• ПЛУТАНИЦЯ (балконне)

Ідуть ґудзики вулицями,

Їдуть дома з клумбами,

Летять в небі кури. В слід

мости пливуть... Тупо.

І щось сьогодні не куриться,

І якось не те думається.

Лише ґудзики — вулицями,

А із слідів — плутаниця.

----

• ТУМАН

П'ятнадцять тон ранку.

Киш, мурА.

Ура! Сонце — ще макогон.

Ця тиша — хмара пузата.

І лізе на хату слон,

але — мурашка малА.

НавманнЯ, навпрашкИ —

нажльоґався тин слоїків пустих.

Час дорогою настовбурчився,

зрозумів — моторошно.

Нарошно

вшита темрява в білизнУ.

І тліє літо, потіє вікно.

По ньому — мовчанням — крапля:

"Пророків нема..."

Але я ж живу?!

-----

• СЕРЕДА(середовище)

Пройшло б ліпше,

а-а, так — змішана

середина з віршами.

А то — не пізніше:

у лісі дерев більше;

у полі — Земля кругліша.

Їду... але це — відносно,

іду... поки ведуть лінії.

Заблукаю між трьома соснами —

і стою...

але це смішно.

А над Нею небо розквасилось,

а-а — ніч — лінь Її.

І ніхто,

ніхто не розуміє Так мене,

як я сам себе

не розумію.

-----

• ВЕЧІЛ У ШЕЛІ

В поле тесно,

В комнате темно..

Не то.

В хлібі тісто,

В небо вікно..

Не то.

Жагубившя вечіл у шелі,

шпочивати шонечко шідає.

Хмалки полягали в бул'яні —

і... нікого...

Швітло вже в хатах голить,

під штовпом шобака шпить,

жа жаболом жілка шяє.

Шало на вогні шичить

і шквалинками штліляє.

-----

• МОВЧАННЯ — моя маленька любов

Ось-ось…

набралось немало,

немало…

Мовчання — моя маленька любов.

Ні казкою, ні пером —

трактор життя,

перпендикуляр лекала.

Обернусь у попіл —

і всі подумають: попіл.

Але всі знають те, що і я:

жар і холод, вітер і траву

відчуваю — Воно!

Воно — твого серця павутинка,

пахне сонцем та вином.

У темному і прохолодному —

добрий вовк — мертвий вовк.

А літо — короткочасний мінімум —

не віре.

Не віре.

Хвилі — на берег, берег — за лінію.

Моя риба ще в океані.

Плоди доспіли,

п’яні квіти розляглися по саду —

і радіють собі...

Бачу, бачу...

У-у-у… украли,

украли.

А-а-а… не вгадали,

не вгадали.

— Смішні люди.

А я думав — ні.

А я думав — знаю.

Знаю:

за минулим — майбутнє встик,

як хмари за хмарами - примара,

примара,...

А зірка була —

була —

і упала.

А друга чекала,

чекала і…

забула.

І я

вже не пам’ятаю, що снилось,

а що було наяву.

І те, що забуто назавжди,

не згадається мені вже.

Вже.

Куняє туман над хатами,

толока душі —

камінь —

виходить.

Виходить — він мій, цей темний ліс слів,

калорія пустоти, монстр лаконічності.

Назріває,

назріває

зміна подій —

випробування одноманітністю.

Пояснення — через порівнювання

до подібності з дійсністю.

Пора, пора

з тортами на таран —

меню, призначена дата.

Десь-тут,

десь-тут

заховалась змія у траву,

закохалась війна у солдата.

Така, така

церемонія міри —

пісня птеродактиля.

Мій дифірамб — ботаніка, тінь міражів,

амфібія моралі —

імені “Без слів”.

Клаптики почуття — на вітер,

як горобців,

літерами — об лід.

Я — інвалід платонічності.

Ні співчуття,

ні ліки.

Під дротами дощу

наші вулиці розминулися —

птахи і пір’я

розійшлися навіки.

Особисте — особливе,

очевидне — дійсно:

моя маленька любов — остання.

Чорне ліжко зазіхає на моє тіло

сном.

Всюди природа,

всюди.

Навіть зараз

здичавіли думи бо її,

чим більше — тим більше...

Дим обціловує стирню —

лапає лапами.

Розгубились губи, мов гриби.

Витягаю слова із горла —

наче гирі якісь невидимі.

Язикаті липухи

розставили нагороди,

очікуючи слідуючого.

Може, хтось буде червоніти. А так

- в повному розумінні:

про все і ні про що, по-різному.

Все сказане — залишається закономірно.

Зняті штори,

тюлі,

стікла...

В голі вікна залітає листя,

сніг.

А-у-у,

а-у-у...

Замерзаю, замерзаю...

Шматок площини — моя необхідність.

Одне за одне — пір’я за перо.

Осінь, до побачення.

- Все одно.

Око в око —

здається мені:

ускладнення в полон —

волаючий напризволяще.

Будьмо!

Будьмо! Обставини — без “однак”,

на краще.

Легше перекреслити,

перш ніж зізнатись.

Гра — на правила,

вага — на зміст.

На цьому світі — всі співучасники.

Увага?

Увага — без призначення.

Вечір компенсує ніч —

зображення без причини

підкралось,

зашкалює,

як куля —

зі всіх сторін органічна.

Лежить, трупом витягнулась —

анафема світла

сіє по душі ікла.

Пишу — освідчуюсь.

Відповідь у відповідь —

ні пройти,

ні проїхати.

Просто — нікуди.

Нікуди діти.

Смішні,

смішні,

пристосовані до тяжіння.

Замуровані в стіну неба

по вік.

Що ближньому:

праву щоку — чи фігу?

Так чи інакше —

продовження до закінчення.

Там, де хліб — там і сіль.

Я — 36,6!

Створений для тебе,

тобі відданий.

Вийми або прийми!?

Не ліпиться,

не ліпиться...

Залишаюсь без сліду —

білим по білому.

Земля моя, земля —

куби,

кілометри,

гектари... Обіймає,

обіймає.

Дякую і пробач.

Моя маленька любов — Зима.

Але всі знають те, що і я.

Зійшлось,

співпало —

не зважаючи.

Все минає — Вперед!

Я — Поет!

Коли, якщо не відразу —

правду з автора

паузами.

Моя Маленька

пройшла,

розтанула.

— Серед степу широкого…

— І мене . . ..

/2000р.