Українські біолабораторії, виявляється, існували ще до того, як "лєнін створив Україну".

Відомий новозеландський кінорежисер та сценарист Тайка Вайтіті починає роботу над новим проєктом.

Джерела Variety стверджують, що він працюватиме над новою стрічкою "Суддя Дредд". Це буде повнометражний фільм про британського персонажа коміксів. Сценаристом стане Дрю Пірс. Подробиці сюжету та дати виходу фільму поки тримаються в таємниці.

Вже існують дві екранізації цього коміксу - "Суддя Дредд" 1995 року та "Дредд" 2012 року. Цікаво, яким цього персонажа зробить Тайка Вайтіті.

Подивилися б цей фільм

#Коло_Кіно #Новини_кіно

Втрати ворога станом на сьогодні, 19 липня 2025 року – Генеральний штаб ЗСУ https://channeltech.space/war/minusrus-from-24-02-2022/

Світ, де речі сміються

У світі, де речі сміються — люди забувають сваритися.
Бо життя надто смішне, щоб бути серйозним.

У цьому світі все було майже як у нашому — небо було синє, люди ходили на роботу, коти спали на теплих батареях.
Але була одна дрібна різниця:
усі предмети мали почуття гумору.

Не просто мали — а ще й кепкували, жартували, сміялись одне з одного і, найчастіше, з людей.
---

Одного ранку Микита прокинувся, потягнувся й сказав:

— Добрий ранок.

— Такий собі, — буркнула подушка. — Ти мені всю ніч вухо м’яв!

Простяг руку до зубної щітки. Та відсахнулась:

— О, знову він! Містер "Я їв часник учора, а чистити буду сьогодні!"

— Ей, не перебільшуй…

— Не перебільшую, — втрутилася паста. — Тут ціла катастрофа. Запах рівня «втікали всі бактерії».

На кухні холодильник заіржавіло хихикнув:

— Ну що, знову відкриєш мене п’ять разів, нічого не візьмеш і закриєш? Може, я теж хочу вибір!

— Я просто перевіряю…

— Що? Чи магічним чином не з’явився торт? — промовила поличка. — Сюрприз: ні.

Чайник ображено булькотів:

— А ти питав, чи я готовий працювати в такий ранній час? Я взагалі-то вчора кипів тричі. Маю право на страйк!

На роботі комп’ютер на весь офіс сказав:

— Ха! Він знову ввів пароль з першої спроби! Запишіть це в історію!

— Та відчепися, — зітхнув Микита.

— А ще ти знову назвав мене "тупою машиною", — додав монітор. — Хоча я принаймні не забуваю, куди кладу ключі.

— Він їх у мікрохвильовку поклав учора, — підказав принтер.

— І чхнув на екран, — додав пилосос. — Я бачив!

У світі, де речі мали почуття гумору, було важко ображатися. Бо як ображатися на шафу, яка каже:

— Ну й що, що я скриплю? Ти теж щоранку крекчиш, коли вставати!

Або на двері, які кожного разу, коли хтось забував ключі, співали: — "Ти знову без мене, ла-ла-лааа…"

Але була в цьому й чарівність.

Люди стали смішнішими.
Посуд — більш терплячим.
Дзеркала — менш жорстокими. Бо вони жартували:

— Ну, сьогодні ти не Джеймс Бонд. Але принаймні — не варена картопля!

Навіть будильники стали співати комічними голосами:
— Підйоооом! Світ ще не готовий, але треба!

Микита спершу дратувався. Потім сміявся. Потім полюбив. Бо сміх — він як вірус.
Заражає всіх — навіть чайники.

І врешті він сказав:

— Дякую вам, речі. Ви — як друзі. Просто з розетками.

І з того дня навіть лампа світити почала трохи тепліше.

В Україні такі чарівні жінки, що хочеш, не хочеш, а все одно хочеш!

Кіт-президент

Одного теплого ранку в київській квартирі на третьому поверсі звичайної панельки кіт на ім’я Барсик прокинувся від того, що хтось на кухні відкрив холодильник без його дозволу.

— Га?! — обурено підняв голову Барсик і швидко згадав: він — президент.

Це рішення до нього прийшло у сні, коли він сидів на троні з подушок, а навколо ходили люди й приносили йому рибу в золотих мисках. Прокинувшись, Барсик твердо вирішив: досить терпіти безлад і анархію!

— Мяу! — голосно оголосив він на ранковій нараді у вітальні (тобто просто встав посеред кімнати і дивився на родину, не моргаючи).

Мама, тато і двоє дітей — Саша і Марічка — спершу не звернули уваги. Але Барсик був наполегливий. Він заліз на стіл, сів рівно, як справжній лідер, і урочисто заявив:

— Мяяяяу! (Це означало: "Від сьогодні я президент цієї сім’ї. Приймаю обов’язки. Затверджую Конституцію!")

Відтоді порядок змінився:

1. Сніданок президента — перш за все. Якщо Барсик не отримав паштету до 8:00 — вся родина слухала його гнівне "громадянське обурення" у вигляді безперервного мявчання та падіння речей зі столів.
2. Указ про денний спокій. Барсик запровадив "тишу з 12:00 до 15:00", бо це його офіційна дрімота. Порушників очікувало покарання — лапа по обличчю або надгризений кабель зарядки.
3. Контроль над територією. Ліжко тепер належало президенту. Людям дозволялось лежати лише з дозволу або якщо він сам дозволить, ліниво потягуючись між подушками.
4. Податок у вигляді ковбаси. Кожен, хто заходить на кухню, мусив віддати президенту хоча б шматочок ковбаси. Інакше — подряпані ноги.

Перші кілька днів родина намагалась опиратись.

— Барсику, злізь з ноутбука! — казала мама.

Але Барсик дивився на неї як справжній політик: зневажливо і мовчки.

— Та це просто кіт! — обурювався тато.

Але коли він тричі прокинувся з мокрою шерстю в обличчі та відсутністю шкарпеток (Барсик виніс їх у ванну), він здався.

Діти були єдиними, хто радів. Вони навіть зробили йому маленький картонний кабінет з табличкою "Президент Барсик" і ловили мишок (іграшкових) під його наглядом.

Одного дня Барсик зібрав родину і, сидячи на подушці як на престолі, виголосив:

— Мяу. (Що означало: "Мир. Злагода. І більше курки.")

Сім’я звикла. Барсик керував справедливо, хоч і суворо. Він мав власну охорону (робот-пилосос), власний народ (хом’як на балконі) і навіть вів вечірні звернення до нації — сидячи на тумбочці і пильно дивлячись у порожнечу.

І знаєте, з того часу в домі справді стало спокійніше. Бо що може бути краще за президента, який муркоче під вухо, коли тобі сумно?

Останніми роками водні ресурси в Європі стрімко вичерпуються. Практично щороку рівень води у водоймах дедалі більше знижується
#Новини_України @News#News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини
https://brovaryregion.in.ua/?p=43897

Запізнився знову

Його звали Степан Бондарук, але в народі його знали як "Запізнілого Степана".

Він завжди приходив на історичні події на день пізніше.
Коли народ ішов на барикади — Степан ще варив борщ.
Коли всі скидали тирана — він шукав, де купити теплі шкарпетки.
Коли проголошували незалежність — він застряг у ліфті.
Коли будували нову Україну — він не встиг на автобус.

І кожного разу він з'являвся із серйозним обличчям, у вишиванці, з підписаним транспарантом — і питав:

> — А де всі?

Його зустрічали з усмішкою і легким сумом.
— Уже все, Степане. Уже свобода.
— Аааа… ну добре. А як вам там було?

Але він не зупинявся. Він готувався до наступної революції, щоб нарешті не запізнитися.
---

Теплі шкарпетки і свобода

Степан прокинувся вранці і відчув — у повітрі щось змінилося.
Було тихо. Занадто тихо.
Птахи не співали. Телевізор мовчав. Навіть сусід не сварився з телевізором, як зазвичай.

Він вийшов у двір.
Все навколо було прибрано, виметено, підфарбовано.
А на стовпі висів плакат:
"Дякуємо за участь у Революції! Україна — вільна!"

Степан застиг.
— Та ну… знову?!

Побіг до площі — порожньо.
Побіг до сільради — закрито, бо вихідний.
У крамниці продавчиня сказала:

> — Та вже ж учора все! І вила, і гімн, і сльозогінний… але ми вистояли! Де ви були?

Степан стояв із приготованим гаслом на палці:
"Досить терпіти!"

— Та я ж… шкарпетки сушив…

Він сів на лавку. Трохи подумав.
Потім дістав новий блокнот і написав:
"Підготуватись до наступної. Не сушити шкарпетки в день революції."

І зітхнув.

> — Ну нічого. Головне — не здаватися.
---

Війна прийшла — а Степан саме косив траву

2022 рік. 24 лютого.
Сніг ще не зійшов, але вже пахло весною.
Степан прокинувся рано — дивно, бо зазвичай спав довше.
Вийшов надвір, подивився на небо, глибоко вдихнув:

> — От і весна... Час косу поправити, бо ж бур’ян попре, — бурмотів собі.

Він не чув вибухів. У селі ще не було сирен. Телевізор не вмикав — "псує тиск". Телефон розрядився, бо зарядка вчора впала за шафу.
Тому поки вся країна…
ховала дітей, збирала рюкзаки, йшла в ТРО, клала «Байрактар» на рингтон,
— Степан косив траву на городі.
---

До нього прибіг сусід Іван — без шапки, з очима, як дві тарілки.

— Степане! Війна! Росія напала!
— Та йди, Іване, не жартуй. Я ще ковдру не просушив.

— Та яке «не жартуй»?! Київ — ракети! Харків — горить! Чернігів!
— Та тааак, щось мені снилось про танки, але я подумав, то телевізор увімкнутий був...
---

Коли Степан зрозумів, що справді війна, він негайно пішов збирати рюкзак.
Вишиванка — є.
Консерви — п’ять банок.
Ніж для сала — є.
Записник з нотатками з попередніх революцій — обов’язково.

Пішов у військкомат.
Але там черга, як до безкоштовної ковбаси у 80-х.

— Прийду завтра, — зітхнув Степан.

Минуло багато часу.
Він уже й не рахував днів — бо вони всі були однакові.

У той день усе виглядало звично.
Ранок. Каша. Поштарка Оксана.
А потім — сирени... і раптом тиша.

Незвична. Глуха.
Наче весь світ на мить затамував подих.

Він вийшов на двір — а там уже всі збіглися.
Хтось включив старе радіо.

> «…сьогодні вранці, після підписання остаткової угоди про виведення військ…
Україна перемогла.
Ми — вільні.»

Степан стояв із пательнею в руках.
У фартуху.
З плямами борщу на грудях.
І з ложкою, яка вмочалась якраз у момент оголошення новини.

> — Та ну… — пробурмотів він. — Знову?

МАВПОВЧКИ РОЗВАЖАЮТЬСЯ