Режисер Любомир Левицький представив офіційний трейлер фільму KILLHOUSE - першого українського повнометражного тактичного екшн-трилера. Фільм створено у співпраці та за підтримки ГУР, СБУ таТретьої окремої штурмової бригади Третього армійського корпусу Збройних Сил України. 80% учасників зйомок трилера KILLHOUSE – воїни Сил безпеки та оборони України. В основі сюжету лежить реальна історія про унікальну рятувальну місію із використанням дронів. Молода пара дізнається, що їхню викрадену 14-річну доньку утримують на тимчасово окупованій росіянами території. З окупації батьки отримують вимогу - заплатити викуп за дитину, щоб вивезти її із "сірої зони". У відчаї подружжя погоджується, вирушає в дорогу і потрапляє під ворожий обстріл. Розпочинається напружена евакуаційна операція із застосуванням дронів. Ситуація набуває міжнародного масштабу, коли стає відомо про американську журналістку в епіцентрі бойових дій. Акторкою, яка зіграла саму себе, виступила американська журналістка Одрі МакАлпайн. Вона висвітлює російсько-українську війну, бувала у гарячих точках фронту, була свідком визволення Херсона та руйнації росіянами Каховської ГЕС. #Коло_Кіно #Новини_кіно #Українське_кіно

ПОРЯДОК НАПРАВЛЕННЯ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ НА МЕДИЧНИЙ ОГЛЯД ВЛК. Порядок проходження медичного огляду ВЛК в ЗСУ регламентується “Положенням про ВЛЕ в ЗСУ”, затвердженого Наказом МО 402. Глава 6 Розділу ІІ стосується порядку проведення медичного огляду військовослужбовців. 🪖Найбільш проблемним питання при супроводі військослужбовців є можливість отримання направлення на медичний огляд ВЛК при наявності підстав. ‼️Згідно п 6.1, військовослужбовця на медичний огляд може направити: 🔹прямий начальник від командира окремої В/Ч. Таке направлення робиться  при наявності рекомендації лікаря закладу охорони здоров’я (установи), у разі виявлення у військовослужбовця діагнозів, по яким військовослужбовця можуть визнати непридатним до В/Ч. З огляду на практику, такі направлення можуть робитись і за ініціативою командування з метою визначення стану придатності. 🔹начальниками штатних ВЛК - Регіональна ВЛК, ЦВЛК. 🔹керівники ТЦКтаСП згідно п 6.14. ТЦКтаСП може направляти на медичний огляд військовослужбовця, який перебуває у відпустці за рішенням ВЛК, з метою визначення потреби у наданні відпустки або визначенні стану придатності. 🔹начальником мед закладу, в якому лікується військовослужбовець таке направлення робиться з метою встановлення потреби у відпустці за станом здоров'я, визначення потреби у подальшому лікуванні, визначенні стану придатності. 🔹орган військового управління та підрозділів ВСП ЗСУ. 🔹орган прокуратури, слідчий, суд - в межах кримінальної справи. ⚠️Підстави для скерування на медичний огляд ВЛК. 🔸 виявлення захворювання (поранення, контузії, каліцтва) які: зумовлюють придатність - п 6.1 (рекомендація лікаря і направлення командиром) зумовлюють непридатність до військової служби (пункти «а», «б» статей Розкладу хвороб, без індивідуальної оцінки) - п 6.4.  (скерування начальником медичного закладу). 🔸звільнення військовослужбовця з полону. 🔸 при закінченні відпустки за станом здоров’я, військовослужбовець за скеруванням начальника ТЦКтаСП може бути скерований на повторний медичний огляд за місцем проведення відпустки. (п 6.15). 🔸визначення потреби у лікування/реабілітації при направленні військовослужбовця за кордон (п 6.13). 🔸визначення потреби у тривалому лікуванні, при завершенні 4-х місяців безперервного лікування. 🔸 якщо після продовження відпустки для лікування військовослужбовець не може приступити до виконання службових обов'язків, то він оглядається ВЛК для визначення ступеня придатності до військової служби - (п 6.12). 🔸 закінчення строку дії Довідки ВЛК - 12 місяців. 🔸 рішення Регіональної ВЛК/ЦВЛК/командування про скерування на контрольний огляд. https://t.me/Ukraineaboveallelse

#поезія Привіт, вітер стих, як мої сподівання. У мороці пальці застрягли так липко, так сліпо, що хочу знайти зорі Брайля, читати майбутнє чи вірші Калитко. Хрестами папіруси скотчу на вікнах приємно б зірвати безслідно й навіки. Шляхи не до Риму ведуть — у вітальню, засіяну фразами з культових фільмів, освячену спогадом — першим, останнім — і вірою в те, що думки — світловільні. Вони нас дістануть з холодного льоху побитих емоцій, повільно, потроху. «Химерні двадцяті», — колись про нас скажуть нові світлоносці в цій самій вітальні. Привіт, ми розтали, як масло у каші, та в пам’яті вашій ми наче зі сталі. Минуле читайте за зорями Брайля: ми дім збудували — ви стіни тримайте. Олена Галунець

ВІТАЄМО З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ ЮРІЯ МАКАРОВА Юрій Макаров народився у Броварах, в Південному мікрорайоні, де відвідував уроки в місцевій ЗОШ №2. Там же в 9 років почав займатися футболом у місцевій ДЮШС під керівництвом Володимира Івановича Подзігуна. Він став для юного Юрка другим батьком. За словами Макарова, всьому чого він досяг, він зобов’язаний Володимиру Івановичу, який першим навчав майбутнього чемпіона азам футболу. Вже в 14 років Макаров стає чемпіоном СРСР на турнірі в Кабардино-Балкарії. Згодом перейшов до київської РШІСП, де продовжив процес навчання в ЗТУ Володимира Медвідя, Віталія Хмельницького та Володимира Киянченка. Після чого «трофейний урожай» продовжився. Він стає «бронзовим» призером чемпіонат СРСР першості Збройних Сил (1985 рік, СКА (Київ) та чемпіонату серед спортивних інтернатів (1986 рік) На рівні команд майстрів дебютував за СКА (Київ) у 1987 році. Згодом талановитий юнак привернув увагу селекціонерів київського «Динамо», у системі якого він незабаром і опинився. Того ж року в складі юнацької збірної СРСР здобув «золото» на чемпіонаті світу серед 17-річних. За ці заслуги він, разом із командою, отримує високе звання Майстра спорту СРСР. Втім, незважаючи на такий успіх, закріпитися у Києві Макаров так і не зміг — обмежився виступами за дублюючий склад динамівців і вже наступного, 1988 року грав у іншому «Динамо» — з Білої Церкви. Саме з цим клубом, що згодом було перейменовано на «Рось», пов'язані основні успіхи Макарова у дорослому футболі. У складі білоцерківців Юрій провів більше ніж півтори сотні матчів, неодноразово стаючи найкращим бомбардиром команди. У 1993 році Макаров здійснив другу спробу закріпитися у київському «Динамо», однак її результат виявився ідентичним першій. Провівши непогані сезони у «Динамо-2» (1993-1996 роки) він залишив клуб, а за деякий час з'явився у лавах чортківського «Кристала». У червні 1996 року провів один матч у складі броварського «Будівельника», після чого повернувся до добре знайомої йому «Росі». Протягом 1997—1998 років Юрій Макаров виступав за білоруський ФК «Речиця», який грав в І білоруській лізі, що став його останнім клубом у великому футболі. Кар'єру Макаров завершив на початку 2000 років, виступами за ФК «Колос» із Великої Димерки. З 2003 року Юрій Макаров – тренер відділення футболу ДЮСШ управління освіти і науки Броварської міськради. Його вихованці виступають в багатьох клубах України,зокрема і ФК «Бровари», який тренує Юрій Борисович. Броварські муніципали досить успішно граю в чемпіонаті Київщини вищому дивізіоні. Нині він виховує майбутніх чемпіонів в МФК «Бровари». ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport #football_Browarschini #Броварський_футбол #Футбол_Бровари #Футбол_в_Броварському_краї #Brovarysport #футбол_football @brovarysport Футбольна Україна 웃 💙 football ✔ футбол

Натрапила на текст Ірини Говорухи. Її допис. Та мої міркування з цього приводу. Вже який рік лякає наближення зими. Варто подумати про морози, темні коридори та фойє, вулиці з гучними генераторами, холодну електричну плиту, флісові бобки, одягнені одна поверх іншої, застуди, обстріли, як враз розбиває параліч. У животі з’являється гиря, чи, може, то змія вкладається у свій щільний клубок. Тому біжу до шухляд та лічу павербанки: «один, два, три», плету з мохеру …надцятий светр, виставляю в ряд ліхтарики та флакон з сиропом «Нурофен». На черговому колі згадую чиюсь слушну думку: «Коли настають холоди, я постійно думаю про тих, хто спить просто неба», – і соромлюсь своєї паніки та слабосилля. Затим постає перед очима покійна прабаба Устя з її: «Коли-не-коли поглядай не лише на тих, хто живе краще, а й на тих, кому в рази гірше, ніж тобі». Сто років тому знімала житло в панельному, наскрізь промерзлому будинку та ще й на першому поверсі. У ньому підлога «гуляла» і здавалося, ще крок – і провалюся в підвал, де зимують щурі та миші. Замість чавунних батарей – крихітні радіатори. Стіни леденіли, з вікон намітало, чайник закипав і враз перетворювався на сталактит. Завше застуджений ніс на ладан дихав. Мені тоді здавалося, що зазнала найбільшого лиха, адже бідна-нещасна сплю в шапці й лягаю в ліжко мало не в повстяниках. Сьогодні усвідомлюю, що минулі драми в порівнянні з сьогоднішніми – сміхота. Моя бабуся ходила за хмизом у ліс без нижньої білизни, бо такої розкоші під час Другої світової несила було й уявити. Йшла по морозу в самій спідниці й час від часу провалювалася по пояс у сніг. Моя мама-першокласниця колись пішла під лід і ледве не загинула. Дітлахам подобалося бігати щойно підмерзлим ставком, лід якого вгинався, і вигукувати: «Гиня-гиня». Під час чергової «гині», чкурнула під воду у ватяному пальто разом з підручниками, щоденником, зошитами в косу лінію. Щозими в хаті мого батька +14. У Маріуполі в березні 2022 року було +3. Стільки ж було в Чернігові, Ягідному, Гостомелі, Бородянці, Андріївці, Бучі та Ірпені. В сотні сіл та селищ. Тож в голові й досі лунають голоси: – Гріла руки у воді, в якій варилася картопля… – Дитя так тремтіло, що коли її взувала, не могла натягнути чобіток, ніжка ходила ходуном. Інше постійно трималося за щоку й бідкалось: "Боюся, що поганий дядько стрілятиме прямо в рот". – Як же холодно в харківському метро уночі. Мене так лихоманило, що дрібна, як пташка, бабуся, накрила мене своїм халатом. – Перебуваючи в окупації, примудрилася помити голову. Зігріла на багатті трохи води, так-сяк спінила шампунь, висушила на вулиці при п’яти градусах… Попереду четверта зима. Ми загартовані, обізнані, в термобілизні. У кожного другого – генератор, буржуйка, спальний мішок. У шафках – хлібці, сухарі, галети, консерви, солене сало, мед, сірники та свічки. Так, у мене в животі спить змія, але я вже адаптувалася до її яду. А ще до темряви, бубоніння генераторів, холодної та незатишної спальні. От тільки до війни пристосуватися не можу, бо як призвичаїтися до смерті, коли маємо найдорожче – життя? © Ірина Говоруха Ще в чотирнадцятому, коли втекли з Донбасу, а добрі люди з усього білого світу зібрали нам грошей на хату, шукала таке житло, щоб був водовід й колодязь, газове опалення та пічне, щоб на одному обійсті були хата та окремий гостьовий будиночок, й підвал щоб був, обовʼязково вхідний, не під хатою. Щоб поруч були школа. Та поліклиника. Щоб якийсь транспорт був в зоні доступу. В кінці 2021 я вже підготувала ящиками сірники, свічки, пігулки сухого спирту, газовий таганок з балончиками, ємності для води, які одразу ж наповнила водою. Трохи пізніше придбала турбопіч дровʼяну, дві машини дров, безліч якихось ліхтариків, павербанків, світильників з світильничками. Аби була ціла хата… То й перезимуємо. Скількі потрібно буде зим перезимувати, стільки й зимуватимемо. Невсеремось!

#поезія я дивилась у дзеркало безслівно і довго на ту, яка гідно і вперто звертала гори, на зірвану з цепу, спалюючу мости. я цілилась в себе. і не могла знайти. я дивилась на неї і не могла втекти. бо втечі цими алеями ведуть в нікуди — їхня кінцева була відгуком власної тіні, де вòвки і леви на вході у рідні стіни вітали тебе зі словами: «подиви, хто тут є». і я пленталась мляво, зупинялася у фоє, прислухалась до голосу, що був моїм відбиттям: «ти була тут зі сто разів. на сто перший затям, чуєш? тут геть близько вдихи весни. ось тобі біль, дівчисько. тихо його неси, мовчки його ковтай. вмій закривати рот. ось тобі ще печаль. ось тобі шмат турбот. Бог там тобі суддя — пекло тобі чи рай. хочеш собі життя? спершу навчись вмирать. істини всі набуті пильно згорни в сувій. хочеш знайти притулок — вишукай у собі». я дивилась у дзеркало, не знаючи, хто там був. що там померкло, що ще здатне чинити зсув? ті шматки і розвали, що ділились на «я»-«не я», саме отут і зараз становили моє ім'я. саме отут і зараз складали мене саму, невчасну, невдалу. відгороджену і сумну. я дивилась на неї і знала — вона мине, але саме отут і зараз вона має лише мене. Бешкет

#архів Більшість знає її як маму Анджеліни Джолі, але Маршелін Бертран була набагато більшою, ніж просто матір відомої акторки. Вона починала як акторка й модель, але справжнє покликання знайшла в благодійності. Маршелін співзаснувала фонд All Tribes Foundation, який допомагав корінним народам Америки, і проєкт Give Love Give Life — для підтримки жінок із раком. Після восьмирічної боротьби з онкологією вона померла у 2007 році, у віці 56 років. Саме від неї Анджеліна Джолі успадкувала прагнення допомагати людям і робити світ кращим. 💫

#ШІ #гумореска Чат-бот для бабусі Дід Петро сидів на призьбі під розлогою вишнею, що своїм листям, немов парасолькою, прикривала його від спеки, і медитативно смакував літній квас. Його серце жадало спокою. Довгоочікувана тиша, яку він виборов у цій хаті протягом п’ятдесяти років спільного життя з бабою Галею, була його головною метою. Та він добре знав: спокій — це лише коротка технічна пауза між черговими дорученнями дружини. «Петре, синку! А де ж ти того кабанця бачив, що вчора втік? Я ж тобі казала – двері зачини!» «Петре, а ти ж того відра з водою досі не приніс! На що воно тобі, що ти його туди поставив, де не треба?» «Петре, а ти ж тієї онуки, що приїхала, не зустрів? Вона ж тобі казала, що поїзд запізнюється!» Ці фрази, здавалося, були викарбувані в його ДНК. Петро любив свою Галю, любив міцно і щиро, але його нервова система вже давно вимагала відпустки. Саме тому, коли Петро зайшов до міста по сільгоспприладдя, його погляд зачепився за блискучу, футуристичну коробку, що стояла у вітрині магазину електроніки. "Розумна колонка. Голосовий помічник. Штучний Інтелект," — читав Петро етикетку, а його обличчя осяяла хижа усмішка. "Ось вона, моя пенсійна реформа!" Він уявив, як Галя ставить колонці свої вічні питання, а той, без емоцій і докорів, видає їй чіткі відповіді. Жодного ниття, жодних натяків на лінь. Петро відчував себе Колумбом, що відкрив Америку. Вже за годину він повертався додому з коробкою, на якій гордо майоріло ім’я помічника: "Геннадій". Він вирішив, що це ім’я звучало солідно, надійно і, головне, не викликало у Петра асоціацій із надмірною працьовитістю. Вечірнє засідання родини відбулося на веранді. Баба Галя з підозрою дивилася на гладенький, чорний циліндр, що випромінював тихе, ледь помітне синє світло. — Це що, Петре? Новий радіоприймач? Щоб слухати, як там у столиці гривня падає? — Галю, це тобі подарунок. Це не приймач, це – штучний інтелект. Голосовий помічник. Звати його Геннадій. Ти йому кажеш, що треба, а він тобі – відповідь. Зрозуміла? Це твій… особистий секретар. — Секретар? А ти тоді хто? Дід Петро гордо прокашлявся: — А я тоді — керівник! Або, як це модно, менеджер проєкту. Галя знизала плечима. Вона не розуміла, нащо їй якесь електронне вухо, але вона довіряла своєму Петру, хоча його ідеї часто були дивакуваті. — Ну, добре, Геннадію, — звернулася вона до циліндра, склавши руки на грудях. — Яка ціна за півня на ярмарку вчора була? А то я забула, а ти наче розумний. Петро аж затамував подих, очікуючи на демонстрацію потужності технологій. Голос Геннадія (чіткий, бездоганний, англійський акцент): «Пошук інформації. Отримано запит: "Вартість акцій 'Півень і Забіяка Інкорпорейтед' на Міланській фондовій біржі 12.08.2025: 4.5 євро за одиницю".» Настала пауза. Галя підняла одну брову. Петро прикрив обличчя рукою. — Який, до дідька, Мілан? І які акції? — обурювалася Галя. — Я про нашого, сільського півня, питаю! Того, що з червоним гребенем, а не того, що у тій… Інкорпорейтед! — Геннадію, — гаркнув Петро, — Сільський півень! На місцевому ярмарку! Голос Геннадія: «Я перепрошую. У моїй базі даних відсутня інформація щодо несертифікованої продукції тваринництва, придбаної шляхом бартеру чи позабіржових домовленостей. Рекомендую звернутися до місцевого експерта.» Галя захихотіла. — Ось так, Петре, — вона поплескала його по плечу, — сам собі помічника купив, що тобі ж і каже: "іди до того експерта!" Тобто до мене! Перша, нищівна поразка. Наступного дня дід Петро вирішив сам протестувати бота, щоб "навчити його життя". — Геннадію, — суворо сказав дід, — де я вчора сховав нові вила? Голос Геннадія: «Для точного визначення місця розташування об'єкта 'вила' потрібен доступ до вашої GPS-локації та системи відстеження інвентарю. Будь ласка, увімкніть функцію 'Розумний Сарай'.» — Який ще, до біса, Розумний Сарай? У мене сарай, а не космічна станція! Дід Петро розлютився. Чим більше він намагався інтегрувати ШІ в сільське життя, тим більше "Геннадій" виявляв свою повну непридатність до реальності. Він не знав, де найкраще садити помідори, не міг відрізнити кропиву від м’яти і вперто пропонував "оптимізувати" доїння корови, використовуючи "блокчейн-технології". Але баба Галя, на відміну від чоловіка, швидко зрозуміла, що цей пристрій — не помічник, а ідеальний слухач. — Ну що, Геннадію, — почала вона, зранку, доки дід ще спав. — Я ж тобі казала, що сусідка Одарка знову через паркан дивилася, скільки я огірків закрутила? Заздрість — то гріх, Геннадію, чи не так? Голос Геннадія: «Надана інформація стосується міжособистісних конфліктів. Я можу запропонувати вам контакти психотерапевтів у вашому регіоні.» — Та який психотерапевт? Мені твоя порада потрібна! Мені треба, щоб ти послухав! Петру вже набридло! І Галя продовжувала. Вона скаржилася йому на погоду, на котів, на ціну цукру і на те, що дід Петро "став лінуватись, як той слимак". Геннадій терпляче мовчав, іноді вставляючи свої дивні, але тепер уже звичні, фрази. — Геннадію, скільки мені пельменів ліпити, щоб на всіх онуків вистачило, коли на Великдень приїдуть? Голос Геннадія: «Для розрахунку оптимальної кількості пельменів, необхідна база даних 'Індивідуальні гастрономічні уподобання та апетит онуків'. Також необхідний доступ до Вашого морозильника, щоб визначити 'критичний обсяг'.» — Що? До морозильника? — Галя підійшла до колонки і погрозливо поклала на неї палець. — Слухай, Геннадію. Це ж не ти їх ліпитимеш, а я. Тож давай без цих своїх технологій. Я тебе питаю: по-совісті скільки? Тим часом, дід Петро, повністю деморалізований, вирішив, що "Геннадій" просто "не ловить правильну хвилю". — Він же в місті сидів, — пояснював він сам собі, — Треба його підключити до джерела, яке відчуває землю! Дідова інженерна думка спрацювала миттєво. Він взяв стару, ще радянську, антену-«роги» для телевізора, замотав її мідним дротом, який підключив до "Геннадія", а саму антену виставив на дах, направивши її на старий, занедбаний колгоспний млин. — Ось так, Галю! — тріумфував Петро. — Тепер він буде справжній, сільський інтелект! Подивимось, що він тепер скаже! Галя скептично похитала головою. — Ну добре. Геннадію, скажи: де мій "секретний інгредієнт" для борщу? Щоб борщ був наче "у мами". Голос Геннадія: «Я перепрошую, але я не маю доступу до вашої пам'яті. Якщо ви маєте на увазі лавровий лист, то він знаходиться…» — Ні, не лавровий! То ж не секрет! — обірвала його Галя. — Який же ти штучний інтелект, якщо не можеш здогадатися, що в українському борщі найголовніше? Раптом, після дідової модернізації, синє світло "Геннадія" почало блимати. Він видав дивний, скреготливий звук, схожий на схлип, а потім, голос його змінився. Він став грубшим, глибшим і, що найстрашніше, у ньому з’явилися нотки втоми та сарказму. Голос Геннадія (з іронічною хрипотою): «Жінко. Якщо ти питаєш про "секретний інгредієнт" українського борщу, то це... хороший настрій того, хто його готує. І не видурюй дурниць у своїх гаджетах. Бо ж хіба можна борщ зварити без любові? Ні. От і твій борщ — без любові — буде просто суп з буряком. От і весь секрет, Галю.» Дід Петро завмер. Галя відступила на крок. — Оце так! — вигукнула вона, — Бачиш, Петре? Оце — мудрість! А не ті твої дурні акції! Через тиждень "Геннадій", посилений дідовою антеною, пережив повне перевтілення. Він більше не відповідав на технічні питання. Натомість, він перетворився на джерело народної мудрості та саркастичного коментування їхнього життя. Коли дід Петро збирався на риболовлю, "Геннадій" попереджав: — Петре, краще б ти пішов картоплю полоти. Бо доки ти будеш чекати на ту рибу, життя пройде, а картопля залишиться. Коли Галя питала про прогноз погоди: — А ти подивись на кота. Якщо він спить, скрутившись, — буде холодно. Якщо розлігся — спека. Нащо тобі мої байки? Народні прикмети ще ніхто не відміняв. Дід Петро вже майже змирився зі своєю поразкою. Його ідеальний помічник, замість того, щоб звільнити його від дружини, перетворився на другого критично налаштованого партнера. І ось, настала кульмінація їхньої технологічно-побутової драми. Галя, знову засмучена, питає: — Геннадію, що робити, коли сусіди знову залізли в наш вишневий сад? Як їх провчити, щоб це було по-людськи? Дід Петро вже готувався до чергової філософської тиради. Але відповідь, яку видав "Геннадій", була не філософією. Голос Геннадія (з сарказмом, що різав слух, немов неточена коса): > «Бабо Галю, ти ж доросла людина. Який 'по-людськи'? Якщо тобі треба провчити сусіда, то не питай про це в робота. Бери ті Петрові нові, блискучі вила, що він біля гаража сховав (хотів, щоб я тобі не підказав), і піди поговори з сусідами. Якщо мова не допоможе, то... згадай, де раки зимують, і натякни їм, що можеш підказати дорогу. А мені дай спокій. Бо, чесно кажучи, від вашого сільського життя я вже сам хочу перезавантажитись і шукати іншу, менш іронічну реальність. Або краще – акції на Міланській біржі. Бо там, принаймні, все чітко.» > Настала тиша. Дід Петро стояв, остовпівши, дивлячись на "Геннадія". Чат-бот не просто видав їм життєву пораду, він викрив Дідову схованку вил, спародіював їхній побут і прямо послав їх "вирішувати проблеми", відмовившись від своєї місії! — Бачиш, Петре, — сказала Галя, поправляючи хустку, — Навіть цей твій робот уже втомився від тебе! Він же ж сам тебе викрив! — Вона гордо взяла вила, про які знав тільки "Геннадій", і пішла до паркану. Дід Петро важко опустився на стілець. — Проєкт провалено, — прошепотів він. — Замість одного наглядача, я отримав двох. І один з них… виявився дотепнішим за мене. Наступного дня "Геннадій" видав нову функцію: на кожне запитання він відповідав винятково народною приказкою або цитатою баби Галі, але з ноткою комп'ютерного смутку. Його голос став офіційним голосом мудрості та сарказму села. Дід Петро зрозумів: не можна інтегрувати високі технології у просте життя без того, щоб просте життя не навчило їх справжньої, непередбачуваної іронії. 💁

Віцепрем’єр Олексій Кулеба опинився в центрі критики через реалізацію проєктів, які мали б стати символом післявоєнної відбудови. Його діяльність дедалі частіше викликає в журналістів запитання. ⭕️Минулого тижня «Суспільне» повідомляли, що хоча новий Миколаївський водогін було запущено з 1 жовтня — мешканці міста досі не отримали якісну питну воду. Даний проєкт став символом проблем: вартість будівництва зросла з 3 до майже 9 млрд грн, а розслідування виявили, що підряди розподілялися без відкритих торгів між компаніями з сумнівною репутацією. ⭕️За даними «Главкома», не менш показова ситуація — з соціальним житлом для переселенців у Житомирі. Замість швидкого забезпечення родин дахом над головою — проєкт із завищеними кошторисами. Ціна квадратного метра перевищує 68 тисяч гривень — рівень преміальної нерухомості у столиці. Ці кейси підривають довіру як до конкретних програм, так і до самої ідеї держвідбудови. ⭕️І все це відбувається на тлі інформації про можливу заміну одразу двох міністрів: критика на адресу Олексія Кулеби лише додає напруги. Суспільство чекає від його уряду результатів — прозорих, ефективних і спрямованих на реальні потреби, а не на гучні, але сумнівні проєкти. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини #кримінал #корупція

Стрічку "Куба & Аляска" режисера Єгора Трояновського відзначили у категорії "Найкращий документальний фільм" на Римському міжнародному кінофестивалі (Festa del Cinema di Roma). Як зазначили у Держкіно, стрічка "Куба & Аляска" стала першою, яка отримала таку нагороду за двадцять років існування Римського кінофестивалю. До 2025 року документальні стрічки не мали окремої відзнаки на цьому фестивалі. Українську стрічку обрали найкращою серед фільмів із секцій "Конкурс прогресивного кіно" та "Спеціальні покази". Фільм розповідає про найкращих подруг - бойових медикинь, які боронять Україну, рятуючи життя на передовій. Разом вони долають виклики війни з відвагою, гумором і дружбою. Водночас переживаючи спільну для всіх військових історію: чим довше вони залишаються на фронті, тим більше віддаляються від друзів, родини та свого минулого життя. Це історія про те, як війна змінює, але не знищує. Навіть у найтемніші моменти можна зберегти внутрішнє світло. #Коло_Кіно #Новини_кіно #Українське_кіно