6 жовтня 1927 року народився Ренат Польовий, письменник, інженер – винахідник, меценат і краєзнавець. Автор більше 90 винаходів та 72 наукових статей. Народився в Москві, в сім'ї українських інтелігентів. Батько, Петро Родіонович Польовий, був землеміром, згодом гірничим інженером, мати, Олександра Павлівна Польова — вчителькою математики. Родина часто переїздила з місця на місце спочатку по селах Дніпропетровщини, де батько працював землеміром, а згодом, коли він перевчився на маркшейдера, — по копальнях Кривбасу. Ще малим Ренат пережив Голодомор. Навчався у різних школах. З початком німецько-радянської війни родина переїхала на Урал, де Ренат навчався в ремісничому училищі, працював токарем на військовому заводі. Потім навчався в сільськогосподарському технікумі. У 1951-му, відбуваючи покарання на Колимі, заприятелював із українськими в’язнями – членами ОУН та УПА. Завдяки їм дізнався про український Рух Опору під час Другої Світової війни. 💬«Хлопці, які сиділи за націоналізм були людьми моральними,– згадує сестра Людмила Польова, – Завдяки їм Ренат вийшов з таборів націоналістом, безмежно закоханим у свою Батьківщину – Україну». Після звільнення жив на Кубані. Там збирав матеріал про видатних осіб того регіону, що походили з України. Написав і видав книги «Кубанська Україна», «Кобзарі в моєму житті» та «Спомини». Польовий заприятелював із Іваном Гончарем, якому допомагав матеріально. Був членом Української Гельсінської Спілки. За винаходи тричі отримував 20-тисячну премію від держави. Хоча кошти отримати було непросто – довелось судитись. Його технології виробництва надкотонкого базальтового волокна використовувались у військовій промисловості та впроваджувались на виробництві. Це врятувало Польового від репресій за проукраїнські переконання. Ренат Петрович був справедливим, щирим, мудрим, напрочуд вродливим чоловіком, лагідним, доброзичливим і романтичним. Але у той же час він був непохитним ідейним українським націоналістом, закоханим у Рідний Край. Він обійшов майже всю Україну — від Кубані до Карпат, досліджував культуру, звичаї, побут, вивчав пісні, історію. Йому пощастило знати багатьох відомих кобзарів: Євгена Адамцевича, Олександра Башловку, Олексія Нирка, Георгія Ткаченка та ін. Ренат Петрович довгий час товаришував із Іваном Гончаром, засновником відомого музею у Києві. Одним із перших брав участь у колядницьких ватагах… Ренат Польовий був закоханий в українську пісню, у бандуру, був багаторічним учасником хору «Гомін», яким керував Леопольд Ященко. Знав сотні українських народних пісень, мав бездоганний слух і чарівний баритон. 💬«Усе починається зі ставлення до мови. Народ, який не поважає рідної мови, не діждеться поваги до себе від інших народів і не доб'ється гідного становища у світі. Він не здатний створити сильну державу. Нам необхідно позбутися мовного холуйства», — говорив Ренат Польовий. Помер 17 вересня 2008 року у Києві. Похований на 2-у Бучанському кладовищі поряд з могилою сина.

27 вересня 1892 року у Бодакві на Полтавщині народився Дмитро Андрієвський, член українських урядів доби Української революції 1917-1921 років, один із теоретиків українського націоналізму, публіцист, діяч ОУН, якому Євген Коновалець пропонував стати Провідником. «Я дальше обстоюю, що Ви, пане інженер, повинні бути тим, який з конгресу українських націоналістів повинен вийти провідником націоналістів, – 21 листопада 1927 року у листі до Андрієвського писав Коновалець. – Час знов до конгресу повинні Ви, при нашій розуміється допомозі, вжити на це, щоби до майбутньої Вашої ролі як слід підготовитися». Дослідник Віктор Ревегук, віднайшов у архівах відповідь Андрієвського на цю пропозицію:«…тим, що Ви зараз на чолі нашої справи, я тішуся... тверджу, що саме Ви один нині можете пустити машину в рух». Пояснював відмову тим, що хоче займатися суто ідеологічною роботою, публіцистикою та громадською діяльністю. Світогляд та переконання Дмитра Андрієвського формувалися в контексті ідей українських самостійників. Під час навчання у гімназії в Лубнах, він познайомився з членами місцевого осередку Революційної Української партії. Тут він усвідомив суголосність своїх поглядів на майбутнє України з програмним документом партії. Це був Маніфест «Самостійна Україна» Миколи Міхновського. Відтепер Андрієвський перебував і формував навколо себе українозорієнтоване середовище. Працював в урядах УНР доби Української Центральної Ради, Української Держави та УНР доби Директорії. Восени 1918 року перебував з дипломатичною місією Української Держави у Швейцарії. Роботу поєднував з навчанням на інженерному факультеті державного Університету бельгійського міста Гент. Через два роки отримав диплом інженера – архітектора. За фахом працював спочатку у Франції, згодом – у Бельгії. Друкував статті у журналах «Тризуб» та «Національна думка». У них наголошував, що розбудова нації має початися з подолання у власних душах рабської психології і передбачає цілісність і монолітність української спільноти. На першій Конференції українських патріотів-націоналістів (3-7 листопада 1927 р.) у Берліні Андрієвського обрали Головою президії конференції. Також членом новоствореного проводу націоналістів як ідеологічного референта. Входив до оргкомітету з підготовки Першого Конгресу Організації Українських Націоналістів (ОУН), який відбувся в січні 1929 року у Відні. У 1934 році звернувся з протестом до Ліги Націй. Він переконував, що СРСР, керівництво якого організувало в Україні голодомор, та не визнає прав особистості, не місце серед Ліги. З початком Другої світової війни, за завданням проводу ОУН виїхав на українські землі. Дістався Львова, де його затримала німецька поліція. Згодом Андрієвського відправили до концтабору Брец. Після закінчення Другої світової повернувся до Бельгії. Тут організував Український допомоговий комітет. Це була громадська організація, яка опікувалася переміщеними особами. Протягом 1949 – 1952 років відвідав українські громади в Канаді та США, представляв ОУН у виконавчому органі створеної 1948 року Української Національної ради та Державного центру УНР. Вийшовши на пенсію, переїхав до Мюнхена. Останні роки мешкав у Будинку для престарілих осіб у Дорнштадті. Тут і помер 30 серпня 1976 року. 22 січня 2010-го прах Дмитра Андрієвського привезли в Україну. Перепоховання відбулося на Личаківському цвинтарі у Львові. Андрієвський передбачив розпад і загибель СРСР. «Майбутнє совєтської імперії, – пророкував він у 1958 році, – є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться».

Коли тобі раптом стане шкода “руску маладьож” - згадай Крути. Юнаків, які йшли проти імперії, знаючи, що можуть не повернутися. Коли стане шкода “голодних і нещасних” - згадай Голодомор. Мільйони українців, убuтuх не посухою, а свідомим терором. Коли захочеться пожаліти “російських митців” - згадай Розстріляне Відродження. Поетів, письменників, режисерів, яких знuщuлu лише за те, що були українцями. Коли почнеш шукати для них виправдання - згадай Бучу, Ірпінь, Маріуполь, Оленівку. Згадай дітей у підвалах і матерів над могилами. ————— І щоразу, коли серце почне жаліти “русскіх” - відкрий історію України. Вона дуже швидко повертає пам’ять. ————— Не моє. З інтернету.

У 1930–1933 роках Казахстан пережив одну з найстрашніших трагедій у своїй історії. Унаслідок примусової колективізації, конфіскації худоби та руйнування традиційного способу життя загинули, за різними оцінками, від 1 до 1,5 мільйона людей — майже чверть корінного населення республіки. Мільйони казахів були змушені покинути свої домівки й шукати порятунку за межами батьківщини. Як і Голодомор в Україні, голод в Казахстані був наслідком політики тоталітарного радянського режиму, що нехтував людськими життям заради досягнення своїх цілей. Цю трагедію в Казахстані називають Ашаршылық. Паралельно казахи використовували також назву "голодомор". Восени минулого року на пам'ятнику в Астані слово «голодомор» було замінено на більш нейтральне — «голод». Це обурило громадськість, яка розцінила такий крок як спробу пом'якшити відповідальність радянського режиму та жест на доходу москві. Остання багато років поспіль заперечує штучний і цілеспрямований голод як в Україні, так і в Казахстані, що був спричинений зумисними діями совєтського режиму.

Відтепер хвилину мовчання о 9-й ранку в Україні оголошуватимуть через системи оповіщення, — Свириденко Також їх використовуватимуть під час всеукраїнської акції "Запали свічку" із вшанування пам’яті жертв Голодомору, - повідомила прем’єр-міністр України Юлія Свириденко #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

ОКРАЄЦЬ ХЛІБА РЯТУВАВ ЖИТТЯ Стою́ в молитві з свічкою в руках, Лежить окраєць хліба на тарілці… Страшні роки́, голодна смерть і страх, Голодомор, де гинули вкраїнці. Запалена свіча палахкотить, Про ті страшні роки́ нам нагадала, Вмирали люди, їм хотілось жить, Та смерть усіх косила, забирала. Окраєць хліба рятував життя, Бажання жити, мов свіча палало, Пух з голоду дорослий і дитя, Немов снопі́в, усюди тіл лежало. Окраєць хліба мали не усі, І висівкам раділи, і зернині, Вбивали за колосся у руці… Не дали крихти з’їсти і дитині. Хотілось жити, та вони лягли… Лягли вони і більше не підня́лись, Голодну смерть здолати не змогли… Голодними з життям тоді прощались. Тепер свіча за них палахкотить, Окраєць хліба… Серце біль стискає… Не дай Госпо́дь, щоб нам це пережить! Хай голоду ніхто із нас не знає. 23.11.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1027159

ОКРАЄЦЬ ХЛІБА І СВІЧА Окраєць хліба і свіча… Страшні роки, які минули, Вмирав дорослий й дитинча… Голодна смерть… Вони заснули. Окраєць хліба і свіча… В той час думками поринаєм, Де всіх голодна смерть стріча… Про ті роки ми пам’ятаєм. Окраєць хліба і свіча… Це – наш обов’язок робити… Не забувать дівча й хлопча, Які хотіли дуже жити. Окраєць хліба і свіча Щораз нагадують про лихо, В людей не бу́ло калача, Їх смерть усіх косила тихо. Окраєць хліба і свіча Страшні роки символізують, Голодну смерть і сівача, Що морять голодом й катують. Окраєць хліба і свіча… Голодомор років тридцятих, Де смерть косила, як з плеча, Про це не маєм забувати. 18.11.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1026818

ГОЛОДОМОРУ ЩОБ НЕ ЗНАЛИ В нас гинуть люди, в нас війна, Яка уже роки триває, І хліб наш палить сатана, Вивозить інший, викрадає. То справжній це є геноцид. Не дай, Господь, голодомору! Ця зграя нелюдів і гнид Ввірвалась в нашую комору. В коморі збіжжя золоте… Без хліба хоче нас лишити, Сяга потвора на святе, А нам без хліба не прожити. Благаєм Бога, щоб вберіг, Голодомору щоб не знали, Щоб ворог це зроби́ть не зміг, Щоб нас без хліба не зостали. Голодного не знать життя, Не пухнуть з голоду й вмирати, Дорослий хліб, щоб їв й дитя, Нам голоду щоб не зазнати. Нам страшно думать про таке, Женем думки́ про смерть голодну, Тепер життя страшне й тяжке, Нам палять землю хлібородну. Вбива нас клятая орда І замість хліба міни сіє. В нас чорні дні, страшна біда, А з цього ворог лиш радіє. 17.11.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024

ГОЛОДОМОР Голодомор...голодні муки, жах, Голодна смерть, бажання жити… жити... Всі вікна у запалених свічках, Обов'язком є свічку запалити. Голодомор...і смерть же не одна, І стогін, й плач, й зубів там скреготіння. Так голодом людей вбив сатана... Голодна смерть і муки, і терпіння. Голодомор...багато літ пройшло, Та шану по сьогодні віддаємо. Прокляття це людей наших знайшло, За них в молитві з свічкою стаємо. Голодомор...в минулому давно, Та біль в серцях за це у нас по нині. Ми свічку запалім й поставмо на вікно, Розповідаймо це й малій дитині. Голодомор...мороз аж до кісток. Щоб більше він ніко́ли не вернувся, Щоб більш ніхто не зважився на цей крок, Цей день аби ніко́му не забувся. 23.11.2019 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2019

ГОЛОДНА СМЕРТЬ Пройшли роки, та цьо́го не забути, Голодна смерть косила всіх підряд, Та важко і сьогодні це збагнути, Що був страшний голодний тілопа́д. Хотіли їсти – хліб їм тільки снився, Та й висівки не в кожного були́, І кожен з них до Господа молився, Щоб висівок хоч жменьку їм дали́. Кропи́ву їли, навіть і поло́ву, Бо жить хотілось кожному із них, Не дай Госпо́дь, щоб повторилось знову! Вкраїна знала вдо́сталь бід і лих. Голодомор…Страшні роки́ тридцяті, І нищення вкраїнців вочевидь, Знущались над людьми убивці кляті… Чи покарав Госпо́дь убивців-гнид? Ті жертви не хотіли помирати, Хотіли вижить – голод їх убив, Із поля колос не дали́ підняти. Якби не так, то кожен з них би жив. Вмирали люди, падали, як сно́пи, Голодна смерть в обійми їх брала́, Із тіл встелялись на землиці тро́пи, Лиха ця смерть мільйони забрала́. Голодна смерть… Яке страшнеє лихо, Яке жахіття довело́сь зазнать… Був плач дітей, а далі – тихо-тихо… Судилося від голоду вмирать. Страхіття те, щоб знов не повторилось, Всевишній щоб від цьо́го нас вберіг, Щоб смерть голодна в очі не дивилась, Щоб чорний день тоді кінця добіг. 27.11.2021 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2021 ID: 1060955