«Німецькі чоловіки — це суцільний треш. Вони вважають, що ми на рівні з ними», - українка незадоволена, що їй не поступилися місцем у громадському транспорті

ОЛЬГА ПОНОМАРЬОВА

"Натюрморт з гарбузом"

Щомісяця по 8000 грн отримуватимуть батьки, які працюють, — МОН про нову грошову допомогу сімʼям з дітьми від 1 до 3 років.

Згідно з програмою «єЯсла»:
– 8000 гривень щомісяця платитимуть сімʼям, у яких мати або інший законний представник йде на роботу, коли дитині виповниться 1 рік;
– 12 000 гривень щомісяця виплачується тим, хто виховує дитину з інвалідністю.

Крісло №7

У великій установі, де рішення приймаються швидше, ніж людина встигає усвідомити, що вона взагалі думає, був один особливий кабінет. Там стояв стіл і 12 однакових крісел, пронумерованих від 1 до 12. Усі були шкіряні, з однаковим нахилом спинки — але з одним винятком: крісло №7.

У кріслі №7, як казали старожили, мислиться інакше. Ніхто не знав чому. Просто той, хто сідав туди — починав бачити речі інакше. Бухгалтер, який випадково сів туди на нараді, через 5 хвилин почав міркувати як філософ-екзистенціаліст і запитував, чи взагалі має сенс складати квартальний звіт.
Охоронець, який присів у крісло №7 під час обіду, раптом заявив, що контроль — це ілюзія, і нам слід більше довіряти хаосу.

Начальник відділу, дізнавшись про аномалію, наказав винести крісло. Але саме тоді, коли він у нього сів, щоби “перевірити цю дурню”, він раптово вирішив звільнити себе з посади і поїхати жити до Ісландії розводити коней.

Крісло повернули, але ніхто не мав права на нього сідати. Його огородили червоною стрічкою й підписали: “Не для використання. Небезпека зміни мислення.”

Минуло кілька років. На роботу прийняли нового аналітика — тишком-нишком, без досвіду, але з жагучим бажанням “змінити систему зсередини”. Він, нічого не знаючи, випадково сів у крісло №7.

Через три дні він запропонував перевернути структуру управління догори дриґом: щоб підлеглі голосували, які накази варто виконувати. Через тиждень запропонував замінити всі звіти на поетичні метафори. Через місяць він став гендиректором.

І тоді наказав усім — сісти куди хочуть. Хтось вибрав підвіконня, хтось — підлогу. А крісло №7 виніс на дах, і з того часу ним користувався лише голуб.

І знаєте, що дивно? Всі почали думати інакше. Бо зрозуміли: місце сидіння не просто визначає спосіб мислення — воно є мисленням.

#думки
Ті, кому ти насправді потрібен, про тебе ніколи не забудуть…
Вони згадають про тебе навіть серед ночі, коли серце стискається без жодної причини.
Вони помоляться за тебе, коли не знайдуть слів, і просто прошепочуть твоє ім’я в тиші.
Вони відчують, коли тобі важко, навіть якщо ти нічого не скажеш.
Бо любов — це не тільки слова і обіцянки. Це — тиха вірність. Це — присутність без вимог. Це — серце, яке б’ється у ритмі твого болю.
Ті, кому ти справді дорогий, залишаються поруч не тому, що їм зручно, а тому, що для них ти — не просто знайомий, а частина душі. Вони не зникнуть, коли почнеться буря. Навпаки — прийдуть, щоб тримати тебе за руку, коли весь світ буде валитись.
І навіть якщо пройдуть роки мовчання, навіть якщо шляхи розійдуться — зв’язок не зникне. Бо ті, хто тебе любить по-справжньому, завжди пам’ятають. І завжди чекають.

Доброго ранку

"Коло повторів"

Він лежав у кімнаті з думками,
"А що якщо..?", один на один.
Ледве міг спати ночами —
Вистачало лише кілька годин.

Світ здавався беззвучним і тьмяним,
Як обгортка забутої мрії.
Все навколо здавалося злим,
Навіть дотик вітру до шиї.

Він дивився у стелю щовечора,
Як в пророчі безликі рядки.
І життя розсипалось на втечі —
Від людей, від надій, від руки.

Пив вино — не заради сп'яніння,
А щоб серце на мить затихло.
І молився не Богу, а тіням,
Щоб усе хоч на мить було тихо.

Він не кликав її по імені —
В голові воно й так било скло.
Всі думки — мов ножі за спинами,
Що кололи, коли не було.

І не плакав, бо сльози згоріли
Ще тоді, як ішла не назад.
Лиш рубці, що лишились на тілі,
Замінили й обійми, й парад.

І сидів, ніби вічність у пастці,
Без натхнення, без слів, без причин.
На столі — старі фото в окрапці
Від безсоння і чорних думчин.

А на вулиці осінь вмирала,
Листя сипалось, наче жалі.
А душа його кволо кричала —
Та ніхто не почув у імлі.

І так дні переходили в ночі,
Без потреб, без потреби в собі.
І здавалось, що вже не пророчі
Навіть сни, навіть крик у журбі.

І так далі — за кругом повторів,
Без надії, що щось ще прийде.
Лиш кімната, де болем говорять
Стіни ті, що тримають ніде.

© Cheban Daria

•°•°•°•°•°•°•°•

Постав вподобайку та поділись віршем з друзями - це для нас найбільша підтримка!

Завжди раді Вас вітати,
©Штукарі