• #new_ukrainian_music #українська_музика
    #що_послухати #для_настрою
    mcOptimist & Ofrina - Чорне і біле (2025)
    https://www.youtube.com/watch?v=llGlGapzLxc
    #new_ukrainian_music #українська_музика #що_послухати #для_настрою mcOptimist & Ofrina - Чорне і біле (2025) https://www.youtube.com/watch?v=llGlGapzLxc
    341views
  • Привіт із темного куточка Готема! Це я, Загадник — і я маю для тебе загадку… Вирішиш її — отримаєш плюсик до ерудиції.

    Обери свій варіант — і покажи, чи вартий ти хоч краплі мого генію!

    До нової інтелектуальної дуелі! — Загадник.

    #fan_art #супер_запитання
    Привіт із темного куточка Готема! Це я, Загадник — і я маю для тебе загадку… Вирішиш її — отримаєш плюсик до ерудиції. 🟩 Обери свій варіант — і покажи, чи вартий ти хоч краплі мого генію! До нової інтелектуальної дуелі! — Загадник. 🧠💚 #fan_art #супер_запитання
    Яке місто вважається першим у світі, що досягло населення понад 1 мільйон людей?
    ?
    ?
    ?
    ?
    913views
  • День, як день…
    Дякую ЗСУ та ППО, що він є.
    День, як день… Дякую ЗСУ та ППО, що він є.
    1
    373views
  • 129views
  • Під 50° градусів тепла на сонці показує термометр у Києві
    Хто вже встиг згоріти?
    🥵Під 50° градусів тепла на сонці показує термометр у Києві Хто вже встиг згоріти?😁
    242views 1Plays
  • Видавництво Nasha Idea повідомило, що із 1 лютого вони вимушені підвищити ціни!
    Основні причини👇🏻

    Реальність така, що вартість друку постійно зростає, а також ціни на оренду, транспортні та інші витрати.
    Вони намагалися триматися якнайдовше, але, на жаль, більше не мають можливості утримувати ціни.

    Вони підійшли до цього питання диференційно: для довгих серій і коміксів у твердій обкладинці намагалися мінімізувати зростання цін.

    Не хвилюйтеся, кошти підуть не лише на покриття необхідних витрат, а й реалізацію нових проєктів! Іноді на неприбуткові, але досить важливі проєкти.

    Їхня мета — постійно тішити вас новинками та свіженькими продовженнями улюблених серій!

    Вони цінують вашу підтримку й дякують за розуміння, адже саме завдяки вам їхні історії оживають і знаходять своїх читачів
    Видавництво Nasha Idea повідомило, що із 1 лютого вони вимушені підвищити ціни! Основні причини👇🏻 Реальність така, що вартість друку постійно зростає, а також ціни на оренду, транспортні та інші витрати. Вони намагалися триматися якнайдовше, але, на жаль, більше не мають можливості утримувати ціни. Вони підійшли до цього питання диференційно: для довгих серій і коміксів у твердій обкладинці намагалися мінімізувати зростання цін. Не хвилюйтеся, кошти підуть не лише на покриття необхідних витрат, а й реалізацію нових проєктів! Іноді на неприбуткові, але досить важливі проєкти. Їхня мета — постійно тішити вас новинками та свіженькими продовженнями улюблених серій! Вони цінують вашу підтримку й дякують за розуміння, адже саме завдяки вам їхні історії оживають і знаходять своїх читачів💙
    1
    1comments 644views
  • https://youtu.be/YIgnGLqy4KM?si=C5uT5K5yZDvmRBSr
    https://youtu.be/YIgnGLqy4KM?si=C5uT5K5yZDvmRBSr
    198views
  • Осіннє рівнодення вже зовсім скоро, а це значить, що у видавництві «Жупанського» будуть знижки
    Тож коли? З 00:00 20 вересня і до 24:00 22 вересня
    Які знижки? Від -20% до -50%
    А що ще? Частину з виручених коштів буде спрямовано бійцям 225 ОШБ.
    На що звернути увагу? Звісно ж на серію Ad Astra
    Посилання на серію: https://publisher.in.ua/category/books/ad-astra/

    #sci_fi_не_нудно
    Осіннє рівнодення вже зовсім скоро, а це значить, що у видавництві «Жупанського» будуть знижки 🤩 Тож коли? З 00:00 20 вересня і до 24:00 22 вересня Які знижки? Від -20% до -50% А що ще? Частину з виручених коштів буде спрямовано бійцям 225 ОШБ. На що звернути увагу? Звісно ж на серію Ad Astra 😉 Посилання на серію: https://publisher.in.ua/category/books/ad-astra/ #sci_fi_не_нудно
    10
    1Kviews
  • Я – кіт. Рудий, з гордим хвостом і поглядом, що бачив занадто багато. Народився і жив у Донецьку. Там було тепло, пахло сонцем і старим ламінатом, а мої люди завжди знаходили час, щоб мене почухати між вухами. Але влітку 2014 року все змінилося. Стало гучно, страшно, а вікна затремтіли так, що навіть мій друг тарантул Квеша завмер у своєму тераріумі.

    Люди довго щось обговорювали, швидко збирали речі. Вони клали все до клітчатих сумок, багато сумок, так багато, що вони заполонили весь коридор. Я сів на одну з них і уважно спостерігав, як у коробку засипають тарганів – їжу для Квеші. Таргани, на відміну від мене, не знали, що попереду довга дорога.

    Вокзал був схожий на мурашник. Люди бігали, метушилися, хтось плакав, хтось мовчав із порожнім поглядом. Я сидів у своїй переносці, а мій ніс ловив запахи страху, поту й пилу. Потім гримнуло. Люди закричали. Кляті москалі обстрілювали вокзал, де люди намагались евакуюватись.

    Ми з моїми людьми опинилися у підземному переході. Там було сиро і темно, всі тулилися один до одного. Хтось гладив мене через ґрати переноски, шепочучи: «Ти теж боїшся, маленький?» Але я не боявся – я злився. Злився, що довелося залишити дім, моє місце на підвіконні, мій улюблений картонний ящик. А ще – що довелося сидіти поруч із клітчатими сумками, бо вони заважали мені розтягнутися на повний зріст.

    Поїзд подали, коли вже почало темніти. Ми разом із сотнями інших людей кинулися до вагонів. Хтось притискав до грудей дітей, хтось – котів. Поїзд повільно рушив, і я зрозумів: ми їдемо у невідоме. Як потім з'ясувалось, це був останній поїзд, що виїхав з Донецька.

    Дорога була довгою. Через Харківську область до Дніпра. Вагон скрипів, за вікном миготіли нічні вогні, а люди говорили пошепки, ніби боялися розбудити війну. У поїзді було багато інших котів. Ми відчували одне одного. Хтось тихо нявчав, хтось голосно обурювався, а хтось просто дивився у темряву, як і я.

    Коли ми приїхали у Дніпро, я був виснажений. Мої люди теж. Ми заселились у готель, бо нове житло ще треба було шукати. І скажу вам, моїм людям довелося попотіти. Незрозуміло чому, але через те, що ми були з Донецька, нам було дуже важко знайти того, хто здасть квартиру не за всі гроші світу та ще й пустить мене жити з людьми.

    Новий дім пахнув інакше – не рідними стінами, не знайомими меблями, а чужістю. Я просто ліг і не рухався кілька днів. Навіть у туалет не ходив – ніби тіло теж не могло повірити, що тепер усе інакше. Люди хвилювалися, говорили, що я в стресі. Вони не розуміли, що я просто чекаю – чекаю, коли скажуть, що все закінчилось, і ми можемо повертатись... Але той дім залишився там, у місті, яке тепер не моє.

    Я – кіт. І я пам’ятаю.
    Я – кіт. Рудий, з гордим хвостом і поглядом, що бачив занадто багато. Народився і жив у Донецьку. Там було тепло, пахло сонцем і старим ламінатом, а мої люди завжди знаходили час, щоб мене почухати між вухами. Але влітку 2014 року все змінилося. Стало гучно, страшно, а вікна затремтіли так, що навіть мій друг тарантул Квеша завмер у своєму тераріумі. Люди довго щось обговорювали, швидко збирали речі. Вони клали все до клітчатих сумок, багато сумок, так багато, що вони заполонили весь коридор. Я сів на одну з них і уважно спостерігав, як у коробку засипають тарганів – їжу для Квеші. Таргани, на відміну від мене, не знали, що попереду довга дорога. Вокзал був схожий на мурашник. Люди бігали, метушилися, хтось плакав, хтось мовчав із порожнім поглядом. Я сидів у своїй переносці, а мій ніс ловив запахи страху, поту й пилу. Потім гримнуло. Люди закричали. Кляті москалі обстрілювали вокзал, де люди намагались евакуюватись. Ми з моїми людьми опинилися у підземному переході. Там було сиро і темно, всі тулилися один до одного. Хтось гладив мене через ґрати переноски, шепочучи: «Ти теж боїшся, маленький?» Але я не боявся – я злився. Злився, що довелося залишити дім, моє місце на підвіконні, мій улюблений картонний ящик. А ще – що довелося сидіти поруч із клітчатими сумками, бо вони заважали мені розтягнутися на повний зріст. Поїзд подали, коли вже почало темніти. Ми разом із сотнями інших людей кинулися до вагонів. Хтось притискав до грудей дітей, хтось – котів. Поїзд повільно рушив, і я зрозумів: ми їдемо у невідоме. Як потім з'ясувалось, це був останній поїзд, що виїхав з Донецька. Дорога була довгою. Через Харківську область до Дніпра. Вагон скрипів, за вікном миготіли нічні вогні, а люди говорили пошепки, ніби боялися розбудити війну. У поїзді було багато інших котів. Ми відчували одне одного. Хтось тихо нявчав, хтось голосно обурювався, а хтось просто дивився у темряву, як і я. Коли ми приїхали у Дніпро, я був виснажений. Мої люди теж. Ми заселились у готель, бо нове житло ще треба було шукати. І скажу вам, моїм людям довелося попотіти. Незрозуміло чому, але через те, що ми були з Донецька, нам було дуже важко знайти того, хто здасть квартиру не за всі гроші світу та ще й пустить мене жити з людьми. Новий дім пахнув інакше – не рідними стінами, не знайомими меблями, а чужістю. Я просто ліг і не рухався кілька днів. Навіть у туалет не ходив – ніби тіло теж не могло повірити, що тепер усе інакше. Люди хвилювалися, говорили, що я в стресі. Вони не розуміли, що я просто чекаю – чекаю, коли скажуть, що все закінчилось, і ми можемо повертатись... Але той дім залишився там, у місті, яке тепер не моє. Я – кіт. І я пам’ятаю.
    10
    1comments 3Kviews 1 Shares
  • https://youtube.com/shorts/1VlLNmmLcW4?feature=share
    https://youtube.com/shorts/1VlLNmmLcW4?feature=share
    55views