#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 4 Київ зустрів їх неспокійним, але рішучим ранком. Повітря гуділо від тривоги. Це був інший страх, ніж у Мелітополі — не дика, хаотична паніка, місто намагалося зрозуміти що відбувається. Марія припаркувала старенький «Жигуль» біля бордюру, заглушила двигун і відчула, як її тіло наповнює дивна порожнеча. Вони приїхали. І що тепер? Вона розбудила Аліну, яка спала майже всю дорогу. Донька розплющила очі, ніби не розуміючи, де вона, і потім подивилася на маму, у її погляді було стільки дорослої втоми, що Марія відчула, як у неї стислося серце. — Ми вже тут, сонечко, — тихо сказала Марія, торкаючись її щоки. Вони вийшли з машини. Адресу Ольги Марія пам’ятала, як власне ім’я, хоча не дзвонила їй уже багато років, до сьогоднішнього дня. Вони піднялися сходами до квартири на п’ятому поверсі. Марія відчула, як її рука, що піднеслася до дзвінка, почала тремтіти. Це була не паніка, а нервова напруга, що збиралася в ній усі ці дні. Двері відчинилися не відразу. На порозі стояла Ольга, вдягнена у звичайний домашній одяг, її обличчя було втомленим, а волосся безладно розкидане по плечах. Її погляд був напруженим, але вона не виглядала здивованою. Вона кинула погляд на Аліну, її обличчя пом’якшало, коли вона побачила, як дівчинка замерзла. — Заходьте, заходьте швидше, — промовила вона. Вони увійшли в тишу квартири. Марія відчула, як її ноги стали ватяними. Вона сіла на стілець, який показала Ольга, і поклала рюкзак на підлогу. Аліна тулилася до неї, і, здавалося, вперше за довгий час змогла відчути себе в безпеці. — Я не знала, чи ми зможемо доїхати, Олю, — Марія нарешті заговорила, її голос тремтів від втоми. — У Мелітополі… це справжній жах. Все руйнується, люди біжать… Ми ледве дісталися сюди… — Я бачила новини, — сухо відповіла Ольга, але її погляд був прикутий до Аліни. — Ти ж знаєш, я не дуже вірила, що ти справді приїдеш… Ця фраза зачепила. Марія відразу відчула, як старі образи знову виходять на поверхню. Вона підняла голову і подивилася Ользі в очі. — Я не приїхала, щоб згадувати минуле. Я приїхала, щоб просити про допомогу. Якщо ти не хочеш… я все зрозумію… Слова зависли в повітрі. Ольга мовчала, і ця тиша була більш болючою за будь-які сварки. Нарешті, вона глибоко зітхнула і відвела погляд. — Залишся, — сказала вона, її голос був тихим, але рішучим. — Ти виглядаєш так, ніби не спала тиждень. Аліна… — вона знову подивилася на дівчинку. — Ви залишаєтеся у мене. Сьогодні. А завтра… завтра щось придумаємо. Марія відчула, як усе напруження, яке тримало її стільки днів, потроху відступає. Її очі наповнилися сльозами. Вона кивнула, не в силах вимовити ані слова. Ольга просто подала їй склянку води. — Роздягайтеся. Я приготую щось поїсти. Це був перший крок на шляху до перемир’я. Несподівано, але цей крок був зроблений. І Марія відчувала, що це — їхня перша маленька перемога у цій великій, невідомій війні. Далі буде...

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 3 Нарешті, вони були разом. Марія міцно стискала Аліну в обіймах, її серцебиття потроху заспокоювалося, але відчуття нереальності не відступало. Вулиця гула, як потривожений вулик. Люди бігли, хтось плакав, хтось голосно сварився. Здавалося, повітря стало в'язким від страху. — Мамо, куди ми йдемо? — тихенько запитала Аліна, притискаючись до неї. Марія дивилася на розгублене обличчя доньки. В її очах на секунду спалахнула яскрава, майже божевільна рішучість. Вона відчувала, як її паніка перетворюється на чисту, холодну енергію. В неї був лише один план: вивезти Аліну. Але куди? Телефони не відповідали, дороги, за чутками, були перекриті. Організованої евакуації не існувало — лише паніка та хаос. Єдиною надією, єдиною людиною, яку вона знала в Києві, була Ольга — її колишня однокласниця, яка також була сестрою її колишнього чоловіка. Їхні стосунки ніколи не були простими. Навіть до розлучення Марія відчувала холод у її ставленні, а після розриву стосунків між ними, здавалося, утворилася справжня прірва. Зв'язок обірвався, і Марія не знала, чи зможе вона звернутися до неї по допомогу. Але зараз не було часу на гордість чи образи. Потрібно було вижити. Їхній шлях назад, до дому, був справжнім випробуванням. Кожен крок був кроком проти течії: натовп, що біг до автовокзалу та виїздів із міста, здавалося, готовий був поглинути їх. Вони з усіх сил пробивалися крізь потік розгублених облич. Марія чула уривки розмов, які розривали її серце на шматки: «Кажуть, вони вже в Бердянську…» «Техніка рухається на Мелітополь…» Коли вони нарешті дісталися своєї квартири, у вікні вже виднівся той самий сірий, пронизливий лютневий вечір. У під’їзді панувала гробова тиша. Сусіди, хто встиг, вже поїхали. Марія швидко почала збирати найнеобхідніше: документи, трохи їжі, води. Вона кидала речі в старий рюкзак, який колись брав у походи її батько. — Що ти робиш? Ми кудись їдемо? — запитала Аліна, її голос звучав занадто доросло для десятирічної дитини. — Так, сонечко. Ми поїдемо. Нам потрібно бути у безпеці, — промовила Марія, ховаючи власне безсилля. Вона не могла їй сказати правду. Не могла сказати, що вони тікають від війни в нікуди. Вона лише обійняла Аліну, вдихнула запах її волосся і прошепотіла: «Нам потрібно бути разом. Тепер це найголовніше». Вона вирішила їхати до Києва. Коли вони вийшли з під'їзду, Марія не впізнавала своє місто. Вулиці були порожні, а з будинків майже не світилося жодне вікно. Вони дійшли до старенького батьківського «Жигуля», який роками стояв біля будинку. Марія обережно повернула ключ у замку. Вона ніколи не любила цю стару машину, але сьогодні вона була їхньою єдиною надією. Мотор завівся не відразу. Коли двигун нарешті запрацював, Марія відчула, як її душу наповнює нова, незнайома надія. Вони виїжджали з Мелітополя. На виїзді з міста, біля блокпосту, вони бачили перших озброєних людей. Вони були в чужій, незнайомій формі. У серці Марії все завмерло. Вона не знала, що робити, але її рішення було прийняте. Вона подивилася на напівзруйновану вивіску на в’їзді в місто, на якій ще виднілася назва «МЕЛІТОПОЛЬ». Вона виїхала на трасу, навіть не озирнувшись на рідне місто, яке так швидко змінилося. Вона їхала в нікуди, в безвість. Їхала до єдиної людини, яку знала в Києві. До Ольги. Дорога була сповнена жаху. Блокпости, повз яких пролітали лише військові машини і танки. Один раз їм довелося простояти кілька годин вночі перед розбитим мостом, а іншим разом — у них перевіряли документи озброєні військові. І кожен раз Марія затримувала подих, щоб не видати свій страх. Аліна спала, наче в неї забрали здатність реагувати на небезпеку. Її дитяче життя було поділено на «до» і «після». Марія розуміла, що їхня дорога ще не закінчена, але вона вже знала, що їхня історія тільки починається. Далі буде...

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 2 Квартира наповнилася тривожною тишею, яка була гірша за будь-який шум. Руки тремтіли так сильно, що телефон ледь не випав. Вона набрала мамин номер знову, але слухавка мовчала. Наче зв’язок, як і мир, просто зник. У голові Марії був хаос: "Надо что-то делать. Но что? Бежать куда-то? Но куда?" Єдиною думкою, що пробилася крізь паніку, було ім'я її доньки. Аліна. Вона була там, у школі, зовсім одна. Рішення прийшло миттєво, перекресливши будь-які сумніви. Вона повинна була дістатися до неї, забрати її, обійняти. Це було єдине, що мало значення. Марія кинула в невелику сумку документи, гаманець, телефон і зарядний пристрій, забувши про все інше. Вона вибігла з квартири, не зачинивши двері на ключ, ніби це все неважливо. На сходах вона зустріла сусідку, пані Людмилу, яка, бліда як стіна, тягнула на собі великий чемодан. — Марія! Куди ж ви? — ледь чутно промовила та. — За Аліною, у школу, — Марія навіть не зупинилася, спускаючись сходами. — Господи... — тільки й змогла прошепотіти сусідка. На вулиці панувала напруга. Звичний ранковий рух перетворився на збожеволілий потік автомобілів. Сигнали, крики... Всі бігли в різні боки. Вона помітила, як люди з великими сумками мчать до автостанції, як біля банкоматів шикуються величезні черги, а полиці в магазинах порожніють на очах. Кожен хапав хліб, воду, консерви, наче завтрашнього дня не буде. І, можливо, його дійсно не буде. Марія ішла проти цього потоку, її кроки були швидкими і рішучими. Вона відчувала, що її шлях до школи — це її особиста битва. У цей момент вона перестала бути архітекторкою, звикшою до креслень і планів. Вона стала просто матір'ю, яка йде за своєю дитиною. Дорога до школи, яка зазвичай займала десять хвилин, здавалася нескінченною. Звідусіль долітали уривки розмов, що різали слух, як осколки: "Кажуть, залізниця підірвана", "Уже в'їжджають колони", "А що з дітьми в школах?". Марія не чула нічого, крім власного серцебиття, яке відбивало в її скронях: "Аліна, Аліна, Аліна". Вона не думала про війну, про причини чи наслідки. Вона думала лише про те, що повинна побачити свою дівчинку. Коли вона нарешті побачила будівлю школи, її серце стислося від болю і полегшення одночасно. З дверей виходили діти і батьки, хтось плакав, хтось говорив по телефону. Вона побачила свою Аліну. Донька стояла біля входу з рюкзаком на спині, її обличчя було розгубленим. Вона не розуміла, чому вчителька віддає її батькам не після уроків, а зараз. "Аліна!" — гукнула Марія, і її голос прорізав загальний гул. Побачивши матір, дівчинка побігла до неї, її очі заблищали від сліз. Марія міцно обійняла доньку, стискаючи її так, наче боялася, що вона може зникнути. Вона не сказала ні слова, просто вдихала запах волосся Аліни. Цей запах був єдиним, що залишався для неї стабільним у цьому світі, що стрімко руйнувався. Нарешті, вони були разом. І це було найголовніше. Тепер потрібно було вирішувати, що робити далі. Куди йти? Далі буде...

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 1 Ранок 24 лютого мав бути звичайним. Той самий ранковий поспіх, той самий запах кави з турки, що просочив повітря квартири в Мелітополі. Марія, стоячи перед дзеркалом, ретельно підводила очі, намагаючись намалювати ідеально рівні стрілки. Її рука за звичкою рухалася впевнено, але внутрішній дзвіночок тривоги не давав спокою, змушуючи пальці тремтіти. Ця невизначена тривога витала в повітрі вже тижні, але ніхто не хотів її помічати. — Мам, ми запізнюємося! — пролунав з коридору голос Аліни. Її дитячий голос, наповнений нетерпінням, був тим єдиним, що не змінилося. Марія швидко закінчила свій ритуал, поцілувала доньку у її світлу маківку і взяла сумку. Вона міцно стиснула ручку сумки, немов намагалася утримати в ній усе своє звичне життя. На вулиці було сіро і прохолодно. Місто дихало буденністю: жовті маршрутки, що пропливали повз, сонні перехожі, які прямували на роботу. Все виглядало таким звичним, таким крихким у своїй передбачуваності. Марія йшла, і в її голові вже формувався план на день: обідній перекус із колегами, зустріч із замовником, а ввечері — допомогти Аліні з уроками. Аліна весело щебетала про нову роль у шкільній виставі, про сукню, яку вони мали пошити. Марія лише кивала, відчуваючи, як слова доньки про весняне свято стають все менш реальними на тлі її наростаючого занепокоєння. Телефон задзвонив. Це була Світлана, колега. — Маш, це... це жах... — голос Світлани був на межі істерики. — Це правда! Кажуть, обстрілюють аеродроми. Ми сидимо на роботі, директор сказав не йти, ніхто не знає, що робити. У той момент звичний шум міста, який був для Марії саундтреком її життя, раптом став іншим. Здавалося, кожне слово, кожна інтонація голосу Світлани віддавалася в її серці крижаною луною. Вона відчула, як її кров холоне. Марія провела Аліну до шкільних дверей, обійняла її міцніше, ніж будь-коли. — «Будь розумницею, сонечко, я тебе дуже люблю». Вона хотіла сказати щось більше, але слова застрягли в горлі. Аліна лише здивовано подивилася на матір і помахала рукою, не усвідомлюючи важкості моменту. Дорога назад додому здавалася довшою. Марія ішла, немов уві сні, помічаючи, як навколо неї змінюється атмосфера. Люди почали метушитися, їхні обличчя відображали суміш розгубленості і страху. Десь далеко пролунав гул літака, що прорізав тишу. У її вухах стояли слова Світлани: «Це війна». Повернувшись у квартиру, Марія відчула, як на неї тисне тиша. Вона підійшла до вікна і подивилася на звичний пейзаж. В цей момент вона почула перші віддалені, але дуже реальні вибухи. Її уявлення про стабільність, про те, що світ має сенс і порядок, зруйнувалося. Вона зрозуміла, що цей звук – це не просто вибух. Це був початок нового розділу, написаного не нею, а жорстокою реальністю. Далі буде...