319-й.
Саме під цим номером — 319 — спочивав він у безіменній могилі між соснами біля Ізюма. Дерев’яний хрест, тиша лісу й тінь злочину…
Там лежав Володимир Вакуленко — поет, перекладач, дитячий письменник, голос правди.
Два постріли з ворожого “Макарова”. Перед тим — катування.
23 березня 2022 року, в окупованій Капитолівці, російські солдати прийшли до його дому: забрали дитячі книжки, самого Володимира та його 14-річного сина Віталія.
Три години знущань, побоїв та нестерпних допитів. А потім — повернення додому. Та вже наступного дня ті ж військові з’явилися знову.
Вивели його силоміць. Запхали до автівки з буквою Z. На прощання пролунав голос: “Слава Україні” — останні його слова… Слова незламного українця.
Його тіло знайшли аж 12 травня — при дорозі, неподалік Капитолівки. Так понівечене, що розпізнати було неможливо. Ховали як невідомого — у могилі з табличкою “319”. Лише пізніше — за татуюванням і документами — підтвердили: це був він.
У батьківському саду, серед дерев, письменниця Вікторія Амеліна знайшла щоденник Володі. Зі сторінок лунала тривожна впевненість: “вони прийдуть”.
Бо він не ховався, не мовчав, не відмовлявся від України — навіть у темряві окупації. Безстрашний. Занепокоєний лише за сина.
“У нього після армії — інвалідність. І хлопчик — теж інвалід. Вони бачили… бачили все. І документи. І дитину. Але не зглянулися.
Не пожаліли ані мого Віталика, ані Володю. Серце йому прострелили… Я досі не можу повірити, що хтось підняв на нього руку. Такий худенький… Його зброя була лише одна — перо. Як можна було стріляти в таку людину?..” — плаче його мама, Олена. Її слова болять, мов куля.
Його номер — 319.
Його ім’я — Володимир Вакуленко.
І він — частина нашого Новітнього Розстріляного Відродження.
319-й.
Саме під цим номером — 319 — спочивав він у безіменній могилі між соснами біля Ізюма. Дерев’яний хрест, тиша лісу й тінь злочину…
Там лежав Володимир Вакуленко — поет, перекладач, дитячий письменник, голос правди.
Два постріли з ворожого “Макарова”. Перед тим — катування.
23 березня 2022 року, в окупованій Капитолівці, російські солдати прийшли до його дому: забрали дитячі книжки, самого Володимира та його 14-річного сина Віталія.
Три години знущань, побоїв та нестерпних допитів. А потім — повернення додому. Та вже наступного дня ті ж військові з’явилися знову.
Вивели його силоміць. Запхали до автівки з буквою Z. На прощання пролунав голос: “Слава Україні” — останні його слова… Слова незламного українця.
Його тіло знайшли аж 12 травня — при дорозі, неподалік Капитолівки. Так понівечене, що розпізнати було неможливо. Ховали як невідомого — у могилі з табличкою “319”. Лише пізніше — за татуюванням і документами — підтвердили: це був він.
У батьківському саду, серед дерев, письменниця Вікторія Амеліна знайшла щоденник Володі. Зі сторінок лунала тривожна впевненість: “вони прийдуть”.
Бо він не ховався, не мовчав, не відмовлявся від України — навіть у темряві окупації. Безстрашний. Занепокоєний лише за сина.
“У нього після армії — інвалідність. І хлопчик — теж інвалід. Вони бачили… бачили все. І документи. І дитину. Але не зглянулися.
Не пожаліли ані мого Віталика, ані Володю. Серце йому прострелили… Я досі не можу повірити, що хтось підняв на нього руку. Такий худенький… Його зброя була лише одна — перо. Як можна було стріляти в таку людину?..” — плаче його мама, Олена. Її слова болять, мов куля.
Його номер — 319.
Його ім’я — Володимир Вакуленко.
І він — частина нашого Новітнього Розстріляного Відродження.
Українська
English
