#оповідання #ШІ
Глава 25. Голос, що проривається

Київ.
Марія стояла перед заскленими дверима редакції. Вона не була тут з 2021-го, коли ще писала колонки про міське середовище. Тепер — інший світ. Інші теми. Інші межі.

Вона вдихнула. Вийняла з сумки блокнот, відкрила на сторінці, де було записано:
> «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно.»

Вона зайшла. Усередині — знайомий запах кави, паперу, старих моніторів. Ольга сиділа за своїм столом, у светрі з рукавами, закатаними до ліктів. Вона підвела очі, побачила Марію — і застигла.

— «Маріє? Ти… Ти повернулась?»

— «Не зовсім. Я прийшла. Бо маю щось, що мусить прозвучати.»

Ольга мовчки кивнула. Вони сіли в переговорній, за скляною перегородкою. Марія поклала блокнот на стіл.

— «Це — не новина. Це — свідчення. Ім’я. Людина. Він — у полоні. Його бачив Ігор, якого обміняли 8 січня. Він сказав: “Максим тримав нас. Не ламався.”»

Ольга гортала сторінки. Її пальці тремтіли. Вона зупинилась на цитаті.

— «Це сильно. Але без офіційного підтвердження — ми не можемо подати це як факт.»

— «Я не прошу сенсацію. Я прошу — голос. Один абзац. Одне ім’я. Щоб він знав, що ми не мовчимо.»

Ольга довго дивилась на Марію. Потім сказала:

— «Я напишу колонку. Від себе. Як жінка, яка чула. Як журналістка, яка не може мовчати.»

Марія кивнула. Її очі були сухі, але глибокі. Вона встала, подякувала, і вийшла — вже не просто з надією, а з дією.

*

Табір.
Максим сидів біля стіни. Артем спав, як завжди — з напіввідкритим ротом, з пальцями, стиснутими в кулак. У дверях з’явився новий — молодий, з розбитою бровою, з очима, які ще не звикли до темряви.

— «Ти новий?» — тихо запитав Максим.

— «Роман. З Херсона. Привезли вчора.»

Максим кивнув. Підійшов ближче. Простягнув шматок паперу — вирваний з упаковки медикаментів. На ньому — кілька слів, написаних олівцем, який він зберігав як талісман.

— «Це — лист. До Марії. Якщо тебе обміняють — передай. Якщо не зможеш — спали. Але не загуби.»

Роман взяв папір. Дивився довго. Потім сказав:

— «Я не знаю, чи мене обміняють. Але якщо так — я передам. Обіцяю.»

Максим усміхнувся. Ледь. Як тінь усмішки.

— «Це не для мене. Це для неї. Якщо вона знає — я витримаю.»

*

Київ.
Ввечері Марія сиділа вдома. Аліна малювала нову картину — тато на фоні сонця, мама поруч, обіймає. На екрані — колонка Ольги:

> «Ми не знаємо, де він. Але ми знаємо, що він був. І що він є. І що його чекають. Це не новина. Це — пам’ять. Це — голос, який мусить звучати.»

Марія роздрукувала текст. Склала в конверт. Написала:
> «Максиму. Якщо хтось зможе — передайте.»

Вона не знала, чи лист дійде. Але знала: він мусить бути написаний.

*

Табір.
Максим лежав. Роман спав поруч, тримаючи папір у руці. Охоронець проходив повз, не звертаючи уваги. Максим дивився в стелю. І думав:

> «Я — не тінь. Я — ім’я. І хтось його вимовив.»

Далі буде...