіри Ганді спровокувала хвилю антисикхських погромів у Делі та інших містах Індії, які тривали кілька днів. Під час цих погромів, які часто мали організований характер, за офіційними даними загинуло понад 3000 сикхів. У той же день, після трагічної загибелі матері, пост прем'єр-міністра Індії обійняв її син Раджив Ганді. Індіра Ганді залишила по собі складну спадщину. Її правління позначилося як значними досягненнями (націоналізація банків, перемога у війні 1971 року, "Зелена революція"), так і суперечливими кроками (введення надзвичайного стану у 1975–1977 роках, боротьба з сепаратизмом, що призвела до її смерті). Її політична фігура досі викликає палкі дискусії, але беззаперечно, вона була залізною леді індійської політики, чиє життя та смерть мали колосальний вплив на долю Індії.

#дати Сьогодні, 31 жовтня, минає чергова річниця події, яка стала яскравим символом зростання людства і глобальних викликів, пов'язаних із цим процесом. Саме цього дня, у 2011 році, Організація Об'єднаних Націй (ООН) офіційно оголосила про досягнення населенням Землі позначки у 7 мільярдів осіб. Цей день отримав назву «День семимільярдного населення планети». 📈 Історична Позначка Подолання семимільярдного рубежу стало показником значного прогресу людства у сфері медицини, сільського господарства та загального покращення умов життя, що призвело до різкого зростання середньої тривалості життя та зниження дитячої смертності. Якщо для досягнення першого мільярда знадобилися тисячі років, то для збільшення чисельності з 6 до 7 мільярдів минуло лише 12 років (позначка 6 мільярдів була пройдена у 1999 році). 🌍 Символ і Виклики Хоча дата 31 жовтня 2011 року є символічною, адже точне місце і час народження «ювілейної» дитини визначити неможливо, Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) приурочив до неї серію заходів, щоб привернути увагу світової спільноти до ключових демографічних питань. **Ця подія слугувала нагадуванням про необхідність: Сталого розвитку: Збалансування потреб сучасного покоління без шкоди для майбутніх. Раціонального використання ресурсів: Забезпечення доступу до чистої води, продовольства та енергії для зростаючого населення. Подолання нерівності: Вирішення проблем бідності, охорони здоров'я та освіти, особливо у країнах, що розвиваються, на які припадає основний приріст населення. 👶 «Ювілейні» Діти Як і у випадку з попередніми мільярдами, кілька країн претендували на право вважатися батьківщиною семимільярдного жителя. ООН відзначала цю подію у різних куточках світу, акцентуючи увагу на важливості кожної людини. Серед символічно обраних немовлят були діти, народжені, наприклад, у Калінінграді (Росія) та Манілі (Філіппіни). Дата 31 жовтня 2011 року увійшла в історію як момент, що змусив світ замислитися над своєю стрімкою демографічною динамікою і відповідальністю за майбутнє планети, на якій нас стає все більше.

#світ 🇮🇶 Унікальні водно-болотні угіддя на півдні Іраку — «озерні араби». 🌴 Візитівкою цієї месопотамської Венеції були майстерно збудовані плавучі будинки, зроблені з очерету, зібраного з води — без жодного цвяха, дерева чи скла. Усі вони розташовувались на невеликих островах, створених із утрамбованої глини та очерету. Після здобуття Іраком незалежності від Британії розвиток сільського господарства потребував відведення води з русел Тигру та Євфрату. За часів правління Хусейна почалося поступове зниження рівня води в південних болотах, а у 1985 р. частину території осушили через виявлення там нафти. 🇮🇶🛶 Під час повстань 1991 р. Саддам Хусейн наказав осушити болота Південного Іраку як кару для болотних арабів, які підтримали повстання і дали притулок опозиційним групам. Мешканцям довелося відмовитися від традиційного способу життя та переселитися в інші райони або у табори біженців. За оцінками, лише 1600 із майже 500000 болотних арабів досі живуть у традиційних очеретяних домівках.

#вистави 🎭 ДИВНІ ЛЮДИ. ЩАСЛИВІ ІДІОТІВ НЕ СПОСТЕРІГАЮТЬ!😄 📅 7 листопада, 19:00 📍 Київ, Будинок архітектора. Стрес? Розчарування? Зневіра? – Ні, не чули! Маєте такі проблеми – обов’язково приходьте виправити все на виставу театру «ДИВНІ ЛЮДИ». Кажуть, ідіоти — вони всюди.. Хтось стоїть посеред проходу, хтось лізе без черги, а хтось мовчить, коли треба кричати. Іноді навіть ми самі — трохи з них. 😉 Актори театру «ДИВНІ ЛЮДИ» перетворили все це на веселу комедію — про нас, про життя і про те, як не зійти з розуму в світі, де кожен другий — «експерт із усього». 💡 Дотепний гумор, жива музика, відверті діалоги і море самоіронії. Легко, дотепно, по-людськи — саме так, як у театрі «ДИВНІ ЛЮДИ». 🎟 Вистава українською. 16+ 👉 https://concert.ua/uk/events/divni-lyudi-shaslivi-idiotiv-ne-sposterigayut

#виставки Відкриття виставки "НАВІТЬ ТУТ ЦВІТУТЬ КВІТИ. Війна очима тих, хто залишився". 31 жовтня о 12:00 у великому виставковому залі Галереї Лавра відбудеться відкриття проєкту Всесвітньої продовольчої програми ООН "НАВІТЬ ТУТ ЦВІТУТЬ КВІТИ. Війна очима тих, хто залишився". Ця виставка занурює у повсякденність життя на відстані лише кількох кілометрів від лінії фронту. Мешканці Донецької, Херсонської, Харківської та Дніпропетровської областей отримали фотоапарати, щоб зафіксувати власне життя. В експозиції будуть представлені обрані світлини та аудіоісторії, що розкривають, як люди знаходять простір для радості та тримаються за прості радощі, коли довкола триває війна. Виставка триватиме до 11 листопада за адресою: м. Київ, провулок Лаврський, 7Б. Вхід вільний

Народ, що рашка не змогла покорити...в той час Ви ж пам’ятаєте анекдоти про чукчів? Про всі народи були анекдоти, придумані в нетрях КДБ. Але про чукчів, мені здається, найобразливіші, найпринизливіші. Радянська система, і таким чином теж, мстила чукчам. Знаєте за що? За те, що росіянці 130 років намагалися завоювати чукчів. І не змогли цього зробити саме військовим шляхом. Російсько-чукотські війни продовжувалась з 1641-го по 1778-й роки. І це був ЄДИНИЙ приклад, коли російська імперія визнала свою військову поразку. І була змушена перейти до мирного договору та торгівлі. Жодний інший народ Сибіру так довго і кровопролитною не боровся. Жодний! Чукчі не йшли на жодні переговори з ворогом. Чукотські воїни не один раз винищували експедиційні загони росіян та вщент руйнували закладені ними фортеці. До 1720 року у всьому Сибіру нескореною росіянами залишилася тільки територія, що була населена чукчами. Коли російські козаки досягли Чукотки у 17-му столітті, то їхньою головною метою було стягнення ясака (хутрової данини). Однак чукчі, на відміну від багатьох інших сибірських народів, рішуче відмовлялися його платити і чинили запеклий збройний опір. Перше зафіксоване зіткнення відбулося у 1641 році, коли чукчі напали на російських збирачів ясака в районі Колими. У 1649 році на річці Анадир був заснований Анадирський острог (фортеця), який став головною базою російської військової та адміністративної присутності на крайньому північному сході. У 18-му столітті російська імперія направила масштабні військові експедиції для підкорення чукчів. Одна із них відома як Анадирська партія. Ці походи очолювали Афанасій Шестаков і майор Дмитро Павлуцький. Вони обидва там і загинули. Загін Павлуцького було знищено, а загін Шестакова - захоплено. У війні з чукчами брав участь навіть російський флот. Російські війська вдавалися до жорстоких методів - знищували стійбища, вбивали старійшин. Нічого не нагадує? Сотник Василь Шипіцин покликав на переговори 12 чукотських старійшин і всіх їх убив. Часто чукчі чинили самогубство цілими сім’ями, щоб не загинути від рук завойовників І відповідали партизанськими війнами, завдаючи росіянам значних втрат. Вони уникали прямих сутичок із великими загонами, озброєними гарматами, натомість атакували невеликі групи, обози та остроги, виснажуючи противника. Чукчі демонстрували виняткову мобільність, мужність і винахідливість. І росіяни обісралися. Утримання Анадирського острогу обходилось загарбницькій імперії у понад 1 мільйон рублів. А виручка від ясака була мізерною. Вся імперія з купою грошей не змогла далі тягти виснажливу для себе війну проти значно меншого за чисельністю і ресурсами народу. Чукчі захищали своє. Росіяни прагли забрати те, що їм не належало. І тоді росія була змушена змінити тактику. Це був економічно-дипломатичний компроміс. У 1788 році на річці Анюй відкрили ярмарок - типу «економічна інтеграція через взаємовигідну торгівлю». У 1779 році імператриця Катерина II підписала указ про прийняття чукчів у російське підданство. Чукчі офіційно прийняли російське підданство, але фактично зберегли самоврядування і свободу. Що дозволило їм залишатися відносно незалежними до радянського часу. І вже радянський союз завершив колонізацію чукчів остаточно. Знищуючи мову, культуру, традиційні ремесла, мистецтва, суспільний устрій, військовий дух, релігію, фольклор, міфологію. Чукчі не потрібні росії. Як і інші народи Сибіру. І це значною мірою пов’язано з Арктикою, яка містить значні запаси нафти, газу та мінералів. Корінні народи вимагають дотримання своїх прав під час розробки цих ресурсів, в тому числі права справедливої компенсації та участі в прибутках від видобутку ресурсів, які здійснюються на їхніх історичних землях. Трохи фактів: 1. Етнічна чисельність чукчів становить близько 15–16 тисяч осіб. 2. Серед корінних народів Північного Далекого Сходу (Чукотка та Камчатка), чукчі є найбільш чисельними. Всіх інших значно менше. 3. Найбільшою групою населення Чукотського АО залишаються росіяни - близько 50 відсотків за переписом 2010 року. 4. Лише 5–7 тисяч людей активно розмовляють чукотською мовою. Російська витісняє рідну мову. 5. Чукотська мова має відмінності у вимові між чоловіками та жінками, пов'язані з табу на вимовляння імен родичів чоловіка. 6. Основа життя чукчів - розведення оленів. Олень був усім: їжею, транспортом, одягом, житлом і матеріалом для знарядь. 7. Чукчі були відомі своїм войовничим характером. Цей народ загартований у військовому плані. Кожен чоловік був готовим воїном. 8. Чукчі мали високий рівень самоорганізації. Відсутність централізованої влади чи вождів ускладнювало їхнє підкорення. Навіть після підписання миру, будь-яка окрема община могла відновити бойові дії. 9. Чукчі вірили, що всі природні об'єкти (сонце, місяць, річки, гори, олені, морські звірі) мають дух. Центральна фігура - Шаман. Він виступав посередником між світом людей і світом духів, лікував хвороби, пророкував і супроводжував душі померлих. 10. Різьблення по кістці та моржовому іклу - найвідоміший вид чукотського мистецтва, визнаний у світі і охороняється ЮНЕСКО. 11. Чукчі є одними з найбільш вразливих до кліматичних змін народів, тому тема зміни клімату та вплив на традиційний спосіб життя - це питання життя і смерті. 12. Чукчі, як і багато інших корінних народів Півночі, мають генетичну особливість, яка призводить до уповільненого розщеплення алкоголю в організмі. Це робить їх більш чутливими до його впливу та підвищує ризик розвитку алкогольної залежності. Але питання не лише в генетиці. Генетичний фактор у поєднанні з соціально-економічними труднощами, історичними травмами та відсутністю традицій вживання алкоголю, є причиною високої поширеності проблем з алкоголем серед цих народів. Чим і користувалися завжди колонізатори. 13. Разом з росіянами до чукчів через коряків, чуванців і юкагірів прийшли заразні хвороби, наприклад сифіліс, який по-чукотськи зветься «чуванською або російською хворобою».

І поки «срачі» щодо Всеукраїнського диктанту єдности «Треба жити» трохи вщухають… Маю вірш😉🫶 А треба жити. Всім нам треба жити. Життя іде — ні грама не стоїть… І кожним подихом щоранку дорожити, І дякувати Богу за цю мить. І бачити, яким буває небо, Які бувають гарні вечори, І що шепочуть над водою верби, І що підспівують їм юні явори. Бо треба жити. Всім нам треба жити. Серед новин і вічної зими… І як важливо душу не згубити У цих тенетах вражої пітьми. А треба жити… Хоч ламають крила, Хоч часом все буває шкереберть… Бо часто так, чекаючи на диво, Нас у буденності з’їдає круговерть. Бо треба жити, любі, треба жити — Радіти літній спеці і дощам, Кохати, вірити й Господа молити, Щоб силу дарував у штормі нам. Бо треба жити… Якось треба жити. Із першим проліском вдихати аромат, А ще — навчитися нікого не судити, Бо кожен має свій етап із втрат… © Аліна Войтенко І будемо жити - всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою!🫂