• https://youtu.be/09gk89BPgWY?si=nNtFrF54k8Ne0iDl
    https://youtu.be/09gk89BPgWY?si=nNtFrF54k8Ne0iDl
    121views 1 Shares
  • Ми — те покоління, яке вже не повернеться.
    Ми росли з пилом на черевиках, подертими колінами і серцем, що поспішало —
    не до екранів, а на вулицю,
    щоб швидше доїсти перекус і мчати грати з друзями.

    Тоді головним був м’яч і ті, хто біг поруч.
    Ми йшли зі школи пішки — сміялись, жартували або просто мовчки мріяли.
    Думками вже були в наступній пригоді:
    десь між піском, калюжею та секретом, що ховався за рогом.

    Палка перетворювалася на меч,
    калюжа — на море.
    Наші скарби — це кульки, наклейки, паперові кораблики.
    А єдиною межею було небо.

    У нас не було хмарних сховищ.
    Лише спогади — в голові та на плівці.
    Фото друкувалися, торкалися руками, зберігались у коробках.
    Там же лежали листи від руки, листівки від бабусі й тата,
    та малюнки, які мама берегла, наче скарби.

    Ми називали “мамою” ту, хто обіймала, коли боліло.
    І “татом” — того, хто біг поруч, коли вчив нас їздити на велосипеді.
    І нам цього було досить.

    А ввечері, вже під ковдрою,
    шепотілися з братом чи сестрою з сусіднього ліжка,
    сміялися через дурниці —
    і боялися, щоб дорослі не почули й не вимкнули той наш маленький, теплий світ.

    Це покоління відходить потихеньку —
    мов фотографія, що з роками втрачає кольори,
    але яку ніхто не хоче викидати.

    Ми йдемо мовчки,
    несучи із собою невидиму валізу:
    з дитячим сміхом на вулиці,
    запахом свіжого хліба,
    безтурботними біганинами
    і тією свободою, де ще не було жодної “сповіщення”.

    Ми були дітьми — тоді, коли це ще справді було можливо.
    І, мабуть, саме в цьому — наше найбільше щастя.
    Ми — те покоління, яке вже не повернеться. Ми росли з пилом на черевиках, подертими колінами і серцем, що поспішало — не до екранів, а на вулицю, щоб швидше доїсти перекус і мчати грати з друзями. Тоді головним був м’яч і ті, хто біг поруч. Ми йшли зі школи пішки — сміялись, жартували або просто мовчки мріяли. Думками вже були в наступній пригоді: десь між піском, калюжею та секретом, що ховався за рогом. Палка перетворювалася на меч, калюжа — на море. Наші скарби — це кульки, наклейки, паперові кораблики. А єдиною межею було небо. У нас не було хмарних сховищ. Лише спогади — в голові та на плівці. Фото друкувалися, торкалися руками, зберігались у коробках. Там же лежали листи від руки, листівки від бабусі й тата, та малюнки, які мама берегла, наче скарби. Ми називали “мамою” ту, хто обіймала, коли боліло. І “татом” — того, хто біг поруч, коли вчив нас їздити на велосипеді. І нам цього було досить. А ввечері, вже під ковдрою, шепотілися з братом чи сестрою з сусіднього ліжка, сміялися через дурниці — і боялися, щоб дорослі не почули й не вимкнули той наш маленький, теплий світ. Це покоління відходить потихеньку — мов фотографія, що з роками втрачає кольори, але яку ніхто не хоче викидати. Ми йдемо мовчки, несучи із собою невидиму валізу: з дитячим сміхом на вулиці, запахом свіжого хліба, безтурботними біганинами і тією свободою, де ще не було жодної “сповіщення”. Ми були дітьми — тоді, коли це ще справді було можливо. І, мабуть, саме в цьому — наше найбільше щастя.
    459views
  • ❤️‍🩹Україні вдалося повернути з російської окупації ще одну групу дітей. Діти пережили знущання і тиск з боку окупантів.

    Серед врятованих — 13-річна дівчинка, якій забороняли говорити українською в школі; хлопчик, якого вивезли в Росію, і мама змогла забрати його попри численні перешкоди; підліток, який замкнувся в собі через тиск і пропаганду; дитина, яка боялася навіть згадувати назву своєї країни.

    Сьогодні всі вони у безпеці, поруч з рідними.
    #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини
    ❤️‍🩹Україні вдалося повернути з російської окупації ще одну групу дітей. Діти пережили знущання і тиск з боку окупантів. Серед врятованих — 13-річна дівчинка, якій забороняли говорити українською в школі; хлопчик, якого вивезли в Росію, і мама змогла забрати його попри численні перешкоди; підліток, який замкнувся в собі через тиск і пропаганду; дитина, яка боялася навіть згадувати назву своєї країни. Сьогодні всі вони у безпеці, поруч з рідними. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини
    170views
  • Шепіт у стінах.

    Андрій переїхав у стару квартиру в центрі міста. Дешево, зручно — здавалося, вдача усміхнулася. Але вже першої ночі він прокинувся від дивного звуку — хтось шепотів його ім’я. Здавалося, звук йде просто зі стіни за узголів’ям ліжка.

    “Може, сусіди,” — подумав він. Але коли він приклав вухо — шепіт став голоснішим. І вже не лише його ім’я, а фрази на кшталт: “Він чує нас”, “Ми поруч”, “Він наступний”.

    Наступної ночі шепіт перетворився на стогін. Стіну ніби хтось шкреб зсередини. Андрій не витримав і викликав майстра, щоб перевірити, що всередині. Коли зняли гіпсокартон, знайшли порожнину… а в ній — стару, засохлу руку, що тягнулася до зовнішнього боку стіни.

    Поліція нічого не знайшла. Але відтоді шепоти не припинилися. Вони стали гучнішими. І тепер Андрій теж шепоче ночами. Сусіди кажуть, що його очі вже тиждень не кліпають. І щось ніби шкребе підлогу його квартири щопівночі…

    ПРОДОВЖЕННЯ: “Ті, що за гіпсокартоном”
    Після знахідки засохлої руки, Андрій почав втрачати відчуття часу. Він просинався на підлозі, у ванній, навіть в коридорі — не пам’ятаючи, як туди потрапив. Стіни більше не просто шепотіли — вони дихали. Андрій бачив, як обої ворушилися, ніби з того боку хтось рухався, тиснув, чекав.

    Він вирішив виїхати. Зібрав речі. Але щойно доторкнувся до дверної ручки — вона виявилася гарячою, обпекла руку. З-за дверей почувся голос, дуже тихий, але чіткий:

    “Ти наш. Тепер ти з нами.”

    Андрій закричав, кинувся до вікна, намагався його вибити — та за шибкою з’явилися відбитки долонь, ніби хтось стояв зовні і тримав скло з силою.

    На стіні знову з’явився отвір, де колись знайшли руку. З нього тепер виднілися силуети облич — темні, без очей, які дивилися просто на нього. І тоді він зрозумів: це не просто привиди. Це ті, хто живе в стінах. Вони чекають, поки хтось відкриє їм шлях.

    В останній записці, яку знайшли сусіди, було написано:
    “Не ремонтуйте стіни. Не забирайте старий гіпсокартон. Вони там. І якщо ви дасте їм хоч тріщину — вони прийдуть за вами.”

    ЧАСТИНА ТРЕТЯ: “Новий орендар”
    Минав місяць після зникнення Андрія. Його квартиру офіційно визнали порожньою — хоча сусіди клялися, що вночі звідти досі чути кроки й тихий сміх. Агент з нерухомості сказав, що хтось повинен там жити, аби “не пустувало”. І незабаром туди заїхала молода пара — Ірина та Тарас.

    Перший тиждень усе було добре. Хіба що зникав інтернет, лампочки перегоряли, а кіт, якого вони завели, відмовлявся заходити в спальню. Та потім Ірина знайшла в кухонній шафі зошит — з пожовклими сторінками, дрібним почерком. Це був щоденник Андрія. Він писав про стіни, що дихають, про голоси, про те, що “Вони пробуджуються, коли хтось починає ремонт…”.

    Тарас посміявся: “Хтось добре накурився.” Наступного дня він почав здирати старі обої.

    Вночі Ірина прокинулася від звуку подряпин. У коридорі було темно, але вона побачила, як зі щілин між плитками повзе щось чорне, ніби дим… Воно шепотіло. Голос був жіночий — лагідний, але порожній:

    “Він звільнив нас. Тепер твоя черга.”

    Коли Ірина побігла до Тараса, він стояв перед дзеркалом у ванній, дивився не на себе, а трохи вбік — ніби бачив когось позаду. Його очі були чорні. Він усміхався.

    Ірина не вибігла з квартири. Її не знайшли. Лише дзеркало тепер не відбивало того, хто проходив повз. Лише темряву… і ледь чутний шепіт з глибини скла.

    ФІНАЛ: “Вони вже тут”
    Квартира стояла пусткою. В оголошеннях її називали “проблемною”, а деякі рієлтори уникали навіть згадки про неї. Але одного разу до будинку приїхав чоловік — сивий, з валізою старих інструментів і металевим хрестом на шиї. Його звали Олекса, і він був дослідником забутих, проклятих місць.
    Він провів у квартирі лише одну ніч.
    Запис з диктофона, який пізніше знайшли поліція та священик, був останнім доказом:

    > “23:47. У стінах чую дитячий плач. Вони не привиди. Це… залишки чогось давнішого. Забутий ритуал, не завершений. Їх прив’язали сюди, замурували між шарами цегли. Шепочуть не до нас — між собою. Вони бояться. Але не нас. Вони бояться, що вийдуть усі.”

    > “00:15. Дзеркало тріснуло. Голоси з нього змінилися. Вони тепер просять не підійти, а… залишитися. Один сказав: ‘Ти останній’.”

    > “00:59. Якщо це хтось знайде — не входьте. Не чіпайте стін. Вони вже не в них. Вони вже в нас. А ми — в них.”

    Більше Олексу ніхто не бачив.
    Квартиру опечатали. Та це нічого не змінило.
    Бо шепіт перекинувся на сусідні помешкання. Потім — на цілі поверхи. І тепер, коли вночі засинаєш у своїй квартирі, де стіни здаються тонкими, а звуки — не своїми, придивися. Прислухайся.

    Бо якщо ти це читаєш — вони вже знають, де ти.
    Шепіт у стінах. Андрій переїхав у стару квартиру в центрі міста. Дешево, зручно — здавалося, вдача усміхнулася. Але вже першої ночі він прокинувся від дивного звуку — хтось шепотів його ім’я. Здавалося, звук йде просто зі стіни за узголів’ям ліжка. “Може, сусіди,” — подумав він. Але коли він приклав вухо — шепіт став голоснішим. І вже не лише його ім’я, а фрази на кшталт: “Він чує нас”, “Ми поруч”, “Він наступний”. Наступної ночі шепіт перетворився на стогін. Стіну ніби хтось шкреб зсередини. Андрій не витримав і викликав майстра, щоб перевірити, що всередині. Коли зняли гіпсокартон, знайшли порожнину… а в ній — стару, засохлу руку, що тягнулася до зовнішнього боку стіни. Поліція нічого не знайшла. Але відтоді шепоти не припинилися. Вони стали гучнішими. І тепер Андрій теж шепоче ночами. Сусіди кажуть, що його очі вже тиждень не кліпають. І щось ніби шкребе підлогу його квартири щопівночі… ПРОДОВЖЕННЯ: “Ті, що за гіпсокартоном” Після знахідки засохлої руки, Андрій почав втрачати відчуття часу. Він просинався на підлозі, у ванній, навіть в коридорі — не пам’ятаючи, як туди потрапив. Стіни більше не просто шепотіли — вони дихали. Андрій бачив, як обої ворушилися, ніби з того боку хтось рухався, тиснув, чекав. Він вирішив виїхати. Зібрав речі. Але щойно доторкнувся до дверної ручки — вона виявилася гарячою, обпекла руку. З-за дверей почувся голос, дуже тихий, але чіткий: “Ти наш. Тепер ти з нами.” Андрій закричав, кинувся до вікна, намагався його вибити — та за шибкою з’явилися відбитки долонь, ніби хтось стояв зовні і тримав скло з силою. На стіні знову з’явився отвір, де колись знайшли руку. З нього тепер виднілися силуети облич — темні, без очей, які дивилися просто на нього. І тоді він зрозумів: це не просто привиди. Це ті, хто живе в стінах. Вони чекають, поки хтось відкриє їм шлях. В останній записці, яку знайшли сусіди, було написано: “Не ремонтуйте стіни. Не забирайте старий гіпсокартон. Вони там. І якщо ви дасте їм хоч тріщину — вони прийдуть за вами.” ЧАСТИНА ТРЕТЯ: “Новий орендар” Минав місяць після зникнення Андрія. Його квартиру офіційно визнали порожньою — хоча сусіди клялися, що вночі звідти досі чути кроки й тихий сміх. Агент з нерухомості сказав, що хтось повинен там жити, аби “не пустувало”. І незабаром туди заїхала молода пара — Ірина та Тарас. Перший тиждень усе було добре. Хіба що зникав інтернет, лампочки перегоряли, а кіт, якого вони завели, відмовлявся заходити в спальню. Та потім Ірина знайшла в кухонній шафі зошит — з пожовклими сторінками, дрібним почерком. Це був щоденник Андрія. Він писав про стіни, що дихають, про голоси, про те, що “Вони пробуджуються, коли хтось починає ремонт…”. Тарас посміявся: “Хтось добре накурився.” Наступного дня він почав здирати старі обої. Вночі Ірина прокинулася від звуку подряпин. У коридорі було темно, але вона побачила, як зі щілин між плитками повзе щось чорне, ніби дим… Воно шепотіло. Голос був жіночий — лагідний, але порожній: “Він звільнив нас. Тепер твоя черга.” Коли Ірина побігла до Тараса, він стояв перед дзеркалом у ванній, дивився не на себе, а трохи вбік — ніби бачив когось позаду. Його очі були чорні. Він усміхався. Ірина не вибігла з квартири. Її не знайшли. Лише дзеркало тепер не відбивало того, хто проходив повз. Лише темряву… і ледь чутний шепіт з глибини скла. ФІНАЛ: “Вони вже тут” Квартира стояла пусткою. В оголошеннях її називали “проблемною”, а деякі рієлтори уникали навіть згадки про неї. Але одного разу до будинку приїхав чоловік — сивий, з валізою старих інструментів і металевим хрестом на шиї. Його звали Олекса, і він був дослідником забутих, проклятих місць. Він провів у квартирі лише одну ніч. Запис з диктофона, який пізніше знайшли поліція та священик, був останнім доказом: > “23:47. У стінах чую дитячий плач. Вони не привиди. Це… залишки чогось давнішого. Забутий ритуал, не завершений. Їх прив’язали сюди, замурували між шарами цегли. Шепочуть не до нас — між собою. Вони бояться. Але не нас. Вони бояться, що вийдуть усі.” > “00:15. Дзеркало тріснуло. Голоси з нього змінилися. Вони тепер просять не підійти, а… залишитися. Один сказав: ‘Ти останній’.” > “00:59. Якщо це хтось знайде — не входьте. Не чіпайте стін. Вони вже не в них. Вони вже в нас. А ми — в них.” Більше Олексу ніхто не бачив. Квартиру опечатали. Та це нічого не змінило. Бо шепіт перекинувся на сусідні помешкання. Потім — на цілі поверхи. І тепер, коли вночі засинаєш у своїй квартирі, де стіни здаються тонкими, а звуки — не своїми, придивися. Прислухайся. Бо якщо ти це читаєш — вони вже знають, де ти.
    Like
    Love
    2
    1comments 1Kviews
  • Файналі... Українці знову винайшли фейсбук...




    Але тепер для себе
    Файналі... Українці знову винайшли фейсбук... Але тепер для себе
    294views
  • Like
    2
    422views
  • https://youtu.be/f-gZoR8RZDk?si=9Ct24pME6fk03JpM
    https://youtu.be/f-gZoR8RZDk?si=9Ct24pME6fk03JpM
    204views 1 Shares
  • #тварини
    🤔 Начебто краб, але як би й павук?
    Ні, друзі, це безхвостий скорпіон. Він не дуже привабливий, але для людини не несе небезпеки.
    #тварини 🤔 Начебто краб, але як би й павук? Ні, друзі, це безхвостий скорпіон. Він не дуже привабливий, але для людини не несе небезпеки.
    Like
    1
    169views 9Plays
  • 84views
  • 117views 0Plays