Біла риба

Ніч була така густа, що навіть зорі не пробивались крізь її темряву. Почав накрапати дощ. Я брів вздовж набережної, змучений, голодний, мокрий і без жодної монети в кишені — навіть стара мушля, яку я носив «на удачу», втекла кудись у море.
І от натрапляю я на вивіску — «П’яна чайка». Таверна стоїть, хитається від вітру, як корабель на якорі, а зсередини чути сміх, музика й запах смажених анчоусів.

Думаю: «Якщо вже потону, то хай у ромі, а не в дощі».

Відчиняю двері. У таверні гамір, дим, свічки тремтять, а над шинквасом стоїть бармен — кремезний чолов’яга з вусами, що могли б підмести палубу.
— Ну, моряк, — каже він, — звідки вітер тебе приніс?
— Із безгрошів’я, — відповідаю я чесно. — Рому б мені кухоль… але замість срібла можу заплатити історією.
Бармен підозріло прищурився, та в очах у нього блиснула цікавість.
— Гаразд, — каже. — Якщо історія буде гідна, я навіть дам закуску. Але спробуй мене не нудити, бо я тоді заберу кухоль назад.
— Домовились, — кажу я, сідаючи ближче до столу. — Тільки попереджаю: моя історія пахне сіллю, страхом і… трохи коханням.

Було це… е-е-е… давним-давно, коли я ще був молодим, дурним і без грошей — тобто, як і тепер, тільки з меншою бородою!
Тоді море ще не знало, що таке спокій, а я служив на судні «Грізна Мерлінка» — кораблі, який тримався на воді лише тому, що боявся потонути. Наш капітан — пан Дженкінс із оком, яке не моргало навіть у сні, — послав мене в глибоку бухту за дивиною: рибою Білою.

Та що я тоді знав про рибу...
Старі моряки казали, вона плавала поміж рифів, співала так, що в китів сльози котились, а хто зустріне її — тому або пощастить на все життя, або ж пропав навіки. А хто її впіймає — той знайде шлях до скарбів Посейдона.

Думав: «Ех, привезу капітанові, може, дасть премію або хоч не викине за борт».
Ну, ти ж знаєш мене, бармене, — якщо є шанс або розбагатіти, або померти ефектно, я завжди обираю перше, поки не починається друге.

Взяв човна, змайстрував щоглу, сів сам, гребу собі… день пливу, другий... і тут, з темної глибини, виринає воно.
— Боже ж ти мій… — кажу, — яке чудисько!
Переді мною спливає здоровенний здоров’як — старий контрабандист, на прізвисько Крокодил Джо. Його всі боялися, навіть чайки від нього сахалися. Очі — як дві пляшки рому, зуби — як кинджали, і пахне, ніби він купався у смерті.
А біля нього — Біла Риба, справжня легенда: висока, у білій сукні, сяє, як місячна доріжка. Волосся — як сонячне сяйво, очі — дві глибини без дна.
Він вирішив, що Білу Рибу слід… ну, ти зрозумів, бармене. І я, звісно, не міг цього допустити.

— Стривай, крокодиле! — закричав я, стрибаючи у човні і махаючи веслом, як відчайдушний диригент.
Човен гойдався, дощ крапав мені в очі, а Джо відстоював своє «право» на красуню. Я вхопив Джо за хвіст (ну, майже за хвіст — крокодили великі, ти знаєш) і потягнув у сторону, а Біла Риба, скориставшись хвилею, випливла на безпечну глибину.

— Ей, пірате, — каже вона, — ти ж мене шукав! Чого боїшся? Підійди ближче, подивись, у мене нема зброї!

А я аж посірів.
— Не наближайся, — бурмочів я. — Казали мені, що ти людські душі ковтаєш.

— Ха! — засміялась вона. — Я беззуба!

— Дай гляну здалеку! — кажу я, ховаючись за весло.

І справді — роззявила вона рота, а там… порожньо, як у кишені матроса після зарплати.
Я посмілішав, підійшов ближче, торкнувся її підборіддя, заглянув усередину — і кажу:
— Е, ти ж зовсім беззуба! Тоді не страшна!

Після цього ми пливли разом, розповідали один одному історії, співаючи пісні, сміючись і уникаючи дрібних морських катастроф. Ми знаходили затонулі скарби, уникали танучих айсбергів (ну, майже) і сміялися з усього, що траплялося — бо пригоди, кажуть, не люблять сумних людей.

Я замовк, а бармен стоїть, витирає келих і мовить:
— Ну, старий, історія в тебе така, що й ром здивувався.
І наливає мені ще кухоль.
— За рахунок закладу, — каже. — Бо така історія дорожча за будь-яку монету.
Я підняв кухоль, посміхнувся й відповів:
— Тоді слухай уважно, друже… бо це лише перша частина.

Потім вона показала мені підводне місто — коралове, блискуче, красиве… тільки мешканці всі мовчазні. Бо мертві. Я їй кажу:
— Гарне місце, але трохи нуднувате.
А вона:
— Та нічого, зате не сперечаються.

Далі ми разом шукали скарб старого Посейдона. Знайшли сундук — здоровенний, оброслий мушлями. Відкрили, а там… його борода! І записка: «Не торкайся, бо свербітиме!»

Ми ще тиждень не могли позбутись свербіння, навіть краби з нас сміялися!

Потім Біла Риба вирішила, що я повинен стати «морським принцом». Вона дала мені корону з водоростей і посадила на трон із черепашок. Через п’ять хвилин мене вкусила мурена — за сідницю. Я зрозумів, що престол — то не моє.

Але найсмішніше було потім. Вона каже:
— Якщо ти мене справді кохаєш, доведи це. Злови мені місяць.
Я, звісно, не з лякливих. Вилажу на щоглу, тягнуся… І падаю прямісінько в барило з оселедцями! Оселедці розлітається, я — теж, а місяць так і не зловив. Зате запах оселедця тримався три тижні, і навіть чайки мене поважали.

Та, як завжди, з морем не все просто. Одного ранку вона каже:
— Ти ж не залишиш мене?
А я, ще з хмелем у голові, жартома відповів:
— Хіба можна залишити море?

І з того дня я її більше не бачив.

Кажуть, коли я заснув, вона розчинилася у хвилях. Тільки білий туман лишився на воді й запах ромових губ.

— От така от історія, бармене, — кажу я, до дна спорожнюючи кухоль. — І що скажеш?

Бармен зітхає, витирає келих і каже:
— Скажу, що ти або великий брехун, або той, кого море справді покохало.
— А куди ж риба поділась? — питає бармен,
— Ну, бармене, — старий пірат допив свій ром і втер бороду, — налий ще кухоль! Бо історія закінчилась, а спрага ні!

І тут двері таверні з розмаху відчиняються — аж вітер гасить свічки, і настає тиша. У дверях стоїть вона.
Уся в білому. Волосся світиться, очі, як два морські маяки,
У бармена келих мало з рук не випав.
— Свята хвиля... — прошепотів він. — Біла Риба! Оце так збіг. Знову твоя легендарна морська подруга?

А я тільки кліпаю очима, бо вона йде просто до мене. Хода легка, як хвиля, але в погляді — така буря, що навіть шторми злякались би.

— Нарешті я тебе знайшла! — каже вона. — Я обійшла всі береги, усі порти, усі таверни!

— Почекай, — кажу я, — ти… ти ж не морська духова істота?

— Я тобі зараз дам «істота»! — каже вона, знімаючи з голови каптур. — Це я, Марина, твоя дружина!

Бармен, заливаючись сміхом, каже:
— Пані, це точно ваш?

— На жаль, — відповідає вона. — Але хоч розповідає весело.
А потім додає:
— І взагалі, вдома вечеря холоне.

І от ми виходимо з «П’яної чайки». Місяць світить, хвилі блищать, а я кажу:
— Марина, ну я ж думав, ти — легенда, а ти взяла й прийшла!

А вона сміється:
— Я й є твоя легенда. Тільки не морська, а сімейна. І якщо не поспішаєш додому — знову зроблю з тебе міф!

І ми йдемо вдвох вулицею, вона тримає мене під руку, а я думаю:
«От і все, моя Рибо. Виявляється, справжнє море — то не хвилі, а жінка, яка не дає тобі пропасти.»
---

Коли ми зникли в тумані, бармен витер стійку, посміхнувся й сказав сам до себе:
— От же ж хитрий моряк… Навіть дружину зумів видати за легенду.

Настрій 🦋

🐶🖤Юлія та Тотоша — тандем з Міжрегіонального центру швидкого реагування ДСНС. Їхній зв’язок — це довіра, щоденна праця й обійми, що кажуть більше за слова.

🐶Тотоша не потребує команди, щоб знати, коли його присутність необхідна. Він просто відчуває. І завжди поруч! 🫶 #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни

Гламурний часник колись бачили?✨

#АТБ

🕯Пошана і честь Героєві України, композитору Ігорю  Покладу
9 липня 2025 року відійшов у вічність видатний український композитор Ігор Поклад.
Музика Ігоря Дмитровича — щира і сильна — камертон для кожного українського серця. “Ой летіли дикі гуси”, “Чарівна скрипка”, “Кохана”, “Два крила” та багато-багато інших витворів – важлива частина нашої культури та ідентичності. Це ті незримі нитки, якими зшиті покоління українців.
Крім виняткового музичного таланту, Ігор Поклад був людиною великого характеру. На початку повномасштабного вторгнення росії у 2022 році, він у свої 80 років разом із дружиною та хворою тещею  опинився під окупацією у Ворзелі.
Три тижні вони провели у холодному підвалі. Витримали, дочекались порятунку з окупації. То була складна місія, в координації якої брали участь фахівці ГУР, і я був дуже щасливий дізнатись, що Ігоря Дмитровича з родиною змогли успішно евакуювати до Києва.
Мої щирі співчуття рідним, близьким, усім, хто знав і любив Ігоря Поклада.
Він відійшов у вічність, але залишив нам свою пісню.
Вшановуємо ім’я Героя України Ігоря Поклада та цінуємо його безсмертну спадщину.
Вічна пам’ять.🕯️

«Кабан-ухилянт» втік з України і побіг в бік Румунії, безперешкодно подолавши кордон

Кадри публікує ДПСУ.
#Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world