За що я люблю свою рідну мову

1. За чарівну силу наголосів.
Коли на терЕнах цвіте тЕрен, і коли не кожне об'Єднання спричиняє об'єднАння, але у будь-якому вИпадку лише чорнОслив - і лише рАзом.

2. За підступність кличного відмінка.
Коли кличеш її так ніжно - Валеріє! А його так завзято - Валерію!
Головне - не переплутати. Хай вас філологічний бог оберігає від форм Анатоліє, Григоріє, Юріє....

3. За неперевершену простоту числівників.
Коли пишаєшся сімома тисячами шістьмастами шістдесятьма чотирма вивченими правилами. А тоді на біс - сьомастами тисячами шістьомастами шістдесятьома чотирма! Видихаєш полегшено, що не зав'язався у вузлики ні мозок, ні язик. І берешся ставити в орудний відмінок наступний числівник.

4. За невичерпність фразеології.
Коли можна підбивати клинці, смалити халявки, але при тому тримати язика за зубами, а як спитають, то наговорити сім міхів гречаної вовни чи порадити не пхати свій глек на мою капусту.
І поговорити - поговорили, але й зайвого слова впоперек не сказали.

5. За непозбувну бентегу родового відмінка.
Коли не вистачило одного буряка, але борщ не звариш без буряку.
Коли будинок із каменю, але за пазухою не тримають каменя.
Коли поїхав до Алжиру і не заїхав до Алжира.000ї9

6. За почуття гумору у прислівниках.
Коли зачесати коси назад і зачесати коси на зад - зовсім різні процеси.

7. За споконвічну гендерну плутанину.
Коли у класика "Сибір неісходима", а в орфографічному словнику - Сибір таки ж він...

8. За вміння у навчанні чужого не цуратися свого.
Коли "лайки" стають вподобаннями, "шери" - поширеннями, а невимовний краудфандинг - потужним спільнокоштом.

9. За самобутність українських тварин.
Коли коти нявкають, собаки гавкають, свині рохкають, півні кукурікають, горобці цвірінькають, а соловейки тьохкають і над гаями розлягаються....

10. За неймовірну стислість і глибину почуттів односкладних речень.
Світало. Бралося памороззю. Жилося. Вільно дихалося. В Україні.

#мійправопис

Вже почала читати книги Svetlana Talan "Назустріч сонцю" і Олена Чернінька "Лемберґ: Мамцю, ну не плач". Не могла не опублікувати перші сторінки книги Олена Чернінька про те що що відбулося і зараз відбувається в Бахмуті. Знаєте, хоча я не була на війні, але у мене таке враження, те що описані в цій про Бахмут, про те як наші воїни з останніх сил намагаються відбити атаки ворогів, як відбувається евакуація поранених та цивільних і так далі. то все це знала і відчуваю, навіть не бувші на війні. Війна страшна річ. Я думками з тими, хто зараз на передовій, думками з матерями які втратили дітей, які потрапили у полон...

І зараз, коли розпочався Страсний тиждень, я відчуваю потребу читати саме такі книги. Я думала, що ці книги буде важко читати, буду переживати, плакати, але ні, я відчуваю лише світлий спокій, ніби сиджу оповідачки і вони розповідають якими були в дитинстві Михайло і Тарас, і з характеру, вдачі принципів і сили духу стає зрозуміло, чому вони одразу пішли на війну захищати Україну та родину. По іншому і не могло бути. Сподобалося також і пояснення дідуся, який пояснив Тарасові, що таке справжнє кохання. І Тарас вже знайшов своє кохання. Це лише перші 35 сторінки цих книг, а я вже стільки всього написала, що мені сподобалося в цих книг.

Дякую Вам пані Оленочко і пані Світланочко, що написали про таких Світлих Воїнів, як Михайло і Тарас. Ми завжди будемо пам'ятати, що вони пішли на війну, щоби захистити свою країну, рідних і щоби наші діти та внуки мали краще майбутнє у вільній Україні.🇺🇦 Світла пам'ять усім нашим захисникам, що загинули на війні...☦️ 🕯🙏 А тим хто далі веде боротьбу з ворогом, нехай д в усьому допомагає та захищає Бог. А рідним, сил, витримки та терпіння дочекатися їх повернення додому.🩵💛