#поезія
Не кличу. Не тримаю. Не прошу.
Просто в тишу голову схилила.
Ти пішов — і я в своїм саду
Раптом ніби пташка заблудила.
Не дихну. Ледь чутно б’ється час,
Він між пальців холодом стікає.
Пам’ять повертає знову нас,
І у кожній згадці щось тремтить, палає.
Я мовчу. Лунає в тілі град,
Хвиля в серці б’ється невгамовно.
Наче вчора ти сказав: «Я рад,
Що знайшов тебе…» — а нині вже по-іншому.
Не кричу. Не картаю, не зову,
Хай іде усе, що мало відійти.
Вийду в ніч, торкнуся холодом траву,
Щоб навчитися без тебе просто йти.
Витер вітер сльози на щоці,
Й місяць тихо пальцем тінь знімає.
Я ще трохи побуду у самотній темноті —
Бо душа болить, та вже не завмирає.
І зійде світанок, наче цвіт,
Розіллється тишею знайома просинь.
Новий день торкнеться мого світла й літ,
І я знову оживу — тихенько, по-крихті… по-росинці.
Євгенія Бик
#поезія
Не кличу. Не тримаю. Не прошу.
Просто в тишу голову схилила.
Ти пішов — і я в своїм саду
Раптом ніби пташка заблудила.
Не дихну. Ледь чутно б’ється час,
Він між пальців холодом стікає.
Пам’ять повертає знову нас,
І у кожній згадці щось тремтить, палає.
Я мовчу. Лунає в тілі град,
Хвиля в серці б’ється невгамовно.
Наче вчора ти сказав: «Я рад,
Що знайшов тебе…» — а нині вже по-іншому.
Не кричу. Не картаю, не зову,
Хай іде усе, що мало відійти.
Вийду в ніч, торкнуся холодом траву,
Щоб навчитися без тебе просто йти.
Витер вітер сльози на щоці,
Й місяць тихо пальцем тінь знімає.
Я ще трохи побуду у самотній темноті —
Бо душа болить, та вже не завмирає.
І зійде світанок, наче цвіт,
Розіллється тишею знайома просинь.
Новий день торкнеться мого світла й літ,
І я знову оживу — тихенько, по-крихті… по-росинці.
Євгенія Бик
Українська
English
