• Кілька епізодів з війни:

    КУРИ
    Я стояв на позиції вже так довго, що почав розрізняти звуки міських боїв як музику: ось важкий бас міномета, ось різкий свист — як скрипка, що зірвалась, а ось глухий «бух» — фінальний акорд.
    Мій сектор — уламок колишнього життя. Хати без дверей, вікна без скла, а навпроти — город. Справжній, з перекопаною землею, де ще недавно, напевно, росла цибуля і людські нерви були цілими. Я стою, дивлюся в приціл, намагаюсь бути серйозним солдатом і не думати про каву, душ і те, що нормальні люди в цей вранішній час ще сплять, а не рахують секунди між «вильотом» і «прильотом».
    І тут — приліт міни. Не дуже близько, але достатньо, щоб земля здригнулась, а я внутрішньо знову подякував броніку, касці і випадку. Пил осів, повітря трохи присіло, ніби втомилось від усього цього. Я напружився, чекаючи продовження — а воно завжди любить приходити без запрошення.
    Але замість цього бачу на город вибігли кури.
    Серйозно. Кури. Живі, справжні, з поглядом «та що ви тут взагалі робите». Вони підбігли до свіжої воронки і почали гребти землю, як ні в чому не бувало. Енергійно, завзято, з повною впевненістю, що якщо щойно впала міна — то це, мабуть, для того, щоб черв’якам було легше дихати.
    Я дивився на це з якимось дивним відчуттям реальності. Міські бої, «нуль», обстріли, а кури — на роботі. Можливо, контужені. А можливо — просто мудріші за всіх нас. Бо якщо вже прилетіло, то треба користуватись моментом: земля свіжа, черв’яки — дезорієнтовані, життя — триває.
    Я стояв з автоматом і ловив себе на думці, що ці кури зараз виглядають спокійнішими за мене. У них не було планів на ротацію, вони не знали, що таке «вихід» і «зайти на нуль». У них була проста задача: знайти черв’яка і не загинути сьогодні. Дуже, між іншим, актуальна стратегія.
    Через хвилину все знову стихло. Кури розійшлись, наче нічого й не було. А я залишився стояти на позиції з дивним теплим відчуттям: якщо навіть кури тут не здаються, то мені й поготів нема куди відступати — хіба що в укриття, за командою.
    На «нулі» гумор простий і чорний, як земля в тій воронці. Але іноді він сміється по доброму. І тоді стає трохи легше стояти.

    КІТ
    Побратим після зміни на посту зайшов у хату, зняв каску, важко сів на ящик і одразу махнув рукою:
    — Ой, хлопці… таке було, таке було…
    Ми насторожилися, бо видно було — його ще не відпустило.
    — Стою я на позиції. Темно — хоч ножем ріж. Ні хріна не видно, зате знаю точно: вони поруч. У дворах. Через паркани. Стою, дивлюся в темряву, слухаю кожен звук, а всередині все натягнуте, як струна.
    І тут до моєї ноги щось торкається. Тихо так. А потім починає тертися. У мене душа — раз! — і в п’ятки. Всередині холод, серце гупає так, що, думаю, його чути на піврайону. Я стою, не дихаю, автомат стиснув — готовий до всього.
    Ми вже починали посміхатись, але мовчали.
    — А воно, зараза, другий раз треться… і муркоче. Реально муркоче! — Я стою і думаю: або мені вже все вчувається, або це найдивніший кінець у моєму житті.
    Він змахнув рукою.
    — Потім воно пирхнуло й пішло собі в темряву. І тільки тоді доходить — кіт. Звичайний фронтовий кіт. Худий, нахабний і без страху.
    Тут хата вже не витримала — ми зареготали всі разом.
    — Ну от скажіть, — сміявся вже й він, — противник у дворах, напруга, ніч… а найбільше мене налякав кіт, який ще й муркоче, гад.
    Сміх довго не стихав. Бо кожен із нас знав: у тій темряві, з тим муркотінням біля ніг, душа пішла б у п’ятки у будь-кого.

    ВИНО
    Нуль — це таке місце, де час і здоровий глузд ходять без каски. Тут усе інакше: тиша гучніша за вибухи, а дрібниці важать більше, ніж новини з великої землі.
    Ми тоді стояли на позиції у дворі іншої хати. Хата, як хата — бачили вона вже всяке, але мовчала. Я сидів під однією пристройкою, Олег — трохи далі, під іншою. Олег у нас людина надійна: якщо каже “прикрию”, то прикриє так, що й доля не пролізе.
    І от якось помічаю — у землі темніє прямокутник. Вхід у підвал. Такий собі, непримітний, ніби спеціально для тих, хто шукає не пригод, а укриття. Я кажу Олегу: — Слухай, а давай глянемо. Може, там можна позицію кращу зробити. — Лізь, — каже, — я на стрьомі.
    Домовились по-дорослому: він дивиться світ, я — підземелля. Поліз я вниз. Підвал виявився порожній, як обіцянки “швидкої ротації”. Пил, темрява, запах старого життя. І стоїть посеред усього цього — великий бутиль. Такий, знаєте, серйозний. Не бутиль, а персонаж.
    Я його обережно — раз, другий — і подаю наверх. — Що там? — питає Олег. — Та нічого… бутиль якийсь.
    Олег відкриває, нюхає. І тут я бачу його очі. Якщо ви колись бачили кота, який випадково знайшов велику миску сметани й усвідомив, що це — не сон, то ви мене зрозумієте. Очі світяться, усмішка — до вух. — Та це ж вино, — каже, — те, що треба!
    Ми понесли той бутиль, як трофей. Обережно, майже урочисто. Сіли, спробували. Молоде вино, ще не вистояне, кисленьке, але чесне. Без пафосу. Таке, що не обманює: каже прямо — я ще сире, але старательне.
    Воно трохи зігріло. Не так щоб геройство вмикати, ні. Просто стало тепліше всередині. І в тілі, і в душі. Навіть війна навколо ніби трохи відпустила хватку. Нуль на хвилину став не нулем, а просто двором зі старою хатою, підвалом і вином, яке чекало нас, мабуть, довше, ніж ця війна.
    Ми посміхнулися. Без тостів, без гучних слів. Просто тому, що навіть тут життя інколи підморгує. І каже: тримайся. Хоча б отак — через бутиль молодого вина.
    А допити ми його так і не встигли. Наступного дня прилетіло — коротко й без зайвих коментарів. Осколок знайшов бутиль швидше, ніж ми знову знайшли настрій. Скло розлетілося, вино пішло в землю, змішалося з пилом і війною.
    Зате згадка залишилась. Як маленький доказ того, що навіть на нулі іноді трапляється щось людське, тепле й трохи кисле — але справжнє. І цього, виявляється, інколи цілком достатньо, щоб триматися далі.
    Кілька епізодів з війни: КУРИ Я стояв на позиції вже так довго, що почав розрізняти звуки міських боїв як музику: ось важкий бас міномета, ось різкий свист — як скрипка, що зірвалась, а ось глухий «бух» — фінальний акорд. Мій сектор — уламок колишнього життя. Хати без дверей, вікна без скла, а навпроти — город. Справжній, з перекопаною землею, де ще недавно, напевно, росла цибуля і людські нерви були цілими. Я стою, дивлюся в приціл, намагаюсь бути серйозним солдатом і не думати про каву, душ і те, що нормальні люди в цей вранішній час ще сплять, а не рахують секунди між «вильотом» і «прильотом». І тут — приліт міни. Не дуже близько, але достатньо, щоб земля здригнулась, а я внутрішньо знову подякував броніку, касці і випадку. Пил осів, повітря трохи присіло, ніби втомилось від усього цього. Я напружився, чекаючи продовження — а воно завжди любить приходити без запрошення. Але замість цього бачу на город вибігли кури. Серйозно. Кури. Живі, справжні, з поглядом «та що ви тут взагалі робите». Вони підбігли до свіжої воронки і почали гребти землю, як ні в чому не бувало. Енергійно, завзято, з повною впевненістю, що якщо щойно впала міна — то це, мабуть, для того, щоб черв’якам було легше дихати. Я дивився на це з якимось дивним відчуттям реальності. Міські бої, «нуль», обстріли, а кури — на роботі. Можливо, контужені. А можливо — просто мудріші за всіх нас. Бо якщо вже прилетіло, то треба користуватись моментом: земля свіжа, черв’яки — дезорієнтовані, життя — триває. Я стояв з автоматом і ловив себе на думці, що ці кури зараз виглядають спокійнішими за мене. У них не було планів на ротацію, вони не знали, що таке «вихід» і «зайти на нуль». У них була проста задача: знайти черв’яка і не загинути сьогодні. Дуже, між іншим, актуальна стратегія. Через хвилину все знову стихло. Кури розійшлись, наче нічого й не було. А я залишився стояти на позиції з дивним теплим відчуттям: якщо навіть кури тут не здаються, то мені й поготів нема куди відступати — хіба що в укриття, за командою. На «нулі» гумор простий і чорний, як земля в тій воронці. Але іноді він сміється по доброму. І тоді стає трохи легше стояти. КІТ Побратим після зміни на посту зайшов у хату, зняв каску, важко сів на ящик і одразу махнув рукою: — Ой, хлопці… таке було, таке було… Ми насторожилися, бо видно було — його ще не відпустило. — Стою я на позиції. Темно — хоч ножем ріж. Ні хріна не видно, зате знаю точно: вони поруч. У дворах. Через паркани. Стою, дивлюся в темряву, слухаю кожен звук, а всередині все натягнуте, як струна. І тут до моєї ноги щось торкається. Тихо так. А потім починає тертися. У мене душа — раз! — і в п’ятки. Всередині холод, серце гупає так, що, думаю, його чути на піврайону. Я стою, не дихаю, автомат стиснув — готовий до всього. Ми вже починали посміхатись, але мовчали. — А воно, зараза, другий раз треться… і муркоче. Реально муркоче! — Я стою і думаю: або мені вже все вчувається, або це найдивніший кінець у моєму житті. Він змахнув рукою. — Потім воно пирхнуло й пішло собі в темряву. І тільки тоді доходить — кіт. Звичайний фронтовий кіт. Худий, нахабний і без страху. Тут хата вже не витримала — ми зареготали всі разом. — Ну от скажіть, — сміявся вже й він, — противник у дворах, напруга, ніч… а найбільше мене налякав кіт, який ще й муркоче, гад. Сміх довго не стихав. Бо кожен із нас знав: у тій темряві, з тим муркотінням біля ніг, душа пішла б у п’ятки у будь-кого. ВИНО Нуль — це таке місце, де час і здоровий глузд ходять без каски. Тут усе інакше: тиша гучніша за вибухи, а дрібниці важать більше, ніж новини з великої землі. Ми тоді стояли на позиції у дворі іншої хати. Хата, як хата — бачили вона вже всяке, але мовчала. Я сидів під однією пристройкою, Олег — трохи далі, під іншою. Олег у нас людина надійна: якщо каже “прикрию”, то прикриє так, що й доля не пролізе. І от якось помічаю — у землі темніє прямокутник. Вхід у підвал. Такий собі, непримітний, ніби спеціально для тих, хто шукає не пригод, а укриття. Я кажу Олегу: — Слухай, а давай глянемо. Може, там можна позицію кращу зробити. — Лізь, — каже, — я на стрьомі. Домовились по-дорослому: він дивиться світ, я — підземелля. Поліз я вниз. Підвал виявився порожній, як обіцянки “швидкої ротації”. Пил, темрява, запах старого життя. І стоїть посеред усього цього — великий бутиль. Такий, знаєте, серйозний. Не бутиль, а персонаж. Я його обережно — раз, другий — і подаю наверх. — Що там? — питає Олег. — Та нічого… бутиль якийсь. Олег відкриває, нюхає. І тут я бачу його очі. Якщо ви колись бачили кота, який випадково знайшов велику миску сметани й усвідомив, що це — не сон, то ви мене зрозумієте. Очі світяться, усмішка — до вух. — Та це ж вино, — каже, — те, що треба! Ми понесли той бутиль, як трофей. Обережно, майже урочисто. Сіли, спробували. Молоде вино, ще не вистояне, кисленьке, але чесне. Без пафосу. Таке, що не обманює: каже прямо — я ще сире, але старательне. Воно трохи зігріло. Не так щоб геройство вмикати, ні. Просто стало тепліше всередині. І в тілі, і в душі. Навіть війна навколо ніби трохи відпустила хватку. Нуль на хвилину став не нулем, а просто двором зі старою хатою, підвалом і вином, яке чекало нас, мабуть, довше, ніж ця війна. Ми посміхнулися. Без тостів, без гучних слів. Просто тому, що навіть тут життя інколи підморгує. І каже: тримайся. Хоча б отак — через бутиль молодого вина. А допити ми його так і не встигли. Наступного дня прилетіло — коротко й без зайвих коментарів. Осколок знайшов бутиль швидше, ніж ми знову знайшли настрій. Скло розлетілося, вино пішло в землю, змішалося з пилом і війною. Зате згадка залишилась. Як маленький доказ того, що навіть на нулі іноді трапляється щось людське, тепле й трохи кисле — але справжнє. І цього, виявляється, інколи цілком достатньо, щоб триматися далі.
    1Kviews
  • А ШІ РОЗУМНИЙ, НІЖ МИ ЦЕ МОГЛИ СОБІ УЯВИТИ...

    P.S.: Ось що я побачила на цій листівці, що зробив ШІ:

    В цьому є якийсь символізм. На задньому плані сходить сонце, що призиває Весну-Україну, а з переду оця лялька-росія і її спалить сонце. Самовар і блини на фоні старої зими, що вмирає, а з переду вареники і крашанки, що символізують народження молодої Весни-України.🩵💛
    А ШІ РОЗУМНИЙ, НІЖ МИ ЦЕ МОГЛИ СОБІ УЯВИТИ... P.S.: Ось що я побачила на цій листівці, що зробив ШІ: В цьому є якийсь символізм. На задньому плані сходить сонце, що призиває Весну-Україну, а з переду оця лялька-росія і її спалить сонце. Самовар і блини на фоні старої зими, що вмирає, а з переду вареники і крашанки, що символізують народження молодої Весни-України.🩵💛
    764views
  • Втрати ворога станом на сьогодні, 19 лютого 2026 року – Генеральний штаб ЗСУ https://channeltech.space/war/minusrus-from-24-02-2022/
    Втрати ворога станом на сьогодні, 19 лютого 2026 року – Генеральний штаб ЗСУ https://channeltech.space/war/minusrus-from-24-02-2022/
    CHANNELTECH.SPACE
    Втрати ворога станом на сьогодні – Генеральний штаб ЗСУ – Channel Tech
    Оперативна інформація публікується Channel Tech згідно з даними Генерального штабу ЗСУ, за підтримки Сил Спеціальних Операцій.
    1
    250views 1 Shares
  • НАШОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ

    Спочатку наш предок, щоб утамувати голод, викопував коріння диких рослин. Поступово почав саджати й доглядати найбільш корисні й поживні культури. Праукраїна - це батьківщина землеробів-рільників. Праця на хлібній ниві зумовила осідлий спосіб життя оріїв-орачів, усвідомлення ними того, що вони краяни - мешканці певної, визначеної в просторі та часі, території, краю-країни. Сталося це в V-III тисячолітті до н. е., у добу так званої трипільської культури (назва походить від с. Трипілля на Київщині) - колиски українства. Трипільські орії густо заселяли дніпровські береги, мешкали у великих поселеннях і мали досить насичену й барвисту культуру - одну з первісних, а можливо, і найстародавнішу на Землі. Потім були довгі темні віки кочового розладу, занепаду. Але зв'язок не перервався. Нащадки оріїв-расенів, і ті, що залишилися на берегах Дніпра-Славути, і ті, що з різних причин їх покинули, а потім знову повернулися до свого краю-країни, змішувалися з кочівними скотарськими племенами й продовжували будувати храм землеробської життєстверджувальної української культури.

    З відривного календаря "Криниченька" за 19 лютого.
    ----------
    НАШОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ Спочатку наш предок, щоб утамувати голод, викопував коріння диких рослин. Поступово почав саджати й доглядати найбільш корисні й поживні культури. Праукраїна - це батьківщина землеробів-рільників. Праця на хлібній ниві зумовила осідлий спосіб життя оріїв-орачів, усвідомлення ними того, що вони краяни - мешканці певної, визначеної в просторі та часі, території, краю-країни. Сталося це в V-III тисячолітті до н. е., у добу так званої трипільської культури (назва походить від с. Трипілля на Київщині) - колиски українства. Трипільські орії густо заселяли дніпровські береги, мешкали у великих поселеннях і мали досить насичену й барвисту культуру - одну з первісних, а можливо, і найстародавнішу на Землі. Потім були довгі темні віки кочового розладу, занепаду. Але зв'язок не перервався. Нащадки оріїв-расенів, і ті, що залишилися на берегах Дніпра-Славути, і ті, що з різних причин їх покинули, а потім знову повернулися до свого краю-країни, змішувалися з кочівними скотарськими племенами й продовжували будувати храм землеробської життєстверджувальної української культури. З відривного календаря "Криниченька" за 19 лютого. ----------
    519views
  • ❗2100✅✅✅

    ✔️ Доставка 1-2 дні ✅

    ✔️Замовляйте НП по передоплаті та сплачуйте після примірки✅


    ✔️Не забудьте підписатися на мене, щоб не пропустити новинки сезону ✅


    іп 2398
    кросівки-сіточка
    Кольори - чорний , беж✔️
    Доставка 1-2 дні 🚚

    Розміри в наявності :
    36 - (23.5 см.)
    37 - (24.2 см.)
    38 - (25 см.)
    39 - (25.5 см.)
    40 - (26 см.)
    41 - (27 см.)

    🥰 ПІДПИСУЙТЕСЬ ✅✅✅
    ❗2100✅✅✅ ✔️ Доставка 1-2 дні ✅ ✔️Замовляйте НП по передоплаті та сплачуйте після примірки✅ ✔️Не забудьте підписатися на мене, щоб не пропустити новинки сезону ✅ іп 2398 кросівки-сіточка Кольори - чорний , беж✔️ Доставка 1-2 дні 🚚 Розміри в наявності : 36 - (23.5 см.) 37 - (24.2 см.) 38 - (25 см.) 39 - (25.5 см.) 40 - (26 см.) 41 - (27 см.) 🥰 ПІДПИСУЙТЕСЬ ✅✅✅
    436views
  • 1
    118views
  • А ШІ РОЗУМНИЙ, НІЖ МИ ЦЕ МОГЛИ СОБІ УЯВИТИ...

    P.S.: Ось що я побачила на цій листівці, що зробив ШІ:

    В цьому є якийсь символізм. На задньому плані сходить сонце, що призиває Весну-Україну, а з переду оця лялька-росія і її спалить сонце. Самовар і блини на фоні старої зими, що вмирає, а з переду вареники і крашанки, що символізують народження молодої Весни-України.🩵💛
    А ШІ РОЗУМНИЙ, НІЖ МИ ЦЕ МОГЛИ СОБІ УЯВИТИ... P.S.: Ось що я побачила на цій листівці, що зробив ШІ: В цьому є якийсь символізм. На задньому плані сходить сонце, що призиває Весну-Україну, а з переду оця лялька-росія і її спалить сонце. Самовар і блини на фоні старої зими, що вмирає, а з переду вареники і крашанки, що символізують народження молодої Весни-України.🩵💛
    797views
  • НАШОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ

    Спочатку наш предок, щоб утамувати голод, викопував коріння диких рослин. Поступово почав саджати й доглядати найбільш корисні й поживні культури. Праукраїна - це батьківщина землеробів-рільників. Праця на хлібній ниві зумовила осідлий спосіб життя оріїв-орачів, усвідомлення ними того, що вони краяни - мешканці певної, визначеної в просторі та часі, території, краю-країни. Сталося це в V-III тисячолітті до н. е., у добу так званої трипільської культури (назва походить від с. Трипілля на Київщині) - колиски українства. Трипільські орії густо заселяли дніпровські береги, мешкали у великих поселеннях і мали досить насичену й барвисту культуру - одну з первісних, а можливо, і найстародавнішу на Землі. Потім були довгі темні віки кочового розладу, занепаду. Але зв'язок не перервався. Нащадки оріїв-расенів, і ті, що залишилися на берегах Дніпра-Славути, і ті, що з різних причин їх покинули, а потім знову повернулися до свого краю-країни, змішувалися з кочівними скотарськими племенами й продовжували будувати храм землеробської життєстверджувальної української культури.

    З відривного календаря "Криниченька" за 19 лютого.
    ----------
    НАШОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ Спочатку наш предок, щоб утамувати голод, викопував коріння диких рослин. Поступово почав саджати й доглядати найбільш корисні й поживні культури. Праукраїна - це батьківщина землеробів-рільників. Праця на хлібній ниві зумовила осідлий спосіб життя оріїв-орачів, усвідомлення ними того, що вони краяни - мешканці певної, визначеної в просторі та часі, території, краю-країни. Сталося це в V-III тисячолітті до н. е., у добу так званої трипільської культури (назва походить від с. Трипілля на Київщині) - колиски українства. Трипільські орії густо заселяли дніпровські береги, мешкали у великих поселеннях і мали досить насичену й барвисту культуру - одну з первісних, а можливо, і найстародавнішу на Землі. Потім були довгі темні віки кочового розладу, занепаду. Але зв'язок не перервався. Нащадки оріїв-расенів, і ті, що залишилися на берегах Дніпра-Славути, і ті, що з різних причин їх покинули, а потім знову повернулися до свого краю-країни, змішувалися з кочівними скотарськими племенами й продовжували будувати храм землеробської життєстверджувальної української культури. З відривного календаря "Криниченька" за 19 лютого. ----------
    512views
  • 1
    121views
  • Samsung анонсувала нову систему Galaxy AI для смартфонів серії S26. Камера отримає функції генеративного відновлення об’єктів, миттєвого перетворення дня на ніч та об’єднання кількох фото в одне. Головна особливість — усі інструменти зйомки та редагування тепер зібрані в одному застосунку, що спрощує роботу з контентом. https://channeltech.space/smartphones/samsung-galaxy-s26-ai-camera-fe...
    Samsung анонсувала нову систему Galaxy AI для смартфонів серії S26. Камера отримає функції генеративного відновлення об’єктів, миттєвого перетворення дня на ніч та об’єднання кількох фото в одне. Головна особливість — усі інструменти зйомки та редагування тепер зібрані в одному застосунку, що спрощує роботу з контентом. https://channeltech.space/smartphones/samsung-galaxy-s26-ai-camera-features-unpacked-2026/
    CHANNELTECH.SPACE
    Samsung Galaxy S26 навчиться відновлювати об'єкти та змінювати час доби на фото – Channel Tech
    Дізнайтеся про нові ШІ-функції камери Samsung Galaxy S26. Генеративне відновлення, зміна дня на ніч та інтеграція Galaxy AI в один застосунок.
    1
    378views 1 Shares