У центрі старого міста стояв міст — величний, кам'яний, із міцними арками, що з'єднував два береги могутньої річки. Він був старшим за будь-яку будівлю довкола, бачив імперії, що підіймалися й падали, чув тисячі людських історій, що дзвеніли у його камінні, мов відлуння кроків.
Але одного разу міст утомився.
Його арки тріскали від часу, плити хистко скрипіли під вагою карет і автомобілів. Він відчував, як вода точить його основу, як буревії зносять пил із його спини. Йому хотілося не просто стояти, а летіти, як ті птахи, що щовесни кружляли над ним, посміюючись із його вкоріненості.
Однієї зимової ночі, коли мороз зціпив ріку, зірки засяяли особливо яскраво. Саме тоді до мосту підійшов дивний чоловік у довгому плащі, схожому на крила.
— Ти втомився, — мовив він, провівши рукою по холодному каменю. — Хочеш полетіти?
Міст не міг говорити, але він відчув, що хтось нарешті почув його. Чоловік дістав з кишені жменьку золотого пилу й подув на арки.
Тієї ж миті міст затремтів. Його кам'яні опори розійшлися, мов крила, тротуари стали пір’ям, а вежі перетворилися на довге, могутнє тіло. Величезний чорний птах, із вигнутим дзьобом і очима, що світилися місячним сріблом, здійнявся у повітря.
Люди прокинулися від шуму, вибігли на вулиці й ахнули — на їхніх очах їхній міст, який був із ними віками, махав могутніми крильми й набирав висоту.
Він летів над містом, над рікою, над лісами й полями, аж поки не зник у далечині.
А навесні, коли повернулися лелеки й ластівки, над рікою раптом з'явився новий міст. Він був легким, витонченим, сплетеним із металу й світла, мов небесне перо. Люди гадали, що його звели якісь невідомі майстри, та ніхто не знав правди.
Бо той, старий міст, тепер ширяв у небі десь над далекими теплими країнами, розпростерши свої кам’яні крила, і вже ніколи не був просто мостом.
У центрі старого міста стояв міст — величний, кам'яний, із міцними арками, що з'єднував два береги могутньої річки. Він був старшим за будь-яку будівлю довкола, бачив імперії, що підіймалися й падали, чув тисячі людських історій, що дзвеніли у його камінні, мов відлуння кроків.
Але одного разу міст утомився.
Його арки тріскали від часу, плити хистко скрипіли під вагою карет і автомобілів. Він відчував, як вода точить його основу, як буревії зносять пил із його спини. Йому хотілося не просто стояти, а летіти, як ті птахи, що щовесни кружляли над ним, посміюючись із його вкоріненості.
Однієї зимової ночі, коли мороз зціпив ріку, зірки засяяли особливо яскраво. Саме тоді до мосту підійшов дивний чоловік у довгому плащі, схожому на крила.
— Ти втомився, — мовив він, провівши рукою по холодному каменю. — Хочеш полетіти?
Міст не міг говорити, але він відчув, що хтось нарешті почув його. Чоловік дістав з кишені жменьку золотого пилу й подув на арки.
Тієї ж миті міст затремтів. Його кам'яні опори розійшлися, мов крила, тротуари стали пір’ям, а вежі перетворилися на довге, могутнє тіло. Величезний чорний птах, із вигнутим дзьобом і очима, що світилися місячним сріблом, здійнявся у повітря.
Люди прокинулися від шуму, вибігли на вулиці й ахнули — на їхніх очах їхній міст, який був із ними віками, махав могутніми крильми й набирав висоту.
Він летів над містом, над рікою, над лісами й полями, аж поки не зник у далечині.
А навесні, коли повернулися лелеки й ластівки, над рікою раптом з'явився новий міст. Він був легким, витонченим, сплетеним із металу й світла, мов небесне перо. Люди гадали, що його звели якісь невідомі майстри, та ніхто не знав правди.
Бо той, старий міст, тепер ширяв у небі десь над далекими теплими країнами, розпростерши свої кам’яні крила, і вже ніколи не був просто мостом.
Українська
English
