Усередині черепної коробки, де зазвичай темно, волого й трохи гуде, жив собі мозок. Такий собі собі звичайний собі мозок — 86 мільярдів нейронів, половина з яких без постійної роботи, а інша половина сидить на фрілансі в очікуванні кави.

Одного ранку, коли тіло вже прокинулося, подивилося на будильник, перевернулося на бік і вирішило “ще п’ять хвилин”, мозок відчув підозрілий поштовх з боку лобової долі. Це був відділ Внутрішньої Ініціативи, який прошепотів:

— Слухай, брате, нам би… ну, того… думку народити.

— Думку? — перепитав мозок. — Та ти шо?! Я ще від минулої не відійшов! Та вона досі по корі бігає й шукає сенс життя!

Але було пізно. Сигнал вже пішов по внутрішньому проводу до гіпокампа — місцевої бібліотеки спогадів. Там, серед поличок із підписами “Як не палитися перед симпатичною людиною”, “Паролі від вай-фаю 2013 року” та “Теорія квантової механіки (не розуміти)”, метушився старенький архіваріус:

— Так, так, що там треба? Думка? Яка саме? Філософська, кулінарна, екзистенційна?

— Просто думка! Будь-яка! — волав мозок.

Архіваріус виніс стару коробку з написом “Раптові ідеї для душу” і сунув її в нейронну лінію доставки. По дорозі думка випадково заїхала в емоційний центр — і тепер замість серйозної думки про сенс буття, мозок отримав:

Що ми їстимемо на сніданок?!

Центр Прийняття Рішень (який, за сумісництвом, працює ще й як Пункт Паніки) миттєво запропонував:

— Тост із повітрям? Повітря не пліснявіє.

Мозок зітхнув. Ідеї сипалися, як крихти з сухарів: одна гірша за іншу. То була думка про те, щоб почати день з пробіжки (миттєво заблокована Центром Самозахисту), потім спогад про ту людину, якій треба було відповісти ще позавчора (викликав хвилю сорому й відправився назад у гіпокамп з написом “розглянути після 2-ї ночі”).

Раптом Відділ Креативності прокинувся й, позіхаючи, кинув:

— А може… написати історію про мозок, який не міг вигадати думку?

Усередині запанувала тиша. Мозок на мить завмер.

— Геніально! — вигукнув Центр Самозакоханості. — Ми ще й героям сподобаємося!

— Ми — генії, — прошепотіла ліва півкуля.

— Ми — вразливі й щирі, — додала права.

І ось, поки тіло ще переверталося в ліжку, чухаючи носа і підозрюючи, що все ж доведеться вставати, мозок закрутився у творчому вирі. Нейрони гуділи, як кавомашина на третій хвилині.

А десь у глибині підкірки, сховавшись за мікроспогадом про запах свіжої випічки, маленька, несмілива, але дуже амбітна думка прошепотіла:

— А може, ще одну?..

…Мозок завмер вдруге. Це було небезпечно близько до перевантаження ранкової мотивації, тож Центр Профілактики Зайвих Зусиль одразу подав сигнал:

— Обережно! Ще одна думка — і нам доведеться щось робити!

Проте було пізно. Думка вже розгорталась. Вона обережно, ніби крадучись, пройшла повз центр Реальності (який традиційно ще спав під ковдрою з “потім розберемося”) і постукала у Департамент Очікувань:

— Можливо, ми сьогодні створимо шедевр? Або принаймні не забудемо про чайник на плиті?

Департамент розгублено кліпав:

— Чайник?.. Плита?.. О, господи, знову понеділок?

Поки інші відділи з’ясовували, який зараз день, і чому знову не п’ятниця.

Аж раптом…

— Пііііп! — озвався будильник, уже не на жарт.

Тіло сіпнулося, скочило, запнулося об ковдру, ледь не вдарилося об тумбочку й, кліпаючи очима, запитало:

— Що відбувається?.. Ми спали?

А мозок хитро посміхнувся, склав думку в акуратну нейронну коробочку з написом “На потім (але цього разу точно!)” і промовив:

— Та нічого. Просто ще одна звичайна історія про незвичайний ранок.

І додав подумки:

— Але все одно… може, ще одну?)