#поезія А ти мені приснився, якось по́ночі, у мареві осінніх падолистів. І я така замріяна та юна до тебе йшла в червоному намисті. Було погідно, світло, навіть радісно. Купались тіні в сяйві золотім. І десь високо янголи шепталися про наші ночі. Але річ не в тім... Пахніли коси медом матіоловим, мов ковшиком туман спивав блакить. А ми стояли в мареві осінньому, іще не вінчані, закохані в сю мить... Іще не знані, долею не зведені. Мабу́ть, сто літ до наших уроди́н. Себе спіймала, що колись вже виділа оті вуста із присмаком ожин. І відчувала, ніби раз із тисячі, такий нестримний рух серцебиття... І вмить згадала — Боже, розминулися! Згубилися, не стрівшись за життя. А ти мені приснився, якось по́ночі... Людмила Галінська

#поезія З колишнього... Останні дні... І прийде пані На гострих, срібних ковзанах, У білосніжному жупані, І з білим зайцем у руках. І наведе свої порядки: У сани вітер запряже, Почепить снігурям краватки, У коси іній заплете. І диво-квіти намалює По шибках пензликом тонкúм. Вуста і щоки зацілує Цілунком пристрасно-п'янким. Зведе собі палаци з льоду, Наліпить сніжних бовванів. Задивиться на свою вроду У дзеркало для чаклунів. Останні дні... І прийде пані. Людмила Галінська

ТРІО Смичо́к узяв скрипаль у ру́ки І скрипку ніжно обійняв, Не знає з ними він розлуки, Їм все на світі дозволяв. Смичко́м торкнувся злегка струнів І звуки скрипки враз почув, Немов Богині і чаклуні… В п’янкім дурмані потонув. Немов вустами доторкнувся, Смичко́м провів по струнах він, Немов зі сну десь стрепенувся, «Не зупиняйсь…», – чув навздогін. Немов до серця він торкнувся, Душевні звуки полили́сь, Мов до коханої, звернувся, Й почув благання: «Помолись…». І скрипка ніжно зазвучала, Її до себе він тулив, Смичо́к ще зроду покохала – Скрипаль їй душу полонив. Тепер вона ридає-плаче, На двох розділює любов, Ледь чутним голосом тремтячим Готова з ними до розмов. 28.02.2021 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2021 ID: 1023757

#поезія Іду тихенько до зими. Минає осінь... Лишає сотні телеграм і м'ятний чай на підвіконні. Ще жмут незайманих стежин. Тупцюю боса. Пильнують очі-мигдалі на вицвівшій старій іконі... Іду тихенько до зими. Тепліша хустка... Пора згорьованих квіток та мертвого бадилля лишає слід в моїй душі. Холодний. Пустка... А ще ж недавно -- коровай і тéрпкий смак хмільного зілля... Он там, на відстані руки -- в цвітінні білім плачуть травні. І стиглі червні на вустах черленими вишнЯми малюють світлим новий день. Ескізи гарні... І десь поміж кущів троянд так ясно бачу усміх мами... Іду тихенько до зими. Скарби зо мною... В долонях -- вузлик хризантем, у серці -- цвіт півоній... І келишок скорботних сліз, і мрії, спалені війною... І клаптик літа, що втекло і тишком сіло на долоні... Іду тихенько до зими... Людмила Галінська

Я так чекав, тебе чекав, Що сни здійснилися. Мені вуста, твої вуста Ночами снилися. Щоб ми зустрілися в житті Під цими зорями, Назвавши їх на самоті Своїми долями... ( Василь Котович - Я ніколи нікому тебе не віддам )

#поезія Ви кликали мене крізь далину, де обрії — від моря і до неба. Я чула голос, наче глибину… А може, власне, і було не треба. То, може, був лиш відгомін дощів, що ніжно пестив словом щокраплини. А я всі ці стотисячі разів Гадала: Ви — так щиро, безневинно. Ну і нехай! Тут — у старих містах, де лине звук австрійської бруківки, немов у кадрі нечіткої плівки змиває дощ цілунки на вустах. Позиркує зухвало у мій бік стара ворожка. Кидає на карти. Її би запитати було варто: «Любові скільки треба на наш вік?» Та я ішла — без мапи, без причин. Зайшла в кав’ярню по «Американо». Було мені на серці трохи п’яно — без музики, без дотиків, без вин... Чи, може, в мене цінності не ті? І раптом хтось гукає: «От халепа! Любов — єдина істина в житті! Все решта — тільки кручі і вертепи». Ольга Береза Вірш «Кручі і вертепи»

#поезія ... Дозріла осінь... Соком налилась... Як пишнотіла хтива молодиця... Під ноги впала листяна спідниця... П'янких речей від жовтня напилась. Палкий коханець осінь роздягав... Оголював її тендітні плечі... Нашіптував ніжно-солодкі речі... Навіки бути разом обіцяв. Відмовити в коханні не змогла... Всеціло, без остатку, віддалася... Перед коханим жовтнем роздяглася... Йому безлисті руки простягла. Цілунком поєдналися вуста... В обіймах жовтня трепетало тіло... Останнім листям із гілок летіло... Шипшині залишивши намиста. Від щастя захміліла голова... Не озиралися кружляючи по саду... Наперекір нудному листопаду... У любощах згорали обидвА. Галина Момот

#поезія Я нині тут. Прийшла. Бери собі. Тули мерщій до серця. Пригортай-но. Стою така німа в своїй журбі. І листя долу падає так файно... Чекав мене? Ще з літа виглядав. Ходив і марив пишними вустами. Я нині тут, серед твоїх заграв. Милуйся мною, наче образа́ми. Стрічай, хутчіш. Стою у всій красі. Така холодна, горда й одинока. Із жовтим вельоном у срібленій косі. Твоя царіна, мавка яснооока. Чого мовчиш? Я нині тут. Тримай!. Бо вітер виє, шарпає волосся. Тули до серця, бо втечу за край. Зігрій мене, Листо́паде! Я — Осінь! Людмила Галінська

#поезія З колишніх осеней... Наснилась Осінь, руда панянка. В широкім брилі з квіткaми руж. У неї сукня в дрібну крапàнку, вуста звабливі, зі смàком груш. У неї коси -- морквяний спалах, відтінок міді і шал пожеж. У неї погляд листків опалих і усміх сонця... Так-так, авжеж! Вона, як фея, з казок дитячих, чаклує мжичку, щоб на гриби. По гривах пестить вітрів ледачих, щоб в диких танцях листки жили. Вона золòтить ранетам щоки, корицю сипле в горнятко кави. І крàде літо, як ті сороки, що цуплять перстні в важких оправах собі до сховку... Тo -- пані Осінь. Щодень інакша. Як фея фей. У неї срібло в рудім волоссі буває часом , як у людей... Наснилась Осінь... Людмила Галінська Може, осінь оця -- особлива? Скільки їх у моєму житті ? Кожна -- рідна. І в них я -- щаслива. Як люблю я ці дні золоті. Все багряне, руде і пахуче, Кожен день -- як веснянка на носі... Ці тумани, ажурно- тягучі, І берези, такі довгокосі... І каштани , -- малі антистреси, І горіхи, --- вороняче щастя. Пишні айстри, ще ті, баронеси. Виногоади, як давнє причастя. Запах ранків. І сиві морози. І зайцІ', що от-от змінять шуби. Гарбузи, що лежать при дорозі. Перший дим із старенької груби. Я все те кожен рік так чекаю. Може, я вся із осені родом ? Кожен раз у скарбничку складаю, І у серці тримаю. Під кодом... Людмила Галінська

#поезія Знаєш, хто я тобі? Пізня осінь твого́ падолисту. Твій розвіяний привид пожухлого, тьмяного саду. Ти знаходив в мені од хандри споконвічну розраду, Я лиш тінню була. Я забула про себе начисто... Знаєш, хто я тобі? Груша-дичка у травах зів'ялих. Твій спізнілий нектар на вустах вересневого цвіту. Ти шукав не мене. Та отримав ключі од святого завіту. І у спадок тепер маєш душу та погляд зухвалий. Знаєш, хто я тобі? Світлий янгол твоєї безодні. І пістрява канарка, що тужить за зболеним раєм. Та зоря, що крізь темінь віків лиш єдиному сяє. Я спокуса твоя. І дарована кара господня... Людмила Галінська