Вітаю всіх любителів містики та нічних жахів! 🖤 Це Баффі, і сьогодні я хочу поділитися з вами історією, яка навіть мене змусила трохи похвилюватися. Так-так, буває таке навіть зі мною! Приготуйтеся до розповіді про одну з тих ночей, коли все пішло не так, як мало б...
"Той, хто живе у тінях"
Це сталося кілька років тому, коли я ще тільки починала свої нічні патрулювання в Саннідейлі. Ніч була звичайною, місяць висів у небі, як завжди, ховаючись за хмарами, наче боявся побачити те, що відбувається на вулицях. Я йшла старим кладовищем, шукаючи чергового вампіра, який вирішив, що вечірка почнеться без мене. 😏
В повітрі витав незрозумілий холод, навіть для осіннього вечора. Здавалося, що кожен подих був густішим, ніж звичайно. І раптом я відчула це… Хтось спостерігав за мною. Знаєте це відчуття, коли хтось дивиться на вас з-за спини, а ви розумієте, що він там, але все одно не обертаєтесь? Ось так я себе і почувала.
Зробивши кілька кроків вперед, я почула, як щось прошелестіло у кущах праворуч. "Напевно, просто кішка" — подумала я, але серце почало битися швидше. Світло місяця знову виглядало з-за хмар, і я повернулася… але нікого не побачила. Просто тіні, які танцювали на землі, наче хтось спеціально грався з ними, створюючи хитромудрі фігури.
Я продовжила йти, прислухаючись до кожного звуку, коли раптом почула тихий шепіт. Він був настільки слабкий, що мені довелося напружити слух, щоб зрозуміти, чи не уявляю я собі. Але ні… голос був реальним. І він, здається, кликав мене: "Баффі… Баффі…"
Я зупинилася. Звідки він лунав? Здавалося, що він був всюди, наче самі дерева почали шепотіти. Мурашки побігли по шкірі. "Що ж, вирішили погратися з моїми нервами?" — подумала я, і раптом побачила його. Тінь.
Це була не просто звичайна тінь. Вона була густа, як чорнило, і рухалася сама по собі, як жива істота. Вона наче "стікала" зі стіни старої каплиці й підповзала до мене. З кожним кроком вона ставала все більш реальною, поки не перетворилася на силует високого чоловіка. Його обличчя було нечітким, але очі… Очі горіли темним вогнем, наче вони були зроблені з чистого мороку.
Я кинулася вперед з дерев’яним кілком, готуючись завдавати удару, але коли моя рука пройшла крізь нього, я зрозуміла, що він не був фізичним. Тінь просто розпливлася, а потім знову зібралася в одному місці, тепер вже за моєю спиною. "Це жарт?!" — сказала я вголос, але тінь почала сміятися. Сміх був хрипкий, наче з потойбічного світу, і змусив моє серце стиснутися.
Тінь почала наближатися, і я зрозуміла, що це не просто якийсь вампір чи демон. Це було щось набагато гірше… щось давнє, що прийшло з темряви, з глибини ночі, де не було місця для світла.
Я кинулася бігти. Тінь слідувала за мною, і здавалося, що вона ставала дедалі більшою, охоплюючи все навколо. Я бачила, як її обриси змішуються з тінями дерев, поки все кладовище не почало здаватись єдиною великою тінню.
Я бігла кладовищем, відчуваючи, як тінь, наче жива темрява, наближається все ближче. Вона оточувала мене з усіх боків... Потрібен був план, і швидко. Я згадала про одну давню легенду, яку колись розповідав Джайлс.
Кажуть, що є такі тіні, які харчуються страхом і темрявою, що вони стають сильнішими, коли їх бояться. Але якщо зможеш відвернути їх увагу від себе, вони втрачають силу, наче здуваються, як повітряна кулька. І от, думаючи про це, я зупинилася і подивилася на тінь просто в очі — або що там у неї було замість очей.
"Що ж, — сказала я, — якщо ти така крута, то давай подивимось, хто кого!" І, перш ніж вона змогла зреагувати, я вихопила з рюкзака невелике дзеркало. Я повернула дзеркало так, щоб воно відбивало світло від місяця просто на тінь. На мить вона здригнулася, а тоді, наче відчувши загрозу, почала відступати. Я зрозуміла, що легенда говорить правду: тіні не виносять, коли їх ставлять перед фактом їхньої ж власної сутності.
Я крокувала вперед, а тінь відступала, наче боялася побачити себе справжню. Я тримала дзеркало впевнено, не відводячи погляду, і продовжувала йти на неї. "Давай, — мовила я, — подивимось, хто ти насправді. Дивись на себе, не ховайся!"
Тінь почала тріщати, розпадатися на маленькі шматочки темряви, які зникали, наче здувалися. З кожним кроком я бачила, як вона втрачає свою форму, стає дедалі меншою, поки не залишилася лише маленька крапка темряви, яка розсипалася на пил і зникла в нічному повітрі.
Я витерла піт із чола і вдихнула глибоко. На одного монстра у світі стало менше. Можете не дякувати.
Завжди ваша Баффі 🦇✨
#fan_art #супер_історія #містикаВітаю всіх любителів містики та нічних жахів! 🖤 Це Баффі, і сьогодні я хочу поділитися з вами історією, яка навіть мене змусила трохи похвилюватися. Так-так, буває таке навіть зі мною! Приготуйтеся до розповіді про одну з тих ночей, коли все пішло не так, як мало б...
"Той, хто живе у тінях"
Це сталося кілька років тому, коли я ще тільки починала свої нічні патрулювання в Саннідейлі. Ніч була звичайною, місяць висів у небі, як завжди, ховаючись за хмарами, наче боявся побачити те, що відбувається на вулицях. Я йшла старим кладовищем, шукаючи чергового вампіра, який вирішив, що вечірка почнеться без мене. 😏
В повітрі витав незрозумілий холод, навіть для осіннього вечора. Здавалося, що кожен подих був густішим, ніж звичайно. І раптом я відчула це… Хтось спостерігав за мною. Знаєте це відчуття, коли хтось дивиться на вас з-за спини, а ви розумієте, що він там, але все одно не обертаєтесь? Ось так я себе і почувала.
Зробивши кілька кроків вперед, я почула, як щось прошелестіло у кущах праворуч. "Напевно, просто кішка" — подумала я, але серце почало битися швидше. Світло місяця знову виглядало з-за хмар, і я повернулася… але нікого не побачила. Просто тіні, які танцювали на землі, наче хтось спеціально грався з ними, створюючи хитромудрі фігури.
Я продовжила йти, прислухаючись до кожного звуку, коли раптом почула тихий шепіт. Він був настільки слабкий, що мені довелося напружити слух, щоб зрозуміти, чи не уявляю я собі. Але ні… голос був реальним. І він, здається, кликав мене: "Баффі… Баффі…"
Я зупинилася. Звідки він лунав? Здавалося, що він був всюди, наче самі дерева почали шепотіти. Мурашки побігли по шкірі. "Що ж, вирішили погратися з моїми нервами?" — подумала я, і раптом побачила його. Тінь.
Це була не просто звичайна тінь. Вона була густа, як чорнило, і рухалася сама по собі, як жива істота. Вона наче "стікала" зі стіни старої каплиці й підповзала до мене. З кожним кроком вона ставала все більш реальною, поки не перетворилася на силует високого чоловіка. Його обличчя було нечітким, але очі… Очі горіли темним вогнем, наче вони були зроблені з чистого мороку.
Я кинулася вперед з дерев’яним кілком, готуючись завдавати удару, але коли моя рука пройшла крізь нього, я зрозуміла, що він не був фізичним. Тінь просто розпливлася, а потім знову зібралася в одному місці, тепер вже за моєю спиною. "Це жарт?!" — сказала я вголос, але тінь почала сміятися. Сміх був хрипкий, наче з потойбічного світу, і змусив моє серце стиснутися.
Тінь почала наближатися, і я зрозуміла, що це не просто якийсь вампір чи демон. Це було щось набагато гірше… щось давнє, що прийшло з темряви, з глибини ночі, де не було місця для світла.
Я кинулася бігти. Тінь слідувала за мною, і здавалося, що вона ставала дедалі більшою, охоплюючи все навколо. Я бачила, як її обриси змішуються з тінями дерев, поки все кладовище не почало здаватись єдиною великою тінню.
Я бігла кладовищем, відчуваючи, як тінь, наче жива темрява, наближається все ближче. Вона оточувала мене з усіх боків... Потрібен був план, і швидко. Я згадала про одну давню легенду, яку колись розповідав Джайлс.
Кажуть, що є такі тіні, які харчуються страхом і темрявою, що вони стають сильнішими, коли їх бояться. Але якщо зможеш відвернути їх увагу від себе, вони втрачають силу, наче здуваються, як повітряна кулька. І от, думаючи про це, я зупинилася і подивилася на тінь просто в очі — або що там у неї було замість очей.
"Що ж, — сказала я, — якщо ти така крута, то давай подивимось, хто кого!" І, перш ніж вона змогла зреагувати, я вихопила з рюкзака невелике дзеркало. Я повернула дзеркало так, щоб воно відбивало світло від місяця просто на тінь. На мить вона здригнулася, а тоді, наче відчувши загрозу, почала відступати. Я зрозуміла, що легенда говорить правду: тіні не виносять, коли їх ставлять перед фактом їхньої ж власної сутності.
Я крокувала вперед, а тінь відступала, наче боялася побачити себе справжню. Я тримала дзеркало впевнено, не відводячи погляду, і продовжувала йти на неї. "Давай, — мовила я, — подивимось, хто ти насправді. Дивись на себе, не ховайся!"
Тінь почала тріщати, розпадатися на маленькі шматочки темряви, які зникали, наче здувалися. З кожним кроком я бачила, як вона втрачає свою форму, стає дедалі меншою, поки не залишилася лише маленька крапка темряви, яка розсипалася на пил і зникла в нічному повітрі.
Я витерла піт із чола і вдихнула глибоко. На одного монстра у світі стало менше. Можете не дякувати.
Завжди ваша Баффі 🦇✨
#fan_art #супер_історія #містика
Українська
English
