#поезія
Моє серце тепер зі сталі...
Як же, Боже, вони дістали!
Скільки ще їм від Тебе треба,
Ріжуть землю і пруться в небо.

Моя кров тепер, наче фарба,
Моє слово тепер зухвале,
Бо усе, що собі загарбав, -
Все одно йому буде мало.

Все одно йому треба більше,
Наші будні тепер геть інші.
Більше душ і людського горя,
Що мовчать вже і не говорять,

Що давно у ведмежих лапах
Помирають вдесяте, всоте.
Я ж у мавіках і пікапах
Тямлю більше тепер, ніж в нотах.

Тямлю більше і йду до краю,
Бо усіх, що війна вбиває,
Не рахує і не хоронить,
Як дитя у моєму лоні.

Моє серце вмирає, наче...
Моє серце навіки з вами,
Як маля, що уже не плаче,
Бо у вічних обіймах мами.

Як дитя, що в полях лаванди,
Як дитя, що в човні гойдає...
Ти не знатимеш більше правди,
Аніж правда ця дозволяє.

Ти не знатимеш більше щастя,
Аніж те, аби просто жити
І, прийнявши святе причастя,
Хочеш вовком на місяць вити.

Хочеш всіх цих дітей зібрати
І сховати хоча б вцілілих.
Діти схожі тепер на дати,
Діти схожі тепер на цілі.

І як жити тепер нам далі,
і чи буде ще мить щаслива?
Моє серце тепер зі сталі,
А душа моя, Боже, сива...

Ілона Верхівська-Ельтек
Ілюстрація Марія Полякова