#новини ChatGPT знову підставив юриста… і навіть двічі . Адвокат із Нью-Йорка вирішив «прискорити процес» — згенерував судові документи через ШІ. Але вийшов сюрприз: усі посилання й прецеденти — вигадані. Суддя відкрив PDF і не знайшов жодної реально існуючої справи. Юрист спробував виправдатися і… знову скористався ШІ — який підкинув ще пачку фейкових цитат. Тепер проти нього триває офіційне розслідування. Ніколи такого не було — і ось знову.

Ну, що, моя осене, начаювались? Як тéрен той чай, і гірчить, і пече... Ми, люба, з тобою ще в літі зостались, а листя черлене торкає плече... І хустка доречно, ота з торочкáми, вкриває косу. Гріють душу димú. І, іноді, люба, так хочу до мами... Та мокро. І слизько. І стерлись сліди... І шарпає вітер сукенку картату, шепочуть мені колискову дощі. Ходи, моя осене, хутко до хати, зачинемо двері на моцні ключі. Не пустим сльоти.Най шукає дороги в чужому обійсті. А ми вже удвох застелим парчею осінні пороги і прийде погрітись натомлений Бог. Його почастуєм солодким узваром із сушених яблук та дичок грушок... Гербатик, цілований димом та жаром, пихтітеме радо од наших казок... І втихне дощисько, і мряка залізе в малесеньку шпарку до інших світів. Ми, люба, з тобою спакуєм в валізу хандру і печалі, і смуток між брів. Ну, що, моя осене, вип'єм ще чаю? Гербатик — чайник. 21.10.2024 Людмила Галінська

#ШІ #магічний_реалізм #Сейнен Шепіт Міських Ліхтарів: Секрет Хікарі-чо Сірий, вічний дощ Токіо омивав скло шкільних вікон, створюючи розмиті акварельні плями з неонових вивісок. Шістнадцятирічна Міка Акіяма йшла додому. Вона належала до того типу старшокласниць, яких не помічають. Її шкільна форма здавалася на ній трохи більшою, аніж потрібно, а її погляд був завжди опущений, ніби вона шукала на асфальті загублені істини. Вона була невидима в галасливому потоці однокласників, які обговорювали останні ігри та поп-ідолів. Її самотність була її схованкою. Вона мріяла про світ, де її внутрішній, надмірно чутливий світ не потрібно було б ховати. Її єдиною зброєю проти світу була стара, потерта плівкова камера, яку вона ніколи не випускала з рук, і рюкзак, обвішаний дрібними, химерними значками з локальних ґачапон-автоматів. Єдине, що по-справжньому цікавило Міку, були старі міські ліхтарі. Не сучасні світлодіодні стовпи, а старі газові ліхтарі, що залишилися на звивистих вуличках району Хікарі-чо (Місто Світла). Вона вірила, що вони були не просто освітлювальними приладами, а очима міста, які не спали. Вона клялася, що іноді, у глибоких сутінках, вони тихо шепочуть історії тим, хто готовий слухати. Одного вечора, коли дощ перетворився на легку мжичку, Міка завернула у вузький, майже забутий перевулок, де стояв ліхтар зі зламаним, іржавим ковпаком. Вона підняла камеру, щоб зробити знімок його сумної краси, і тут почула його. Це був не голос у звичному сенсі, а тиха, напружена мелодія, схожа на дзвін вітряних дзвоників, що лунав усередині її голови. Вона відчула гострий, пронизливий сум. Міка швидко сфотографувала ліхтар. Коли вона подивилася на проявлене пізніше фото, то побачила на ньому ледь помітне, мерехтливе світло, схоже на крихітну, примарну комаху. З того дня шепіт посилився. Міка почала систематично обходити район Хікарі-чо. Вона помітила, що лише деякі ліхтарі – старі, з дивними, вигадливими візерунками на склі – випромінювали цю незвичайну енергію. Вона почала їх фотографувати, збираючи, як вона їх називала, "Голоси Світанку". Її стара плівкова камера фіксувала те, чого не бачило людське око. Кожен знімок, проявлений у напівтемряві її кімнати, показував короткий, розмитий момент із минулого міста: сцени зниклих фестивалів, обличчя людей, які давно пішли. Це була магія, яка впліталася у звичайну, сіру буденність. Одного разу, у занедбаному парку, де стояло покинуте святилище, Міка фотографувала старий ліхтар-ліхтарик, що тихо "співав" свою меланхолійну пісню. На лавці сидів хлопець її віку, який виглядав таким же "зайвим" у цьому світі, як і вона сама. Хірокі Ямамото. Він мав безтурботне, але меланхолійне обличчя і завжди носив із собою записник, у якому робив ескізи. Його шкільна форма була акуратною, але його очі — неймовірно уважними, завжди наче в пошуках чогось невидимого. — Вони співають, так? — тихо запитав він, не відводячи погляду від ліхтаря. Міка застигла, стискаючи камеру. — Ти... ти теж чуєш? — ледве чутно прошепотіла вона. — Звісно, чую. Але ти їх фотографуєш. Це краще. Я лише можу малювати схеми їхніх хвиль. Я називаю їх Хікарі-но-Кое — Голоси Світла, — він перевернув сторінку свого блокнота, де були складні, майже езотеричні малюнки, що нагадували вібрації звуку. — Ці ліхтарі — це залишки давньої магії, що оберігає місто, і вони «активуються» особливим світлом. Це була мить чистої, анімешної близькості. Міка вперше відчула, що вона не "невидима". Вона була потрібна. Міка та Хірокі почали свою таємну місію. Після уроків, коли місто огортала фіолетова чиста ніч, вони зустрічалися. Міка фотографувала, Хірокі малював. Вони ділилися своїми знаннями. Хірокі пояснював, що кожен "Голос Світанку" зберігає в собі не лише спогади, але й емоційний відбиток людей, які проходили повз. Це була історія міста, написана світлом і почуттями. Міка вперше розквітла. Її світ, раніше замкнений, знайшов свого супутника. Їхня спільна мета — "зрозуміти" ліхтарі — стала їхнім спільним голосом. Вони сміялися, ховаючись від нічної охорони, і шепотіли свої таємниці, як двоє дітей, що знайшли спільний скарб. Ця дружба, народжена з магічного реалізму, стала для Міки найреальнішим, що вона мала. Одного разу вони виявили, що "голоси" ліхтарів слабшають, їхні пісні стають дедалі тихішими і сумнішими. Хірокі знайшов оголошення в місцевій газеті: мерія планує "комплексну модернізацію" старого району, замінивши всі старі ліхтарі на нові, уніфіковані, "енергозберігаючі" моделі. Для Міки це було не просто знесення: це було знищення душі Хікарі-чо. Вона відчула не просто смуток, а палкий, юнацький гнів і бажання діяти. Їхні дослідження привели їх до "Серця Ліхтарів" — найстарішого, майже повністю зламаного кам’яного ліхтаря, що стояв на невеличкій площі в центрі Хікарі-чо. Це був Іші-Доро — храмовий ліхтар, якому було понад сто років, і, за легендами, він був джерелом усієї магії району. Він був зламаний, але ще жеврів. І його збиралися демонтувати першим. — Якщо його приберуть, усі "Голоси Світанку" замовкнуть назавжди, — з відчаєм сказав Хірокі. — Ми маємо їх захистити! — Як? Ніхто не повірить у наші "голоси" і "хвилі"! — заперечила Міка. Міка вирішила використати свою зброю — фотографію. Вона проявила найкращі, найбільш "магічні" знімки, на яких були чітко видно обриси минулого і мерехтливе світло. Вона таємно створила невелику "виставку", розвісивши ці фотографії біля "Серця Ліхтарів". Її надією було привернути увагу. Вона ризикувала бути висміяною, але вперше в житті їй було байдуже. Вона мала мету, і її голос вперше мав значення. Настала мить демонтажу. Міка, вперше в житті, стояла не зігнувшись. Вона тримала свій фотоапарат, а поруч стояв Хірокі і невелика група нових, "дивних" друзів. До них підійшов представник мерії, вимагаючи припинити протест. Міка, дивлячись йому прямо у вічі, виголосила свою промову — тиху, але напрочуд сильну: — Ви бачите лише старе, іржаве сміття, яке потрібно замінити на щось "ефективне"! Але ми бачимо пам'ять! Ви не можете замінити душу світлодіодом! Якщо ви знищите цей ліхтар, ви знищите нашу здатність бачити диво! Це була не просто промова, це була активація. Міка та Хірокі та їхні друзі почали торкатися "Серця Ліхтарів", згадуючи найяскравіші моменти, пов'язані з містом. Зладнаний ліхтар почав тихо світитися. Його шепіт перетворився на чистий, дзвінкий звук, що пролунав над площею. Це була справжня магія, що виходила від спільноти, яка знайшла свою приналежність. Мерія не відступила, але громадська думка змінилася. Навіть кілька дорослих, які колись вірили в диво, але забули, почали підтримувати дітей. Вони досягли компромісу: "Серце Ліхтарів" та кілька інших старих "Голосів" залишаються на місці як "історичні пам'ятки". Міка більше не була "невидимою". Вона знайшла свій голос, знайшла друзів, знайшла своє місце. У кінці, коли вони з Хірокі пізно ввечері фотографували один з відновлених ліхтарів, вона усвідомила: місто стало не просто набором будівель, а живим організмом, що дихає магією. Диво завжди буде поряд, доки є ті, хто готовий його побачити та захистити. А її шлях, шлях від невидимої дівчинки до захисника душі міста, тільки-но почався.

#поезія Я буду скрізь і в той же час ніде, Я буду листям й усіма зірками, Що мерехтітимуть так високо над нами. Я буду вітром, що вночі гуде. Життя мене до тебе все веде, Та шлях цей так заплутано стежками. Я буду скрізь і в той же час ніде, Я буду листям й усіма зірками. Настане мить, стіна таки впаде, Ми доторкнемось душами й руками. Шкода, що буде це лише з роками, Цей світ тебе ховає і краде. Я буду скрізь і в той же час ніде... Nezlamna Vi

#поезія Осінь дихає тишею листя І ховає під листям сліди. Світ стирається – чисто, без змісту, Та лишає відбитки води. Там, де небо торкаєш плечима Й понад спаленим кимось мостом, Все, що мало вагу – стало димом, Все, що болем було – стало сном. Осінь ходить по нервах, як крапля, По тонких, незагойних місцях. Не питає, чи буде ще завтра, Просто є – у дрібних голосах. У повітрі гірчить якась прірва, І прозорість стає каяттям. Осінь знає: де кличуть, там вірять, – І приходить між сном і життям. А ми легко розчинимось в листі, Наче пам'ять у снах і словах. І не будем питати, навіщо – Бо мовчання теж іноді – шлях. Nadiia Artiukh Ілюстрація – з мережі

#виставки Групова виставка "Сад ідей". В Avangarden Gallery відкрилась групова виставка "Сад ідей", приурочена до четвертого дня народження галереї. Проєкт присвячений уяві, що проростає у мистецьких формах. Експозиція досліджує насіння креативності, яке митці плекають, перетворюючи на нові світи, — від маленької думки чи інтуїтивного імпульсу до великого твору. Серед учасників виставки представлені такі імена, як Костянтин Зоркін, Тіберій Сільваші, а також Ірина Максимова, Роман Михайлов, Марія Куліковська та багато інших. Виставка триватиме до 30 листопада 2025 року за адресою: м. Київ, вул. Січових Стрільців, 23А. Вхід вільний

ОСІНЬ І ЛІТО Пройшлася осінь кралею в саду, Торкнулась пензлем мо́го серця стиха, І ніжність розчинилась, як в меду́, У погляді твої́м – небесна втіха. Ти йшла, а вітер ніс мою́ печаль, А зо́рі грали в тво́їм тихім смі́ху, Я – осінь вже, я – осінь вже… на жаль, І я моливсь за мить оту безгрі́ху. Я – осінь вже, вже шати золоті, А тво́ї ко́си в зе́лені і квіті, Вони різня́ться навіть в темноті, Я – осінь вже, а ти, красуне – в літі. Твоя́ шикарна легкая хода, І шурхіт листя тихий під ногами, Мов спогад той, що в серці не зника, Що плаче в снах і молиться словами. Ти – літо ще, яке не знає втрат, А я вже осінь з вітром у зіницях, Ти – світла мить, я – тінь, що йде назад, Ти – квітка, що пожовклій гілці сниться. І все ж, коли ти усміхнешся знов, Я вірю: осінь – це не мить прощання, Це – зрілість, де кохання і любов, Це – тиша, що дарує сподівання. 20.10.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1049879

І ЗНОВУ ОСІНЬ І знову осінь, як сльоза на рані, Як голос тихий в сутінках тривог, Несеться вітер сильний по майдані, Де кожен крок – молитва-діалог. І знову осінь, як молитва тиха, Що лине крізь тривожні вечори, Аби не знати ні біди́, ні ли́ха, І горе щоб віднесли десь вітри. І знову осінь шепче про надію, Про тих, хто йшов крізь бурі і вогонь, У серці я любов до неньки грію, Й щоб кулі вражі не торкались скронь. Про матір, що молилась у світлиці, І пам’ять, що не згасне, як вогонь, І дзвін, що буде линути з дзвіниці, Й тепло́, що випромінює з долонь. І про сиріт взяла́ся гомоніти, І тихо мовить про вкраїнських вдів, Й про тих, що полягли, хоч мали жити, Й убитих горем у сльозах батьків. І знову осінь у багряних шатах… Чи покладе вона кінець війні? Чи дочекає з фронту сина мати? Чи знову ми почуєм вбивче НІ? 20.10.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1049889

#поезія Єва бачить нові горизонти, амбіції — завжди на краще. І сидіти лише на місці, без можливості йти вперед, не зробить першого сорту, не спровокує на щастя — Єва збирає в дорогу яблуко та намет. Єва іде до моря — Одеса завжди була гарна. І дивиться в осінь холодну, і просить, як жінка жінку, щоб та її пожаліла — у осені теж є карма. Руді в цьому світі чомусь Богові не вгодили. Єва сідає у човен — Бог їй дивиться в спину. Єва пливе до Харона: монети знайшла на піску. Її ніг торкнулась Ліліт крізь гарячі сині хвилі — заради свободи своєї на що ці жінки не підуть. Руда Відьма

#архів Запаморочливий кадр з будівництва одного з хмарочосів Нью-Йорка. Ризикована робота🤕