Українська
English
Кілька епізодів з війни:
КУРИ
Я стояв на позиції вже так довго, що почав розрізняти звуки міських боїв як музику: ось важкий бас міномета, ось різкий свист — як скрипка, що зірвалась, а ось глухий «бух» — фінальний акорд.
Мій сектор — уламок колишнього життя. Хати без дверей, вікна без скла, а навпроти — город. Справжній, з перекопаною землею, де ще недавно, напевно, росла цибуля і людські нерви були цілими. Я стою, дивлюся в приціл, намагаюсь бути серйозним солдатом і не думати про каву, душ і те, що нормальні люди в цей вранішній час ще сплять, а не рахують секунди між «вильотом» і «прильотом».
І тут — приліт міни. Не дуже близько, але достатньо, щоб земля здригнулась, а я внутрішньо знову подякував броніку, касці і випадку. Пил осів, повітря трохи присіло, ніби втомилось від усього цього. Я напружився, чекаючи продовження — а воно завжди любить приходити без запрошення.
Але замість цього бачу на город вибігли кури.
Серйозно. Кури. Живі, справжні, з поглядом «та що ви тут взагалі робите». Вони підбігли до свіжої воронки і почали гребти землю, як ні в чому не бувало. Енергійно, завзято, з повною впевненістю, що якщо щойно впала міна — то це, мабуть, для того, щоб черв’якам було легше дихати.
Я дивився на це з якимось дивним відчуттям реальності. Міські бої, «нуль», обстріли, а кури — на роботі. Можливо, контужені. А можливо — просто мудріші за всіх нас. Бо якщо вже прилетіло, то треба користуватись моментом: земля свіжа, черв’яки — дезорієнтовані, життя — триває.
Я стояв з автоматом і ловив себе на думці, що ці кури зараз виглядають спокійнішими за мене. У них не було планів на ротацію, вони не знали, що таке «вихід» і «зайти на нуль». У них була проста задача: знайти черв’яка і не загинути сьогодні. Дуже, між іншим, актуальна стратегія.
Через хвилину все знову стихло. Кури розійшлись, наче нічого й не було. А я залишився стояти на позиції з дивним теплим відчуттям: якщо навіть кури тут не здаються, то мені й поготів нема куди відступати — хіба що в укриття, за командою.
На «нулі» гумор простий і чорний, як земля в тій воронці. Але іноді він сміється по доброму. І тоді стає трохи легше стояти.
КІТ
Побратим після зміни на посту зайшов у хату, зняв каску, важко сів на ящик і одразу махнув рукою:
— Ой, хлопці… таке було, таке було…
Ми насторожилися, бо видно було — його ще не відпустило.
— Стою я на позиції. Темно — хоч ножем ріж. Ні хріна не видно, зате знаю точно: вони поруч. У дворах. Через паркани. Стою, дивлюся в темряву, слухаю кожен звук, а всередині все натягнуте, як струна.
І тут до моєї ноги щось торкається. Тихо так. А потім починає тертися. У мене душа — раз! — і в п’ятки. Всередині холод, серце гупає так, що, думаю, його чути на піврайону. Я стою, не дихаю, автомат стиснув — готовий до всього.
Ми вже починали посміхатись, але мовчали.
— А воно, зараза, другий раз треться… і муркоче. Реально муркоче! — Я стою і думаю: або мені вже все вчувається, або це найдивніший кінець у моєму житті.
Він змахнув рукою.
— Потім воно пирхнуло й пішло собі в темряву. І тільки тоді доходить — кіт. Звичайний фронтовий кіт. Худий, нахабний і без страху.
Тут хата вже не витримала — ми зареготали всі разом.
— Ну от скажіть, — сміявся вже й він, — противник у дворах, напруга, ніч… а найбільше мене налякав кіт, який ще й муркоче, гад.
Сміх довго не стихав. Бо кожен із нас знав: у тій темряві, з тим муркотінням біля ніг, душа пішла б у п’ятки у будь-кого.
ВИНО
Нуль — це таке місце, де час і здоровий глузд ходять без каски. Тут усе інакше: тиша гучніша за вибухи, а дрібниці важать більше, ніж новини з великої землі.
Ми тоді стояли на позиції у дворі іншої хати. Хата, як хата — бачили вона вже всяке, але мовчала. Я сидів під однією пристройкою, Олег — трохи далі, під іншою. Олег у нас людина надійна: якщо каже “прикрию”, то прикриє так, що й доля не пролізе.
І от якось помічаю — у землі темніє прямокутник. Вхід у підвал. Такий собі, непримітний, ніби спеціально для тих, хто шукає не пригод, а укриття. Я кажу Олегу: — Слухай, а давай глянемо. Може, там можна позицію кращу зробити. — Лізь, — каже, — я на стрьомі.
Домовились по-дорослому: він дивиться світ, я — підземелля. Поліз я вниз. Підвал виявився порожній, як обіцянки “швидкої ротації”. Пил, темрява, запах старого життя. І стоїть посеред усього цього — великий бутиль. Такий, знаєте, серйозний. Не бутиль, а персонаж.
Я його обережно — раз, другий — і подаю наверх. — Що там? — питає Олег. — Та нічого… бутиль якийсь.
Олег відкриває, нюхає. І тут я бачу його очі. Якщо ви колись бачили кота, який випадково знайшов велику миску сметани й усвідомив, що це — не сон, то ви мене зрозумієте. Очі світяться, усмішка — до вух. — Та це ж вино, — каже, — те, що треба!
Ми понесли той бутиль, як трофей. Обережно, майже урочисто. Сіли, спробували. Молоде вино, ще не вистояне, кисленьке, але чесне. Без пафосу. Таке, що не обманює: каже прямо — я ще сире, але старательне.
Воно трохи зігріло. Не так щоб геройство вмикати, ні. Просто стало тепліше всередині. І в тілі, і в душі. Навіть війна навколо ніби трохи відпустила хватку. Нуль на хвилину став не нулем, а просто двором зі старою хатою, підвалом і вином, яке чекало нас, мабуть, довше, ніж ця війна.
Ми посміхнулися. Без тостів, без гучних слів. Просто тому, що навіть тут життя інколи підморгує. І каже: тримайся. Хоча б отак — через бутиль молодого вина.
А допити ми його так і не встигли. Наступного дня прилетіло — коротко й без зайвих коментарів. Осколок знайшов бутиль швидше, ніж ми знову знайшли настрій. Скло розлетілося, вино пішло в землю, змішалося з пилом і війною.
Зате згадка залишилась. Як маленький доказ того, що навіть на нулі іноді трапляється щось людське, тепле й трохи кисле — але справжнє. І цього, виявляється, інколи цілком достатньо, щоб триматися далі.
КУРИ
Я стояв на позиції вже так довго, що почав розрізняти звуки міських боїв як музику: ось важкий бас міномета, ось різкий свист — як скрипка, що зірвалась, а ось глухий «бух» — фінальний акорд.
Мій сектор — уламок колишнього життя. Хати без дверей, вікна без скла, а навпроти — город. Справжній, з перекопаною землею, де ще недавно, напевно, росла цибуля і людські нерви були цілими. Я стою, дивлюся в приціл, намагаюсь бути серйозним солдатом і не думати про каву, душ і те, що нормальні люди в цей вранішній час ще сплять, а не рахують секунди між «вильотом» і «прильотом».
І тут — приліт міни. Не дуже близько, але достатньо, щоб земля здригнулась, а я внутрішньо знову подякував броніку, касці і випадку. Пил осів, повітря трохи присіло, ніби втомилось від усього цього. Я напружився, чекаючи продовження — а воно завжди любить приходити без запрошення.
Але замість цього бачу на город вибігли кури.
Серйозно. Кури. Живі, справжні, з поглядом «та що ви тут взагалі робите». Вони підбігли до свіжої воронки і почали гребти землю, як ні в чому не бувало. Енергійно, завзято, з повною впевненістю, що якщо щойно впала міна — то це, мабуть, для того, щоб черв’якам було легше дихати.
Я дивився на це з якимось дивним відчуттям реальності. Міські бої, «нуль», обстріли, а кури — на роботі. Можливо, контужені. А можливо — просто мудріші за всіх нас. Бо якщо вже прилетіло, то треба користуватись моментом: земля свіжа, черв’яки — дезорієнтовані, життя — триває.
Я стояв з автоматом і ловив себе на думці, що ці кури зараз виглядають спокійнішими за мене. У них не було планів на ротацію, вони не знали, що таке «вихід» і «зайти на нуль». У них була проста задача: знайти черв’яка і не загинути сьогодні. Дуже, між іншим, актуальна стратегія.
Через хвилину все знову стихло. Кури розійшлись, наче нічого й не було. А я залишився стояти на позиції з дивним теплим відчуттям: якщо навіть кури тут не здаються, то мені й поготів нема куди відступати — хіба що в укриття, за командою.
На «нулі» гумор простий і чорний, як земля в тій воронці. Але іноді він сміється по доброму. І тоді стає трохи легше стояти.
КІТ
Побратим після зміни на посту зайшов у хату, зняв каску, важко сів на ящик і одразу махнув рукою:
— Ой, хлопці… таке було, таке було…
Ми насторожилися, бо видно було — його ще не відпустило.
— Стою я на позиції. Темно — хоч ножем ріж. Ні хріна не видно, зате знаю точно: вони поруч. У дворах. Через паркани. Стою, дивлюся в темряву, слухаю кожен звук, а всередині все натягнуте, як струна.
І тут до моєї ноги щось торкається. Тихо так. А потім починає тертися. У мене душа — раз! — і в п’ятки. Всередині холод, серце гупає так, що, думаю, його чути на піврайону. Я стою, не дихаю, автомат стиснув — готовий до всього.
Ми вже починали посміхатись, але мовчали.
— А воно, зараза, другий раз треться… і муркоче. Реально муркоче! — Я стою і думаю: або мені вже все вчувається, або це найдивніший кінець у моєму житті.
Він змахнув рукою.
— Потім воно пирхнуло й пішло собі в темряву. І тільки тоді доходить — кіт. Звичайний фронтовий кіт. Худий, нахабний і без страху.
Тут хата вже не витримала — ми зареготали всі разом.
— Ну от скажіть, — сміявся вже й він, — противник у дворах, напруга, ніч… а найбільше мене налякав кіт, який ще й муркоче, гад.
Сміх довго не стихав. Бо кожен із нас знав: у тій темряві, з тим муркотінням біля ніг, душа пішла б у п’ятки у будь-кого.
ВИНО
Нуль — це таке місце, де час і здоровий глузд ходять без каски. Тут усе інакше: тиша гучніша за вибухи, а дрібниці важать більше, ніж новини з великої землі.
Ми тоді стояли на позиції у дворі іншої хати. Хата, як хата — бачили вона вже всяке, але мовчала. Я сидів під однією пристройкою, Олег — трохи далі, під іншою. Олег у нас людина надійна: якщо каже “прикрию”, то прикриє так, що й доля не пролізе.
І от якось помічаю — у землі темніє прямокутник. Вхід у підвал. Такий собі, непримітний, ніби спеціально для тих, хто шукає не пригод, а укриття. Я кажу Олегу: — Слухай, а давай глянемо. Може, там можна позицію кращу зробити. — Лізь, — каже, — я на стрьомі.
Домовились по-дорослому: він дивиться світ, я — підземелля. Поліз я вниз. Підвал виявився порожній, як обіцянки “швидкої ротації”. Пил, темрява, запах старого життя. І стоїть посеред усього цього — великий бутиль. Такий, знаєте, серйозний. Не бутиль, а персонаж.
Я його обережно — раз, другий — і подаю наверх. — Що там? — питає Олег. — Та нічого… бутиль якийсь.
Олег відкриває, нюхає. І тут я бачу його очі. Якщо ви колись бачили кота, який випадково знайшов велику миску сметани й усвідомив, що це — не сон, то ви мене зрозумієте. Очі світяться, усмішка — до вух. — Та це ж вино, — каже, — те, що треба!
Ми понесли той бутиль, як трофей. Обережно, майже урочисто. Сіли, спробували. Молоде вино, ще не вистояне, кисленьке, але чесне. Без пафосу. Таке, що не обманює: каже прямо — я ще сире, але старательне.
Воно трохи зігріло. Не так щоб геройство вмикати, ні. Просто стало тепліше всередині. І в тілі, і в душі. Навіть війна навколо ніби трохи відпустила хватку. Нуль на хвилину став не нулем, а просто двором зі старою хатою, підвалом і вином, яке чекало нас, мабуть, довше, ніж ця війна.
Ми посміхнулися. Без тостів, без гучних слів. Просто тому, що навіть тут життя інколи підморгує. І каже: тримайся. Хоча б отак — через бутиль молодого вина.
А допити ми його так і не встигли. Наступного дня прилетіло — коротко й без зайвих коментарів. Осколок знайшов бутиль швидше, ніж ми знову знайшли настрій. Скло розлетілося, вино пішло в землю, змішалося з пилом і війною.
Зате згадка залишилась. Як маленький доказ того, що навіть на нулі іноді трапляється щось людське, тепле й трохи кисле — але справжнє. І цього, виявляється, інколи цілком достатньо, щоб триматися далі.
Кілька епізодів з війни:
КУРИ
Я стояв на позиції вже так довго, що почав розрізняти звуки міських боїв як музику: ось важкий бас міномета, ось різкий свист — як скрипка, що зірвалась, а ось глухий «бух» — фінальний акорд.
Мій сектор — уламок колишнього життя. Хати без дверей, вікна без скла, а навпроти — город. Справжній, з перекопаною землею, де ще недавно, напевно, росла цибуля і людські нерви були цілими. Я стою, дивлюся в приціл, намагаюсь бути серйозним солдатом і не думати про каву, душ і те, що нормальні люди в цей вранішній час ще сплять, а не рахують секунди між «вильотом» і «прильотом».
І тут — приліт міни. Не дуже близько, але достатньо, щоб земля здригнулась, а я внутрішньо знову подякував броніку, касці і випадку. Пил осів, повітря трохи присіло, ніби втомилось від усього цього. Я напружився, чекаючи продовження — а воно завжди любить приходити без запрошення.
Але замість цього бачу на город вибігли кури.
Серйозно. Кури. Живі, справжні, з поглядом «та що ви тут взагалі робите». Вони підбігли до свіжої воронки і почали гребти землю, як ні в чому не бувало. Енергійно, завзято, з повною впевненістю, що якщо щойно впала міна — то це, мабуть, для того, щоб черв’якам було легше дихати.
Я дивився на це з якимось дивним відчуттям реальності. Міські бої, «нуль», обстріли, а кури — на роботі. Можливо, контужені. А можливо — просто мудріші за всіх нас. Бо якщо вже прилетіло, то треба користуватись моментом: земля свіжа, черв’яки — дезорієнтовані, життя — триває.
Я стояв з автоматом і ловив себе на думці, що ці кури зараз виглядають спокійнішими за мене. У них не було планів на ротацію, вони не знали, що таке «вихід» і «зайти на нуль». У них була проста задача: знайти черв’яка і не загинути сьогодні. Дуже, між іншим, актуальна стратегія.
Через хвилину все знову стихло. Кури розійшлись, наче нічого й не було. А я залишився стояти на позиції з дивним теплим відчуттям: якщо навіть кури тут не здаються, то мені й поготів нема куди відступати — хіба що в укриття, за командою.
На «нулі» гумор простий і чорний, як земля в тій воронці. Але іноді він сміється по доброму. І тоді стає трохи легше стояти.
КІТ
Побратим після зміни на посту зайшов у хату, зняв каску, важко сів на ящик і одразу махнув рукою:
— Ой, хлопці… таке було, таке було…
Ми насторожилися, бо видно було — його ще не відпустило.
— Стою я на позиції. Темно — хоч ножем ріж. Ні хріна не видно, зате знаю точно: вони поруч. У дворах. Через паркани. Стою, дивлюся в темряву, слухаю кожен звук, а всередині все натягнуте, як струна.
І тут до моєї ноги щось торкається. Тихо так. А потім починає тертися. У мене душа — раз! — і в п’ятки. Всередині холод, серце гупає так, що, думаю, його чути на піврайону. Я стою, не дихаю, автомат стиснув — готовий до всього.
Ми вже починали посміхатись, але мовчали.
— А воно, зараза, другий раз треться… і муркоче. Реально муркоче! — Я стою і думаю: або мені вже все вчувається, або це найдивніший кінець у моєму житті.
Він змахнув рукою.
— Потім воно пирхнуло й пішло собі в темряву. І тільки тоді доходить — кіт. Звичайний фронтовий кіт. Худий, нахабний і без страху.
Тут хата вже не витримала — ми зареготали всі разом.
— Ну от скажіть, — сміявся вже й він, — противник у дворах, напруга, ніч… а найбільше мене налякав кіт, який ще й муркоче, гад.
Сміх довго не стихав. Бо кожен із нас знав: у тій темряві, з тим муркотінням біля ніг, душа пішла б у п’ятки у будь-кого.
ВИНО
Нуль — це таке місце, де час і здоровий глузд ходять без каски. Тут усе інакше: тиша гучніша за вибухи, а дрібниці важать більше, ніж новини з великої землі.
Ми тоді стояли на позиції у дворі іншої хати. Хата, як хата — бачили вона вже всяке, але мовчала. Я сидів під однією пристройкою, Олег — трохи далі, під іншою. Олег у нас людина надійна: якщо каже “прикрию”, то прикриє так, що й доля не пролізе.
І от якось помічаю — у землі темніє прямокутник. Вхід у підвал. Такий собі, непримітний, ніби спеціально для тих, хто шукає не пригод, а укриття. Я кажу Олегу: — Слухай, а давай глянемо. Може, там можна позицію кращу зробити. — Лізь, — каже, — я на стрьомі.
Домовились по-дорослому: він дивиться світ, я — підземелля. Поліз я вниз. Підвал виявився порожній, як обіцянки “швидкої ротації”. Пил, темрява, запах старого життя. І стоїть посеред усього цього — великий бутиль. Такий, знаєте, серйозний. Не бутиль, а персонаж.
Я його обережно — раз, другий — і подаю наверх. — Що там? — питає Олег. — Та нічого… бутиль якийсь.
Олег відкриває, нюхає. І тут я бачу його очі. Якщо ви колись бачили кота, який випадково знайшов велику миску сметани й усвідомив, що це — не сон, то ви мене зрозумієте. Очі світяться, усмішка — до вух. — Та це ж вино, — каже, — те, що треба!
Ми понесли той бутиль, як трофей. Обережно, майже урочисто. Сіли, спробували. Молоде вино, ще не вистояне, кисленьке, але чесне. Без пафосу. Таке, що не обманює: каже прямо — я ще сире, але старательне.
Воно трохи зігріло. Не так щоб геройство вмикати, ні. Просто стало тепліше всередині. І в тілі, і в душі. Навіть війна навколо ніби трохи відпустила хватку. Нуль на хвилину став не нулем, а просто двором зі старою хатою, підвалом і вином, яке чекало нас, мабуть, довше, ніж ця війна.
Ми посміхнулися. Без тостів, без гучних слів. Просто тому, що навіть тут життя інколи підморгує. І каже: тримайся. Хоча б отак — через бутиль молодого вина.
А допити ми його так і не встигли. Наступного дня прилетіло — коротко й без зайвих коментарів. Осколок знайшов бутиль швидше, ніж ми знову знайшли настрій. Скло розлетілося, вино пішло в землю, змішалося з пилом і війною.
Зате згадка залишилась. Як маленький доказ того, що навіть на нулі іноді трапляється щось людське, тепле й трохи кисле — але справжнє. І цього, виявляється, інколи цілком достатньо, щоб триматися далі.
1Kviews
