“ПРИПИНИТИ СРАЧ”?
Владислав Смірнов
«Треба зібратись, прийти в себе, припинити срач, припинити політичні ігрища. Держава має працювати. Парламент воюючої країни має працювати об'єднано, уряд воюючої країни має працювати ефективно» — каже президент країни, де все, на чому трималася довіра, давно розсипалося в пил. Є щось майже містичне в тому, як влада, що роками розгойдувала державу, тепер із серйозним виглядом розповідає народові про «збір», ніби народ — це якийсь хаотичний натовп без пам’яті, без інтелекту, без розуміння того, що справжня причина хаосу не в суспільстві, а в тій моделі управління, яку Зеленський збудував — або, скоріше, дозволив збудувати — своєму найближчому колу.
Коли він каже «припинити срач», він не говорить до країни.
Він говорить до свого страху.
До відчуття, що горизонт звужується, що тиск з Вашингтона вже не риторичний, що папки з іменами, цифрами, схемами і маршрутами грошей вже не абстракція, а аргумент, який можуть покласти на стіл будь-якої миті. І в цю мить, коли система, яку він будував шість років, починає втрачати керованість, коли західні партнери бачать у Києві не суб’єкт, а зношений механізм із вкраденими деталями, найзручніше виходить сказати: «це ви сваритеся». Бо так простіше. Так спокійніше. Так легше зняти з себе відповідальність. Бо якщо «срач» — причина, то влада ні до чого. Якщо народ «роз’єднаний», значить проблема не в Банковій. Якщо парламентарі сперечаються — значить це вони винні в розвалі суб’єктності держави, а не Єрмак зі своїми кулуарними угодами і не Міндіч зі своїми маршрутами офшорного кисню.
Але є одна неприємна правда, яку ця влада не любить чути: країна не свариться.
Країна говорить.
І це величезна різниця.
Країна говорить тому, що мовчання сьогодні — це співучасть.
Країна говорить, бо бачить, як усі лінії оборони, збудовані самою нацією, а не владою, поступово перетворюються на товар у зовнішніх переговорах. Країна говорить, бо розуміє, що «28-пунктовий план» не впав із неба, його не Трамп придумав у пориві. Він виник там, де Україну давно перестали сприймати як державу — і стали сприймати як територію, у якої забрали голос, забрали інституції, забрали суб’єктність і залишили лише картинку, яку крутять у марафоні.
Тому вимога «прийти в себе» звучить як фарс.
Бо народ давно в собі.
У собі — ті, хто по кілька років на фронті.
У собі — ті, хто возить дрони і машини.
У собі — лікарі, які рятують тих, кого держава не змогла захистити.
У собі — бізнес, який виживає в умовах, у яких жоден уряд Європи не вистояв би трьох місяців.
Не в собі — тільки Банкова, яка шість років жила в режимі медіасимуляції, де рейтинг важливіший за оборону, де лояльність важливіша за компетенцію, де «другий номер» важливіший за міністерство, де країна — це декорація, а влада — це серіал, який знімали настільки довго, що режисер і актор уже не розрізняють себе.
«Припинити політичні ігрища».
Це каже людина, яка зробила всю політику країни театром тіньових рішень.
Це каже влада, яка змінила зміст на форму, процес на піар, інституцію на коридор, державу на офіс. Це каже команда, що перетворила парламент на кнопку «за», уряд — на декорацію, а дипломатію — на Instagram. Це каже той, хто тягнув переговори через «неформальні канали», поки країна горіла, і хто дозволив розкласти інституції до того стану, що сьогодні будь-який зовнішній тиск відчувається не як виклик, а як наказ.
«Держава має працювати».
Це вже навіть не іронія — це політична самоімітація.
Держава не працює там, де інституції перетворені на фасади.
Там, де міністри бояться сказати слово, бо знають, що «не туди подивився» — і завтра ти ніхто.
Держава не працює там, де провалена оборонна промисловість, де реформи існують тільки у промороликах, де уряд — це не уряд, а перерозподільний вузол грантів і потоків, де антикорупція — це інструмент проти ворогів, а не проти корупції.
Держава не працює там, де її центром є страх.
«Парламент має працювати об’єднано».
У перекладі політичною мовою: перестаньте ставити питання.
Перестаньте вимагати пояснень.
Перестаньте голосувати не так, як треба.
Перестаньте бути парламентом і почніть бути хором.
І нарешті: «уряд має працювати ефективно».
Ефективно — це як?
Як Міноборони з фантомними ракетами?
Як «Flamingo»?
Як мільярди, які мали піти на фронт, а пішли в невідомість?
Як ланцюги закупівель, які вибудовувалися не за логікою потреб військових, а за логікою близькості до Банкової?
Ці слова не означають нічого.
Це фрази, які вимовляє влада в момент, коли їй потрібно виграти час.
Насправді весь сенс його звернення був дуже простий:
мовчіть.
Не плутайтеся під ногами.
Не руйнуйте картинку.
Не заважайте домовитися.
Не ставте запитань, на які немає відповіді.
Не нагадуйте про корупцію.
Не згадуйте про провали.
Не говоріть про суб’єктність, яку ця влада давно втратила.
Не розгойдуйте корабель, який і так тримається на воді інерцією армії, а не капітана.
Але тут є одна річ, яку влада забула:
в Україні мовчання — це не золото.
Мовчання — це смерть.
Тому що саме гучність суспільства досі рятувала країну від рішень, ухвалених у тиші.
Саме «срач» — у їхньому розумінні — рятував Україну від схем, провалів, непрозорих угод, зливів і капітуляційних сценаріїв.
Суспільство не зобов’язане мовчати, коли влада робить вигляд, що тримає ситуацію під контролем, хоча ситуація тримає владу за горло.
Тому відповідь на всі ці фрази дуже проста:
Україна зберегла себе не завдяки тиші, а завдяки голосу.
І саме голос — сьогодні наша зброя.
Бо коли влада боїться шуму, значить шум потрібен.
Коли влада просить тиші, значить готує щось, що не можна сказати вголос.
І коли влада говорить про «єдність» — значить вона втратила право вимагати її.
Єдність — це не мовчання.
Єдність — це правда.
І ця правда сьогодні не на Банковій.
“ПРИПИНИТИ СРАЧ”?
🖍️ Владислав Смірнов
«Треба зібратись, прийти в себе, припинити срач, припинити політичні ігрища. Держава має працювати. Парламент воюючої країни має працювати об'єднано, уряд воюючої країни має працювати ефективно» — каже президент країни, де все, на чому трималася довіра, давно розсипалося в пил. Є щось майже містичне в тому, як влада, що роками розгойдувала державу, тепер із серйозним виглядом розповідає народові про «збір», ніби народ — це якийсь хаотичний натовп без пам’яті, без інтелекту, без розуміння того, що справжня причина хаосу не в суспільстві, а в тій моделі управління, яку Зеленський збудував — або, скоріше, дозволив збудувати — своєму найближчому колу.
Коли він каже «припинити срач», він не говорить до країни.
Він говорить до свого страху.
До відчуття, що горизонт звужується, що тиск з Вашингтона вже не риторичний, що папки з іменами, цифрами, схемами і маршрутами грошей вже не абстракція, а аргумент, який можуть покласти на стіл будь-якої миті. І в цю мить, коли система, яку він будував шість років, починає втрачати керованість, коли західні партнери бачать у Києві не суб’єкт, а зношений механізм із вкраденими деталями, найзручніше виходить сказати: «це ви сваритеся». Бо так простіше. Так спокійніше. Так легше зняти з себе відповідальність. Бо якщо «срач» — причина, то влада ні до чого. Якщо народ «роз’єднаний», значить проблема не в Банковій. Якщо парламентарі сперечаються — значить це вони винні в розвалі суб’єктності держави, а не Єрмак зі своїми кулуарними угодами і не Міндіч зі своїми маршрутами офшорного кисню.
Але є одна неприємна правда, яку ця влада не любить чути: країна не свариться.
Країна говорить.
І це величезна різниця.
Країна говорить тому, що мовчання сьогодні — це співучасть.
Країна говорить, бо бачить, як усі лінії оборони, збудовані самою нацією, а не владою, поступово перетворюються на товар у зовнішніх переговорах. Країна говорить, бо розуміє, що «28-пунктовий план» не впав із неба, його не Трамп придумав у пориві. Він виник там, де Україну давно перестали сприймати як державу — і стали сприймати як територію, у якої забрали голос, забрали інституції, забрали суб’єктність і залишили лише картинку, яку крутять у марафоні.
Тому вимога «прийти в себе» звучить як фарс.
Бо народ давно в собі.
У собі — ті, хто по кілька років на фронті.
У собі — ті, хто возить дрони і машини.
У собі — лікарі, які рятують тих, кого держава не змогла захистити.
У собі — бізнес, який виживає в умовах, у яких жоден уряд Європи не вистояв би трьох місяців.
Не в собі — тільки Банкова, яка шість років жила в режимі медіасимуляції, де рейтинг важливіший за оборону, де лояльність важливіша за компетенцію, де «другий номер» важливіший за міністерство, де країна — це декорація, а влада — це серіал, який знімали настільки довго, що режисер і актор уже не розрізняють себе.
«Припинити політичні ігрища».
Це каже людина, яка зробила всю політику країни театром тіньових рішень.
Це каже влада, яка змінила зміст на форму, процес на піар, інституцію на коридор, державу на офіс. Це каже команда, що перетворила парламент на кнопку «за», уряд — на декорацію, а дипломатію — на Instagram. Це каже той, хто тягнув переговори через «неформальні канали», поки країна горіла, і хто дозволив розкласти інституції до того стану, що сьогодні будь-який зовнішній тиск відчувається не як виклик, а як наказ.
«Держава має працювати».
Це вже навіть не іронія — це політична самоімітація.
Держава не працює там, де інституції перетворені на фасади.
Там, де міністри бояться сказати слово, бо знають, що «не туди подивився» — і завтра ти ніхто.
Держава не працює там, де провалена оборонна промисловість, де реформи існують тільки у промороликах, де уряд — це не уряд, а перерозподільний вузол грантів і потоків, де антикорупція — це інструмент проти ворогів, а не проти корупції.
Держава не працює там, де її центром є страх.
«Парламент має працювати об’єднано».
У перекладі політичною мовою: перестаньте ставити питання.
Перестаньте вимагати пояснень.
Перестаньте голосувати не так, як треба.
Перестаньте бути парламентом і почніть бути хором.
І нарешті: «уряд має працювати ефективно».
Ефективно — це як?
Як Міноборони з фантомними ракетами?
Як «Flamingo»?
Як мільярди, які мали піти на фронт, а пішли в невідомість?
Як ланцюги закупівель, які вибудовувалися не за логікою потреб військових, а за логікою близькості до Банкової?
Ці слова не означають нічого.
Це фрази, які вимовляє влада в момент, коли їй потрібно виграти час.
Насправді весь сенс його звернення був дуже простий:
мовчіть.
Не плутайтеся під ногами.
Не руйнуйте картинку.
Не заважайте домовитися.
Не ставте запитань, на які немає відповіді.
Не нагадуйте про корупцію.
Не згадуйте про провали.
Не говоріть про суб’єктність, яку ця влада давно втратила.
Не розгойдуйте корабель, який і так тримається на воді інерцією армії, а не капітана.
Але тут є одна річ, яку влада забула:
в Україні мовчання — це не золото.
Мовчання — це смерть.
Тому що саме гучність суспільства досі рятувала країну від рішень, ухвалених у тиші.
Саме «срач» — у їхньому розумінні — рятував Україну від схем, провалів, непрозорих угод, зливів і капітуляційних сценаріїв.
Суспільство не зобов’язане мовчати, коли влада робить вигляд, що тримає ситуацію під контролем, хоча ситуація тримає владу за горло.
Тому відповідь на всі ці фрази дуже проста:
Україна зберегла себе не завдяки тиші, а завдяки голосу.
І саме голос — сьогодні наша зброя.
Бо коли влада боїться шуму, значить шум потрібен.
Коли влада просить тиші, значить готує щось, що не можна сказати вголос.
І коли влада говорить про «єдність» — значить вона втратила право вимагати її.
Єдність — це не мовчання.
Єдність — це правда.
І ця правда сьогодні не на Банковій.
Українська
English
